Про візії України в літературі української діяспори

Ні, це не стосується так званої мітологічної наукової школи, твореної багатьма першорядними вченими "всіх часів і народів", - потужність цього наукового спрямування є загальновизнаною. Моє критичне ставлення до поняття "міт" було суто особистісним, і я ніде й ніколи ним не ділився, воно стосувалося лише тієї моди на його вживання, яка з'явилася десь у 90-х роках минулого століття й активно культивувалася переважно в аспірантському середовищі. І зазвичай це поняття прив'язувалося до слова "Україна". Думалося: чому так полюбляють говорити "Шевченків міт України"? Правильніше і, головне, точніше було б говорити про "Шевченкові візії України" (саме про них, приміром, розмірковує Валерій Шевчук). Міт - це вигадка, щось із царини фантазії. Точність же Шевченкових візій України перевірена часом - вони істинні, тобто нічого безпідставно фантазійного в них немає…

Так думалося мені доти, доки не натрапив на монографію Ольги Слоньовської "Ефект амальгами. (Міт України в літературі української діяспори 20-50-х рр.)", друге видання якої (істотно, до речі, доповнене) нещодавно побачило світ. Досліджується в ньому з максимально можливою ґрунтовністю міт України, витворений у літературній спадщині найталановитішими письменниками української еміграції. Йдеться не лише про безпосередній аналіз художніх текстів, які вона зуміла вельми вдало розкрити з позицій мітологічної критики, а й про те, що до самого інструментарію мітокритики дослідниця зуміла підійти гранично принципово й науково прискіпливо. Її підхід до аналізу художніх текстів збагачений новим інструментарієм, зокрема такими поняттями як мітологічні домени, мітологічні голограми, патерни, фрейми, доповнений поняттям рефреймінгу, а також концептами часу, концептом правічної батьківщини (Землі Обітованої українського народу), а також важливими компонентами "Свого" й "Чужого". Власне, цей ґрунтовний методологічний базис і примирив мене з категорією "міт", що вживається в літературознавчій науці.

На думку Ольги Слоньовської, митці діяспори вперше в нашому національному письменстві запропонували читачам літературних героїв і персонажів української національности, які свідомо нехтують потребою матеріяльного забезпечення з високою метою самодостатньо відбутися на рівні духовности. Національна самоідентифікація таких персонажів прозових художніх текстів як Андрій Чумак, Григорій Многогрішний, Максим Колот, Ольга Урбан, Марія, Гнат Кухарчук, Петро Стоян, професор Споданейко, Андрійко Катранник, а також ліричних героїв поезій Євгена Маланюка, Олега Ольжича та Івана Багряного однозначно засвідчує, що діяспорні митці інтерпретували літературні характери представників свого народу в жодному разі не як покірних жертв несприятливих соціяльно-політичних умов, а як потенційних лідерів, власне, не як переможених, а тільки як переможців.Саме література українського зарубіжжя першої половини ХХ століття як важлива ланка національного красного письменства, на відміну від ущербної радянської української літератури, творчо живила й удосконалювала національну ідею, започатковану ще Т.Шевченком. Тож трактуючи материкову Україну як сакральний простір нашої нації, письменники української діяспори художньо втілювали концепт сильних духом, незламних і свідомих національних героїв, чим активізували потенційну готовність уже реального українського народу реалізувати власні державотворчі потуги. Отже, літературний міт України, який зримо представлений у красному письменстві нашої діяспори в першій половині ХХ століття вагомими творчими набутками, має важливі ознаки вітаїстично-консолідуючої місії, а тому функціонально здатний потужно впливати на українців навіть у наш час.

Дослідниця цілком доречно зауважує, що література української діяспори ХХ століття цілком улягала принципам саме європейського Модернізму, який у радянській Україні розвивався ущербно з причини насильницького насаджування в підрадянській літературі політичної доктрини методу соцреалізму, згідно з якою клясова належність персонажів у художньому тексті виявлялася розпізнавальним маркером комуністичної етики й моралі, а представників партії письменники мали право змальовувати тільки в позитивному дусі: "Література української діяспори 20-50-х рр. ХХ ст., - пише авторка монографії, - виразно проявилася питомо національним красним письменством періоду розквіту Модернізму в Європі. У ліриці присутня інтелектуальна домінанта, синтетичні жанри, високий рівень версифікації; у прозових творах вдало відбивається філософський світогляд авторів, їхнє мітологічне мислення, присутні риси неоромантизму, символізму, психологізму, імпресіонізму, експресіонізму, домінування романного жанру. Проблематика відзначається постановкою заборонених в материковій Україні тем: причин падіння УНР та братовбивчої громадянської війни, голодомору 30-х років, сталінських репресій в Україні і мільйонних людських втрат в концтаборах і тюрмах. Екзистенційний та сюрреалістичний формати дозволили амбівалентно розглядати проблеми людини й Бога, свідомого й підсвідомого, апріорі передбачати своєрідне співавторство із потенційними читачами, творчо програмувати художні тексти на їх нове прочитання у "великому" часі".

Впроваджуючи в літературознавчий обіг нові (авторські, як-от мітологічна голограма) або маловживані досі складники інструментарію мітокритики, Ольга Слоньовська завжди робить певні екскурси, обов'язково подає аргументоване забезпечення доцільности таких нововведень і посилається на здобутки в царині мітокритики відомих у світі авторитетів. Наприклад, у монографії читаємо: "Термін "домен" уперше ввів французький історик Жільбер Дакрон, пояснюючи етапи розвою Візантії з мітологічної точки зору. Параметри Домену Моралі й Домену Мистецтва та їхню постійну взаємодію аргументовано розкрив французький філософ Жан Маритен; проблеми "Свого" і "Чужого" в Національних Доменах безпосередньо й детально розглядали у власних наукових працях Семюель Хангінтон (Гангінтон), румунський філософ і письменник Мірча Еліяде, польський літературознавець Яніна Кульчицька-Салоні, російський літературознавець й історик Петро Шувалов, опосередковано торкалися цих питань український філософ і літературознавець Дмитро Донцов та філософ Микола Шлемкевич. Також Домену нації та Домену держави особливу увагу приділяв французький філософ і письменник Альбер Камю, англійський культуролог Джон Френсіс Бірлайн". Такі посилання підтверджують уміння авторки не просто вмотивовувати потребу в нових, досі майже не задіяних сучасними дослідниками, елементах інструментарію мітокритики, а й засвідчують високу повагу до попередників-літературознавців, філософів і дослідників компонентів мітів у психології та історії.

Усі розділи монографії вагомі, добре укомпоновані. Книжка має надзвичайно чітку структуру. Навіть розділ про геніяльність і мітологічне мислення не просто доречний, а вкрай необхідний для розуміння літературного міту та особливостей його художньої трансформації: "Мітологічне мислення письменників, - розмірковує дослідниця, - потребує такого ж мітологічного розуміння їхніх текстів літературознавцями й феноменального володіння цими науковцями інструментарієм мітологічної методології, адже велика кількість лексем, як-ось: "місто", "нація", "людська особистість", - в одних літературних текстах можуть поставати мітологемами, в інших - мітемами, ще в інших - поставати архетипом, Трикстером чи навіть важливою складовою метафізичних Доменів: усе залежить від конкретного змістовно-смислового навантаження. Наприклад, "позакулісний" Харків у романі "Сад Гетсиманський" Івана Багряного є мітемою, місто Наше в першій частині роману "Буйний вітер" насамперед слугує важливим предметом інтер'єру в Домені Української Нації, а безіменне більшовицьке місто в "Жовтому князі" Василя Барки на повну інфернальну силу проявляє себе зловісним Трикстером". Це закономірно, адже навіть у літературному тексті міт і його компоненти фактично ніколи не зазіхають на сферу раціонального, а власне позачасова й позапросторова мітологічна реальність, які характеризуються змінністю й постійною перетрансформацією, дають можливість сприймати художні тексти й свідомо, й підсвідомо. Останнє надзвичайно посутнє, адже таким чином читач-реципієнт підключається до національного колективного підсвідомого, а його душа - до Душі Нації.

Ольга Слоньовська слушно зауважує, що коли йдеться не про окремі особистості, а народи в цілому, то відбувається ще виразніше й чіткіше, ніж стосовно окремої особистости, оприявнення кодпрограми конкретним націям для реалізації їхньої індивідуальної, Богом дорученої місії. Лише, зауважує авторка, "доки не настають сприятливі умови, "національний час (за законом "випереджального відбиття") знаходиться у "підтексті", але досить з'явитися доленосним змінам, як Провидіння починає активно спонукати не тільки "провідну верству", найбільш чутливу до метафізичних імперативів, а й увесь організм народу звіряти свій поступ із годинником Астрального Національного Часу".

Монографія Ольги Слоньовської - помітне явище в сучасному літературознавстві. На наш погляд, товариство письменників української діяспори першої половини ХХ століття, яким притаманне мітологічне мислення, в особі Ольги Слоньовської щасливо отримало науковицю-літературознавицю також із виразним мітологічним мисленням, адже без цього компоненту свідомости подібну місію виконати просто неможливо.

І насамкінець кілька зауважень підсумкового характеру.

Розуміючи неабияку наукову значущість рецензованої книжки, повсякчас думаєш про явище, яке для себе формулюю як "дисертаційність нашої гуманітарної науки". Турбує питання: наскільки науковий потенціял цього дослідження зуміє прорвати "дисертаційну" загерматизованість, яка проявляється в занауковленості "дисертаційного" стилю спеціяльною термінологією, в його академічній сухості, у майже повній відсутності есеїстичних моментів, які могли б оживити текст, зробити його привабливим для ширшого читацького загалу. Ольга Слоньовська - не лише вчена-літературознавиця, а й письменниця, авторка прозових та поетичних книжок. Тому стилістика її наукового дослідження дозволяє говорити про неї як про літературознавицю "з людським обличчям". Проте, на жаль, це не знімає з порядку денного проблеми недостатньої впливовости гуманітарної науки на суспільну свідомість.

Робота вчених-гуманітаріїв поціновується виключно за науково-академічними текстами, за кількістю публікацій у наукометричних виданнях. І аж ніяк не оцінюється вихід учених-гуманітаріїв на ширшу читацьку авдиторію. У нас є гострий дефіцит літератури гуманітарного спрямування, що адресована широкому читацькому загалу. В аналізованій монографії є чудові сторінки, присвячені Євгенові Маланюку, розробленій ним проблемі малоросійства, яка є однією з ключових у нашому державотворенні. І дуже хотілося б, щоб ці сторінки, як багато інших із цієї монографії, не залишилися міцно загерметизованими в "капсулі" монографічно-дисертаційного тексту.