ЗАЛК: АВАНСИ Й БОРГИ

Після дуже бурхливих, а іноді і явно скандальних подій кінця 2000 року, викликаних продажем 68,1% акцій Запорізького алюмінієвого комбінату, інтерес до подій на єдиному в країні підприємстві з виробництва алюмінію практично зійшов нанівець. Однак через два з половиною роки ЗаЛК знову опинився у центрі громадської уваги. І знову, на жаль, у ролі об’єкта для закидів, головним із яких стало обвинувачення нового власника комбінату — російського ЗАТ «АвтоВАЗ-Інвест» — у невиконанні інвестиційних зобов’язань. Зокрема, такої думки дотримуються у Фонді держмайна, а також деякі народні депутати.

Спробі розібратися зі станом справ на підприємстві було присвячено статтю «Приватизаційний сплав із домішкою алюмінію» (див. «ДТ» № 26—27 від 12 липня ц.р.). До честі керівництва ЗаЛКу, аж ніяк не хвалебну публікацію сприйняли цілком толерантно, що, власне, і стало приводом продовжити порушену тему в розмові з заступником генерального директора «АвтоВАЗ-Інвесту» Сергієм ПЕТРОВИМ.

— Те, що комбінат став об’єктом критичних нападок, на мій погляд, визначається однією головною обставиною, — каже пан Петров. — В Україні не так багато прикладів позитивного досвіду приватизації, коли за підприємство заплатили живі гроші, причому досить велику суму. Проте є люди, котрим не подобається, коли все відбувається відповідно до закону, коли завод нормально розвивається. На жаль, серед них опинилися й ті, хто свого часу залишив комбінат...

— Сергію Сергійовичу, щоб уникнути недомовок, давайте звернемося до умов конкурсного продажу контрольного пакета акцій ЗаЛКу. Як відомо, з цього приводу були дві протилежні точки зору: одні наполягали на його реалізації за максимальною ціною, інші — на тому, що основним критерієм оцінки мають стати привабливі інвестиційні зобов’язання.

— А на ділі було враховано обидва підходи. З одного боку — це був чистої води конкурс грошей: хто більше заплатив, той і купив. І яскраве підтвердження тому — історія з КрАЗом, що хоча й не відповідав вимогам промислового інвестора, та все ж на першому етапі виграв конкурс, запропонувавши більшу суму. І хто винний, що з огляду на певні обставини він не зміг заплатити?!

З іншого боку, при оцінці пропозицій учасників також враховувалися їхні інвестиційні зобов’язання. Хоча, чесно кажучи, такий симбіоз підходів до приватизації я не вважаю позитивним. Слід зупинитися на чомусь одному. Але, як то кажуть, що сталося — те сталося.

— То все ж, конкурс за інвестзобов’язаннями кращий?

— Я так не вважаю. Вже хоча б тому, що окремі конкурсанти заявили про такі обсяги інвестицій, що комбінату просто не потрібні. Поміркуйте самі, якщо йдеться про суми, на які можна побудувати точно такий же новий завод, але з досконалішими технологіями, — це не що інше, як блеф. Значно більшу прозорість забезпечує конкурс грошей — природно, з урахуванням захисту національних інтересів. До речі, якщо звернутися до приватизаційного досвіду Росії, то там, де визначальним чинником виступали інвестиційні зобов’язання, досвід виявився в основному негативним.

— А як бути з тим, що конкурс грошей іноді є лише різновидом конкурентної боротьби, коли підприємство купують тільки для усунення конкурента? Адже такі випадки теж не поодинокі.

— Так, ви маєте рацію. Але давайте все ж вести мову не в абстрактній площині, а щодо цілком конкретного підприємства. «АвтоВАЗ-Інвест» вклав в акції ЗаЛКу близько 70 млн. доларів. Причому це без урахування непрямих витрат, пов’язаних із підготовкою документів, відрядженнями фахівців тощо. То невже компанія зацікавлена в тому, щоб підприємство припинило своє існування? Адже для нас це просто означає втрату величезної суми.

Якщо цей доказ видався непереконливим, звернімося до специфіки алюмінієвого виробництва. Зокрема, російського. Як відомо, будь-який тамтешній алюмінієвий холдинг має яскраво виражену експортну спрямованість. З однієї простої причини — його виробнича потужність явно перевищує внутрішні потреби. Отже, купівля підприємства типу ЗаЛКу спричиняє лише збільшення власного обсягу випуску і відповідно — експорту. Це цілком нормально вписується в концепцію діяльності будь-якого нормального алюмінієвого холдингу, оскільки продиктовано особливістю даної галузі. Адже алюміній — це абсолютно ліквідна продукція. За великим рахунком, він — ті ж гроші.

Щоправда, ці «гроші» мають суттєвий недолік — дуже нестабільний курс. Наприклад, у найгірші часи ціна на алюміній опускалася нижче 1100 дол. за тонну, а в найкращі — перевищувала 2 тис. Погодьтеся, порівняно з цим коливання курсів долара і євро — це так, дитяча забавка. З урахуванням цього купівлю алюмінієвого виробництва з метою його ліквідації здатний дозволити собі хіба що безумець. Тому, повертаючись до умов конкурсу, я переконаний, що якби на покупців не навішували штучних інвестзобов’язань, то результат виявився б анітрохи не гіршим. І гроші було б заплачено, причому, можливо, ще більші, й інвестиції в необхідних обсягах теж було б внесено.

Знову-таки, якщо звернутися до досвіду приватизації і в Росії, і в Україні, нерідко доводиться стикатися з тим, що з оголошених величезних обсягів інвестицій реально вноситься половина, а то й менше. І це проблема не лише окремо взятого конкурсу. Просто за відсутності реального механізму контролю з’являється спокуса заощадити кошти. При цьому будь-який нормальний ефективний власник все одно вкладе в підприємство стільки, скільки буде потрібно. Якщо є програма розвитку, то подобається вона чи ні, її необхідно виконувати, інакше це обертається втратою витрачених коштів.

— Навіть якщо ця програма запропонована фірмою Kaiser Aluminum?

— Питання авторства в даному разі не принципове. Але якщо вже так стоїть питання, то, на мій погляд, як економіста, згаданий проект просто не витримує жодної критики. Самі поміркуйте, як можна всерйоз ставитися до розрахунків, в основі яких збільшення біржової ціни алюмінію за рік із 1350—1400 до 1700 доларів за тонну? З якого доброго дива планується такий різкий стрибок?

Та справа навіть не в тім. Повірте, я дуже довго і старанно вивчав цей проект, і все ніяк не міг збагнути, що ж мені в ньому не подобається, навіть якщо абстрагуватися від цілком надуманих економічних розрахунків. А потім зметикував — мені, людині дуже далекій від техніки, він абсолютно зрозумілий. Але, перепрошую, якщо спеціалізований документ ясний для непрофесіонала, то це вже не проект, а набір добрих побажань. Оскільки для серйозної програми реконструкції заводу явно недостатньо загальних міркувань про світові тенденції на ринках.

Скажімо, в основу проекту закладено вимогу винести устаткування зі старих корпусів, а потім після ремонту й модернізації знову поставити його на старе місце. Я консультувався з багатьма спеціалістами, але жоден із них так і не наважився упевнено відповісти: витримають наші корпуси таку реконструкцію чи ж їх потрібно перебудовувати? Але тоді справа обертається спорудженням нового заводу. Проте давайте реально дивитися на речі — цим ніхто не займатиметься. Звернімося, наприклад, до досвіду норвежців. У них точно такі ж електролізери, як і в нас, і корпуси побудовані відразу після війни. Але гроші там вкладають в охорону довкілля, газоочистку, автоматичну подачу глинозему, управління процесом виробництва. Тобто норвежці займаються оптимізацією й удосконаленням наявної технології.

— Сергію Сергійовичу, говорячи про хід конкурсу, ви посилалися на те, що деякі конкурсанти просто блефували з пропозицією інвестиційних зобов’язань...

— Із заявленої нами 200-мільйонної суми комбінату реально потрібна половина. І це дає нам підстави стверджувати, що взяті на себе інвестиційні зобов’язання ми виконуємо.

— Виходить, наполовину?

— Я розумію, що за формальними ознаками є певні підстави для такої категоричної оцінки, але, погодьтеся, безапеляційність далеко не завжди свідчить про бездоганність висновків. Давайте все ж не будемо скидати з рахунків той факт, що до нашого приходу негативне сальдо балансу на комбінаті становило близько 40 млн. дол. Тобто саме на цю суму пасиви перевищували активи. І це без урахування отриманого під гарантії уряду кредиту на будівництво заводу з випуску фольги.

Отже, для забезпечення нормальної роботи підприємства необхідно було хоча б зрівняти активи із зобов’язаннями і, крім того, вкласти ще близько 20 млн. оборотних коштів. А, крім цього, в пасиві ж є заборгованості перед обленерго, Держрезервом, нажиті старим керівництвом комбінату.

— А що, до приходу на комбінат ви не мали уявлення про наявність балансової діри?

— Мали. Але, за нашими оцінками, вона уявлялася вдвічі меншою. Адже, на жаль, баланс не спонукає до повного розкриття своїх таємниць. Наприклад, є відомості про наявність на комбінаті цегельного заводу, але ніде не сказано про те, що насправді він являє собою лише набір фундаментів.

Розумієте, у чому річ — купівля такого підприємства, як ЗаЛК, вимагає докладного аналізу, аудиту. Але в умовах відкритих торгів, коли покупців кілька, це просто нереально. До речі, у зв’язку з цим я не бачу підстав для якихось обвинувачень на адресу компанії «Райффайзен інвестмент Україна», що виступала, зауважте, радником конкурсу, а не аудитором. Оскільки компанія виходила з даних, наданих бухгалтерією підприємства, не маючи можливості перевірити наявність устаткування та його фізичний стан.

— На цьому перелік неприємних сюрпризів вичерпується?

— Якби ж то. Їх виявилося занадто багато. Причому в найрізноманітніших проявах — від реструктуризації простроченої заборгованості обленерго до претензій податкової адміністрації, яка вважає, що 2000 року було неправильно враховано енерговекселі, і нараховує заводу величезні штрафні санкції. По суті, час нашого перебування на заводі — це постійне подолання наслідків попереднього господарювання.

Розумієте, у чому проблема підприємств типу ЗаЛКу? Там був директор, який жив у своєму світі. І річ не в тім, що цей світ поганий чи хороший, просто він відставав від реально існуючого. Візьмімо, наприклад, історію з виробництвом фольги. Найцікавіше, що я досі не можу знайти реальне техніко-економічне обгрунтування, під яке виділявся кредит у 60 із лишком млн. дол. Усе обмежується загальними фразами про високу норму доданої вартості. Але ж хоча б трохи грамотному економісту видно, що в цій доданій вартості близько 80% займає амортизація. Виходить, вартість додається не в нас, а в даному разі — в Італії. Адже якщо протягом терміну амортизації закупленого устаткування левову частку доданої вартості з’їдає компенсація дотацій на його придбання, то, питається, в чию економіку йдуть інвестиції?

Звісно, створення виробництв поглибленої переробки продукції для комбінату необхідне, оскільки випуск чушок із первинного алюмінію чи сплавів занадто чутливий до біржових коливань. Але, на жаль, це ще не аксіома, оскільки ситуація дуже мінлива. Припустімо, в той час, коли на комбінаті відкрилося виробництво алюмінієвої катанки, ціни на неї справді були вищими, ніж на первинний алюміній. А зараз на внутрішньому ринку доводиться продавати катанку дешевше за первинний алюміній.

І в цьому немає нічого надзвичайного. Споживачами первинного алюмінію виступають металургійні підприємства, яких, за великим рахунком, його ціна особливо не турбує, оскільки в собівартості продукції її й у мікроскоп не побачиш. А катанку купують кабельні заводи. І для них ціна цієї сировини становить 80% вартості готового виробу. Зрозуміло, вони битимуться за кожну копійку. Стикнувшись із нашою непоступливістю, вони просто перейдуть на російські поставки. Оскільки для цього існують більш вигідні економічні умови: по-перше, немає мита, а по-друге — проблем із поверненням ПДВ, що його можна заплатити векселями.

— Тоді, виходить, займатися глибокою переробкою невигідно?

— Принаймні якби зараз мені запропонували цей проект, я відмовився б. По-перше, тому, що ринок фольги надзвичайно конкурентний. По-друге, фольга — це теж напівфабрикат. І для того, щоб він став кінцевим продуктом у вигляді, наприклад, продуктової упаковки, потрібно побудувати ще одну чергу переробки. А це дуже дорого.

Деякі особи, котрі вважають себе фахівцями, періодично заявляють про тисячу тонн потреби в алюмінієвій фользі для України і на всіх рівнях борються за якнайшвидший запуск її виробництва. Але якщо порівняти наші можливості з випуску гладкої фольги і реальний попит на неї на внутрішньому ринку, вийде пропорція 2:1. Виходить, необхідно або вдвічі скоротити обсяг виробництва, або постачати продукцію на зовнішні ринки. У першому випадку ми отримаємо негативну рентабельність, оскільки левову частку витрат складає амортизація, яка зовсім не залежить від обсягів випуску, а в другому — можна завертати голоблі.

Тому зараз ми ведемо переговори з низкою фірм, намагаючись знайти стратегічного партнера. Не задля того, щоб отримати додаткові кошти (такої проблеми не існувало і 2001 року), а з метою забезпечення гарантованого збуту. Гадаю, до осені справа зрушить з мертвої точки. А поки 25 і 60 млн. дол., що вкладені в цей «чудовий» проект комбінатом і державою, на жаль, залишаються замороженими коштами.

— Проте не забуваймо про існування договору купівлі-продажу. Адже ваша компанія його підписувала не з примусу, пообіцявши інвестувати в ЗаЛК 200 млн. дол.

— А ми від своїх зобов’язань не відмовляємося. Розумієте в чому річ — вкласти можна і 300, і 500 млн. — підприємство їх проковтне. Але будь-які інвестиції мають бути поворотними, інакше вони просто безглузді. Отже, потрібно просто визначитися з найбільш ефективними сферами їхнього застосування, а не прив’язуватися до економічно необгрунтованих вимог фінансування явно збиткових об’єктів. Простіше кажучи, потрібно вдатися до гнучкої схеми застосування 200 млн.

Повірте, сьогодні — це найоптимальніший вихід, здатний реально забезпечити розвиток алюмінієвого виробництва в Україні. І коли вже зайшла про нього мова, мене, чесно кажучи, дивують нападки на «Український алюміній» за те, що він не будує завод у Харкові. І зовсім не через побоювання конкуренції. Припустімо, завод побудують. У результаті на 100 тис. тонн збільшаться експортні потужності «Русалу», але від цього погода на зовнішньому ринку геть не зміниться. Такий незначний обсяг просто залишиться непоміченим. Але якщо ми маємо на меті домогтися інвестиційної окупності, то вже, будьте люб’язні, давайте нормально прорахуємо ТЕО даного проекту.

Гарантую, висновок вийде цілком однозначний: будівництво нового алюмінієвого заводу — це чисте безумство. Україні він не потрібен, адже ЗаЛК із лишком забезпечує внутрішні потреби. Не випадково ж торік ми відсотків на 15 знизили ціни на внутрішньому ринку. А в результаті щомісячне надходження коштів на комбінат зросло з 7 млн. грн. (у січні 2001 року) до 25 млн. Ми із самісінького початку поставили для себе завдання створити внутрішнього споживача. Але нашими основними конкурентами в Україні є аж ніяк не імпортери, а так звані вторинники — підприємства, що збирають і переплавляють брухт. Їхній сукупний обсяг виробництва становить близько 100 тис. тонн на рік.

По суті, у країні працює ще один ЗаЛК, тільки його виробництво роззосереджене. І різниця між нами в тому, що наш комбінат не переводить у готівку гроші, сплачує податки, займається реальним експортом і не завищує ціни для відмивання ПДВ. Тобто ми ведемо легальний бізнес, якому складно конкурувати з тіньовим. Єдина наша перевага — ціна і якість. У певному сенсі нам пощастило: якість зібраного брухту погіршилася і ціни на нього зросли, але ж і ми не сиділи склавши руки, вдавшись до активнішої маркетингової політики, що дозволило збільшити поставки на внутрішній ринок.

— І поряд із цим позитивну роль зіграло надання комбінату спеціального тарифу на електроенергію...

— Звісно. Тільки я в принципі не згодний із твердженням про те, що ми отримали пільги. Радше навпаки — ми перестали дотувати споживачів електроенергії в масових обсягах. Давайте міркувати тверезо. Не було б ДніпроГЕСу, ніхто алюмінієвий завод у Запоріжжі не будував би. Це правило стосується і минулого, і тим більше — сьогодення. Оскільки не може працювати алюмінієвий завод за тарифу 3 центи за кіловат-годину, якщо конкуренти, котрі мають сучаснішу виробничу базу, купують електроенергію по 0,8 цента.

Так, справді, багато алюмінієвих холдингів стають власниками енергогенеруючих потужностей. І ми не проти наслідувати їхній приклад, але річ у тім, що в Україні не передбачена приватизація генерації. Це істотно гальмує розвиток ринкових відносин. Поки не буде прийнято відповідну законодавчу базу, що визначає обленерго в ролі об’єктів інвестування і приватизації, надії на вирішення проблеми боргів і неплатежів залишатимуться марними.

— Однак наскільки правильною видається ця законодавча стабільність, що все ж припускає деякі послаблення в окремих випадках? Причому їхня обгрунтованість далеко не завжди є бездоганною. Як, наприклад, у випадку з тим же спецтарифом. Самі поміркуйте, наскільки серйозними виглядають аргументи на його користь, якщо, за прогнозами спеціалістів ціна алюмінію наступного року знизиться до 1195 дол., а вартість електроенергії підвищиться. Про яку ж майбутню компенсацію може йтися?

— Знаєте, я, чесно кажучи, зарікся вірити в будь-які прогнози щодо вартості алюмінію, оскільки жоден із них ще ані разу не виправдався. Просто необхідно враховувати: ціни на нашу продукцію диктуються аж ніяк не виробничими витратами, а банальною біржовою грою.

Ринок алюмінію, за великим рахунком, нагадує фондовий. Принаймні при зіставленні їхніх графіків простежується досить чітка кореляція. А що стосується ціни електроенергії, тут я згоден: вона справді зростатиме. Тому єдиним оптимальним засобом її зниження для підприємств на зразок нашого, звісно, не спецтариф, а повна реорганізація діючої системи енергоринку. Подобається це комусь чи ні, але вартість електрики має бути диференційованою з урахуванням особливостей споживання та витрат на її доставку. При цьому споживач повинен мати право безпосереднього виходу на ринок. Тоді ми, не потребуючи жодних преференцій, спокійно укладемо договір із НАЕК, обленерго на взаємовигідних умовах.

— На нинішній рік заплановано продаж 25-відсоткового пакета акцій комбінату, що залишився в держвласності. Ви маєте намір його придбати?

— Поки в акціонерів немає єдиної думки з цього приводу. Оголосять конкурс — будемо вирішувати. Особисто я вважаю, що розумніше за все ці акції викупити. Ви правильно зауважили у своїй статті, що нікому, крім нас, цей пакет не потрібен. По суті, і ми не відчуваємо в ньому особливої необхідності. Швидше, тут справа в дотриманні певних правил пристойності. І навіть якщо ми не купуватимемо пакет, то принаймні постараємося залучити порядного партнера, готового за нього заплатити.

Природно, у пропорційному відношенні мова вже йтиме про меншу суму, ніж визначена конкурсом вартість контрольного пакета. Хоча з урахуванням державних інтересів цілком прийнятним могло б стати дроблення пакета. Його блокуючі властивості не мають принципового значення, зате залучення не прямих, а портфельних інвесторів забезпечить більш вигідний продаж. Адже, по суті, другий промисловий інвестор комбінату не потрібен.