Приватизація: пейзаж після зміни портретів

Незалежно від того, чим закінчиться, 2004 рік стане переломним в історії України. Завершується та частина епохи «великого хапка» у приватизації, яка пов’язана з ім’ям Леоніда Даниловича Кучми.

Десять років влада старанно вибудовувала правила гри, відповідно до яких, у великій приватизації рішення з ключових питань приймалися в єдиному кабінеті на Банковій. При цьому роль Фонду держмайна, хоча його очолювали абсолютно різні люди, з різними складом розуму та амбіціями, була суто номінальною.

Останніми роками цього навіть не приховували. Роль ФДМ за межами продажів найменших об’єктів звелася до простого юридичного оформлення рішень, які приймали одна чи кілька бізнес-груп і санкціонував Президент. Глава приватизаційного відомства міг при цьому демонструвати внутрішнє неприйняття чи, навпаки, випромінювати позамежне захоплення мудрістю вищестоящих товаришів, однак це нічого не змінювало. У принципі, ФДМ зразка 2003—2004 років міг би з таким самим успіхом очолювати охоронець із його прохідної. І до жодних більш-менш істотних змін це не призвело б.

З початку великої приватизації у країні виросло ціле покоління бізнесменів, які звикли до таких правил гри.

Якийсь час намагалися запустити термін — «кучманоїди». Він не прижився, і не через тиск на осіб, котрі його вживали. Він був неправильний по суті. Практично ніяких людей Кучми у верхніх ешелонах влади немає: люди віддані не людині, а посаді. Вони преспокійно приберуть портрети Леоніда Даниловича з кабінетів і хутенько замінять будь-якими іншими, до речі, не важливо — Ющенка чи Януковича. Більше того, незабаром вони засядуть за написання зворушливих (а іноді й пізнавальних) мемуарів, гірко побиваючись, як морально страждали при «злочинному режимі» (варіант для Віктора Андрійовича) чи «старому некомпетентному керівництві» (це вже Віктору Федоровичу).

Про те, що вчорашні лакизи виллють достатню кількість відходів життєдіяльності на його голову, Президент, як недурна людина, загалом здогадується. Однак обсяг бруду може значно перевищити будь-які його прикидки.

Цієї осені Леонід Данилович уже трохи відчув, що таке забуття: за порадами політтехнологів, він практично зник із екранів, щоб не псувати своїм антирейтингом виборчу кампанію наступника. Народ поставився до цього з не більшим жахом, ніж свого часу до зникнення незабутнього Леоніда Ілліча...

Україна ще не має досвіду постпрезидентських приватизаційних розбірок. Коли ішов із посади Кравчук, уся приватизація була ще попереду. Заводами керували вже добряче забуті «червоні директори», які досить бездарно проїдали емісійні гроші, розганяючи в країні вал гіперінфляції. (Пізніше з ним довелося боротися і Віктору Ющенку, і Леоніду Кучмі.)

Тепер усе по-іншому. Левову частку майна роздано, і ключовим питанням української приватизації на цей час є таке: «Кого і як роздягатимемо?»

Серйозних активів у державних руках залишилося обмаль. Крім «Укртелекому» та Одеського припортового, на думку спадають хіба що «Укрнафта» й підприємства енергетики. Приватизація шахт — це окреме питання. А так усе вже продано.

Тож словосполучення «переділ власності» дедалі більше стосується не держави, а змін усередині бізнес-груп.

На думку багатьох ключових постатей українського істеблішменту, у «гардеробі» їхніх колег занадто багато речей, які не були б зайві їм самим. Позаяк на надмірну «білопухнастість» жодна з українських бізнесів-груп не страждає, «роздягати» цих здебільшого чисто поголених людей доведеться з боєм.

Серед основних кандидатів «на роздягання» донедавна вирізнялися два — «Інтерпайп» Віктора Пінчука і група «Приват» (Ігор Коломойський та Геннадій Боголюбов). Природно, ними список не обмежується: є в ньому і Григорій Суркіс із Віктором Медведчуком із їхніми «скромними» статками.

Та й узагалі, будь-який український олігарх, від Ярославського і до того ж таки Порошенка, за бажання здатний уявити, що і як у нього можна забрати. І щоб приміряти це на себе, йому зовсім не обов’язково консультуватися в адвокатів Павла Івановича чи тієї ж таки Тимошенко. Грунт підігріли й передвиборні заяви обох кандидатів: зі зворушливою одностайністю вони оцінили результати минулої приватизації як злочинні.

За словами Януковича, продавши 70% промисловості, Україна не отримала нічого... Правда, провладний кандидат чомусь упевнений, що в цьому винен Ющенко. Однак, слухаючи Віктора Федоровича, деякі люди, мені здається, дуже недобре здригалися...

Якось не вельми віриться, що, говорячи про «красу» історії української приватизації, Віктор Федорович мав на увазі Донецьк узагалі і місцеву металургію зокрема. Очевидно, з його точки зору, все погане відбувалося поза межами дорученого йому регіону. Хоча як знати... Наприклад, у Маріуполі є два металургійних комбінати. З одним начебто все зрозуміло, а ось стосовно іншого — поки що не зовсім. А в сусідніх Дніпропетровській та Запорізькій областях, як, до речі, і в Луганській, запитання залишаються. Не кажучи вже про Правобережну Україну.

Однак стверджувати, що «порвуть» когось великого, було б необачно. Радикальних кроків не буде. Швидше, насуваються коригування.

Хоч би хто що казав, але Донецьку область ніхто не зачепить.

Януковичу — просто ні для чого: фінансування його президентської кампанії забезпечувалося, окрім бюджету, насамперед донецькими грішми. Класикою жанру став продаж тієї ж «Криворіжсталі», за яку Рінату Леонідовичу Ахметову довелося заплатити чотири мільярди абсолютно реальних гривень. Саме з цих коштів протягом двох передвиборних місяців пенсіонерам виплачували «надбавку Януковича» — у цілому по одному мільярду гривень на місяць.

На додачу, за рахунок продажу (між іншим, цілком конкурентного) тому ж Ахметову дніпропетровського «Павлоградвугілля» (1,4 млрд. грн.) вдалося практично повністю погасити борги шахтарям. Чим, безперечно, прикрили тили Януковича — хай і не на 102%.

До речі, попри передвиборні заяви, перегляду приватизації «Криворіжсталі» годі очікувати. Позицію Ахметова стосовно Ющенка нині, у кращому разі, можна охарактеризувати як ворожий нейтралітет, і збільшувати за рахунок Ріната Леонідовича кількість своїх ворогів при нинішньому вируванні пристрастей, як мінімум, нерозумно. Вибачити «Криворіжсталь» — це найменша плата за стабільність. Що, втім, означає тільки одне: державна частина історії комбінату позаду, постприватизаційна може виявитися помітно веселішою.

Особливістю літньої приватизації стало те, що «Криворіжсталь» придбали Ахметов і Пінчук. Однак першому довелося платити як за себе, так і за «того хлопця», роль якого дісталася Віктору Михайловичу. Не можна сказати, що у створеному консорціумі він був зайвим: завдяки його участі ціну продажу вдалося знизити вдвічі — із восьми до чотирьох мільярдів. Однак 400 мільйонів доларів за консалтинг зятю діючого Президента — це одне, а ось просто хорошій людині — трішечки інше.

Не можна сказати, щоб Віктор Михайлович не розумів рівня загрози і не намагався її якимось чином зменшити. Навпаки, він давно й загалом небезуспішно створював собі імідж посередника між Україною та західним бізнес-середовищем. Запрошувалися і, головне, приїжджали то один, то інший високопоставлений західний бізнесмен. Ідея створення репутації на Заході, крім усього іншого, дозволяла трохи нейтралізувати ризики всередині країни.

Однак після виборів, проведених із грацією слона, що оступився в посудній крамниці, склеювати черепки репутації буде складно. І це при тому, що саме Пінчук найменше зацікавлений у теперішньому розвитку подій і, наскільки відомо, намагався максимально згладжувати протиріччя.

Проте якщо події розвиватимуться у конфронтаційному варіанті, він ризикує потрапити в невеселе становище родичів Усами бін Ладена — особисто до нього претензій на Заході немає, але... Для Пінчука це буде більш ніж неприємно.

Наскільки допоможуть тісні зв’язки з російським бізнесом (тією ж «Альфа-груп»), передбачити складно. Одна річ, якщо у тебе є прямий вихід на президента і ти можеш забезпечити доступ до нього людей, і зовсім інша — коли ці люди прикривають тебе. Це зовсім інші відносини. Росіяни на надмірну сентиментальність ніколи не страждали.

А тут ще й Віктор Федорович, говорячи про приватизацію, як негативний приклад навів НПЗ. Один із них — Лисичанський нафтопереробний завод — тій-таки «Альфі» (тобто ТНК) й належить. Тож у росіян із їхніми своїми проблемами на вирішення чужих може просто забракнути часу. До того ж нинішній розвиток подій різко знижує вартість можливого продажу Пінчуком свого бізнесу, чутки про який перманентно розпускають як недоброзичливці, так і симпатики «Інтерпайпу».

Західні буржуїни — досить вразливі люди. Абсолютно абстрактне в українських умовах зниження курсу акцій в електронній системі ПФТС справляє на аналітиків із оцінки вартості бізнесу дуже тяжке враження.

Можна, звісно, спробувати продати куплений торік Нікопольський феросплавний, приміром, французам. Але ціна, що склалася на 1 листопада, і, скажімо, сьогоднішня, дуже сильно різнитимуться.

До речі, навіть у листопаді жорстко пресували партнера Пінчука Костянтина Григоришина. Активи контрольованого ним заводу «Запоріжтрансформатор» намагалися заарештувати. Найзворушливіше в даному разі звучало обгрунтування: якась бабуся купила у невстановленого шахрая акції на три десятки гривень і стурбувалася їхньою долею. Захищати знехтувані права бабусі прибігли більше двох десятків силовиків, деякі з автоматами — якраз по одному «захиснику» на кожні півтори гривні...

Не слід думати, що це потішило Пінчука, особливо коли згадати про його обмежені можливості впливати на процес. А цей же випадок — явно не останній.

Однак, попри дуже ймовірні втрати, до останньої нитки «Інтерпайп» навряд чи роздягнуть. За іронією долі, саме прихід до влади Ющенка економічно найбільше відповідає інтересам сім’ї президента. Віктор Андрійович не дуже схожий на людину, котра все «рватиме». Втім, економіка і політика — поняття, які далеко не завжди збігаються.

А ось у групи Коломойського і Боголюбова справи якщо й не налагодилися, то принаймні стали помітно менш загрозливими. Торік вони явно лідирували «у зоні ризику», встигнувши повоювати з усіма: з Ахметовим — за Центральний ГЗК, з «Індустріальним союзом Донбасу» — за металургійний завод ім. Дзержинського (що спровокувало і конфлікт стосовно «Петровки»), з Пінчуком — за той-таки Нікопольський феросплавний.

Якогось моменту йшло до того, що групу почнуть сильно «рвати» (легке опресовування вже давно стало просто станом душі). Довелося нагадувати, що до складу групи входить системний банк, і прогнозувати можливі наслідки його краху для країни. Аргумент вразив. До того ж він був посилений випуском єврооблігацій, частину яких купили реальні іноземні інвестори. І хоча більшу частину торішніх боїв у металургії Коломойський і Ко виграти не змогли, однак у цілому зберегли імідж агресивного і сильного гравця.

Торішня прочуханка не минулася марно — група зробила ряд висновків. Вона трохи переструктурувалася і навіть закрила донецькі фронти. У кожному разі, після мирової угоди стосовно «Петровки» було закрито конфлікт із ІСД. І навіть приватизація «Укррудпрому» пройшла на диво спокійно. Щоправда, за контроль над Криворізьким залізорудним комбінатом довелося заплатити 700 млн. грн., але він того вартий.

На цей час група бере участь усього в двох публічних конфліктах — щодо дніпропетровського ринку «Озерка» (у противниках — місцева обладміністрація й опікувана нею фірма) і щодо імпорту Нікопольським феросплавним заокеанської марганцевої руди при наявності української за дюжину кілометрів (це окремий привіт Пінчуку). Цікаво, що і в першому, і в другому випадках «Приват» може відчувати свою моральну правоту (а це було далеко не завжди). Причому після виборів конфлікт із приводу імпорту цілком може завершитися перемогою.

Ситуація з футбольно-юридичним тандемом В.Медведчука та Г.Суркіса теж цілком стійка. У кожному разі, очікуваної війни з основним противником — «донецькими» — найближчим часом не буде.

В умовах нинішнього сидіння з «донецькими» в одному окопі сторони дізналися одна про одну стільки нового й чудового, що, принаймні з боку «донецьких», групі «Приват» певний час мало що загрожує. З Ющенком не все так просто, але й йому після того, що відбулося, ще довго буде не до війни. Зараз спостерігається прагнення — і дуже агресивне — постаратися розібратися зі спадщиною, що залишилася від Григоришина.

Проблемою може стати й ослаблення позицій у Закарпатті: регіон тепер досить важко назвати вотчиною СДПУ(о). І в разі перемоги Ющенка правила гри там будуть дуже далекі від режиму найбільшого сприяння.

А що робитимуть донецькі бізнес-групи? Наш прогноз може видатися досить цікавим: за будь-якого розв’язання нинішнього конфлікту їхні дії мало чим різнитимуться.

І в тому, і в іншому випадку відбуватиметься експансія за межі регіону — як у сусідні Луганську, Дніпропетровську та Харківську області, так і в центр України, на Київщину. Просто при Ющенку це проходитиме за трохи іншими (і, до речі, не факт, що гіршими для донеччан) правилами, ніж при Януковичу. Об’єктивно, чим більшою буде присутність того ж таки донецького бізнесу у Львові, тим менше буде розмов про розкол України. Правда, проблема полягає ще й у тому, щоб, скажімо, бізнесмени Центральної та Західної України могли працювати в Донецьку.

Хоча часи змінюються. Зовсім недавно Макіївський меткомбінат віддали в управління росіянину Новинському. Звісно, як об’єкт для бізнесу підприємство — ще той подарунок, багато разів «пережований» різними управляючими компаніями. Але сама тенденція... Як мінімум, це очевидна готовність ділитися.