БУВ БИ ЗАВОД, А УПРАВЛІНЦЯ ПІДШУКАЮТЬ

Солодке люблять усі. Не є винятком і дніпропетровці, котрі щороку споживають десятки тисяч тонн солодкого продукту. Ось тільки везуть його переважно з інших регіонів України, а останнім часом навіть з-за кордону: єдиний в області Губиниський цукровий завод працює приблизно на третину потужності. Якщо 1995 року він переробив 566 тис. тонн цукрових буряків, то торік — лише 275 тис. І це з проектною потужністю у 720 тис. тонн!

І попри те, що завод уведено в експлуатацію ще 1964 року, старим його назвати важко. Починаючи з 1984-го й до 1996 року тут провели істотну модернізацію, після чого підприємство стало одним із небагатьох в Україні, спроможних щодоби переробляти 6000 тонн буряків.

Основною причиною спаду виробництва фахівці вважають скорочення обсягів заготівлі солодкої сировини — далася взнаки велика заборгованість заводу перед буряківничими господарствами, що з’явилася внаслідок, м’яко кажучи, не найкращої організації роботи підприємства.

На початок року борг заводу перед постачальниками сировини становив 8,76 млн. грн., причому понад мільйон «висить» ще з минулих років. Інакше кажучи, із низкою постачальників не розплатилися ще й за позаминулий сезон, що, певна річ, не надихає селян везти буряки на переробку в Губиниху.

Таке становище не могло не тривожити місцеву владу: якщо завод, не приведи Господи, зупиниться, то роботу втратять сотні людей, яким у невеличкому селищі буде просто нікуди піти. Звідси й великі надії на прихід нового ефективного власника, спроможного забезпечити завантаження підприємства.

Сам завод акціоновано 1997 року, коли було створено ВАТ «Губиниський цукровий завод» зі статутним фондом у 14,48 млн. грн. Приватизація ніяк не завершиться, і на сьогодні ситуація виглядає так. Колектив заводу, разом із пільговиками й товаровиробниками, має 5,5%, ще майже 30-відсотковий пакет реалізовано на сертифікатному аукціоні. Ну а контрольний — 56,0% — досі в руках в держави. Ось тільки самому заводу наявність великої частки держвласності щось не дуже допомагає.

Недавно було оголошено конкурс «на визначення вповноваженої особи з управління державними корпоративними правами ВАТ «Губиниський цукровий завод». До участі допустили десятьох претендентів, більше того, безпосередній стосунок до цукропереробної галузі мали принаймні четверо з них, зокрема ТОВ «Укрпроміндустрія», ВАТ «Носівський цукровий завод». Проте... конкурсна комісія одностайно визначила переможцем іншого учасника — АКБ «Народний банк».

Одностайність — річ, звісно, похвальна, але все-таки виникає питання: невже інші компанії, багато з яких мають великий досвід успішного управління цукровими заводами та розвинену виробничу інфраструктуру на ринку цукру, не заслуговували хоча б одного голосу конкурсної комісії?

Утім, це до слова. Куди більше тривожить інше — чи має новий управляючий достатній досвід, щоб організувати завантаження підприємства сировиною? Чи поталанить не дуже великому банку, який не має досвіду роботи в цукропереробній галузі?

До речі, у законі України «Про банки й банківську діяльність» загалом говориться, що «банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва». І записано недарма: банк повинен проводити кредитування, тут він професіонал, ну а налагодження виробництва — то справа інших професіоналів. Інакше фінансова установа втручається не в свою сферу і її вкладники починають нести підвищений ризик. На жаль, це багаторазово перевірене життям правило в нас часом забувають.

Викликає багато запитань і саме рішення про проведення конкурсу на управляючого — а чому не приватизація? Нібито не фігурує ВАТ «Губиниський цукровий завод» у списку заборонених для продажу, та й у разі проведення приватизаційного конкурсу держава могла б одержати значно більше коштів, ніж від передачі підприємства в управління. А завод одержав би повноцінного власника, який би доклав усіх зусиль, щоб поліпшити фінансово-економічні показники.

Навіть якщо припустити, що цукрозавод у Губинисі є стратегічно важливим для держави об’єктом, то чекати реальних зрушень на краще в результаті передачі держчастки в управління, м’яко кажучи, проблематично. Незалежно від того, кого визначили уповноваженою особою. Зо два роки тому Національне агентство України з управління державними корпоративними правами було ліквідоване саме через те, що стала очевидною низька ефективність управління державною власністю. Проте через майже півтора року Фонд державного майна України продовжує наступати на ті самі граблі — передаючи держпакети в управління, але не відпрацювавши механізми реального контролю над діяльністю управлінця.

А можливо, час замислитися, кому було вигідно проводити такі конкурси і що виграє від цього наша держава?