Балада про особисті рахунки

Коли Віктор Пінчук каже, що з ним зводять рахунки, він має цілковиту рацію. Саме це й відбувається, причому в найбуквальнішому сенсі: по рахунок до нього взагалі лізуть у кишеню.

Віктор Михайлович вважає, що чотириста з гаком мільйонів доларів на прощання поповнять його сімейний бюджет. Юлія Володимирівна переконана, що це трохи зажирно, й такі гроші значно краще виглядали б у бюджеті державному.

Цікаво, але в головному вони цілком солідарні: на Нікопольському заводі феросплавів Пінчуку та його партнерам робити нічого... Час іти геть. Що, власне, й відбувається.

Фактично точиться боротьба за затягування часу, протягом якого завод перепродадуть. Відомо також, кому продаватимуть — двом російським бізнесменам, Віктору Вексельбергу (група «Ренова») і Олександру Абрамову («Євразхолдинг»). До речі, на цьому тлі поспішних спроб збути завод дуже зворушливо виглядає організація кампаній обурених робітників, які не бажають втрачати улюбленого хазяїна.

Взагалі угода виходить на рідкість публічною: позиції сторін цілком зрозумілі.

Тимошенко цілком офіційно попередила Вексельберга й Абрамова, що купувати акції у Пінчука не варто — уряд усе одно не визнає законність купівлі. Натомість їм пропонується трохи зачекати і взяти участь у приватизаційному конкурсі з продажу цього ж пакета, але продавцем буде вже держава.

Позиції прем’єра посилює й те, що серед акціонерів підприємства вона має союзників — групу «Приват». Альянс досить своєрідний: стосунки Ігоря Коломойського та Юлії Тимошенко далеко не завжди вирізнялися теплотою, але в цьому разі їхні цілі не суперечать одна одній. Уряду потрібні ресурси, а «Привату» — ринок збуту продукції для своїх марганцевих ГЗК. При цьому приватівські структури теж готові заплатити за Нікопольський феросплавний. Навряд чи перспектива платити дорого викликає у «Привата» захоплення, але очевидно, що цей варіант кращий, аніж існуюче становище.

Тут якраз і присутній особистий момент: свого часу Пінчук дуже образив приватівців. У середині 1990-х років група активно купувала акції марганцевих ГЗК (Орджонікідзевського і Марганецького) і феросплавних заводів, вибудовуючи ланцюжок «видобуток — виробництво — збут». Цим же бізнесом, правда, у дещо менших масштабах, займався Костянтин Григоришин з компаньйонами, і на Стахановському феросплавному — Анатолій Голубченко.

Пінчук з’явився в схемі вже в самісінькому кінці, за традиційною для нього схемою пайової участі. З огляду на його тодішній прямий доступ на Банкову, він зробив пропозицію, від якої важко відмовитися. Належний йому «Кредит-Дніпро» отримав в управління держпакет НЗФ, а одна з його компаній — «Байп» — швидко й гарно виграла у Фонді держмайна конкурс із продажу 26%.

При цьому оперативне управління нікопольським заводом опинилося у «Привата». Великим плюсом для Пінчука було те, що вся ця схема для нього була абсолютно безплатною. Куплений блокуючий пакет оплатив «Приват», отримавши за це його половинку. Платити ж державі за право управління досі нікому й на думку не спадало...

Та незабаром захотілося більшого — повного контролю. У результаті вже 2002 року на НЗФ на повну силу точилася боротьба між «Приватом» (дружні компанії якого скупили приблизно 26%) і структурами Пінчука, у яких було 23% «своїх» плюс 50% в управлінні. Причому «інтерпайпівцям» ніяк не вдавалося посадити дружнього реєстратора на реєстр акціонерів. Зрештою все відбулося за відверто силовою схемою, трохи приправленою формулюваннями про благо заводу: збори акціонерів НЗФ зняли приватівське керівництво.

Після чого й відбувся відверто скандальний конкурс 2003 року із продажу держпакета Віктору Михайловичу. Умови продажу відразу було складено так, що під них, окрім «Інтерпайпу», не потрапляла жодна українська бізнес-група плюс через стислі строки фактично виключалася участь нерезидентів. Держпакет поділили на дві частини і продали з інтервалом у кілька місяців приблизно за 80 млн. дол. (причому спочатку хотіли взагалі за 20 млн.).

Щоправда, провести оборудку тихо не вдалося: конкурент демонстративно пропонував купити пакет за 200 млн. дол. І чиновникам із ФДМ доводилося мимрити про те, що не в грошах щастя, а тільки в пошуках найкращого власника і світлих перспектив розвитку заводу.

І це був тільки початок. Пізніше іншим високопосадовцям доведеться пояснювати, що променисте майбутнє заводу вимагає практично повної відмови від використання української сировини і переходу на імпортну. Це за наявності вітчизняного родовища усього за 12 кілометрів!

Із заморських країв марганцева руда йшла за давальницькою схемою, що дуже полегшувало оптимізацію податків й інші радості. У результаті щорічна різниця між світовими цінами на вироблювані феросплави й обсягом продажів заводу становила близько 400 млн. дол.

Зрозуміло, що вся ця благодать не могла тривати вічно. Хоча, звісно, мало хто припускав, що все буде так погано. Що знайдуться настільки бездушні люди, які ось так, грубо, візьмуть і скажуть: «Віддай, це не для тебе, а для країни будували». І доведеться намагатися продати в дикому поспіху і з великими дисконтами, усього лише в п’ять разів дорожче, аніж було куплено...

Більше того, минулого тижня завод через суд ледь не повернули державі. Уявляєте, як його в такому разі продавати? І тільки в останній момент, буквально вночі, виконання рішення суду вдалося зупинити. А також зірвати відправлення держпредставника на збори акціонерів заводу.

Втім, завдяки цим подіям країна дізналася, що у Вищому господарському суді є суддя Микола Хандурін. Що ж, у приватизаційних справах це нове прізвище.

НЗФ виявився лакмусовим папірцем. Приміром, пан Пінчук порадував громадськість тим, що «до нього дійшли серйозні чутки, що хабар, який був занесений суддям, величезний безмежно. Мені казали, що він перевищує 10 млн. дол.». Справді багато. Хоча було б цікаво, якби хтось авторитетно заявив, який рівень подяки у нас зараз є нормальним...

Однак юристи зароблять у будь-якому разі. Наскільки нам відомо, пінчуківський варіант долі заводу виглядає таким чином. Оскільки продавати акції НЗФ заборонено судом, то продаватимуть компанію-переможницю конкурсу 2003 року — консорціум «Придніпров’я». За рядом даних, у ній зараз помінялися акціонери, і на зміну резидентам України прийшло гроно зареєстрованих за однією адресою кіпрських «елтедешок» — Whalom Management, Kiefer Servises, Waborn Enterprises, Lesnat Company та Darson Investments. От частки в них і продадуть... Вже повідомлялося, що Абрамов і Вексельберг отримають по однаковому пакету акцій.

Відвертим мінусом схеми виглядає те, що це знову орієнтація на імпорт, цього разу вже південноафриканської руди. Втім, до нього ще треба дожити. Недавно по ринку пішла ще цікавіша інформація — нібито оперативне управління заводом за російських власників здійснюватиме Костянтин Григоришин. За що він начебто теж отримає шматочок власності (можливо, одну з компаній). До речі, було б цікаво, щоб хтось із високих договірних сторін прокоментував чутку про комісійні «групи підтримки», які розраховуються з рівня 50 млн. дол.

Відверто кажучи, позамежною сума не видається. Ціна питання прораховується досить легко. Якщо держава продасть завод за 400—450 млн. дол., то «Придніпров’ю» повернуть максимум 80 млн. Решту можна вважати упущеною вигодою. Тож для Пінчука і його партнерів ніякий ризик не є надмірним.

До речі, поява в угоді Костянтина Григоришина пояснюється не тільки наявністю у нього певного досвіду зі збуту феросплавів. Що є більш цінним, у Григоришина склалися досить конструктивні стосунки з РНБОУ взагалі і Петром Порошенком зокрема. Власне, про це прямим текстом кажуть представники Приватбанку. Інша річ, що участь у процесі недонадходження до бюджету 2 млрд. гривень (а саме стільки хочуть отримати від продажу НЗФ, оминаючи повторний конкурс) — вірна політична смерть для чиновника будь-якого рангу.

Тож будь-яка підтримка, безсумнівно, матиме певні межі. Які саме, покаже серпень, у якому будуть і суди, і збори акціонерів, і взагалі багато цікавого. А восени підбиватимемо підсумки — або економічні, або політичні.