Дещо про "техне" літератури для майже дорослих

Минуло літо. Позаду - шкільні канікули, час відпочинку для учнів. А для декого з них - це ще й час, коли можна прочитати хоч кілька книжок, окрім тих, програмових, список яких зазвичай учителі-словесники дають учням прочитати "на літо".

Та чи багато школярів під час літніх канікул бралися за книжку? Якщо хтось і наважиться дати відповідь на це запитання, то лише приблизну, побудовану на власному спостереженні. Хоча цілком можливо, що десь у науково-дисертаційних нетрях і можна було б знайти статистичні виміри, котрі створювали б об'єктивну картину читацьких інтересів сучасного учня. Проте найбільш поширена думка, яка звучить не лише в середовищі вчителів-словесників, добре відома: сучасний учень усе менше читає художню літературу, помічено навіть, що він взагалі не прагне спілкування з будь-якою книжкою.

І тут згадуються інші часи, котрі варто іменувати як "золотий вік" літературної освіти, - маю на увазі першу половину ХХ ст., тобто ще дотелевізійну епоху, яка поступово перейшла в комп'ютерно-гаджетну. Культ читання художньої літератури в період того "золотого віку" сягнув свого апогею. І треба відзначити, що в тогочасних кращих навчальних закладах чудово розуміли виховний та розвиваючий потенціал художньої літератури, про що свідчить такий приклад із життя знаменитого Єлисаветградського реального училища, серед випускників якого були Євген Маланюк та Юрій Яновський. У цьому закладі величезну увагу приділяли власне позакласному читанню. Викладачам, котрим доручалося заохочувати учнів до читання книжок, зменшували навчальне навантаження на 6 недільних уроків і доплачували майже половину заробітної плати (450 рублів до середньої річної плати в 1000-1200 карбованців).

Тепер же склалася колізія, з якої поки що виходу не видно. З одного боку, в психофізіології підростаючих поколінь помітні тривожні симптоми, викликані надмірними комп'ютерно-гаджетними захопленнями, - вони, ті зміни, вже діагнозовані як "кліпове мислення" та "симптоми розсіяної уваги". З іншого боку, ніхто ще чітко й переконливо не сформулював, як ставитися до цієї проблеми: чи визнавати її як нову реальність, якої вже не уникнути й тому її просто треба зрозуміти і якимось чином призвичаюватися до неї; чи ж, навпаки, шукати їй якусь стримуючу протидію, творити опір тій новій реальності як серйозній загрозі. І при всьому слід узяти до уваги, що втрата підростаючими поколіннями інтересу до книжки не може не викликати тривоги через те, що досі власне книжка була основним джерелом як розумового, так і духовного розвитку людини. Знаменитий вислів Василя Сухомлинського про поетичне (художнє. - Г.К.) слово як "еліксир для розвитку дитячого мозку" має своє доволі чітке психофізіологічне обґрунтування, яке спирається на твердження, що сприймання художнього тексту активізує взаємодію правої та лівої півкуль головного мозку. Саме така взаємодія образного та логічного начал обумовлює інтелектуальний розвиток молодої людини.

Відомо, що учень, уже інфікований кліповим мисленням, через свою нездатність зосередитися не спроможний прочитати класичний роман великого розміру. Але це не означає, що люди, відповідальні за освіту, в тому числі й за літературну, мусять опускати руки. Проблема, про яку йдеться і яка вже набула увиразнення, потребує найсерйознішого аналізу спеціалістів зі шкільної літературної освіти та відповідних професійно продуманих коректив у цій галузі.

Проте не будемо заглиблюватися у проблеми літературної освіти (в неї, до речі, зараз нагромадилося безліч проблем, серед яких чи найголовнішою є відсутність належного професіоналізму в тих, хто, за своїм науково-чиновницьким статусом, мав би їх вирішувати), натомість звернемо увагу на той сектор сучасного літературного процесу, де пишуть "для дітей та юнацтва" і де теж є своя вікова рубрикація: для молодшого шкільного віку, для раннього підліткового віку, для підлітків, котрі вже підпадають під категорію "майже дорослі" (15-16+). Якщо на Заході давно сформувалася так звана "підліткова література" (англ.: young adult), то в нас цей напрям лише почав формуватися, а в останні два роки він так активізувався, що можна говорити не лише про кількісний, а й про якісний "вибух", бо раз у раз з'являються цікаві твори, написані з орієнтацією на підлітково-юнацьку аудиторію. Відкрилися нові автори: Сергій Гридін (повісті "Незрозумілі", "Не-ангел", "Відчайдушні" та ін.), Надія Біла ("Крута компанія"), Анастасія Левкова ("Старшокласниця Першокурсниця"), Марія Морозенко ("Я закохалася"), Ірина Мацко ("Перехідний вік… моєї мами") тощо. І тут слід віддати належне видавництву "Академія", яке відчуло запит на young adult і почало успішно заповнювати цю нову для нашої вітчизняної літератури нішу. Важливість зазначеного явища надзвичайна, бо йдеться про задоволення читацьких потреб підростаючого покоління, якому, за окремими винятками, сучасна українська література нічого й не пропонувала.

Але, щоб пробитися до сучасного юного читача крізь перепони з "кліпового мислення", "симптоми розсіяної уваги", крізь байдуже ставлення до художньо-літературного слова, яке, зважаючи на сучасний стан шкільної літературної освіти, формується на уроках словесності, щоб відірвати його від комп'ютерних ігор, від втупленого вдивляння в гаджетні екрани, - у письменників залишився один шлях: використовувати спеціальні творчі технології, здатні не тільки повернути до книжки юного читача, а й, ввівши його в художній світ твору, затримати там, здійснити сугестивну акцію, примусити задуматися над простими й водночас життєво значущими речами. Зрозуміло, що в наш час суперрозвинених РR-технологій письменники, які пишуть для дитячо-юнацької аудиторії, не могли оминути увагою чи не найголовнішу вимогу, котра забезпечує успішність впливу на неї, а саме: необхідність до тонкощів враховувати її особливості. Втім, ця вимога, хоча й стимулюється сучасною всепроникною РR-атмосферою, в художній літературі використовувалася здавна. Правда, майже не увиразнювалася в теоретико-літературному плані. І чи не перший по-справжньому блискучий зразок її використання був продемонстрований Тарасом Шевченком у його "Катерині", яка вся, від перших знакових рядків ("Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…") і через наступні численні прямі й непрямі звернення до "дівчат", була зорієнтована на їх фемінну сутність. Таким чином Тарас Григорович домігся того, про що відкрито писав у своїй поетичній передмові до першого видання "Кобзаря", відсилаючи його з Петербурга в Україну: "Одну сльозу з очей карих - І пан над панами". І таких дівочих сліз над "Катериною" пролилося немало - вважай, море…

Поки що про новоявлену вітчизняну young adult пишуть зазвичай в анонсово-ознайомлювальному плані. Проте вона вже давно потребує більш ретельного розгляду. Розуміючи це і прагнучи зробити бодай скромний внесок у пізнання цього явища, візьмемо для розгляду всього-на-всього один твір - повість Марії Морозенко "Я закохалася". Вона цікава перш за все з погляду поетики літератури для підлітків, тих письменницьких технологій, котрі Аристотель визначав як "техне". Саме тому її доцільно розглядати в аспекті, як вона "зроблена" з орієнтацією на читача старшого підліткового, тобто "майже дорослого" віку.

Одного разу Микола Вінграновський сказав, що свої поезії для дітей він пише не тримаючи соски в роті. Тим самим наголосив на одній важливій рисі, що є ознакою хорошої літератури, - відсутність того, що можна назвати як надто очевидна імітація дитинності, до якої вдається письменник як доросла людина. Та річ у тому, що домогтися відсутності такої імітації власне в дитячо-підлітково-юнацькій літературі дуже складно. Один із найбільш надійних способів уникнення цієї нібито технічної проблеми полягає у веденні розповіді від "Я" як головного персонажа. В умінні вести таку розповідь, яка потребує тонкої майстерності у вираженні внутрішнього психологічного світу Я-персонажа, і полягає один із секретів успішного "техне". Саме тому в усій нашій новоявленій підлітковій літературі розповіді ведуться від першої особи. А потреба якомога точніше передати психологію підлітка - дівчинки чи хлопця - обумовила розподіл усієї підліткової літератури за гендерним принципом - дівчачу й хлопчачу. Оскільки жінок-письменниць, які працюють на цій ниві, виявилося більше, то в нашій підлітковій літературі фемінна частина вочевидь домінує над маскулінною.

Марія Морозенко з перших же рядків вводить нас у світ дівчини-старшокласниці, передаючи її саморефлексії таким чином: "Я не знаю, що зі мною відбувається. Виросла за літо, але якось дивно: засмаглі на сонці руки видаються задовгими, а подряпані ноги - занадто тонкими. Просто гидке каченя. А ще… у мене почалися місячні. Хоч я багато про це чула і читала, все одно трохи злякалася. Коли приїхала мама, я їй усе розповіла. Ми пішли з нею на річку і довго говорили про всякі дівчачі таємниці…" Так починає свою розповідь 14-річна героїня Віра. Її визнання, що "у мене почалися місячні", - типова деталь майже в усіх "дівчачих" повістях, як у "хлопчачих" майже обов'язково знайдуться моменти, пов'язані з "полюцією". І якщо в повісті Марії Морозенко зазначену деталь подано побіжно, і надалі, коли йтиметься про речі надто делікатні, як, наприклад, про перший сексуальний контакт однієї з однокласниць Віри, письменниця буде стриманою, - то Надія Біла у своїй дебютній книжці "Крута компанія" являє більшу розкутість у зображенні інтимних подробиць. Таку тенденцію спостерігаємо і в інших авторів, котрі пишуть для читачів категорії 14-15+. Їх зрозуміти можна і треба, тому що вони торкаються речей, інтерес до яких у підлітковому віці особливо гарячий, - їх наявність у художньому творі слугує однією з тих "приманок", які здатні привернути підлітка до книжки. А дальше підтримування цього інтересу в потрібному тонусі - то вже справа письменницького "техне".

Марія Морозенко вміє це робити - буквально втягувати читача в художній світ твору й не відпускати його доти, доки поки він не перегорне останню сторінку, вочевидь жалкуючи при цьому, що вона і справді остання.

Але тримати увагу читача - це ще пів справи. Не менш важливо заряджати його емоційними смислами, або ж, інакше кажучи, художньою енергією. Письменниця робить це дуже добре. Не часто в нашій підлітковій, та й у "дорослій" літературі трапляються тексти, сприймання яких так легко й так органічно супроводжується акомпанементом емоцій - то щасливо-радісних, то мінорно-щемких, то просвітлено-катарсисних. Наприклад, звичайні, здавалося б, роздуми Віри про своїх батьків здатні емоційно зворушити саме тому, що розкривають красу стосунків у простій київській родині. "Тато мій суперовий, - розповідає Віра. - Його дуже люблять діти в нашому дворі. Тільки він може в неділю зібрати малечу на спортмайданчику. Але мама не поділяє татових "дитячих захоплень". Для неї, здається, найважливіше - мати пристойний вигляд. І цього, на її думку, мала б дотримуватися вся наша сім'я. […]

Мама інакша. На ній все має бути як слід. Коли ж батьки ідуть кудись разом, тато не збирається доти, доки мама не взує туфлі і не візьме в руки сумочку. Тоді швидко одягається, а мама, витративши часом більше години на своє збирання, підганяє його докірливо: "Хуткіше, Дмитре. Ти, як завжди, копаєшся, через тебе спізнимося".

У тата ніколи не уривається терпець, адже він дуже любить маму. Та хіба її можна не любити? Вона - чуйна і добра. Її легко образити і довести до сліз".

Дозволяю собі таку розлогу цитату саме тому, що на прикладі цього фрагменту легко простежується письменницьке "техне", з допомогою якого в читача формуються емоційні смисли: уміння кількома штрихами-деталями розкрити характери двох персонажів, зіставлення чоловічого й жіночого начал, що нагадує різнополярно заряджені тіла, котрі, як відомо, притягуються одне до одного, легка іронія в зображені життєвої ситуації, - все це й надає тексту художньої якості.

Але поки що йдеться лише про, умовно кажучи, перший рівень майстерності. Тож надалі - про інші рівні.

У повісті про перше кохання вибудовується "любовний трикутник". А як же без нього? Він бо - рушійна сила сюжету. Щоправда, автор повісті не спішить його увиразнювати, він певний час не проявлений, перебуває в латентному стані. Читач не здогадується, що Васька, до якого героїня ставиться цілком байдуже і навіть трохи критично, бо вважає його хлопцем з вельми проблемною поведінкою, є одним із фігурантів цього трикутника.

Зовсім інша ситуація у третього фігуранта любовного трикутника, в якого й закохалася Віра, - йдеться про Влада, сина міністра, типового мажора, котрий через якусь провину волею батька був покараний переведенням з елітної школи у звичайну київську гімназію. Він успішний у всьому - статний, дотепний, подобається гімназисткам, в гімназію привозить його на автомобілі персональний шофер.

З часом цей трикутник увиразнюється, бо всі його персонажі починають окреслюватися як характери. Причому Васька і Влад - постаті цілком альтернативні, їх зіткнення та протистояння утворює гостру конфліктність, таку собі боротьбу добра і зла, що само собою підвищує емоційну температуру повісті, надаючи їй більшої читабельності. З одного боку - напівсирота, чия мама померла через тяжку хворобу, а батько з того горя запив. Проте Васька чесний, співчутливий, його доброта виявляється в любові до тварин, особливо бездомних та покинутих. З іншого боку, Влад - типовий мажор, "господар життя", звабник дівчат, цинік, що у протистоянні з Ваською вдається до хитрувато-безчесних прийомів. Поступове розкривання цих двох характерів супроводжується виявленням, "виходом на поверхню" підтекстових смислів. Вони, звісно ж, відкриваються читачем. І, як це завжди буває, відкриття читачем підтекстових смислів породжує художню енергію, - це є одним із важливих законів психології художнього сприймання.

Один із найважливіших прийомів "техне" письменника полягає в тому, що сюжет повісті вибудовується як зчеплення історій. Причому важливо відзначити, що кожна історія - цілісна, тобто має свій початок, розвиток, кульмінацію і розв'язку. Найпоказовіша в цьому плані історія, пов'язана з "крадіжкою" у вчительки Марини Сергіївни мобільного телефону, яку нібито вчинив Васька. Розвиток цієї історії детективний, хитромудро закручений. Насправді крадіжку вчинив Влад, щоб перевести стрілки на Ваську й тим самим знищити його як суперника в боротьбі за прихильність Віри. Ця історія вибудувана за творчими технологіями, що добре розроблені в сучасному мистецтві створення кінематографічних сюжетів, де увага читача спрямовується на фальшивий слід, де позитивний персонаж - по суті, невинний у скоєні злочину, - потрапляє у складну ситуацію, бо не в змозі виправдатися; тим часом підступний персонаж торжествує, оскільки йому вдалося успішно реалізувати свій хитромудрий план. Врешті-решт виявляється істина, і тоді правда перемагає кривду, добро торжествує, а зло - покаране.

Фінальна історія, коли Віра, рятуючи кішечку, що вибігла на проїзну смугу вулиці, була збита автомобілем, задумана і вдало реалізована як така, що призначена породжувати катарсисний емоційний стан. Бо після того драматичного випадку були і лікарняна палата, і тривожний стан очікування "чи виживе?", і відвідини шкільних товаришів, у тому числі й Васьки, суто людські якості якого нарешті зуміла поцінувати Віра, і її щемливе запитання "А як там кішечка?

Історії, як уже відзначалося, зчіплювалися одна з одною, переходили одна в одну, настільки міцно володіючи увагою читача, що він навряд чи поміняє читання цієї книжки на вдивляння у гаджет. А головне - кожна з сюжетних історій повісті буквально заряджає юного читача емоційними смислами добра, співчутливості та людяності - основними морально-етичними цінностями, які знадобляться йому в дорослому житті.

А як же ж бути зі шкільною програмою з літератури? Чи ж не варто такі твори, як щойно проаналізована повість Марії Морозенко, робити програмовими і тим самим домагатися підвищеного інтересу в учнів до художньої літератури? Тут можуть бути різні думки, в тому числі й гостро дискусійні. Найбільш фаховий підхід, на мою думку, полягає в тому, аби для кожної вікової групи учнів створювати списки художніх творів для обов'язкового позакласного читання з їх наступним обговоренням. Це практикувалося в уже згадуваному Єлисаветградському реальному училищі, де викладання літератури було на надзвичайно високому, можливо навіть зразковому для "золотого віку" літературної освіти рівні. Такий спосіб залучення учнів до читання запроваджений у багатьох освітніх системах Заходу (США, Франція, Польща,Чехія).

Щойно проаналізована повість Марії Морозенко про першу дівчачу закоханість, про вміння розрізняти добро і зло в житті, про справжню дружбу і справжні моральні вчинки аж напрошується у списки творів для обов'язкового читання та обговорення.