ГЗК-компанія

Запаси залізної руди на планеті вичерпаються через 170 років. Здавалося б, для України, яка має другі у світі за обсягами поклади залізорудної сировини, цей висновок учених — не привід для серйозного занепокоєння навіть у доступному для огляду майбутньому. А тим більше — зараз, коли з Криворізького, Кременчуцького й Білозерського родовищ щомісяця видобувають понад 1,3 млн. тонн руди (восьмий показник у світі), що з лихвою покриває потреби вітчизняних меткомбінатів. Проте останнім часом металурги дедалі частіше нарікають на дефіцит сировини. Особливо — на Маріупольському меткомбінаті імені Ілліча й «Запоріжсталі».

Претензії маріупольців ще можна зрозуміти. Не маючи власного джерела сировини, підприємство не обзавелося ним і під час великого приватизаційного перерозподілу «Укррудпрому». Але ж у «Запоріжсталі» становище набагато вигідніше…

Для задоволення її сировинних потреб ще минулого століття побудували Запорізький залізорудний комбінат (ЗЗРК) на базі Білозерського залізорудного району, запаси якого оцінюються в 500 млн. тонн руди з 66-відсотковим вмістом заліза.

Першу тонну руди ЗЗРК видав на-гора в серпні 1967 року. Нині щомісячний видобуток найбільшої в Європі шахти «Експлуатаційна» перевищує 370 тис. тонн. А потреба «Запоріжсталі» в аглоруді становить приблизно 200 тис. тонн. Отже, про жодний дефіцит не може бути й мови. Та тільки на практиці стан речей інакший. Вітчизняній металургії доводиться задовольнятися лише третьою частиною видобутої ЗЗРК руди.

Якими дивними приватизаційними схемами залізорудний комбінат перетворили з державного підприємства на ЗАТ — це тема окремої розмови. Поки ж обмежимося даними про те, що основними власниками комбінату стали словацька фірма Мinerfin (51% акцій), чеська KSK Consulting (19%) і «Запоріжсталь» (28,85% акцій). Результат вийшов закономірним: першочерговими споживачами більшої частини високоякісної запорізької руди стали підприємства Словаччини, Чехії, Австрії й Польщі.

Усерйоз зайнятися власними сировинними проблемами запоріжці й маріупольці вирішили ще 2004 року. У квітні було зареєстровано створене на паритетних засадах ТОВ «Приазовський ГЗК» для розробки Куксунгурського родовища залізної руди в Приазовському районі Запорізької області. А всього лише два місяці по тому з’явилося повідомлення про заснування «Індустріальною спілкою Донбасу» в співдружності з «Запоріжсталлю» ТОВ «Індустріальна група «Магнетит» із метою видобування залізної руди поблизу Гуляйполя.

Через півроку — ще одна новина. За словами фінансового директора Олександра Рабцуна, «Запоріжсталь» планує інвестувати близько 50 млн. грн. у будівництво нової шахти на Запорізькому залізорудному комбінаті, потужність якої становитиме не менше третини руди, що видобувається на ЗЗРК. Витримавши восьмимісячну паузу, керівництво ММК ім. Ілліча висловило намір відмовитися від розробки Куксунгура в зв’язку з переговорами про купівлю в групи «Приват» ГЗК «Суха Балка». Експерти одразу ж припустили, що запоріжсталівці навряд чи стануть самостійно займатися Приазовським ГЗК.

Питання про будівництво ГЗК на якийсь час втратило актуальність. Зате розбурхалися пристрасті в Гуляйполі.

Обсяг розвіданого в тих місцях родовища магнетитових кварцитів оцінюється у 2,5 млрд. тонн, що вп’ятеро перевищує запаси Білозерського. Але якість руди значно гірша — за вмістом заліза вона майже втричі бідніша. Зате видобувати її можна відносно маловитратним відкритим способом. Звичайно, за умови відселення приміського гуляйпільського селища Залізничного й відведення під кар’єр кількох сотень гектарів сільгоспугідь.

Проте ці обставини анітрохи не бентежили місцеву владу, яка розгорнула потужну пропаганду переваг спорудження ГЗК. Основні аргументи зводилися до нагадування про попередній кошторис будівництва в сумі 7 млрд. грн., що сприятиме створенню 5—7 тис. робочих місць і будівництву житлового мікрорайону на 20 тисяч жителів.

Судячи з оперативності процесу узгоджень плану будівництва, саме час захоплюватися енергійністю чиновників, які безкорисливо перейнялися ідеєю індустріалізації таврійського степу.

Стежте за хронологією.

У липні 2004 року було підписано акт вибору будмайданчика. 17 вересня ТОВ «Індустріальна група «Магнетит» реєструється в Гуляйполі. 11 жовтня фірма одержує в обласному управлінні екології та природних ресурсів екологічну картку, а наступного дня — узгодження Держкомітету з нагляду за охороною праці. Нарешті, апогей: 29 грудня сесія Запорізької облради задовольняє клопотання «Магнетиту» про надання в користування Гуляйпільського родовища, й уже 31 грудня Держкомітет з природних ресурсів видає відповідний спецдозвіл на право видобутку.

Та тільки через неповні три місяці в районі помінялося керівництво, й оптимізм в оцінці перспектив практично зійшов нанівець. До того ж проти будівництва ГЗК категорично виступала громадськість. Дійшло до того, що в жовтні 2005-го сесія Гуляйпільської райради звернулася до обласних колег із проханням скасувати рішення про узгодження клопотання «Магнетиту».

Питання про новобудову вирішили винести на розгляд місцевого референдуму. Та плебісцит не знадобився. Навесні минулого року комісія Держкомітету з нагляду за охороною праці та Південної інспекції держекоконтролю рекомендувала анулювати видану фірмі ліцензію в зв’язку з тим, що за два з лишком роки до розробки родовища так і не приступили.

«Магнетит» зробив із невдачі певні висновки й узявся за новий проект. Тепер аналогічний конфлікт намітився в сусідньому Оріхівському районі, де на території чотирьох сільрад фірма планує будувати... ГЗК. Ліцензію на розробку Васинівського родовища, яке належить до ресурсної бази Гуляйпільського, вона одержала ще 29 грудня 2004 року. Заявлені переваги нового проекту майже такі самі, як і попереднього: створення не менше 3—4 тис. робочих місць плюс додатково 1,5—2 тис. — у соціальній сфері, плюс розвиток інфраструктури (дороги, житло, газо-, водо-, електропостачання й навіть церкви). Тільки видобуток планують вести вже не відкритим, а шахтним способом.

Однак землевідведення передбачається велике — близько 2,3 тис. гектарів. Значну частину наділу займе так зване хвостосховище для складування породи. Проте, як запевняє керівництво фірми, зона ГЗК зачепить не більше 116 гектарів оранки, а інша частина території — непридатні для сільгоспвиробництва балки й незручні землі.

Навіть якщо це справді так, не зайве уточнити, що являє собою ця земля.

Місце, де планують побудувати гірничо-збагачувальний комбінат, називається «Центральний висотний природно-рекреаційний район із пізнавально-оздоровчою функцією». Його унікальність і цінність визначається насамперед збереженими з давніх-давен еталонами степових ландшафтів і біоценозів. Залишки реліктового степу мають кілька видів червонокнижних рослин (ковили, первоцвітів) і тварин. Зокрема, тут наймасовіші в Україні гніздування журавля степового й дрохви — мігруючого виду птахів, які перебувають під охороною держави, відповідно до ратифікованої міжнародної домовленості.

За великим рахунком, це місце — одне з основних джерел, що впливають на формування неповторного мікроклімату курортної зони азовського узбережжя, яке розташоване всього в сотні кілометрів. Яку цій зоні вготовано долю, здогадатися, мабуть, нескладно, якщо врахувати, що мало не на пляжі (всього за 20 км від моря!) заплановано побудувати ще один ГЗК — Приазовський. Тим більше що розробку Куксунгурського родовища мають намір вести відкритим способом.

Спочатку пуск Приазовського гірничо-збагачувального комбінату планувався на 2007 рік із виходом на проектну потужність (понад 3 млн. тонн залізорудного концентрату) у
2009-му. Зрозуміло, зі стандартним набором обіцянок — першочергове будівництво доріг, шкіл, профтехучилища, лікарні, газо- й водопроводу та створення кількох тисяч робочих місць.

— Два з половиною роки тому Приазовському ГЗК дозволили працювати, але нічого не зробили й досі, — заявив наприкінці минулого року голова Запорізької облради Олександр Нефьодов, правда, без нагадування про перспективу анулювання ліцензії.

За офіційною версією, затримка з будівництвом викликана браком фінансування, оскільки техніко-економічне обгрунтування проекту проходить експертизу в столиці. Аргумент, звичайно, вагомий, хоча й не настільки, щоб залишити без уваги твердження декана географічного факультету Мелітопольського педагогічного університету Володимира Воровки, що «ще наприкінці 80-х на ці поклади корисних копалин було розроблено повний комплекс документації щодо їх розробки та створення ГЗК».

Є й неофіційна версія причини зволікання. Її пов’язують із періодичними чутками про можливий перепродаж «Запоріжсталі». У світлі такої перспективи серйозні інвестиційні витрати просто нераціональні, оскільки можливе зростання капіталізації основних фондів їх навряд чи компенсує. Іншими словами, володіти потенційною можливістю будівництва ГЗК набагато вигідніше, ніж витрачати гроші на його спорудження.

Головний доказ, висунутий противниками будівництва ГЗК, полягає в згубному впливі виробництв на навколишнє середовище. Повністю цього не заперечують і майбутні видобувачі, запевняючи, однак, що в процесі будівництва та експлуатації рудників буде застосовано найбільш передові технології, які дадуть змогу мінімізувати шкоду для екології. Втім, було б дивно, якби вони цього не обіцяли. А щодо незалежних експертів, то їхній висновок, на жаль, насторожує: витрати на повну ліквідацію екологічних наслідків роботи ГЗК робить проекти збитковими.

Наскільки ці оцінки слушні, є можливість переконатися на практиці. Інтенсивна розробка Білозерського родовища призвела до значного осідання грунтів, яке місцями сягає
трьох і більше метрів. За словами вчених, це, по суті, низка безперервних мікроземлетрусів, які завдають шкоди природі, будівлям, комунікаціям.

Ще більш наочний вплив так званого ставка-випарника ЗЗРК. Ця гідротехнічна споруда — частина відгородженого дамбою Утлюкського лиману, куди скидають високомінералізовані шахтні води. У процесі випаровування утворюється червоний пил, який містить закис заліза та інші сполуки. Чим це загрожує, добре засвоїли протягом кількох десятиліть жителі сусідніх сіл — Єфремівки, Давидівки, де підвищився рівень захворюваності і смертності.

Можливо, спочатку не таким помітним, але не менш згубним виявиться вплив рудників і на гідрологічну обстановку. І річ не тільки в підтопленнях, від яких хронічно потерпає значна частина регіону. Воду більшості водних об’єктів області вже тепер визнають забрудненою й брудною (четвертий-п’ятий клас якості).

— Промислові стоки гірських виробіток неминуче насичуватимуть Азовське море шкідливими викидами, попри жодні відстійники, — каже доктор біологічних наук, професор, завідувач кафедри екології та охорони навколишнього середовища Таврійського агротехнологічного університету Анатолій Волох. — Це спричинить зміну гідробіологічних характеристик малих річок і неминуче негативно позначиться на їхній біологічній розмаїтості. Багатьом видам флори і фауни просто загрожує зникнення: далеко не всі з них можуть адаптуватися у воді, яка стане солонішою за морську.

Нескладно здогадатися, що промисловці не горять бажанням обговорювати ці питання. Основний акцент вони воліють робити на проблему зайнятості, яку вдасться розв’язати з пуском ГЗК. Що ж, створення тисяч робочих місць — річ хороша. Знати б іще, чим запропонують зайнятися гірникам після завершення розробки родовищ? Як це буває на практиці, можна пересвідчитися на досвіді селища Степногірськ, яке після закриття гірничо-збагачувального комбінату вже понад десять років задовольняється статусом безперспективного.

Утім, ця проблема хоча й потребує величезних фінансових витрат, та все ж її можна розв’язати. Набагато серйознішими видаються наслідки з розряду незворотних.

Відповідно до недавніх висновків Державної Азово-Чорноморської інспекції, вміст нафтопродуктів в Азовському морі в окремих місцях перевищує гранично допустиму концентрацію в 10 разів, роданідів — у 12,6, фенолів — у сім разів. Прозорість води знизилася більш як удвічі, обсяги вилову риби становлять усього 20% від рівня початку 70-х років минулого століття.

І вже зовсім не збагнути спорудження кар’єру й гірничо-збагачувального комбінату в Азовському природно-рекреаційному районі, де зосереджені цілющі мулові грязі морських лиманів, понад 30 джерел мінеральних вод, включаючи знамените Бабанівське. У селі Строганівка діє дерматологічний диспансер, який не має аналогів в Україні, — єдиний, де успішно лікують псоріаз. Не кажучи вже про численні санаторії, пансіонати й бази відпочинку Бердянська, Приморська, Кирилівки.

Беручи до уваги такі потужні й унікальні рекреаційні ресурси, ще 2005 року прийняли рішення надати цій території статус Національного парку площею понад 70 тис. гектарів. Його розглядали як складову Азово-Чорноморського коридору загальноєвропейської екологічної мережі. Було дотримано належних попередніх процедур зі створення нового об’єкта природно-заповідного фонду та навіть отримано принципове схвалення на урядовому рівні. Та наприкінці 2006-го Запорізька облрада прийняла рішення відкласти реалізацію цього проекту, мотивуючи потребою зробити експертизу економічної доцільності створення парку й розробити додаткову документацію.

Залишається тільки дивуватися логіці регіональних «парламентаріїв», яким для збереження природи потрібне економічне обгрунтування, тоді як для знищення воно зовсім необов’язкове. Навіть коли наприкінці минулого року в облраді розгорілася суперечка навколо будівництва Приазовського ГЗК з огляду на появу другого претендента на розробку залізорудного родовища, про екологію не згадали.

— Розробляти весь вузол Куксунгурського родовища повинне одне підприємство. Тоді це справді має економічну вигоду, — наполягав перший заступник голови правління ВАТ «Запоріжсталь», нашоукраїнець Олександр Путнокі.

— Видача погоджень двом компаніям породить конфлікти й поставить хрест на розвитку двох районів — і Приазовського, і Приморського, — переконував фінансовий директор меткомбінату, депутат від БЮТ Олександр Рабцун.

Загалом дискусія звелася до банального з’ясовування стосунків, хто кого кривдить: «біло-голубі» — «помаранчевих» чи навпаки? А в результаті вийшло майже, як у Соломона.

— Рішення ми прийняли компромісне, — заявив голова облради регіонал О.Нефьодов. — Напередодні я одержав листа з міністерства екології, в якому сказано, що у разі двох претендентів на розробку погодження видавати двом, а далі вони вирішуватимуть самі, кому давати дозвіл на розробку.

Мабуть, із такою «принциповістю» може конкурувати хіба що Приморська райрада, яка наприкінці жовтня минулого року оголосила про створення спеціальної території «Курортополіс «Ногайськ» і паралельно... дала добро на відкриття кар’єру з видобутку залізної руди.

Смішно? Чесно кажучи, не дуже. Та й які можуть бути веселощі, якщо країна з виплавки сталі на сьомому місці у світі, а з експорту — на третьому. І що, це істотно впливає на добробут громадян? Такі приклади, звичайно, є, але їх можна на пальцях перерахувати. Це ж тобі не Норвегія, не кажучи вже про Емірати, де кожен громадянин одержує частину прибутку від видобутку корисних копалин.

Начебто щось подібне передбачає й наш Закон «Про надра», який визначає викопні мінеральні ресурси винятково власністю народу України. Проте насправді — все ті ж самі приклади й ті ж самі пальці, для яких природа — всього лише ресурс, а не домінанта життя.

Тому й аргументи про аморальність існування за рахунок майбутніх поколінь, швидше за все, марні. Єдиним реальним заходом може стати мораторій на надання спеціальних дозволів на розробку нових родовищ корисних копалин. На цьому наполягають і вчені-екологи, й громадськість. Тим більше що українські запаси законсервованих і занедбаних розробок залізної руди, за скромними підрахунками, оцінюються в 2 млрд. тонн.

До речі, «куксунгур» у перекладі з мови ногайців (жив колись у приазовських степах такий народ) означає «кривава гора». Символічно, чи не так?