Національна система дослідників — думки за і проти

Нещодавно Міністерством освіти і науки України було запропоновано для публічного обговорення проєкт розпорядження Кабінету міністрів України «Про схвалення Концепції підтримки та розвитку кадрового потенціалу сфери наукової і науково-технічної діяльності «Національна система дослідників України». Ця концепція входить до Стратегічного плану діяльності МОН до 2027 року і ставить за мету створити розгалужену систему рейтингів українських вчених, що в теорії дасть можливість підтримати молодих дослідників, забезпечивши їх індивідуальними стипендіями на основі попередніх наукових здобутків, і водночас допомогти у формуванні дослідницьких груп із науковців високого рівня, здатних швидко та комплексно вирішувати надскладні завдання для держави. Звучить надзвичайно амбітно, але чи працюватиме це в наших реаліях?

Слід розуміти, що концепція «Національної системи дослідників України» (НСД) була запропонована урядом не на порожньому місці, — розмови про створення нового ефективного державного органу для керування науковцями та їхніми здобутками йшли ще з 2018 року. Проєкт навіть пілотувався у Львівській області. І тепер до цієї ідеї повернулися.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Наймолодша докторка наук в Україні: «Я люблю науку, а наука любить мене»

У суспільство регулярно вкидається» теза «а де Нобелівські премії від українських науковців?», хоча при цьому скромно замовчується, що заробітна плата професора нижча від зарплати працівника «Нової пошти», а аспірант не витримує конкуренції з касиром АТБ. Тому сама ідея базового доходу для найталановитіших вчених, які, перебуваючи за межею бідності, все ще намагаються щось творити на благо Батьківщини, є не те що корисною, а вже давно перезрілою.

На Заході, де стипендія аспіранта в півтора разу вища, ніж у робітничих спеціальностей, а п’ятизначна (до оподаткування) зарплата професора виносить його на вершину табеля про ранги, в існуванні таких структур, як НСД, просто нема потреби, бо люди і так отримують гідну оплату за свої здобутки. Тому зі стратегічного погляду для української влади значно простіше було б лише виконати положення закону про науку та науково-освітню діяльність, де згідно з нормативами заробітна плата молодшого дослідника мала б становити не менш як 11 прожиткових мінімумів (станом на сьогодні — 33 308 грн), і лише тоді щось із цих вчених вимагати. Та оскільки в бюджеті на це просто немає грошей, починаються танці з бубном, як підтримати кращих з найкращих і при цьому не оголосити дефолту. Але водночас треба мінімізувати корупційні ризики при присудженні таких стипендій. Тому важливо, якими будуть критерії конкурсного відбору науковців, що увійдуть до Національної системи дослідників.

У концепції 2018 року критерії відбору ґрунтувалися передусім на кількісних показниках — публікаційній діяльності науковців у міжнародних виданнях, виконанні вітчизняних і міжнародних грантів та інших. До честі МОН, ці критерії залишилися незмінними і у нинішньому проєкті про створення НСД. Цього більш ніж достатньо, щоб відібрати кількасот щасливчиків у різних галузях науки, однак для подальшого ранжування учасників НСД необхідно додатково використовувати і якісні показники. Які саме?

За нинішніх часів засилля штучного інтелекту та різноманітних бізнесів з «накрутки» науковометричних показників той науковець, що публікує найбільше статей і монографій, уже не може вважатися найкращим. Платні журнали відкритого доступу за 3000 євро дають змогу швидко і безпроблемно опублікувати будь-яку наукоподібну інформацію, аби лише вона так-сяк трималася купи. Тож поки добросовісні дослідники намагаються опублікувати результати своїх праць у престижних журналах видавництв Elsevier чи Springer Nature, отримуючи нескінченні відмови редакторів «вибачте, нам це нецікаво», або ж місяцями доробляючи нові досліди у відповідь на зауваження шести різних рецензентів, їхні спритніші «колеги» можуть наштампувати з десяток статейок у «мурзилках» і, згідно з нинішніми критеріями оцінки НСД, випередять їх на світлові роки. Саме тому на Заході при оцінці наукових проєктів насамперед оцінюють імпакт-фактор журналів, у яких опубліковано праці вченого, та його місце у списку авторів. Високо оцінюються лише ті праці, де автор або перший (тобто виконав основну частину досліджень), або останній (спланував і керував роботою всіх інших). Решта, враховуючи публікації в низькорейтингових журналах, де імпакт-фактор менший 5, навіть якщо їх буде сотня, не береться до уваги. Це перший якісний критерій, який слід врахувати у системі рейтингування НСД.

"Українська історія: глобальна ініціатива": у проєкті назвали імена 90 дослідників та 70 тем, які ті будуть вивчати протягом трьох років

Другий якісний критерій, що допоміг би відібрати науковців у НСД, — це факт керування міжнародними науковими проєктами, що фінансувалися за кошти ЄС або США. Конкуренція у них шалена, і там кожну особу апліканта вивчають буквально під мікроскопом. Тож якщо український вчений виграв-таки західний грант як керівник у конкурсі з success rate менш як 20%, це своєрідний знак якості «халтури не виявлено!» від в’їдливих західних рецензентів. Гранти, де локомотивом виступали потужні команди з ЄС, а українська група була «бідним родичем», звісно ж, мають оцінюватися значно нижче.

Однак тут ми підходимо до найцікавішого моменту: а хто це все оцінюватиме під час конкурсного відбору науковців до НСД?

Ймовірно, як тільки буде оголошено конкурс, маститі вчені не захочуть бути рецензентами — вони подадуться на конкурс, як це вже було 2018-го, коли у Львові пілотувався проєкт Національної системи дослідників. Звісно, можна зробити хід конем і призначити рецензентами топ-вчених. На жаль, сумний досвід присудження премії Львівською ОДА у 2021 році показав, що корупційні ризики при цьому зростають ще більше, бо бажання просунути поза чергою своїх друзів і родичів аж ніяк не залежить від ступеня наукових здобутків голови конкурсної комісії. Тому nolens volens доведеться доручати цю непросту і невдячну роль незалежним іноземним рецензентам. Але, наголошую, це мають бути виключно керівники наукових груп із Західної Європи.

Чому саме так? Бо середньостатистичний керівник групи у Західній Європі чи США має колосальний досвід з оцінки super excellence своїх майбутніх підлеглих — від студента-бакалавра до постдока, де конкурс часто перевищує 30 людей на місце. І, на відміну від вітчизняних експертів, які «пиляють» державні гроші, рядовий професор на Заході наймає персонал за кошти з власного гранту, виграного у тяжкій боротьбі. Вибір неправильного кандидата може загубити всю подальшу кар’єру керівника групи, тому і не дивно, що до цього питання вони підходять максимально скрупульозно.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Наукові та практичні основи для відновлення земель в Україні мають бути закладені ще до закінчення війни — експертка

Але ж звідки взяти стільки західних рецензентів на волонтерських засадах для рейтингування українських дослідників? Нещодавно МОН закликало іноземних вчених реєструватися експертами у системі «Наука», та наскільки ефективною в нинішніх реаліях буде технологія «холодних» дзвінків та е-мейлів? Тому слід звертатися по допомогу до тих міжнародних грантових організацій, які вже мають створену з нуля базу іноземних експертів. Це, наприклад, секретаріат конкурсу EURIZON, який за минулий рік сформував базу з 500 іноземних експертів у різних галузях науки, які вже мають досвід рецензування наукових праць.

Не варто забувати, що для реалізації ідей потрібні кошти. Тому насамкінець трошки математики. Згідно з даними Державної служби статистики України, 2022 року загальна кількість працівників, задіяних у виконанні досліджень і розробок, становила 53 200 осіб. Однак бути задіяним у чомусь і справді бути науковцем — це дві великі різниці, як кажуть в Одесі. На жаль, відсоток імітації наукової діяльності в низці галузей просто зашкалює, і саме там за останні роки з’явилося чимало новоспечених докторів філософії. Якщо ж спробувати полічити тих, хто все ще намагається займатися наукою на міжнародному рівні, можна взяти до уваги результати конкурсу EURIZON, на який подалося 750 команд вчених (у середньому по п’ять людей у групі). З цього ми отримуємо дуже приблизну цифру в 3000 науковців, які і є цільовою групою для НСД. Відсоток успіху в такому конкурсі має бути не меншим за 30%, тобто держава повинна бути готова профінансувати хоча би 1000 науковців по всій Україні. Розмір щомісячної стипендії, за найскромнішими мірками, не може бути меншим 20 тис. грн (аж 500 дол. США за нинішнім курсом). Тоді 20 000 грн х 12 місяців х 1,22 (22% нарахування на зарплату) х 1000 учасників = 292,8 млн грн. Вибачте, але навіть таких коштів у держави наразі немає — при дірці у 500 млрд грн лише на 2024 рік!

В Україні розвиваються ресурси для любительських наукових досліджень. На приклад моніторингу радіації

Якщо ж виділити на НСД меншу суму, та ще й демонстративно проігнорувати залучення фахових іноземних експертів, то вся її ідея перетвориться на фікцію. В такій ситуації найправильнішим рішенням є взагалі відмовитися від створення НСД.

Проблему дефіциту коштів на підтримку української науки з держбюджету Кабмін повинен методично вирішувати у переговорах з іноземними донорами. Особливо з тими, які є нейтральними країнами і згідно із своїм законодавством не можуть виділяти кошти на підтримку економіки воюючої держави. Домовитися з ними про виділення смішного за західними мірками фінансування у 25 млн дол. на рік на українську науку через міжнародну організацію УНТЦ не є суперскладним завданням. А це гранти для 250 команд (по п’ять людей) на суму 100 тис. дол. на рік, з жорстким, але справедливим peer review від західних експертів, нуль податків із зарплати і нуль контактів з улюбленим Держказначейством, де слід чекати по три місяці на проплати обладнання та матеріалів. Оце і була б реальна революція в системі дослідників і дослідницьких інфраструктур в Україні, і головне — абсолютно безкоштовно для держави!