Створення стратегії розвитку промисловості — живий процес

"Будь-якій програмі дій властиві ризики й витрати, але вони значно менші, ніж віддалені ризики й витрати, породжувані комфортною бездіяльністю".

Джон Кеннеді

Середньостроковий план пріоритетних дій уряду до 2020 р., про початок публічного обговорення якого Кабмін оголосив наприкінці січня цього року, містить ряд завдань, необхідність вирішення яких назріла дуже давно. Серед тих, що вже стали притчею во язицех, - підготовка довгострокового документа - Стратегії розвитку промислового комплексу України та реалізація нової промислової політики.

Пам'ятається, питання необхідності розробки і реалізації нової промислової політики в Україні, що відповідає національним інтересам, порушувалося на сторінках DT.UA Володимиром Горбуліним ще у 2010 р. За час, що минув відтоді, змінився не один уряд. А віз і досі там…

На порозі 2017-го, беручись за вирішення цього архіважливого завдання, ми маємо усвідомлювати, що стратегія інноваційного розвитку промисловості стане дієздатним документом лише за умови, якщо в її розробці в національному масштабі буде задіяно представників бізнесу, науки, політики й громадськості, які укладуть соціальний договір на її підтримку.

Такий підхід дасть змогу, по-перше, здійснити якісну діагностику ситуації в різних секторах промисловості та провести порівняльний аналіз з конкурентами; по-друге, визначити цілі й пріоритети розвитку (технічно обґрунтовані та реалізовані), а також необхідні обсяги їх фінансування; по-третє, встановити ступінь участі держави в рамках реалізації великих інноваційних проектів, які допоможуть диверсифікувати промисловість.

Зрозуміло, що при реалізації будь-якої, навіть дуже гарної стратегії завжди знайдеться місце пробам і помилкам. Її формування є значною мірою політичним процесом. Групи, які представляють різні інтереси, так чи інакше їх відстоюватимуть, а особи, що приймають управлінські рішення, - шукатимуть компроміс. Від вибору пріоритетів Стратегії розвитку промисловості залежить, чи буде Україна суб'єктом світової економіки, або ж їй судилася роль об'єкта чи навіть предмета.

Щоб не помилитися в цьому виборі, важливо врахувати базові умови, що можуть стати як каталізаторами, так і бар'єрами на шляху її реалізації.

Насамперед це обмежені ресурси і слабкий потенціал для розвитку. Україна за методом Атласу Світового банку належить до категорії країн із рівнем доходу нижче середнього - 2640 дол. (у 2015 р.). Наші сусіди Білорусь і Польща в рази багатші - 6460 і 13340 дол. відповідно. Не кажучи вже про економічно розвинені країни, наприклад Німеччину або США, де показник перевищує 40000 дол.

Деіндустріалізація економіки призвела до того, що додана вартість переробної промисловості України в 2015 р. упала до 14% ВВП, тоді як 1992-го сягала 44%.

Інвестиції в основний капітал країни, що характеризують здатність до розвитку, перебувають на вкрай низькому рівні. На момент здобуття незалежності інвестиційний коефіцієнт (валове накопичення основного капіталу до ВВП) був на рівні 25% (достатньому, за оцінками ЮНКТАД, для 9-вісоткового зростання ВВП). Сьогодні це 13%.

Не можна не зазначити втрату кадрового ресурсу. Кількість працівників переробної промисловості за період з 1998-го по 2015 р. зменшилася втричі. Знизилася й продуктивність праці. Додана вартість на одного працюючого сьогодні в Україні становить 8 тис. євро, при цьому середнє значення по ЄС майже в сім раз більше - 54 тис.

На високому рівні залишається енергоємність промисловості: витрата умовного палива на 1 тис. дол. доданої вартості промисловості в Україні в шість разів перевищує середньосвітову і в 11 разів - показник по ЄС.

При таких параметрах Україна, якщо піддасться спокусі зробити Стратегію розвитку промисловості за зразком аналогічних документів країн з вищим рівнем доходу, ризикує опинитися в пастці власних амбіцій з усіма відповідними соціально-економічними наслідками. Як це було в Гані за часів Нкруми, або в Індії під керівництвом Неру, або в інших країнах, що розвиваються, де вибрані пріоритети виявилися надто капіталомісткими, несумірними з порівняльними перевагами країни та запасами ресурсів. В існуючих умовах розробники стратегії мають вибирати реалістичні пріоритети, виходячи з доступних внутрішніх і зовнішніх ресурсів, враховуючи менталітет та історичний досвід.

Необхідно розуміти, що ключовою структурною проблемою вітчизняної економіки, яка не дозволить реалізувати ідеї з відродження національної індустрії, залишається недостатній рівень фінансування розробок і розвитку інноваційного потенціалу промисловості. Вирішення цієї проблеми має бути пріоритетним при розробці стратегії. Болючими точками, що визначають нинішню ситуацію, є: мізерні вкладення промислового сектора в сферу досліджень, розробок та інновацій, слабкий процес передачі й освоєння їх результатів промисловістю, низьке залучення малих і середніх підприємств в інноваційний процес. Приміром, витрати на дослідження й розробки на душу населення в Україні - 30,4 дол., у ЄС - 713,6, у середньому в світі - 231,5 дол. Недофінансування, а також недостатність фахівців належної кваліфікації пояснюють слабкі конкурентні позиції ряду ключових галузей вітчизняної промисловості на світовому ринку.

При цьому в країні все ж таки зберігся ряд наукових шкіл, здатних забезпечити технологічний та інноваційний розвиток індустрії. У контексті розробки стратегії акцент слід робити на максимальному використанні потенціалу наукових установ і науково-виробничих комплексів, що мають спеціалізовані технологічні компетенції. А також на посиленні кадрового ресурсу інженерно-технічних спеціальностей, підготовка якого залишається в країні на досить високому рівні.

При розробці стратегії слід врахувати той факт, що без створення архітектури й запуску Національної інноваційної системи, орієнтованої насамперед на задоволення попиту промисловості в нових технологіях, досягти пріоритетів буде нереально. У рішенні комітету ВРУ з питань науки й освіти (за результатами слухань питань законодавчого забезпечення розвитку Національної інноваційної системи в червні
2016 р.) з цього приводу дали чергові рекомендації МОН. Очевидно, що без вирішення цієї проблеми чергові спроби, як зазначено в проекті Середньострокового плану пріоритетних дій уряду до 2020 р., "законодавчого впровадження довгострокового, ідеологічного документа за назвою "Стратегія інноваційного розвитку держави" (строком на 10 років)" зазнають фіаско.

Опоненти цієї позиції можуть заявляти про наявність в Україні елементів такої системи. Але не треба забувати, що створені за образом і подобою західних аналогів, вони не вибудувані в єдину конструкцію й не заточені на потреби вітчизняних виробників у нових технологіях. Звідси відсутність помітних результатів інноваційної діяльності, які давали б мультиплікативний ефект. Майже ліквідовані як клас державні галузеві дослідні установи, призначення яких - сприяти інноваціям у промисловості, сьогодні потребують реанімації. Вирішення цієї проблеми можливе шляхом державної підтримки виробничо-орієнтованих наукових установ у рамках Закону України "Про наукову та науково-технічну діяльність".

Ще одним викликом для України є звуження простору для маневру промислової політики в умовах глобального економічного управління. Укладання угод Уругвайського раунду, створення СОТ і особливо додаткової угоди з так званої діяльності, пов'язаної з торгівлею, значно скоротили можливості держави використовувати механізми прискорення промислового розвитку за рахунок залучення іноземних технологій. На початку 1960-х уряд Південної Кореї, проводячи форсовану модернізацію промисловості, для досягнення максимального ефекту висував вимоги іноземним інвесторам щодо частки місцевого компонента, заохочуючи їх у такий спосіб використовувати деталі й комплектуючі вітчизняного виробництва. Вимоги до локалізації та передачі технології сприяли збільшенню доданої вартості корейських підприємств, тим самим створюючи додатковий національний дохід і зайнятість. При розробці стратегії слід розуміти, що для прискореної індустріалізації економіки Україні необхідно ініціювати переговори з СОТ про надання тимчасової можливості використовувати "заборонені" інструменти промислової політики, у тому числі скориставшись статусом країни, що зазнала військової агресії та анексії частини своєї території. Підставою для цього є ст. 4 ТРІМС, що передбачає виняток для країн, що розвиваються: їм дозволяється зберігати ТРІМС у порушення окремих статей ГАТТ через потребу економічного розвитку. Беручи до увагидомінуючу роль ТНК у світовому інноваційному розвитку, а звідси - вплив на формування структури української економіки, у стратегії необхідно визначити ступінь залучення ТНК у різні галузі промисловості. Забезпечення захисту прав інтелектуальної власності сприятиме припливу інвестицій і трансферу передових технологій у реалізацію національних планів розвитку.

Ще один важливий аспект - вбудовування вітчизняних підприємств у ланцюжки доданих вартостей. У структурі експорту України на проміжні товари припадає 44%, тоді як у Німеччині - 19, Польщі - 17,8%. Стратегія має передбачатипоступовий перехід на вищий технологічний рівень операцій, а також створення й виведення на ринок кінцевих товарів національних виробників.

Для України великою проблемою залишається безробіття і у сільських, і в міських територіях. Сьогодні спостерігається найменший рівень зайнятості населення з 2006 р. Обрані напрямки розвитку промисловості мають забезпечити умови для організації нових робочих місць. Для цього необхідно шукати компроміс між створенням сприятливого бізнес-клімату для інвесторів і нових можливостей для працевлаштування українців. Тому на цьому етапі вибір стратегічних орієнтирів повинен сприяти розвитку не тільки високотехнологічних виробництв, а й трудомістких видів діяльності, які задіють значну кількість робітників невисокої кваліфікації.

Україна наділена багатими сільськогосподарськими й мінеральними ресурсами. Перетікання капіталу від промисловості у бік високорентабельного АПК призвело до того, що співвідношення створеної в сільському господарстві доданої вартості до ВВП України досягає 14%! Для порівняння: у середньому по ЄС - 1,6%, у Польщі - 2,6, Німеччині - 0,6, США - 1,3%. Враховуючи прогнози наслідків глобальної зміни клімату й дефіциту води, що буде стримуючим фактором зростання, необхідно вже зараз вживати заходів щодо щадної експлуатації орних земель, в основі яких промислові інновації. Акцент необхідно перенести на створення технологій та обладнання для розумного землеробства, нових добрив і засобів захисту рослин, на посилення потенціалу сільгоспмашинобудування, а також виробництв для переробки й зберігання сільгосппродукції. Це дасть можливість збільшити ефективність економіки, створить додаткові робочі місця й забезпечить вихід на нові ринки.

В основу стратегічних орієнтирів розвитку промисловості має бути покладена інтеграція національних господарюючих суб'єктів з метою реалізації масштабних інноваційних проектів у пріоритетних галузях. Цедопоможе розвинути нові конкурентні переваги у виробничих сферах з вищою доданою вартістю. Пріоритетами є: транспортне, аерокосмічне, енергетичне машинобудування, виробництво обладнання для альтернативної енергетики, у тому числі нові матеріали й накопичувачі енергії; виробництво озброєння, військової й спеціальної техніки; інформаційно-комунікаційні технології та інженерні рішення для промисловості.

Реалізація стратегії має привести до диверсифікації промисловості й створення нових виробництв, яких досі не було, що забезпечить міжгалузеві структурні зміни та перехід економіки на новий технологічний рівень. Водночас необхідне посилення існуючих конкурентоспроможних виробництв, а також інноваційний розвиток їхньої продукції та процесів, що забезпечить внутрішньогалузеві структурні зміни на користь виробництв із високою доданою вартістю.

Очевидно, що на шляху реалізації стратегії чимало перешкод. Одна з них - макроекономічна нестабільність в Україні.Держава, серед іншого, повинна збалансувати доходи й видатки бюджету, забезпечити низьку інфляцію та ставку рефінансування. Це підштовхне бізнес до прийняття рішень про інвестиції й інновації у промисловості.