Як Україні повернутися в клуб промислово розвинених країн

До моменту здобуття незалежності Україна мала розвинену, за мірками кінця XX ст., промисловість - від видобутку корисних копалин і виробництва з них сировини до високотехнологічних галузей, таких, як космічна, авіаційна, машинобудівна.

Якщо говорити про масштаби, вони були відносно скромними: за підсумками 1991 р., питома вага України у світовому виробництві промислової продукції становила 0,57%, але країна, безумовно, належала до промислово розвинених. На жаль, відтоді спостерігається спадна динаміка, що прискорилася в останні кілька років: у 2013 р. частка України у світовому виробництві промислових товарів становила 0,2%, 2016-го - 0,16%. Падає і питома вага української економіки у світі: у 1991 р. - 0,36%, у 2013 р. - 0,17, 2016-го - 0,12%. І можна довго аналізувати причини деградації української промисловості, але значно продуктивніше запропонувати елементи, на яких варто сконцентрувати зусилля для повернення України до числа індустріально розвинених країн.

Зарубіжний досвід

Щоб формувати адекватну викликам часу національну промислову політику, потрібно правильно оцінювати реіндустріалізацію в розвинених країнах. Після початку інформаційної революції та настання постіндустріальної епохи одні країни, наприклад США і Велика Британія, пішли шляхом зниження ролі традиційної індустрії, зробивши акцент на розвитку наукомістких технологій і фінансових послуг, вивівши частину традиційної промисловості в аутсорсинг, здебільшого у країни Південно-Східної Азії й Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Інші держави, такі, як Німеччина і Японія, зберегли свій промисловий потенціал, що працює переважно на експорт. Коли настав світовий фінансово-економічний колапс 2008 р., багато хто очікував, що інформаційні технології й послуги не витягнуть з кризи економіки постіндустріальних країн. Але США швидше за інших вийшли з рецесії, розвиваючи економіку з новою силою, вражаючи світ науковими відкриттями й технологічними інноваціями. Велика Британія, у тому числі через надмірну бюджетну консолідацію, довго виходила з кризи, та, попри це, продовжує утримувати лідируючі позиції за рівнем промислового розвитку й розміру ВВП. Від США не відстає й один з лідерів світового науково-технологічного розвитку - Ізраїль.

При цьому не можна говорити про США й Велику Британію як про деіндустріалізовані країни. Навпаки, адже програмне забезпечення (soft) не може існувати у вакуумі, якщо в країні немає промвиробництва, немає в ній і необхідності розробляти програмні продукти. Програмне забезпечення й так зване залізо (hard) тісно взаємозалежні. С.Джобс говорив, що вчорашнє програмне забезпечення - це сьогоднішнє "залізо". У США багато компаній, які виробляють найсучасніші промислові товари з допомогою висококласного програмного забезпечення. Зрештою, спочатку iPhone були випущені в США, і лише через якийсь час їх масове виробництво було розгорнуто в Китаї і Тайвані.

Лідери світової економіки, хто більшою мірою (Німеччина і Японія), хто меншою (США і Велика Британія), як і найдинамічніші в плані економіки країни, що розвиваються (Китай, Індія, Тайвань), надають ключового значення розвитку національної промисловості. Це має бути прикладом для України. Але що конкретно ми повинні робити, враховуючи вихідне становище й прогнозуючи розвиток світової економіки й технологічні новації в майбутньому?

"Базові" галузі промисловості

Деякі фахівці стверджують, що вийти з жорсткої структурної кризи Україна може, тільки відродивши промисловість, яку значною мірою втратила за чверть століття поза структурою радянської імперії, що директивно модернізувалася в минулому. Чи правильно це?

Про відновлення промисловості часів УРСР говорити не варто, вона залишилася в минулому разом із промисловим укладом середини XX ст. Не хочу виглядати недружньо налаштованим стосовно так званих базових галузей промисловості, але майбутнє українських підприємств із галузей напівсировинного виробничого сегмента (застарілих металургії, хімічної промисловості, примітивного машинобудування) є малоперспективним. У цих галузях у світі існує такий надлишок виробничих потужностей, причому набагато продуктивніших та ефективніших за українські, що навряд чи наші підприємства зможуть завоювати більшу частку ринку, ніж та, яка є у них зараз. Їм і нинішню частку ринку втримати буде складно. Погіршує ситуацію непродуктивність і неефективність унаслідок високої зношеності основних фондів.

Однак ці підприємства дають роботу сотням тисяч людей, платять податки, від їхньої експортної діяльності надходить валютна виручка, яка зараз важлива для стабільності гривні. Держава не повинна абстрагуватися від проблем "базових" галузей промисловості. Але враховуючи, що більшість підприємств перебувають у приватній власності, Україна повинна створювати механізми, що спонукають власників компаній до модернізації й технічного переозброєння. Акцент на слові "спонукають", інакше власники цих підприємств продовжуватимуть вичавлювати останні соки з радянської промислової спадщини, що дісталася їм задешево.

Показовий приклад: якщо порівняти дані 2011-го й 2016 р., то в металургії найбільше падіння виробництва зафіксоване в підгрупі "труби й профілі зі сталі" - на 58,3% (у натуральному вираженні), які є найбільш високотехнологічною продукцією чорної металургії. Тобто в галузях, де ми випускаємо напівфабрикати, прискореними темпами знижується виробництво продукції з вищою часткою доданої вартості. Це свідчить про примітивізацію структури продукції, що випускається. Вважаю, немає сенсу робити довгострокову перспективну ставку на "базові" галузі промисловості.

Утім, немає правил без винятків. В Україні є сучасні невеликі металургійні заводи, що використовують, як правило, прогресивну електродугову технологію й споживають як сировину металобрухт. Вони є перспективними підприємствами, що відповідають сучасним вимогам до продуктивності праці й екології. Створення умов для розвитку саме таких підприємств - правильний шлях підтримки "базових" галузей промисловості.

Викруткове складання й промисловий аутсорсинг

Це перспективний шлях розвитку національної промисловості, яким успішно йдуть багато країн - від Китаю і Тайваню до Чехії та Словаччини. Промисловий аутсорсинг у комбінації з викрутковим складанням дає можливість залучати технології, пройти навчання, набути виробничий досвід, фінансові й кваліфікаційні ресурси, які можуть бути використані для розширення наявного та налагодження додаткового виробництва. Що технологічніша діяльність, то вона більш капіталомістка й має більший економічно ефективний масштаб, прибутковіша. Приміром, складання автомобілів дає змогу працювати на ринку десяткам невеликих національних компаній-аутсорсерів.

Проте розміщення складальних майданчиків, що використовують дешеву працю, не є достатнім заходом для відродження української промисловості. Приміром, викруткове складання продукції іноземних компаній, навіть якщо йдеться про високотехнологічну продукцію, - це вид діяльності із середнім економічним ефектом і високою конкуренцією, який не розвиває принципово нових компетенцій в інженерів і робітників. Є ще кілька нюансів. Перший: держава, яка розміщує в себе майданчики для викруткового складання, одержує підприємства, що працюють з невисоким прибутком, тому що більша частина доходу дістається корпораціям, які виробляють деталі й комплектуючі.

П.Марш, один із провідних промислових оглядачів світу, у книжці "Нова промислова революція" наводить показовий приклад. У 2009 р. зі 179 дол. заводської ціни iPhone компанії Apple лише 6,5 дол., або 3,6%, припадало на остаточне фізичне складання виробу, здійснене в Китаї. Решта 172,5 дол. припадали на вартість деталей, виготовлених не в Китаї, а в інших країнах - в основному в Японії, Південній Кореї та Німеччині. Але найбільша частина прибутку дістається не виробникам деталей і комплектуючих, а компаніям, які займаються R&D-діяльністю (від англійського терміна Research&
Developmet, що близько звичному нам НДДКР), що розробляють базові технології, а також тим, хто володіє торговими марками.

Другий нюанс: існує ризик роботизації складальних виробництв. Третій: головною перевагою нашої країни поки що є дешева робоча сила. Але перевага дешевої робочої сили може призвести до консервації проблем: якщо заробітну плату працівникам збільшити, цю перевагу буде зведено нанівець, і західні компанії припинять складати продукцію у нас, а якщо підтримувати рівень заробітної плати на низькому рівні, то як підвищувати зростання добробуту українців?

То чи треба сприяти створенню в Україні підприємств, орієнтованих на викруткове складання й промисловий аутсорсинг? Обов'язково треба! Але робити ставку на це як на єдиний захід, що самостійно відродить вітчизняну промисловість, не варто.

Якість і масштаб економіки держави в сучасних умовах визначаються не розміром ВВП або експорту, а обсягом доданої вартості, створюваної в промисловості, а також місцем країни в глобальних ланцюжках доданої вартості. Українській промисловості необхідно включатися в ці ланцюжки, але робити це не з сировиною (тут ми вбудовані в ланцюжки доданої вартості, але перебуваємо в їхній найнижчій маржинальній точці), а з продукцією, в якій є серйозна частка доданої вартості, створена українськими підприємствами. Тобто у викрутковому складанні й промисловому аутсорсингу треба наголошувати на максимально можливому залученні у нього українських виробників деталей і комплектуючих.

Ми повинні піднятися тими ж технологічними сходах, якими свого часу піднялися розвинені країни, рухаючись крок за кроком від найпростіших технологій до передових рубежів інновацій, використовуючи низьку вартість робочої сили для збереження конкурентоспроможності доти, доки не будуть створені передові технології й не накопичиться необхідний капітал, включаючи людський.

Викруткове складання та промисловий аутсорсинг - важливі ланки в цій стратегії. Але їх недостатньо для того, щоб Україна стала на шлях повернення в клуб індустріально розвинених країн. На що слід зробити ставку разом із промисловим аутсорсингом і викрутковим складанням? Перш ніж сформулювати пропозиції, хочу зауважити: засновник і головний редактор журналу China Economic Quarterly Д.Стадвелл писав, що Пак Чон Хі, який перетворив Південну Корею з відсталої країни на розвинену, проігнорував звіт Світового банку 1974 р., у якому висловлювалося серйозне занепокоєння щодо практичності цілей з експорту продукції важкого машинобудування і який рекомендував Південній Кореї сконцентруватися на текстилі. Так само, як і в Японії, Пак Чон Хі спочатку віддавав пріоритет виробництву сталі, а потім суднобудуванню, верстатобудуванню, автомобілебудуванню та виробництву напівпровідників.

Машинобудування

Враховуючи збережений потенціал, а також обмеженість ресурсів, Україні слід зосередитися на кількох ключових сферах машинобудування.

Авіаційне та ракетно-космічне машинобудування.

Щоб ефективно використовувати збережений потенціал у наукомістких галузях, наприклад в авіаційній і ракетно-космічній, потрібно працювати в кооперації з глобальними міжнародними розробниками і виробниками, займаючи ніші в тих сегментах, де за співвідношенням ціни та якості українські виробники конкурентоспроможні. Наприклад, ракетоносії, вертолітні двигуни, транспортні літаки середньої та великої вантажопідйомності. По-перше, Україна входить до вузького кола держав, які поставляють свої ракетоносії для NASA і не тільки, - ракетоносії "Зеніт", "Циклон", "Дніпро", "Антарес", "Вега" використовуються різними країнами для запуску в космос супутників і космічних апаратів. По-друге, за оцінками експертів, місткість світового ринку середніх транспортних літаків у найближчі 15 років оцінюється в 900 одиниць, і держпідприємство "Антонов" планує поставити впродовж п'яти років 20 лайнерів Ан-178 замовникам із країн СНД, Азії та Африки. Це небагато, але для початку непогано.

Потрібно підтримувати високу репутацію українського авіаційного та ракетно-космічного машинобудування. Одним із факторів, який може це забезпечити, є якість інженерних кадрів, що має стати точкою докладання зусиль держави. Як і у випадку з викрутковим складанням і промисловим аутсорсингом, потрібно будувати ланцюжки науково-технічної та виробничої кооперації великих вітчизняних концернів з українськими суміжниками. Це дасть крос-ефект у сегментах української промисловості, які виробляють деталі та комплектуючі для авіаційної та ракетно-космічної продукції.

Військово-промисловий комплекс.

Український оборонпром не тільки значною мірою зберіг потенціал, що залишився від радянських часів, а й змушений динамічно розвиватися для відсічі воєнної агресії. Думаю, ВПК може стати одним із драйверів зростання української економіки. Особливо важлива цінність ВПК з огляду на перспективи попиту на його продукцію в середньостроковій перспективі: постійно збільшувана кількість "військових конфліктів малої інтенсивності" очікує людство в найближчому майбутньому. Отже, виробництво зброї є та буде привабливим бізнесом. Тут важливий ефект залучення в створення кінцевої продукції малих і середніх вітчизняних компаній, що виробляють деталі та комплектуючі для великих держпідприємств оборонпрому. До речі, відомий венчурний підприємець С.Бланк говорив у лекції "Таємна історія Кремнієвої долини", що цей найуспішніший технологічний кластер світу значною мірою відбувся завдяки військовим замовленням американського уряду. Український ВПК має сприяти інноваційній трансформації економіки країни.

Щодо підприємств цих двох галузей заходи фінансової підтримки важливі, але перш за все необхідний ефективний політичний протекціонізм із боку держави.

Транспортне машинобудування.

Україна донедавна була найбільшим на пострадянському просторі та одним із значущих за світовими мірками експортером вантажних вагонів. У 2011 р. за кордон було реалізовано майже 75% загального обсягу вироблених у країні вагонів, 2012-го - 87%. Однак саме експортна орієнтація стала причиною нинішніх проблем. Росія з метою підтримки своїх виробників у 2011–2013 рр. запровадила обмежувальні заходи на ввезення продукції українського транспортного машинобудування. А в останні кілька років узагалі відмовилася від купівлі української продукції. Що робити? Звернути увагу на внутрішній ринок, оскільки парк вагонів (вантажних і пасажирських) зношений, а темпи його відновлення низькі. Наприклад, парк вантажних вагонів інтенсивно не оновлювався, його зношення становить більш як 85%, динаміка старіння перевищує динаміку відновлення. А враховуючи зростаючі обсяги вирощування та експорту зернових культур, необхідно налагоджувати забезпеченість великих агрокомпаній вагонами-зерновозами. Тим паче, що близько 15% таких вагонів вичерпали термін експлуатаційної придатності (30 років), а 60% мають вік, який перевищує 25 років.

Поступово вітчизняне транспортне машинобудування відновлюється, однак для істотної активізації потрібний платоспроможний попит. Держава може підтримати цю галузь заходами, серед них - структурне рефінансування Нацбанком комерційних банків, які кредитують "Укрзалізницю" і зернотрейдерів, що замовлятимуть продукцію у підприємств вітчизняного транспортного машинобудування.

Сільськогосподарське машинобудування.

Можна іронізувати над фразою колишнього американського посла про те, що Україна має стати аграрною наддержавою. Але варто подивитися на статистичні дані: у 2016 р. питома вага сільського господарства у ВВП України становила 11,7%, з нашої країни було експортовано сільгосппродукції на 15,5 млрд дол. Дивно, що при цьому в країні практично зупинилося виробництво тракторів і комбайнів. Якщо в плані самохідних сільгоспмашин перспективи для наших виробників полягають у кооперації з провідними світовими виробниками, то відносно причіпної сільгосптехніки в деяких сегментах ринку українські сільгоспмашинобудівники мають хороші самостійні позиції. У нас близько двох десятків підприємств, які стабільно працюють і не тільки продають продукцію всередині України, а й експортують її в десятки країн світу. Ці підприємства спроможні самостійно розвивати виробництво, але державі варто створювати умови для розвитку нових виробничих потужностей, можливо, із залученням західних інвесторів. Важливою складовою може стати програма компенсації вартості української сільгосптехніки та обладнання. Сума компенсації по кожному з видів сільгосптехніки має бути диференційована залежно від рівня локалізації виробництва.

Верстатобудування.

Реально оцінюючи ситуацію, розумію, що серійне виробництво фрезерних, агрегатних, шліфувальних, деревообробних верстатів відродити навряд чи вдасться. Тому пропоную сконцентрувати зусилля на таких напрямах, як надання послуг із високоточної механообробки та створення складально-зварювального виробництва з виробництва конструкційних елементів для вітрових енергоустановок. Останній напрям не тільки має експортний потенціал, а й спроможний задовольнити внутрішній попит - перспективність альтернативної енергетики очевидна, до того ж вона може зробити внесок у підвищення енергетичної незалежності України.

Як один із заходів сприяння розвитку транспортного, сільськогосподарського машинобудування та верстатобудування можна розглянути спеціальний режим оподаткування, при якому ставка податку для підприємств цих галузей залежатиме від суми інвестицій у нове обладнання та НДДКР. А проміжними критеріями оцінки ефективності держпідтримки мають бути збільшення впровадження наукових розробок і збільшення випуску продукції з високою доданою вартістю.

Українським підприємствам потрібно брати на озброєння й найкращі бізнес-моделі для виходу на експортні ринки. Наприклад, японська компанія Honda для проникнення на великий ринок мотоциклів у США спочатку просувала на ньому малолітражні мопеди. Далі, використовуючи добре відпрацьовані технології в розробці двигунів і вже сформовану в США дистриб'юторську мережу, Honda змогла зайняти нішу ринку бюджетних мотоциклів, на яку не особливо претендував виробник престижних мотоциклів Harley-Davidson. На цьому японський виробник не зупинився. Уловивши тренд на придбання малолітражних автомобілів, що виник унаслідок подорожчання палива, Honda змогла посісти гідне місце в цьому сегменті американського ринку. А після цього зуміла вклинитися й у нішу автомобілів класу "люкс". Звичайно, Honda скористалася наявними потужностями, технологіями та досвідом, який був успішно відпрацьований на внутрішньому ринку Японії. Це показовий приклад ефективної стратегії клиноподібного проникнення на ринки, що сформувалися, до якого потрібно придивитися українським підприємцям.

Не претендуючи на повне охоплення галузей, відновлення роботи яких допоможе Україні повернутися в число промислово розвинених країн, я постарався зробити акцент на тих галузях, де ми в змозі виробляти продукцію з високою часткою доданої вартості та маємо перспективи збільшувати обсяги випуску.

Як писав Д.Стадвелл, якби спочатку Японія, а потім Корея, Тайвань і Китай розвивалися, виходячи з теорій Сміта та Рікардо, світова економіка одержала б чотирьох великих виробників рису, а не високотехнологічних індустріальних гравців. Спочатку країна має здійснити внутрішню індустріалізацію, а потім атакувати експортні ринки.

Попри дискусії про постіндустріальний розвиток і сервіси як про нову панацею від відставання, основою успіху азіатських "тигрів" є власна промисловість. У країнах неендогенного капіталізму, до яких належать не тільки азіатські "тигри", а й Україна, прискорений наздоганяючий технологічний розвиток можливий лише за умови реалізації сучасної промполітики за ефективної участі держави, зосередженій на найбільш перспективних секторах промисловості. Капіталомісткі галузі промисловості, ставку на які видається доцільним робити, не можуть обійтися без держпідтримки. Проактивна державна економічна політика потрібна як повітря. Це єдина можливість додати імпульсу розвитку української економіки. Україні потрібна промполітика, яка дасть змогу розкритися потенційно сильним галузям індустрії. Відхід від сировинної моделі економіки, нарощування виробництва продукції з високою часткою доданої вартості, імпорт і трансфер технологій, їхнє освоєння українськими інженерно-технічними фахівцями, копіювання найкращих західних технологій і створення власних технологій - от шлях до відродження України. Ми маємо шукати та використовувати шанси, які відкривають дорогу в клуб лідерів промислового світу, в якому наша країна (у форматі УРСР) перебувала впродовж половини XX ст.