А молоко ми водою розбавимо...

20 квiтня, 2021, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чому сформувалася ціла каста корупційних вчених рад, та як із цим боротися

Кілька днів тому УАнет облетіла історія боротьби за захист дисертації однієї аспірантки, яка так і не змогла захиститися, бо не хотіла давати хабарі та сплачувати будь-що повз касу. Розповідь викликала бурхливе обговорення в науковій спільноті. Але, як це завжди буває у схожих ситуаціях, проблеми однієї вченої ради в одному приватному (!) університеті (що для України давно є критерієм відсутності будь-якої якості) автоматично поширюються на всю, без винятку, галузь освіти і науки, що насправді далеко не так. Відкинувши емоції, спробуймо розібратися, чому за 30 років незалежності в Україні сформувалася ціла каста таких корупційних рад і як із цим можна боротися. А заодно — як стимулювати ті вчені ради й науково-освітні установи, котрі в цих реаліях продовжують чесно виконувати свої функції без жодних хабарів та доплат.

За даними НАЗЯВО, понад 80% випускників шкіл продовжують навчання у вишах, тоді як у Європі, за даними МОН, від 40 до 70% колишніх школярів обирають заклади професійної технічної освіти. На жаль, такий факт аж ніяк не зробив нас чемпіонами зі зростання економіки та добробуту суспільства. Насправді це, радше, реалізація сумного радянського анекдоту часів Хрущова «по молоку — водою розбавимо, але доженемо й переженемо клятих капіталістів». Так само і в нас із якістю формальної вищої освіти. Демографічний бум кінця 1980-х — початку 1990-х привів до різкого збільшення кількості майбутніх студентів, яка сягнула абсолютного піку в 2006 році. Не дивно, що під таку кількість абітурієнтів масово відкривалися нові й нові виші, часто не маючи для цього ані найменшого наукового та освітнього підґрунтя. Так ПТУ ставали коледжами, технікуми — інститутами, а педагогічні інститути, перестрибуючи кілька сходинок одразу, — національними (sic!) університетами.

Як тут не згадати історію присвоєння статусу національного моїй альма-матер — Львівському університету ім. І. Франка указом президента Кучми акурат перед виборами в 1999 році. Тоді це обговорювалося як подія ледь не державного рівня, тепер куди не кинь оком — національний університет. Тож не дивно, що така девальвація почесних звань для вишів супроводжувалася стрімким погіршенням якості освіти. Після 2006 року, коли чисельність студентів із природних причин стала планомірно зменшуватися — на сьогодні вона становить лише половину (!) від їх чисельності в 2006 році, — така кількість вишів і роздутих штатних одиниць уже ставала непотрібною, але ніхто не мав наміру так просто йти зі сцени. На тлі цього виросло не одне покоління скороспілих доцентів та професорів, які навіть не знали, яким має бути науковий процес, бо під час турбозахистів («нам потрібні спеціалісти вже на вчора!») над цим ніхто не замислювався. Як наслідок, усім їм тепер доводиться демонструвати свою значимість і незамінність у науковій діяльності України та підтримувати своє існування випуском нових і нових апологетів.

Не секрет, що такі речі можливі лише в гуманітарній сфері, де немає чітко визначених критеріїв творчості і займатися можна чим завгодно (від «пакращення» українського правопису під гаслом «Геть від Москви» до вивчення ролі патріотизму в державному будівництві), де ніхто й ніяк не проконтролює цього процесу.

Принципово інша ситуація була в галузі природничих наук, де, на жаль, самою говорильнею написати дисертацію неможливо. Застаріле обладнання, хронічний брак фінансування спричинили масовий відплив найактивніших вчених за кордон, і на сьогодні в цій галузі вижили або вчені міжнародного рівня, що мають відповідні міжнародні зв’язки та фінансування, або ж колективи містечкового рівня, які роблять певну «потішну» науку, про яку на Заході ніхто не знав і не знатиме.

Як результат, лише 10% нинішніх дисертантів належать до галузі природничих наук, а цілих 90% — до мегапопулярних економічних, юридичних та інших «наук». І не дивно, що в кожній із цих галузей давно вже існують свої неформальні «специфіки», про які вголос не говорять, але давно всі знають. Наприклад, у галузі природничих наук захист дисертації — це вже, радше, формальність, де функція дисертанта — як на дитячому «утрєніку» — вилізти на стільчик, красиво продекламувати свою доповідь, відповісти на запитання опонентів, і на тому крапка. Найзапекліші баталії відбуваються на етапі передзахисту, де дисертанта просвічують, як скло, на предмет відповідності роботи темі, якості наукових публікацій, наукового рівня роботи і т.д., і т.п. Так, що ці передзахисти часто доводиться проводити двічі — для виправлення недоліків, виявлених під час бурхливої дискусії. Однак експериментальна робота тим і добра, що її результати можна перевірити на наявність відповідних позитивних/негативних контролів і в разі їх відсутності — сміливо послати дисертанта на переробку всіх його тяжких трудів. Десь так на рік чи два — але винним у цьому будуть лише дисертант і його науковий керівник, котрі не продумали деталей експериментів та плану роботи, а не міфічна вчена рада чи експертна комісія.

Зовсім інша річ гуманітарні науки, де жодних критеріїв оцінки роботи дисертантів нема, а обережні спроби Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій нормалізувати вимоги до захисту цих робіт наразилися на шквал критики з боку гуманітаріїв: «...у нас свій шлях, і не намагайтеся навіть нас порахувати!» Не хотіли? А прошу, маєте! І головне, що в цій ситуації рецензент чи опонент має повне право доколупатися до чого завгодно — і формально буде абсолютно правий, адже чітких критеріїв оцінки якості роботи ніде не прописано. І на «бачення автора» завжди знайдеться «власна думка рецензента», яка завжди буде вищою, бо негоже професору прогинатися перед шмаркачем! Тільки ось халепа — в природничих науках таких звірств саме й немає, з банальної причини: якщо робота експериментальна, пройшла перехресну перевірку кількома іноземними рецензентами в міжнародних журналах, то з Його Величністю Фактом доволі тяжко сперечатися. Якщо ж у природничника в активі тільки «мурзилки» — що ж, сам винен і терпи всі примхи вченої ради….

Стосовно корупції. Слід розуміти, що, проходячи аспірантуру в патентованих плагіаторів, корупціонерів та й просто кар’єристів, майбутній доктор філософії візьме від них лише «найкращі» їхні риси. І система радо виплюне ще одного безпринципного покруча, готового на все задля кар’єри. Як цього уникнути? Та дуже просто — всього лише скористатися наукометричними базами даних, благо МОН уже давно проплатив доступ до них для всіх охочих освітніх установ.

Не впевнені в серйозності свого майбутнього наукового керівника? Гляньте на його профіль у Scopus/Web Of Science! Бачите в ньому цитовані статті в міжнародних журналах з імпакт-фактором? Чудово, отже наука там справді є. Є публікації за останні роки? Де там ваш керівник? Наприкінці списку авторів чи десь посередині, серед 25 інших? У першому випадку — він кореспондуючий автор, отже сам керував викладеними дослідженнями, а в іншому — просто «примазався» до іноземного колективу виконавців, зробивши якийсь фрагмент роботи там, де їм було лінь або незручно проходити всі бюрократичні дозволи. Скільки, крім вас, є аспірантів у цьому відділі? Чи всі вони вчасно захистили свої роботи? Якщо ні, то навіщо повторювати їхній болючий шлях і марнувати енну кількість років свого життя? А, й останнє. Чи є у вашій майбутній альма-матер відповідна база для досліджень та відповідне фінансування? Якщо відповідь негативна, то навіщо за свій рахунок купувати реактиви і робити на коліні якесь «подобіє» праці, якщо на Заході в аспірантурі ви зробите все це абсолютно безкоштовно, та ще й із нормальною стипендією?

Так, процедура оформлення дисертації і подання її до захисту — надміру бюрократизована, але від цього нікуди не подінешся. Якщо аспірант працює в колективі, що займається наукою на міжнародному рівні, і захисти дисертацій у цьому колективі відбуваються щороку, про всі формальні нюанси за чотири роки аспірантури людина дізнається і на захист виходить уже абсолютно до них підготовленою. Стиль написання дисертації, оформлення рисунків, підписів до них, літературних посилань — усе це насправді доволі просто, а за наявності спеціалізованих програм для оформлення літератури — взагалі максимально автоматизовано. Ба більше, розкрию секрет: якщо аспірант справді сам виконував свою наукову роботу, то він/вона проходить цю школу життя вже на другому році аспірантури, самостійно оформляючи першу у своєму житті наукову статтю в міжнародний журнал. Та ось яка халепа — все це стосується лише тих здобувачів, котрі працюють у галузі природничих наук, котрі на сьогодні становлять лише 10% від усієї кількості захищених докторів та кандидатів наук.

А що ж стосується 90% інших?

Що ж, давайте відверто. Це статті в різноманітні «мурзилки» (так на сленгу справжніх науковців називаються різноманітні вітчизняні й нібито зарубіжні «вісники», які за гроші надрукують будь-що), привчання до переливання з пустого в порожнє, загальна рабська атмосфера в стилі «я начальник, ти дурень», і на тлі цього — тонни пафосу наукового керівника та професорсько-викладацького складу на кафедрі, які вважають себе світилами української науки, часто не маючи жодної статті, реферованої в базах даних Scopus/WoS! Не дивно, що в такій токсичній атмосфері квітнуть кумівство, корупція та принцип «рука руку миє».

Як цього уникнути? Та дуже просто, тільки, 99% гарантії, на такі радикальні кроки не погодиться жоден виш, і тим паче чиновники в МОН.

Одноразові вчені ради — це вже великий поступ уперед, але достатньо впровадити кілька критичних вимог до публікацій, щоб потік дисертаційного сміття зменшився — ні, не на порядок, а одразу на два! Для претендентів на звання доктора філософії в галузі природничих наук — це дві статті в журналах з імпакт-фактором, у яких здобувач є першим автором. Складно? Для університетської кафедри, де наука існує виключно для галочки, — безумовно, а для сильної наукової групи, яка має додаткове фінансування та налагоджену співпрацю з іноземними партнерами, — взагалі, елементарно, було би бажання! Для здобувачів у галузі гуманітарних наук ці вимоги, безумовно, можуть бути слабшими, але ті дві статті в рецензованих іноземних виданнях (з чітким переліком псевдоєвропейських видань та хижацьких видавців у «чорному списку») мають містити обов’язково. Як не дивно, та оновлені критерії захисту докторських дисертацій (захист дисертації без написання «талмуда», а лише за сукупністю десяти статей у виданнях першого та другого квартилю Scopus) уже сьогодні є необхідними й достатніми для того, щоб відсіяти основну масу любителів надутих звань і ступенів.

Безумовно, у разі прийняття таких жорстких правил чи не 80% української науки відмерло б природним шляхом, що надзвичайно негативно позначилося б на дутих рейтингах багатьох українських вишів, яких на сьогодні явно забагато, особливо з урахуванням демографічної кризи та шаленого відпливу думаючих абітурієнтів за кордон. Чи готові ректори таких вишів добровільно «зарізати» свою установу, що несе золоті яйця? Чи готове міністерство освіти твердою рукою закрити всі ці неперспективні виші, в яких давно нема ні науки, ні освіти, а є лише фабрики дипломів та амортизація безробіття для студентів, котрим нічим зайнятися? Відповідь однозначна — ні, ні і ще раз ні.

Тому, на жаль, доки до вищого керівництва держави не прийде розуміння, що така ситуація в науці та освіті далі тривати не може, і Верховна Рада не прийме нового, жорсткішого закону про вимоги до кандидатів і докторів наук, то історії, які розлетілися по всьому УАнету, із завидною регулярністю з’являтимуться й надалі. Коли народні депутати масово стають кандидатами наук із державного управління, а мери — докторами «патріотичних наук», говорити про якісь правила просто смішно.

Поки що ж хочеться порекомендувати всім майбутнім здобувачам заздалегідь прозондувати всі нюанси наукового колективу та майбутньої вченої ради, де ви плануєте захищатися. Якщо хоч котрийсь із пунктів викликає сумніви — відмовтеся від свого бажання або шукайте іншу вчену раду. Якщо такої нема — тоді доведеться змінити спеціальність і знову переписати роботу під вимоги цієї спеціальності, тільки щоб захиститися на адекватнішій вченій раді. Жорстоко, але така проза життя.

А майбутнім аспірантам я б запропоновував, перш ніж робити перший крок, поставити самому собі три простих запитання. Навіщо мені ця аспірантура? Чого я хочу досягти, вступивши в неї? Як я планую на практиці в майбутньому реалізувати свої зусилля, витрачені на чотири роки підготовки дисертації? І якщо відповідь буде «бо батьки хочуть/це круто/а я не знаю», то чи є сенс марнувати чотири роки свого життя невідомо на що?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК