ЖУРНАЛІСТ НЕ ЗМІНЮЄ ПРОФЕСІЮ?

Не можна сказати, що це явище було масовим. Але тут, мабуть, саме той випадок, коли важливіші не кількісні, а якісні характеристики. Тож коли напередодні передвиборної кампанії з’явилася інформація про участь у ній представників мас-медіа, передусім хотілося дізнатися «Хто?», а вже потім «Скільки?». І, певне, саме цим відрізнявся наш інтерес до кандидатів-журналістів від інтересу до представників (нехай вони нам дарують) інших шановних професій. Хоч як крути, а особистісний чинник у журналістській діяльності своєю вагомістю може посперечатися з чинником професіоналізму. Так само, втім, як і в політиці.

Здебільшого з цього походу вони повернулися на щиті, тобто без мандата. Але зовсім не осоромленими. Бо не домігшись перемоги, переможеними себе не вважають. Хоча б тому, що їм було куди повертатися і куди нести здобуті в боях трофеї. Якими без перебільшення можна вважати надбаний досвід, винесені уроки і зроблені висновки. Застосування ними всього цього добра за призначенням, тобто в повсякденній журналістській діяльності, безумовно має позначитися на підвищенні рівня вітчизняного мас-медійного простору. А поки суд та діло, ми вирішили поцікавитися враженнями від спроби змінити свій журналістський шлях на політичну ниву в трьох відомих представників телевізійної журналістики — Миколи Княжицького, В’ячеслава Піховшека й Миколи Вересня. Здається, їхні відповіді на запитання — які головні відкриття вони зробили під час кампанії, чи змінилася їхня думка про народ, про вітчизняні ЗМІ, чому журналістська популярність не є запорукою перемоги на виборах і чи збираються вони повторити свій «подвиг» — цікаві не тільки з професійної точки зору.

Микола ВЕРЕСЕНЬ

Мене все життя дивують одні й ті самі відкриття, пов’язані з людськими рисами — простими та скромними, тобто в сенсі невигадливими: відвагою та боягузливістю, скромністю та зоряністю, заздрістю та доброзичливістю, честю й чесністю, а також схильністю до брехні, що сусідить із ними. Усе це оточувало мене протягом трьох місяців участі в перегонах за головний трофей сезону-2002.

Іноді, розмірковуючи, я навіть думаю написати що-небудь про ці три місяці під модною цього сезону назвою «За склом». Знаю, що бути спостерігачем комфортніше, ніж учасником, але учасником бути цікавіше, хоча, як не глянь, і значно небезпечніше. Я з’ясував, що політика — це така хвороба, якою можна заразитися. І багато хто заражається. Знаю людей, котрі досі впевнені, що вибори попереду і треба щось доводити, переконувати і з кимось сперечатися. Хоча поїзд пішов і навіть зник за історичним поворотом. Я знаю, скільки коштує кампанія і як, м’яко кажучи, переводяться гроші. Як працюють центральний і місцеві штаби, скільки потрібно людей, транспорту, засобів зв’язку, обідів, сніданків і вечерь, готелів і багато чого іншого. Яке реальне місце і роль олігархів і Банкової, що вони можуть і чого не можуть. Крім того, що можуть і чого не можуть політтехнологи місцеві й іноземні. І яка різниця між політтехнологом і політконсультантом. Я навіть дізнався, що в кампанії є місце психологам. Хоча поки що не проаналізував, де межа, що відокремлює психологів від психіатрів, психотерапевтів і психоаналітиків. Також до мене ще не дійшло, у чому різниця між політтехнологами, політологами, політиками, політичними повіями, й іноді не бачу різниці між усіма названими вище й Поліграфом Поліграфовичем.

Хоча не все так сумно під цим весняним сонцем. Я бачив зразки мужності, впевненості й відваги йти до кінця, приймати будь-яку подію зі стоїцизмом і твердістю. Бачив зразки ораторського мистецтва й морального сподвижництва. Я бачив, як змінюються рамки проекту за три місяці, як змінюються обставини й суб’єкти і наскільки складно в кожний момент кампанії знаходити потрібний наголос й інтонацію, щоб, як показала практика, зрештою її не знайти і не померти від розладу життя.

Мене дратувала необхідність тричі на день говорити одне й те саме, що вважається неприйнятним для журналіста і що необхідно в кампанії. І ще багато про що я дізнався, перебуваючи «за склом», оскільки, як говорив класик, «досвід і практика — велика справа».

Я нарешті особисто познайомився з людьми, котрі знали мене, але з якими я знайомий не був. Тобто однобічне знайомство перетворилося на обопільне при найширшій географії. І треба сказати, мені сподобалося те, що я побачив. Я і раніше морщився, коли окремі високолобі й червоношиї політики говорили, що народ у нас не той, ментальність не та й загалом із народом не поталанило. Не знаю, як кому з народом, а мені точно поталанило. Я не чув дурних запитань і бачив зацікавленість і спробу зрозуміти. Загалом феномен виборів-2002, як мені здається, у тому, що емпіричним шляхом було доведено можливість створення громадянського суспільства самими громадянами й самим суспільством. Зазвичай громадянське суспільство формується елітами, тобто політикумом, журналістами й просто публічними знаковими фігурами. В Україні суспільство продемонструвало, що спроможне зробити самостійне щеплення громадянськості. Фактично влада не одержала суспільного мандата, бо 12 і 6 відсотків у провладних партій — це не народний мандат. І навпаки, критики влади в найширшому спектрі одержали реальний мандат, що свідчить про здоров’я нації та неможливість опосередкованих маніпуляцій.

Я особисто невдоволений тим, як йшла передвиборна боротьба та що відбувається після виборів. Але 31 березня 2002 року я задоволений. Попереду багато подій, і багато хто говорить, що вони можуть кепсько позначитися на долі країни та її громадян. Тобто, як говорив ще один класик: «Війни звісно не буде, але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться». Вибори довели, що коли не вдаватися до прямих фальсифікацій, у влади немає ресурсу боротьби з народом. Хороший народ. Я пишаюся. Переходячи до журналістів, бачу, що вони мандата не одержали. Довіра до преси дуже впала. І це можна довести цифрами. З-понад 170 журналістів-пошукачів у парламент потрапили тільки троє. Тобто ледь більше 1% довіри до медіа. Це фактично і є результатом роботи. І не треба шукати виправдань, а треба подумати, як повернути хоч якусь повагу.

Окремі видання й журналісти, що гідно повернулися з фронтів, не покращують невеселу картину. Скоріше задаючи або створюючи золочену рамку для цього полотна політичних мистецтв. Я особисто з жалем повідомляю, що в цій картині є і мій чорний колір. Стосовно популярності, яка не перетворилася, або, краще сказати, не конвертувалась у перемогу на виборах, то мені здається, що в принципі я відповів на це запитання в попередніх рядках. Але можу додати, що це тема якісного змісту. Для більшості людей з’явилося двоє різних Вереснів. Вересень-журналіст має відомі змістовні риси. А Вересень як пошукач місця в парламенті — невідомо якими змістовними рисами володіє в очах публіки. Поєднати цих двох Вереснів, певне, дуже складно. Як складно визначити різницю між телевізійним глядачем і людиною, що голосує на виборах. Але різниця ця існує, навіть коли йдеться про одну й ту саму людину. У суспільній свідомості не завжди уживаються дві частини однієї фрази з «Евгения Онегина»: «Быть можно дельным человеком и думать о красе ногтей». Де в конструкції виборів-2002 у виконанні журналістів словосполучення «ділова людина», а де «краса нігтів», я не знаю. Думайте. «Воля ваша, я не має наміру вам допомогти». «Граф Нулін».

І, нарешті, останній пункт. 1 квітня я традиційно вже багато років їду в Одесу. І гуляючи три тижні тому цим теплим містом, займався самокопанням. Я намагався відкопати в собі емоцію розчарування чи трагізму. Але не відкопав ні першої, ні другої. Ще в холодному січні я думав і уявляв, що може бути та як це може бути. Тобто від розуміння до ненависті, від підтримки до наклепів й інтриг. У березні я зрозумів, що краще мені й нам пройти двома-трьома відсотками, ніж із результатом 4,0001%. В останньому випадку ніхто не повірить у чесне подолання бар’єра. І ось що робити тоді, я не знав. Ідеально було б мати 6—7%. Але тільки тепер стало ясно, що це було неможливо. І навіть стало напівзрозуміло — чому. Але це не предмет нашої розмови.

Я ні про що не шкодую, бо добре розумів і розумію, що ідея лібералізму й ідея нового покоління самі по собі несуть винятково позитив. Реалізація ідеї?.. Тут, певне, треба подивитися на підсумкові цифри Центрвиборчкомісії. І ось останнє слово, і ось остання цитата. Я завжди говорив і продовжую говорити, що людина слабка і слова деяких людей «Я ніколи не зроблю або не скажу, або не впаду, або не піднімуся» викликають у мене роздратування. Хто знає, як повернуться обставини, як розташуються зірки, що у своєму житті ми можемо цілком виключити. Тож «ніколи не говори «ніколи».