Анатомія безглуздя

У цій статті порушуємо питання, про які вже не раз доводилося чути. Але відбувалося це в режимі "послухали (почитали) - забули". Мовляв, чимало негараздів є в нашому житті, не все треба брати до серця. Тож, шукаючи можливість іще раз привернути увагу до болючої проблеми таким чином, щоб читач по-справжньому перейнявся нею, вдаюся до прийому, який у робочому варіанті називаю "диктофонний" - це коли в текст вмонтовуються живі "голоси". І вони лунають як свідчення, як неспростовні аргументи. Прийом відомий та ефективний, ним вражаюче майстерно користується найбільш імовірний претендент на Нобелівську премію з літератури 2015 року - знаменита білоруська письменниця Світлана Алексієвич. Усі свої шедеври ("У війни не жіноче обличчя", "Чорнобильська молитва", "Час секонд хенд" та ін.) вона скомпонувала з розповідей різних людей - ідеться про так звану диктофонну літературу, "літературу факту", non fiction. Записані письменницею і вправно змонтовані "живі голоси" наповнюються такими емоційно зарядженими смислами, що у порівнянні з ними бліднуть художньо витончені тексти, написані в стилі вимислу - fiction.

Але - до справи. Не так давно Ігор Лікарчук опублікував у "Дзеркалі тижня" (26 вересня 2014 р.) статтю "Учителів багато, а вчити нікому". Вона засвідчує факт: професіоналізм сучасного вчителя набув загрозливо низького рівня. В одній з областей, пише автор, провели експеримент - попросили групу педагогів виконати типові для ЗНО тести кількарічної давності. Результат приголомшив: "основна кількість педагогів змогла виконати лише 50-75% завдань". А потім автор статті робить висновки: 1) "В Україні неабиякими темпами відбуваються процеси професійної деформації вчителя"; 2) "В Україні зруйновано систему підготовки кваліфікованих педагогічних кадрів";
3) "У загальноосвітніх навчальних закладах відсутня адекватна система атестації та оцінки педагогічних кадрів".
І так далі. Шаную автора статті, з усіма його висновками і пропозиціями погоджуюсь, але чомусь у голові крутиться відоме Довженкове: "Не туди б'єш, Іване".

Свій перший урок у школі я провів 1 вересня 1965 року. Через два роки - директор сільської школи, далі - директор великої районної школи. Кажу це, аби запевнити, що вже багато років знаю зсередини учительське середовище. Окрім того, викладаючи понад 30 років у педагогічному університеті (до речі, одному з найкращих в Україні), добре знаю, як готують майбутніх учителів. Тож твердо переконаний, що з радянських часів учительство становило чи не найбільше працюючий, найбільш професійний і найбільш відповідальний у ставленні до своїх обов'язків прошарок населення. Пояснюється цей факт різними чинниками - гендерними (відомо, наскільки працьовиті й відповідальні українські жінки - власне, вони становили і становлять більшість учительського контингенту); не такою вже й поганою освіченістю, що акцентована на моральності; особливостями професії, яка завжди (і навіть нині, фактично у форс-мажорних обставинах, коли високе звання вчителя зведено нанівець) вабить неординарних, ідеалістично налаштованих людей, що прагнуть працювати з дітьми, навчати їх розумному, доброму, вічному. До речі, учительські "голоси", які зараз почуємо, належать саме таким особистостям.

Учительство завжди було найбільш слухняною, найбільш піддатливою для управління категорією населення. В радянські часи сільського вчителя посилали на тваринницькі ферми для партійної лекційно-пропагандистської роботи, тепер же влада використовує доведеного до матеріального зубожіння вчителя у численних виборчих кампаніях як дешевий і водночас ефективний адміністративний ресурс. Достатньо домовитися з директором школи, наодинці вручивши йому конверт з "гонораром", відремонтувати дах чи купити комп'ютерний клас, і все - школа твоя…

Не аналізуватиму чинників, які призвели до результату, описаного Ігорем Лікарчуком. Переконаний, що, ознайомившись з озвученими нижче "голосами", наблизимося до розуміння, чому, вислуховуючи гостру критику, спрямовану на сучасного вчителя, починаєш протестувати отим "Не туди б'єш, Іване". Наведені розповіді - їх можна назвати "криком душі" - допоможуть зрозуміти, що сучасне учительство живе і працює в атмосфері, сказати б, згущеного безглуздя. Як сформувалася ця атмосфера, чому вона не змусила нашу громадськість бити на сполох, чому її не помічала наша педагогічна наука, чому саме учительство з його профспілками не спромоглося на хоч якісь протести? Не ставимо за мету шукати відповіді на всі ці запитання, бо це потребувало б занурення в суспільно-політичні, морально-етичні й етнопсихологічні проблеми нашого буття.

Найочевидніший приклад такого згущеного безглуздя, спричиненого надмірною бюрократизацією шкільного життя, можна назвати "паперовий терор". Він проявився у ненаситному прагненні чиновників від освіти вимагати від учителя численних звітів, доповідей, планів, аналітичних і статистичних матеріалів, усілякої іншої писаної атрибутики, практична безглуздість якої аж надто очевидна.

Але послухаймо обіцяні розповіді - вони нам багато чого прояснять. Перший "голос" належить невідомій мені вчительці - я вирізнив окремі фрагменти з її досить розлогого коментаря до електронного варіанта моєї статті "Освіта для майбутнього" (DT.UA, 19 вересня 2014 р.). Тож слухаємо цю розумну, без сумніву високопрофесійну, віддану своїй справі вчительку - саме такий образ автора вичитується з її тексту.

"О 8.30 ранку - дзвоник на перший урок, - розповідає вона про початок свого робочого дня у школі. - Класний керівник до 9.00 зобов'язаний подати список відсутніх дітей зі вказівкою причин відсутності. До 10.00 завуч звітує в райуправління освіти. Як собі в реальності уявляє цей процес той, хто придумав ці вимоги і змусив втілювати їх у практику? Через те, що класний керівник водночас є і учителем-предметником, він вимушено залишає свій клас, де у нього урок, біжить у свій клас, де він класний керівник, і починає виясняти, хто і з якої причини відсутній. При цьому в школі всього один стаціонарний телефон, а класів - 40. Значить, достаємо мобільники і телефонуємо батькам на телефони різних мобільних операторів. Підсумок - перший урок зірвано. І так - кожний день. Чиновникам, бачите, потрібна тупа статистика, там тітка сидить і зарплату отримує.

Або ж візьмемо інструктаж з БЖД (безпека життєдіяльності. - Г.К.). Учитель зобов'язаний провести інструктаж на першому уроці у новому році, при цьому ПІБ (прізвище, ім'я, по-батькові. - Г.К.) треба записати від руки і лише присутніх. Окрім того, записати потрібно ще й ПІБ учителя, записувати від руки напроти КОЖНОГО прізвища учня + свій підпис. Нумерація наскрізна. Зайшов учитель, сказав добридень, відкрив журнал і тупо почав складати списки. На це піде хвилин 25, а чим у цей момент зайняті діти? Я працюю в 6-11 класах. Тобто у перший тиждень на перших уроках я повинна переписати в журнал ПІБ усіх дітей 6-11 класів і стільки ж разів написати свій ПІБ і розписатися. Підсумок: діти без нагляду, уроки зірвані, спазм зводить руку від писання, і дикий біль у плечі.

Додайте до цього всього постійні перевірки, суботники, протоколи батьківських зборів, протоколи методичних об'єднань, літні ремонти кабінетів, коли вчитель вважається у відпустці, а насправді робить ремонт у закріпленому за ним навчальному кабінеті. Додайте вічне безгрошів'я, необхідність вічно відпрацьовувати на вихідних репетиторством і постійний пресинг чиновництва. Тож коли готуватися до уроків? Бюрократи замучили вчителя своїм втручанням у все: щорічно міняють інструкції заповнення журналів, форм звітності, додається невідомо кому потрібна звітність, наприклад, який відсоток дітей був відсутній на заняттях з різних причин, до цього сім категорій відсутності - сиди, рахуй… НАВІЩО?

Чиновницьке свавілля просто вбило школу, перетворило вчителів на загнаних безправних істот, котрі морально, матеріально та емоційно вигоріли, фізично та психологічно виснажилися і втратили будь-яку мотивацію до своєї праці".

Гадаю, цей "крик душі" не потребує коментарів. Його треба просто почути. Це вже задавнена хвороба. Бо не можу забути один факт зі своєї далекої педагогічної практики, коли на семінарі директорів шкіл почув від колеги, котрий, похваляючись успіхами своєї школи, з гордістю сказав (наводжу його слова мовою оригіналу): "У меня учителя работают на износ".

А зараз - другий "голос", у формі уривка з листа. Його я отримав на електронну пошту від випускниці педагогічного університету, з якою багато працював як викладач. Кілька років тому вона, закінчивши магістратуру і відмовившись від пропозиції продовжити навчання в аспірантурі (має неабиякі здібності до наукової роботи), поїхала працювати у школу свого рідного селища. Як людина, наділена гострим аналітичним розумом, вона швидко зрозуміла одну з основних проблем нашої середньої освіти - надмірна роздрібненість навчального матеріалу, який безсистемно розкидано по багатьох нішах (навчальних дисциплінах). Іншими словами, йдеться про відсутність у нашій освітянській практиці як середньої, так і, до речі, вищої школи одного з головних принципів відбору навчального матеріалу, що його намагаються послідовно дотримуватися в усіх успішних освітніх системах інших країн. Маю на увазі принцип (що його сформулював іспанський філософ Ортега-і-Гассет) міжпредметної інтеграції, який дає змогу сконцентровувати пізнавальні зусилля учнів на меншій кількості навчальних дисциплін і який реально втілює вимогу "ощадності в освіті".

"Діти надзвичайно перевантажені, - пише недавня випускниця. - Наприклад, що це взагалі за предмети - основи здоров'я, захисти себе від ВІЛ, медико-санітарна підготовка, оці радянські рудименти? Чи не краще об'єднати їх у загальний, справді ґрунтовний курс "Основи безпеки життєдіяльності"?

Потім - художня культура. Незрозуміло - а чому не можна давати огляд культури і мистецтва в курсі літератури? Бо все одно вчителеві української літератури доводиться це роботи. Просто зайве навантаження для дітей. Етика, здавалося б, важливий курс, але там такі складні філософські поняття пропонуються, що дітям 5-6 класу їх просто не осягнути, вони зазубрюють їх у кращому випадку, у гіршому - вчителі ставлять оцінки з довідника "стеля", бо ну це ж етика, що там вчити…

Найбільша зараз проблема - це вивчення іноземних мов. У моїй школі діти вчать фактично 4 мови (!!!) в 5 класі. Українську, англійську, німецьку і мають спецкурс з російської. Здогадайтеся, яких успіхів вони досягають - путньо не знають жодної з чотирьох. Програми жахливо перевантажені - багато зайвого в українській мові (навіщо дітям у 5 класі знати поняття етимологія слова?).

Трудове навчання зараз називається технологіями - діти готують проекти в старших класах. Я розумію, це цікаво, але в 10 класі їм уже не дуже й потрібно ліпити качечок з паперу чи будиночки з сірників. А в них же ще є правознавство, де вони поглиблено вивчають законодавство України. Ну як поглиблено? - читають і тут-таки забувають. Навіщо воно? Тільки час забирає. Дайте в курсі історії в 11 класі декілька тем, щоб діти зрозуміли суть законодавчої системи, знали свої права і побачили Конституцію. Хто захоче стати юристом, той це все сам вивчить (так каже мій тато, вчитель історії і права з досвідом). Далі - економіка. Вчителька у нашій школі сама розуміє, що це повна дурня, а не предмет. Знову ж таки поверхово щось почитали (у кращому випадку) і забули. А час витрачено. Інтегруйте теми з економіки в курс математики у старших класах - один же вчитель читає ці предмети.

Природознавство у 5 класі - це взагалі щось за межею здорового глузду. Діти повинні знати основи хімії (7 хімічних елементів), фізики, географії, біології. Навіщо це, якщо все одно шановне міністерство ввело всі ці предмети тепер з 6 класу. Вони ж це знову вчитимуть ґрунтовно, а зараз, я вам чесно скажу, у них нервові зриви від цього природознавства. Особливо від цього страждають сумлінні діти - вони не можуть ігнорувати якийсь із цих предметів і їм доводиться вчити ВСЕ, іноді шкодячи власним інтересам та основним предметам. І вчителі тут не винні - вони б і раді полегшити таким учням життя, але ж треба виконувати програму".

На цьому й завершимо слухання голосів учителів. І не буду їх коментувати, бо, як кажуть, розумному досить.

Ігор Лікарчук бачить ситуацію з кадровим забезпеченням настільки загрозливою, що, як він пише, "лише терапевтичних засобів для її виправлення буде замало. Потрібна радикальна хірургія". Отже, є потреба застосовувати хірургічний ніж - суворе ліцензування. Зробити його жорстким і систематичним. Повісити над учителем дамоклів меч - хай боїться, тремтить… Тоді він, мовляв, краще запрацює.

А чи не доцільніше буде скористатися тим хірургічним ножем для того, щоб нещадно вирізати з освітянського життя чиновницьке безглуздя, яке виснажує вчителя, не дає відчувати радість творчої праці. Скажу більше - ніякі реформи в освіті, про які нині так голосно заявлено, не вдасться реалізувати, якщо не піднімемося до справжньої, а не декларованої поваги до вчителя.

Насправді учительство було і залишається найбільш працездатним і морально готовим до реформувань професійним прошарком суспільства. Потрібно лишень, щоб те реформування було розумним, оптимально виваженим, добре роз'ясненим. А головне - щоб воно прибирало з освітянського життя безглуздя у всіх його формах і проявах.

У Фінляндії, де рівень освіти вважається чи не найвищим у світі, лише 20% з числа випускників педагогічних факультетів здобувають право викладати у школі. При цьому вони повинні мати ступінь магістра.

Багаторічний досвід викладача педагогічного університету переконав мене в тому, що в кожному випуску є 20-25% особистостей, які потенційно здатні стати вчителями найвищого професійного рівня. Проблема лише в тому, щоб вони, пішовши на педагогічну роботу, не потрапили в атмосферу згущеного безглуздя.