ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ США… ЯК СИРОВИННИЙ ПРИДАТОК УКРАЇНИ

Даремно посміхаєтесь. Ітиметься не про типове українське підприємство «Хай-тек-лімітед», що підтримує горді реляції уряду про стрімке зростання економіки і постачає за кордон брухт або метал для цвинтарних огорож. Ні, у нашому випадку йдеться про цілком сучасний завод мікроелектроніки, обладнаний новітньою технікою. Він справді купує сировину у США (бо завод-постачальник в Україні майже перестав працювати), переробляє її на високотехнологічні наукомісткі вироби і відправляє їх на ринки багатьох країн, у тому числі й Америки...

Для невіруючих підкреслю, що українських виробників добре знають світові фірми, які працюють на цьому ринку, — київське підприємство впевнено зайняло 8% світового ринку і щорічно збільшує свою присутність тут на 15—20%. У цієї вітчизняної фірми вже є представництва на всіх континентах, вона дедалі успішніше виграє тендери (чесні) з участю найвідоміших фірм світу, а її власна програма розвитку значно цікавіша за державну на цьому напрямі.

Втім, це комерційне підприємство, на відміну від своїх західних конкурентів, найбільше боїться... реклами. Причин такої дивної антиринкової поведінки багато. Річ у тому, що недавно вони на власному досвіді переконалися: єдина надійна гарантія вижити на шляху від «розвиненого соціалізму» до недоробленого капіталізму — це, як у солдатів на передовій, «не висуватися».

З Африки, де ця фірма виконує один із великих контрактів, кияни привезли ще одне важливе спостереження — людина почувається незатишно в ситуації, коли на неї дивляться «як на їжу». Вони відразу ж оцінили глибину філософії бушменів — вона про наше життя. Погляди, від яких холонеш, вони відчували на собі й раніше, але нині на них поклала око людина з чарівною усмішкою на «мільйон доларів», до того ж неймовірно енергійна, хвацька і дуже пробивна. Поки що заводчани перебувають у становищі людини, котру бульдог схопив потужною щелепою тільки за ногу... Втім, драматизму цієї історії не зрозуміти, якщо не звернутися до витоків.

Києву не підвладні і страшенно секретні...

Напевно, якби батькам-засновникам нинішнього підприємства «Квазар» колись розповіли, які події закрутяться навколо нього ще за їхнього життя, вони відповіли б, що такого в нашій країні не може трапитися у принципі... Втім, як мовиться, не зарікайтеся! А все почалося з того, що на початку 60-х років у різних кінцях Києва було виділено величезні — від 20 до 30 гектарів — площі під будівництво таємничих об’єктів, про призначення яких не знали навіть столичні бонзи, котрі займалися виділенням землі. Відомо було одне — побудоване підпорядковуватиметься безпосередньо Москві. У рамках цієї ж програми на київській околиці Виноградар знесли 28 га виноградників, затіяли грандіозне будівництво. Цей завод і тепер займає цілу вулицю — Північно-Сирецьку, 1-3. Більше будинків там немає.

Завод із перших днів дивував усім. Він споживав величезну кількість електрики. Тут усе було своє — дві котельні, свій воднево-кисневий і азотний заводи. І якби в столиці України все разом відключилося, тут могли б автономно працювати ще довго. Дивувало й те, що за високі заводські стіни не проклали, як звичайно, залізничні колії. Річ у тім, що всю продукцію, яку виробляли 11 700 робітників підприємства, можна було вивезти на... одній вантажівці.

Ще більше вражало те, що було створене всередині цього заводу, — зали площею більші за футбольне поле з мармуровими стінами і стелею з неіржавійки, в яких підтримувався постійний мікроклімат узимку й улітку, вдень і вночі — 20 плюс-мінус півградуса. Тут повітря було чистіше, ніж високо в горах — у літрі можна було виявити не більше десяти порошин, тоді як у звичайному міському повітрі їх — мільйони. Лише втаємничені знали, що в ці цехи привозять фактично пісок (кремній), а звідси, пройшовши нескінченний ряд обробок, виходило те, що ставало «розумом» ракети, танка, літака. Завод постачав свої вироби в тисячі найсекретніших заводів країни.

На роботу сюди брали не кожного. Річ не тільки в щонайсуворішому анкетному доборі — пред’являлися щонайвищі вимоги до професійного рівня, зору, психологічної стійкості і ще багато іншого. Тому зі ста чоловік, які наймалися на роботу, брали п’ять, максимум — десять. Решту посилали на допоміжні операції. В ті роки університети, політехнічні інститути, спеціально створені вузи готували тисячі радіофізиків, напівпровідниківців, мікроелектронників. Цим студентам платили казкові, порівняно з іншими, стипендії. А відмінники одержували підвищену, що була порівнянна зі ставками викладачів-гуманітаріїв. Тоді в СРСР готували інженерів учетверо більше, ніж у США. Нова індустрія потребувала добре підготовлених у фізиці й математиці людей. Школа явно не давала цьому ради, і тому впроваджувалися дедалі жорсткіші програми навчання. Але природа бунтувала — звичайні діти не сприймали в такій кількості точних наук.

Штучний інтелект і помідори

Усе ж таки тоді вдалося домогтися багато чого. Жаль тільки, що зібрати врожай результатів нелюдської напруги, через яку кілька поколінь українських дітей були згвалтовані математикою, вдалося не нашій країні. Коли Україна відмовилася від своїх найбільш підготовлених людей, вони змушені були виїхати в інші країни, де з їхньою допомогою, як, наприклад, в Ізраїлі, вдалося швидко організувати новітні хай-теківські галузі промисловості. А що казати про прибутки Німеччини, яка поглинула чи не кільканадцять тисяч наших інженерів!.. Американські експерти не приховували, що прибуття наших електронників, програмістів збагатило цю країну на десятки мільярдів доларів. І після цього ми плачемо, що вивезли тіньові капітали і тому зубожіли! Масовий, безповоротний виїзд фахівців — утрата значно суттєвіша й непоправніша.

Однак ще більше варварства було проявлено стосовно мікроелектронної промисловості — після розвалу Союзу ми наше головне багатство практично здали в металобрухт.

«Я пропрацював 25 років у Київському інституті мікроелектроніки, — розповів колишній головний конструктор виробів в інституті Петро Копил. — Ми підпорядковувалися Міністерству електронної промисловості. Подібних НДІ в Союзі було близько восьми. Але такого великого, як наш (причому в плані діапазону проблем, якими займалися), не було жодного. Приміром, у Зеленограді під Москвою — місті Міністерства електронної промисловості — жили 200 тисяч чоловік. Усе новітнє в Союзі було зібране там. І все ж у Зеленограді займалися вузькими проблемами, наприклад пам’яттю чи фізикою процесів. А в нас успішно розробляли мікропроцесорну техніку, контролерну, калькулятори, управляючі схеми, аналогову техніку. І це тоді, коли в Союзі любили все розкидати по окремих містах — аналогову техніку розробляли у Прибалтиці, логічні елементи — у Мінську, мікропроцесори — у Воронежі, пам’ять — у Зеленограді. У Києві це все було зібране під одним дахом, і майже в усіх напрямах працювали найкращі фахівці країни...

Однак після перебудови все почало стрімко валитися. Закінчилося тим, що наш інститут у 1993—94 роках був відключений від теплопостачання і до сьогодні не підключений. У мене в кабінеті взимку лежав товстий шар льоду, протікав дах. Це нікого не хвилювало...

Недавно я побував у Зеленограді під Москвою і можу сказати, що вони ожили. Мер міста (комуніст, але розумний) сказав, що в них колись було 60 тисяч робочих місць, зараз залишилося 16 тисяч. Але за останній рік їх побільшало на 600, а в інститут, який готує фахівців для мікроелектроніки, конкурс був чотири особи на місце! Це великий успіх після неймовірного провалу. Важливо й те, що Лужков заборонив відключати інститути від енергоносіїв. А в Києві це нікого не цікавило — виживайте як хочете. І більшість чудових наукових установ фактично загинули».

Нині, коли Президент України приїжджає на агрофабрику «Пуща-Водиця» подивитися на вирощувані тут помідори і нагородити чергового директора званням Герой України, він навіть не дивиться на похмурі заводські споруди, що височать навпроти з написом по фронтону — «Квазар». А колись цей завод і інститут був гордістю Києва. Сюди привозили найважливіших гостей.

На заводі відчули, що їхня військова продукція не потрібна нікому, ще до того, як упала Берлінська стіна, — замовлення зменшилися спочатку в десятки разів, а потім зникли майже зовсім. У ще скрутнішому стані опинилися заводи-суміжники в Івано-Франківську, Херсоні, Запоріжжі, Чернівцях. Вони повністю зупинилися. І, очевидно, назавжди...

Де шукати роботу? А напрям специфічний — нічого не можна переналагодити для побуту, для сім’ї. Тут можна було виробляти тільки мікросхеми, прискорювачі часток, плазми...

Скорочення на заводі відбулися порівняно безболісно — люди пішли самі, бо зрозуміли, що чогось хорошого годі й чекати — роботи немає і не буде. Невдовзі з’ясувалося — справжні знання й уміння завжди в ціні. Деякі робітники з «Квазару» пішли в «Укрінвест» (фірма Порошенка), на фабрику ім. Карла Маркса, де роблять... цукерки. Коли вони прийшли туди, найбільше здивувала відсутність точної технології і технологічних карт на робочих місцях. Інженери-мікроелектронники швидко розібралися, у чому біда фабрики. Вони перевели всі рецепти в точні технології, навчили персонал роботи за технологічними картами. Таку ж революцію здійснили й на інших цукеркових фабриках. Тож хіба дивно, що продукція цієї фірми вирізняється високою та стабільною якістю і здобула таку популярність?

Багато людей із заводу пішли в банки. Виявилося, що після мікроелектроніки можна подолати все що завгодно...

Та все ж мікроелектронник повинен займатися мікроелектронікою

Тим часом ті, хто залишився на «Квазарі», міркували, як відродити завод. Звісно, у кожного директора підприємства є запасний вихід — продати устаткування на металобрухт, здати приміщення орендарям і чекати біля моря погоди. Багато хто так і чинить. І плачуть, що держава відвернулася від них. На «Квазарі» вирішили, що приватизація відкрила перед ними цікавіші шляхи. Тут почали з переоснащення служб, які пожирали левову частку коштів. Пошкребли по засіках і придбали американські кондиціонери, які споживають у сто разів менше електроенергії, ніж рідні радянські махини-мільйонники. Раніше азотна станція займала 1000 кв. м. Її обслуговували триста чоловік. Закупили швейцарську і розмістили в маленькій кімнатці.

Завод у десятки разів зменшив споживання електроенергії, і можна було розпочати відновлення мікроелектронного виробництва. Після тривалих суперечок дійшли висновку: починати треба з кремнієвого, воно простіше за інші, не потребує колосальних початкових витрат і, як підрахували на «Квазарі», — найперспективніше. Було вирішено кремнієві заготовки виробляти самим. Для цього придбали швейцарську установку. Щоб купити її, заклали все, навіть свої квартири. Але виявилося, що налагодити виробництво — справа нехитра, а кому продати вироблене? У нашій країні покупців немає. Гадали, що зазнали повного фіаско. На заводі місяцями не виплачували зарплату. Директор об’їздив півсвіту, намагаючись знайти покупця на кремнієві пластини. Нарешті удача всміхнулася — замовника знайшли в Іспанії. І справа рушила. Вже наступного року купили нову швейцарську установку, а сьогодні в цеху на заводі стоїть набір машин, якому може позаздрити будь-який аналогічний завод.

Вихідний матеріал — полікремній — купують у США по 22 долари за кілограм. Далі всі операції з його обробки виконуються на заводі. Зараз тут готують уже понад 8% світового виробництва надчистого кремнію, тобто стільки, скільки виробляв Союз у кращі роки. На заводі налагоджено складне різання кремнієвих пластин. Їх основна маса йде на виготовлення панелей для сонячної енергетики, які продаються на всі континенти. Зокрема і в Америку. Причому виріб продається по 450 доларів за кілограм (згадайте, за яку ціну заводчани купують сировину), тому на заводі жартують: США для нас — сировинний придаток.

«На жаль, усе це зроблено не завдяки, а всупереч підтримці держави, — каже директор заводу Богдан Дмитерчук. — Останніми роками ми вклали мільйони доларів у найсучасніше устаткування, куплене у найбільш передових фірм. На заводі стоять верстати вартістю по мільйону доларів. Але коли ми їх завозимо в країну, додатково повинні заплатити податок — 34% з прибутку, 20% ПДВ при ввезенні, 5% мито. Тобто верстат нам обходиться на 60% дорожче, ніж нашому іспанському конкурентові, який випускає таку ж продукцію в Латинську Америку чи Африку. Таким чином, в Україні люди явно в менш вигідних умовах у міжнародній конкурентній боротьбі.

Далі завод купує сировину, виробляє інтелектуальну продукцію — сонячні елементи, які продаємо за кордон. Нам повинні повернути ПДВ, але його не повертають — на другому, третьому обороті завод опиняється в повному програші.

Попри це, темпи зростання обсягів виробництва на заводі нижчими як 150% у рік не бувають. «Квазар» сплачує 15 млн. грн. податків, утримує 1500—2000 робочих місць, своєчасно виплачує гідну зарплату — у середньому більше тисячі гривень по заводу. А спеціаліст у нас одержує 3—5 тис. гривень на місяць. Добре влаштовані люди не поїдуть завтра в Іспанію споруджувати на узбережжі будинки, не шукатимуть роботу в Канаді.

У заводчан є привід для образи — вони займаються архіважливою справою, а вона, схоже, нікому не потрібна в країні, яка невпинно твердить про інновації. Приміром, у Німеччині є державна програма «100 тисяч сонячних дахів». Це згодом позбавить німців від примх нафторинку. Таку ж програму успішно розгорнули у США, Франції та в багатьох інших країнах. Україна міститься на тій самій широті і цілком могла б обладнувати свої будинки такими ж системами власного виробництва, тим більше що цей вид енергетики значно надійніший, дешевший, технологічніший за вітроенергетику й інші альтернативні джерела енергії».

Техніка не тільки світового класу,
а й дуже стійка до дурнів

«Квазар» успішно бере участь у міжнародних тендерах. Недавно він виграв програму електрифікації трубонафтопроводів у Казахстані. Для їхньої нормальної роботи потрібна електроенергія, що живить мотори засувок, датчики й усе інше. Тому через кожні 50 км установлюється комплекс сонячних батарей, що виробляють електроенергію. Тут усе автоматизоване й виконане в антивандальному варіанті — є і захист, і сітки, і камери спостереження. Керують ними через супутники — в Алмати сидить диспетчер, який спостерігає за роботою. Якщо він помітив щось підозріле, відразу злітає вертоліт захисту. Така система коштує в 2,5 разу дешевше від лінії електропередач.

На «Квазарі» виконали кілька замовлень для Криму, Західної України. Отримано пропозицію від херсонської мерії — у місті хочуть зробити вуличне освітлення на сонячних пластинах.

Звісно, найбільші перспективи відкриваються в південних районах планети, наприклад в Африці. Там 98% сонячних днів, а 95% населення живе без електрики.

— У нас, — розповів Богдан Дмитерчук, — є представництва в Африці, Латинській Америці, Казахстані, укладено контракти з Південно-Африканською Республікою, Єгиптом, Марокко, Кенією... Ми постачаємо сонячні батареї в Судан. Покладеш її на підвіконня — і електрика живить будинок цілу добу.

— Ваші сонячні батареї конкурентоспроможніші, порівняно з виробами західних країн?

— Наші вироби масового виробництва перебувають на дуже високому рівні. Фірми, які на десять років раніше від нас почали цим займатися, випускають продукцію нижчої якості. Технічна інтуїція, добра освіта дозволяють нашим інженерам вибирати технології, що мають перспективу розвитку. Ось приклад. Недавно за кордоном у науковому журналі з’явилася стаття про те, що легування кремнію галієм приводить до позитивних результатів. Автори цієї роботи — працівники іноземної фірми — ще навіть не зрозуміли, які перспективи відкриваються зробленим ними відкриттям, а ми вже почали робити кремній, легований галієм. Цю продукцію розкуповує Німеччина. У таких сонячних елементів підвищується ККД. Вони не деградують згодом. Тобто потенційно ми сильні й начебто тримаємося на рівні, але у нас поки що немає грошей на дослідження. У цьому потенційна небезпека — якщо конкуруюча фірма має науковий бюджет 10 млн. доларів на рік, то слід очікувати, що у них якісь напрями розвиватимуться швидше.

Ми підтримуємо прямі контакти з усіма українськими вченими, в яких є ідеї і бажання розвивати цей напрям. Зараз стоїть питання про створення Інституту сонячних систем на основі нашого бюро.

Сподіваємося поступово відновити багато що з втраченого на «Квазарі», звісно, на новому рівні. Добре, що зуміли утримати в мертвий сезон виробничі потужності з інтегральних схем — не дали їх розвалити, розкрасти. Хоча зберегти все це було ой як нелегко. А тепер пішли замовлення з інтегральних схем. Рік тому у нас було запущено виробництво кристалів. Темпи зростання тут щорічно — близько 40%. Так, ми не можемо зробити Super Pentium 4. Але й для того, що ми можемо, є ніша на ринку.

В Ірландії неподалік Дубліна побудовано завод мікроелектроніки, коштує він 1 млрд. доларів, а працює на ньому 500 чоловік. Одне робоче місце обійшлося в 2 млн. доларів. Швидкість окупності — близько трьох років. На це ми, звісно, нині замахнутися не можемо. Але дотримуємося позиції, що фахівці з виготовлення доброго сиру, виробництво якого налагоджено тисячі років тому, все одно й тепер потрібні. Ми робимо інтегральні схеми середнього класу складності і нижче. Але в цій справі теж можна знайти родзинку. Такі схеми придадуться в багатьох галузях для застосування і для творчості. До того ж, «Буря в пустелі» багатьох навчила зберігати своє виробництво, якщо воно є. Адже відомо — той, хто поставив вам електронне обладнання, знає, як його зашунтувати. Тож, якщо систему наведення ракет ми завтра поставимо в чужі схеми, то вони в наш бік ніколи не стрельнуть...

Чи вдасться зберегти виробництво кристалів? — ось у чому питання. Тут ми й підійшли до головної теми нашого нинішнього буття, яке не дає спокою...

Принади княжого права

Таких злиденних, обшарпаних заводів, яким ще донедавна був «Квазар», у Києві хоч греблю гати. Щойно справи налагодилися, вирішили зробити зовнішній ремонт. Потім упорядкували приміщення всередині. І тут заводчани відчули зміни — їх почали помічати. Першими у великій кількості з’явилися податківці, потім пожежні, екологічні інспектори, контролери з виплати зарплати, з дотримання техніки безпеки... Звісно, давно відомо: за красу треба платити.

Однак незабаром у підприємства з’явився ще один головний біль. Його коріння сягало в ті часи, коли завод і НДІ оформляли «розлучення». Це було в 1993—94 рр., коли все виглядало абсолютно безнадійно і кожен намагався вижити самотужки. Радянське законодавство для оформлення таких розлучень юридичних осіб було мало пристосоване. У результаті виявилося, що перший поверх адміністративного будинку дістався заводу, решта поверхів, починаючи з другого, — інститутові. Були й інші безглуздості. Втім, спочатку нікого це начебто й не бентежило — коли відрубано голову, за волоссям не плачуть. Справді, що ділити, якщо будинки непалені, а взимку взагалі все замерзає? Кому це все потрібно?

Настрої змінилися, коли на заводі зажевріло життя. «Інститут, із яким ми давно розійшлися, — розповідає Богдан Дмитерчук, — раптом почав висувати претензії на наше майно. Навіщо воно йому — коли в нього і те, що є, перебуває в напівзруйнованому стані? Тоді ми почули, що неправильно була проведена приватизація. За інститутом — три будинки, і то один без першого поверху, бо він належить заводу. Разом їх площа — близько 14 тисяч квадратних метрів. Але за документами — у нього 40 тисяч...

Три роки тривав позов. Директор інституту Володимир Вербицький наполягав на тому, щоб знову провести приватизацію. Справу розглядали навіть у Верховному суді. Проте всі судові рішення були на користь заводу. На його боці були і всі перевіряючі комісії. Очевидно, стан вічних склок і претензій із боку директора НДІ добряче набрид Мінпромполітики, якому підпорядковувався інститут. Та й керівник із нього виявився, скажемо м’яко, не особливо видатний — єдиним результатом його роботи став захист докторської дисертації. Інститут же як був, так і залишається в руїнах. Боротьба директора із заводом закінчилася повним провалом — усі суди Вербицький програв. Було очевидним й інше — врятувати інститут від загибелі могло тільки об’єднання зусиль із «Квазаром». Тим більше що завод, «розкрутившись» на цей час, уже почав гостро потребувати розробок НДІ і готовий був піти на компроміс з інститутом.

Щоб поставити у цьому питанні крапку, Мінпромполітики торік провело ревізію в інституті. У результаті підготували наказ про зняття з посади Вербицького. Вихід із цієї ситуації бачився в тому, щоб призначити гнучкішого директора і спробувати знайти контакт із «Квазаром». Здавалося, незабаром на Північно-Сирецьку, 1-3 прийде мир...

Однак, коли з’явився наказ про звільнення директора, той несподівано зробив хід конем — звернувся по допомогу до академіка В.Семиноженка і за його підтримки підготував документи про передачу НДІ «Мікроприлад» із Мінпромполітики в НАНУ. Далі президент Національної академії наук України Б.Патон швидко підписує необхідні папери. Залишається тільки гадати, навіщо НАНУ, яка сама сидить без коштів і не займається мікроелектронікою, брати собі на шию ще й прикладний інститут із великими боргами із зарплат, комунальними платежами й іншими проблемами?

Богдан Дмитерчук ходив на прийом до Бориса Євгеновича, щоб переконати його в недоцільності передачі інституту. Б.Патон зустрів директора «Квазара» з розуміючою доброзичливою усмішкою, зачарував його мудрістю, гумором і добрим баченням ситуації. Як вважає Богдан Петрович, який вийшов ні з чим із кабінету президента академії, Патон відчуває, що йому підписувати документ не слід було, але, як мовиться, він не зміг протистояти потужному тискові...

За старою римською формулою, потрібно шукати відповідь на запитання: кому ж це усе вигідно?

Ось що з цього приводу думає сам Богдан Петрович: «Виною всьому, природно, не гостре бажання Володимира Семиноженка зайнятися проблемами мікроелектроніки. Ціна питання — величезні приміщення НДІ. Якщо для Вербицького — це лише спосіб зберегти місце директора, то для Семиноженка, який є реальним мотором цього руху, — спосіб отримати непогані будинки в зручному місці в Києві. Він — публічна людина. А де можна «розкручуватися»? Тільки в Києві, у провінційному Харкові його не почують. Тоді як куш солідний — 14 тис. кв. метрів на цілком законних підставах, а там можна поборотися й за 40 тис. квадратних метрів. Незабаром поруч відкриється станція метро. Тож ціна будинків ще зросте. А потім можна й інше на заводі «підім’яти».

Володимир Петрович, судячи з усього, організує тут офіс, перенесе частину виробництва, яке можна показувати. У них на «Монокристалі» — цікаве виробництво, важливі, з погляду медицини, теми. Але навіщо заради цього знищувати останнє виробництво кристалів в Україні — адже в другому корпусі, на який він претендує, розміщено складальне виробництво інтегральних схем. Це найвищий хай-тек, про який ми так багато говоримо в Україні. Більше нічого подібного у нас немає і в досяжному майбутньому не з’явиться...

Нині йде процес передачі майна. Але, очевидно, узяти тільки інститут із його приміщеннями — вже здається замало. Вирішено відірвати у заводу частину виробничих площ. Причому доходить до абсурду — навіщо науковому інституту претендувати на заводські відстійники? Або навіщо йому станція нейтралізації, якщо в них немає ніякого виробництва? Невже спрацьовує логіка: не з’їм, то понадкушую?

І це після того, як суди всіх інстанцій установили — передачу майна провели законно. Тепер судовий маховик знову починає розкручуватися. І нікого не цікавить, що завод трясе, що в нього є експорт, що цим зайняті тисячі людей. Логіка воістину людожерська: якщо треба відтяти ласий кусень — розвалимо все. Ще раз переконуєшся в тому, що у країні, в якій діє княже право, не можна бути впевненим у завтрашньому дні...»