Жорстко і конкретно

Минулий тиждень виявився багатим на події. Затвердження нового міністра закордонних справ, кар’єрний злет Анатолія Кінаха, стрімке зростання провладної більшості в парламенті — всі ці новини заслужено зайняли свої місця на перших шпальтах газет. Проте головним «ньюсмейкером» виявився Юрій Луценко. Обшук у квартирі лідера «Народної самооборони» й подальші допити, судові рішення, мітинги та заяви дали багату поживу для роздумів, прогнозів, суперечок, чуток. Спробуймо поговорити про те, що сталося, і ми.

Коротенько про хронологію подій. 17 березня співробітники міліції виявили цілий склад зброї й вибухівки у підвалі будинку, в якому міститься офіс «Антикримінального вибору» — організації-сателіта «Народної самооборони», очолюваної братом екс-міністра внутрішніх справ Сергієм. 20 березня група слідчих на підставі ордера, виданого Печерським районним судом, зробила обшук у квартирі самого Юрія Віталійовича. Було вилучено комп’ютер сина, пістолет «Форт» і пачку документів, зокрема два закордонних паспорти. Того ж дня Луценко вирушає на допит у ГПУ, після якого відмовляється ставити свій автограф під підпискою про невиїзд. Попри це, заборона на будь-яке переміщення без оповіщення прокуратури набирає законної сили. 21 березня Подільський суд столиці розглядає скаргу лідера «НС», в якій він оскаржив порушення проти нього кримінальної справи. Як заявили адвокати Луценка, постановою суду досудове слідство зупинено, всі слідчі дії проти їхнього клієнта припинено, а його самого заборонено викликати на допити доти, доки не відбудеться засідання суду, на якому питання буде розглянуто по суті. Після цього колишній глава міліцейського відомства висловлює намір відновити традиційні тури по країні. 23 березня він вирушає в Чернігів, звідки наступного дня планує відбути в Житомир. Запланована раніше поїздка в Луганськ відкладається на невизначений термін.

Нагадаємо, що кримінальну справу проти Луценка порушили 2 березня за двома статтями Кримінального кодексу. Йому інкримінувалося зловживання владою й незаконне поводження зі зброєю. Відповідно до інформації ЗМІ, приводом до цього став факт видачі колишнім міністром внутрішніх справ 51 нагородного пістолета. Підставою — заява якогось бізнесмена Ковальова, глави спостережної ради корпорації «Донвугілля», який нібито стверджує, що дві відзнаки МВС «Вогнепальна зброя» він отримав в обмін на п’ять комп’ютерів та офісні меблі. Не чекаючи судового рішення, керівництво Міністерства внутрішніх справ скасувало накази Луценка про нагородження й розпочало вилучення виданої раніше зброї. Як мінімум, двоє з нагороджених — депутати Давид Жванія та Олександр Третьяков — заявили про категоричну відмову здавати «Форти» й повідомили про намір оскаржити міліцейські рішення в суді. Їхні юристи ставлять законність цього рішення під сумнів. У ньому, зокрема, йдеться, що накази колишнього глави МВС суперечать Конституції та іншим законам. У фахівців є претензії до такого формулювання, оскільки слідство у справі ще не завершене, судове рішення — не винесене, а визначати відповідність акта Основному Законові має Конституційний суд, а не прокуратура чи Міністерство внутрішніх справ. Крім того, представники Луценка заявили, що свідчення Ковальова, на які спирається прокуратура, були отримані під тиском і що в них є документальні докази цього.

Така стисла історія питання. Тепер ми можемо переходити до деяких узагальнень. Чи «справа Луценка» політична, як заявив днями президент, і чи можна говорити про спробу відновити поліцейську систему переслідування інакодумців, як це стверджують соратники лідера «НС»?

Чим є «Народна самооборона», чи становить вона політичну загрозу для нинішньої влади, і якщо так — то чому?

Припустімо, що в діях ГПУ немає нічого протиприродного, вона просто виконує свій конституційний обов’язок. Припус­тімо, що прокурорські працівники виявили в діях колишнього глави МВС склад серйозного злочину. Наскільки серйозного? За твердженнями різних джерел, над «справою Луценка» працює група, до складу якої входить понад десяток слідчих з особливо важливих справ. Озирніться довкола й задайтеся очевидним запитанням: чи є це, поки що гіпотетичне, правопорушення конкретної особи настільки серйозним, що на його розслідування мобілізують такі масштабні сили? Чи можуть «пістолети від Луценка» бути найбільшим головним болем прокуратури країни? Якщо прокуратура і міліція дбають про суворе дотримання законності, чому МВС, на підставі протесту ГПУ, здійснює вилучення пістолетів, не дочекавшись рішення суду? Спробуйте самі знайти об’єктивні відповіді на ці запитання.

Прокуратура вважає, що особи, які не належать до системи МВС, не мають права отримувати нагородну зброю від імені міністерства. Цю думку ще має під­твердити або спростувати суд. Припустімо, що це так. Але, наскільки відомо, таке робив не тільки Луценко. За деякими даними, відповідні розпорядження підписували ще як мінімум двоє — колишній міністр Микола Білоконь і його заступник генерал Василь Жук. За неперевіреними даними, таке могли робити також покійний Юрій Кравченко, а ще екс-заступник глави МВС Сергій Гусаров. Здогадно попередники Луценка видали понад півсотні нагородних стволів громадянам, які не носять міліцейських погонів. Проте в пресі публікують списки тільки тих, хто отримував «Форти» на підставі наказів нинішнього лідера «Народної самооборони». У пресі говориться про спроби вилучити пістолети тільки в цих осіб. Тільки Луценка піддали обшуку й допиту. Білоконя, місцезнаходження якого офіційно не встановлено, навіть не оголосили в розшук, про що недавно заявляла та ж таки прокуратура. Чому така вибірковість?

Чи була гостра потреба в підписці про невиїзд, узятій з Луценка? Пістолет у нього вилучили, зарубіжні паспорти теж — за кордон не втече. Нічого, що свідчило б про його злочинну діяльність, під час обшуку не знайшли. Яку небезпеку й для кого він становить, щоб тримати його «на прив’язі»?

Ми не випадково згадали про арсенал, вилучений у підвалі на київському бульварі Дружби народів. Тепер перейдемо до деталей. Одне відоме періодичне видання, яке належить не менш відомому донецькому олігархові, напряму пов’язало знайдені
зброю та боєприпаси з «Народною самообороною». Хоча офіс «На­род­ної самооборони» розташований в іншому місці. Крім того, офіс «Антикримінального вибору» не прилягає до підвалу з небезпечною знахідкою. Нарешті, в цьому будинку, як кажуть, живе кілька співробітників правоохоронних органів, проте їм причетність до тротилу і пістолетів ТТ чомусь не приписували.

Чи часто взагалі наші сищики знаходять такі збройові склади? І не пригадаєш, коли в них востаннє був такий багатий улов. Чомусь цей стався за кілька днів до обшуку в Луценка, і поруч з організацією, яка має відношення до його брата. Збіг? Можливо. Але збігів занадто багато.

Дозволимо собі засумніватися, що Луценко становить серйозну кримінальну загрозу. На користь цієї версії не наведено жодного аргументу. Зате влада вбачає в ньому серйозну політичну загрозу. І докази цього надала сама влада. Екзальтований депутат-регіонал Василь Кисельов підняв на сміх версію про політичну загрозу, яку може становити Луценко, заявивши, що той — ніхто, і звати його ніяк. Проте через два-три дні свого підопічного спростував його шеф. Учора під час прес-конференції Віктор Янукович заявив, що ставиться до «Народної самооборони» як до авантюристичної організації, яка небезпечно грає: «Небезпека не в тому, що люди прийдуть, нормальні, але разом із нормальними можуть прийти ті, хто чинитиме беззаконня. Ми ніколи не будемо на боці жодної політичної сили, яка дестабілізує ситуацію в країні...». «Невже це нам потрібно, ці походи? А якщо в них будуть застосовувати
зброю?» — послався Віктор Федорович на слова людей, які нібито зверталися до нього, і від себе додав, що «все це можливо». Глава Кабміну задався риторичним запитанням: «Навіщо нам війна?». І заявив, що, згідно із законодавством, відповідає «за порядок у нашій країні». «Хто заважатиме людям спокійно жити, лякати людей, матерів, гнати їхніх дітей у якісь походи... я знайду законні рішення і не допущу цього ніколи», — додав прем’єр.

Ніхто на ім’я Ніяк не може змусити говорити фактично першу особу держави про небезпеку, дестабілізацію, про можливість застосування зброї та потребу забезпечити порядок. Але ж до цього були аналогічні заяви змінника Луценка, міністра Василя Цушка, який фактично оголосив війну поїздкам лідера «Самооборони». Знову задаймося питанням: у міліції немає інших, важливіших турбот, щоб відривати своїх бійців на боротьбу з «однією з громадських організацій», як сказав Кисельов?

Якщо зібрати жорсткі заяви всіх представників правлячої коаліції (включаючи того ж Кисе­льова) на адресу «Само­оборони» та її лідера, набереться ціла книжка. Прочитавши, ви зрозумієте — вони бояться. Але чого й чому?

Влада «донів» зміцнюється з кожним днем. Шанси знайти кон­ституційну більшість стають дедалі реальнішими. Майбутніх рішень Конституційного суду Янукович і компанія, здається, вже можуть не боятися. Загроза дострокових виборів практично минула. Президент деморалізований, і того, що він уже програв, не бачить, як здається, тільки він сам.

«Дезертирство» Кінаха, зняття з ефіру УТ-1 ток-шоу «Толока» та обшук у Луценка практично збіглися в часі. Припустімо, що це — ще один випадок. Але припустімо, що ні. Який зв’язок може існувати між трьома цими подіями? Розмови про можливу втечу глави УСП і ПППУ велися близько року. Але Анатолій Кирилович ніколи не вирізнявся відвагою, тож він ніяк не міг зважитися. Докаленко, за чутками, давно збирався позбутися «Толоки». Але він — людина обережна й волів не поспішати. Медведько, за деякими даними, ще раніше збирався послати своїх хлопців у помешкання Луценка. Але він вичікував.

Чому в Кінаха пропав страх, Докаленку зрадило почуття обережності, а Медведько вирішив, що час настав? Вони усвідомили, що Ющенко вже не небезпечний. Після того як опозиція заговорила з правлячою коаліцією з позиції сили, Янукович і Мороз дали слабину — вони пішли на переговори. Але, мабуть, останній шанс залишитися реальним гравцем президент змарнував. Усе звелося до жалюгідної спроби реанімувати Універсал. Президент провалив переговори, продемонстрував цілковите безсилля. Після такого осміліє навіть Кінах. Слідом за ним почали «сміливішати» й інші. Найближчим часом кількість «сміливців» стане критичною. А Ющенко, який перед цим здав спочатку Тарасюка, а потім і Огризка, як дитина радіє урешті-решт призначеному главі МЗС і призначає в конституційну комісію Павличка. Для кого він небезпечний? Після цього ГПУ може не боятися навідуватися до колишнього президентського радника і нинішнього президентського улюбленця.

На нашу думку, Луценко готувався до обшуку, але не вірив у це. Можливо, він вірив, що страх перед президентом — не як особою, а як посадою — генетично закладений у кожний чиновницький мозок. Але, схоже, тепер настає час мутацій і мутантів.

Так чого ж боялися «дони»? Другого Майдану. Смішно навіть уявити, що повторення тих подій можливе. Але вони, як ніколи сильні, гранично цинічні, бояться привиду. Майдан був для них шоком, він позбавив їх влади, що була на відстані простягнутої руки. Він став прищепою страху. Во­ни відчувають його щоразу, коли бачать бодай десяток людей під помаранчевими прапорами. Постійні заклинання, що «Майданів більше не буде і Майдани більше не потрібні», — форма самонавіювання і доказ цього страху.

Президент не становить для «донів» загрози, у його спроможність оголосити дострокові вибори вони не вірять. Але реальна влада серйозно боїться опозиції, вважаючи, що їй нема чого втрачати, що вона здатна підняти сво­їх прихильників і домогтися проведення дострокової кампанії з допомогою вулиці. Влада вважає, що об’єднання зусиль «НУ» і БЮТ, активізація Луценка — ланки одного ланцюга, елементи однієї технології. Влада думає, що ця технологія відпрацьовується загальними зусиллями помаранчевих лідерів, які не вірять у здібності Ющенка і хочуть, як у часи Майдану, «розрулювати» ситуацію за нього й без нього. Найімовірніше, вони помиляються, але вони — раби цієї помилки. Це той випадок, коли емоційне бере гору над раціональним.

Луценко з його мітинговими поїздками регіонами та анонсованим маршем на Київ, напевно, бачиться їм одним із найважливіших елементів цієї міфічної технології. Спостерігачі від влади регулярно відвідували акції «Самооборони», отже, могли серйозно стурбуватися і чисельністю, і настроєм. Луценко небезпечний для них ще й тому, що взагалі-то йому нема чого втрачати — чотири роки в опозиції, поза парламентом, під прицілом прокуратури він як політичний лідер не протягне. Свою популяр­ність він може конвертувати тільки тепер. «НС» планувалася і подавалася як довгостроковий проект, як форма побудови громадянського суспільства, як трамплін для стрибка у владу в майбутньому. Але реальна діяльність її лідера більше схожа на класичну передвиборну агітацію. А ще — на передвісника Майдану. «Донці» цілком могли зробити висновок: Луценко працює на дострокові вибори, домогтися їх він може тільки з допомогою вулиці. Марш на Київ має стати прелюдією. Те, що керманич «Само­оборони» може діяти самостійно, що кінцевою його метою можуть бути дострокові вибори в Києві, а межею нинішніх мрій — посада мера столиці, вони навряд чи розглядають як серйозний варіант. Вони налякані, а страх — погана основа для розрахунків.

Намір зупинити Луценка — очевидний. Методика зупинення — цілком поясненна. Порівняйте логіку помаранчевих і біло-синіх. Перші вважають, що другий Майдан навряд чи можливий, але його наслідки для суспільства необоротні. Другі дотримуються діаметрально протилежного погляду. Вони не признаються, що бояться повторення Майдану, але майже не приховують, що вважають його непорозумінням, випадком, чимось поодиноким. Будь-хто з них скаже, що Янукович не став президентом тільки тому, що Кучма не дав команди застосувати силу. Вони переконані, що перемогу в них украли. Нині вони хочуть не тільки сатисфакції. Вони хочуть переконати всіх — себе, опонентів, країну, Захід, Росію, що сила спроможна зламати дух. Що якби в січні 2005-го на центральній площі країни з’явися полк ВВ — усі розбіглися б. Вони вірять у те, що Майдан —плід американської технології, а дух Майдану —плід журналістської уяви.

Страх, породжений помилкою, і помилка, породжена страхом, — дві головні рушійні сили влади останнім часом. Ми натиснемо — вони зігнуться. Бо немає ніякого духу Майдану, немає ніяких необоротних наслідків «помаранчевої революції», немає ніякого пробудження суспільства. І взагалі, не було ніякої революції, і немає ніякого суспільства. Є люди, яких можна підгодувати, щоб не скиглили. І пристрахати, щоб не дзявкали. До речі, показові навчання міліцейського спецназу на Хрещатику, хоч як це смішно, насторожили багатьох людей із підвищеним відчуттям небезпеки.

Напевно, тому, маючи можливість просто не помітити акцію Луценка в Харкові, влада намагалася її заборонити. Показово. А коли не вийшло — спровокувати бійку. Щоб продемонструвати дійовість політики сили.

Нашою метою не є ідеалізація Луценка. Ми не будемо в цій статті докладно розглядати його плани, перелічувати його чесноти, аналізувати його помилки. Ми не будемо його очорняти чи обіляти. Встановлювати міру його можливої вини належить суду. Визначати рівень його реальної підтримки належить виборцям. Ми хочемо вийти за межі конфлікту «прокуратура — Луценко». Пістолети, офісні меблі, «ізраїльський паспорт» — привід. Проблема глибша і складніша. Прихильники Майдану, навіть найбільш розчаровані, навіть зневірені персонально в Ющенку, Тимошенко або Луценку (до чого кожен із них, напевно, дав привід), однак вірили в те, що країна не повернеться в минуле. А влада, не міфічна, та, що на Банковій, а реальна — та, що на Грушевського, не просто хоче її туди повернути, вона фактично робить це.

Підвищена увага до лідера яскраво вираженої опозиційної сили, показовий обшук, скандал зі зброєю. Влада демонструє свою силу й безкарність. Є підстави гадати, що багатьох людей, так чи інакше, пов’язаних із Луценком, кажучи мовою правоохоронців — «пресують», домагаючись «потрібних» свідчень. Якщо це так, то розмови про повернення до поліцейської держави — не просто фраза. Але якщо це так, то чому про це говорять пошепки, чому не б’ють в усі дзвони? Страх? Тоді чи є підстави казати про необоротність наслідків Майдану? Тоді, можливо, мають рацію ті «донці», котрі щиро вірять, що «хрещеним батьком» президента Ющенка став не безстрашний Майдан, а боягузливий Кучма?

Чи боїться Луценко? Можемо думати, що побоюється. Можемо припустити, що він не знає, чим для нього закінчиться конфлікт із прокуратурою. Цілком можливо, що Юрій Віталійович — не святий, святих у політиці взагалі немає. Але тут ситуація гостріша. Після того, як у лідера «НС» почалися проблеми, його залишили багато «вірних друзів». Є чутки, що серед них — багаторічний помічник. Він при міністрі Луценку міг віддавати від його імені накази й легалізувати рішення, про які міністр міг і не знати. Які можуть стати компроматом на нинішнього опозиціонера.

Акція залякування Луценка могла ставити перед собою безліч цілей. Налякати його самого, соратників, прихильників, теперішніх і потенційних. Перевірити реакцію. Спровокувати на агресію. Обмежити його пересування. Перевірити на «вошивість» соратників з опозиції та покровителів, знаючи, що хтось із них Луценка не любить, а хтось — просто боїться зайвий раз розкрити рот. Зрештою, просто отримати задоволення. Серед авторитетних «донів» знайдеться, мабуть, чимало таких, хто прагнув саме цього.

Не виключено, що таким чином його намагалися підштовхнути до переходу під крило до президента. Луценку неодноразово пропонували очолити «На­шу Україну». 31 березня в партії — з’їзд, і питання про лідера залишається відкритим. Такий поворот влаштував би владу — «НУ», швидше за все, погасила б опозиційний запал Луценка. Він влаштував би Ющенка, який хоче для партії популярного керманича. Напевно, влаштував би Тимошенко, яка, як нам здається, чомусь вважає, що він — її електоральний суперник. Можливо, такий хід став би на певний час чимось на кшталт щита для Юрія Віталійовича. Лідер пропрезидентської партії — посада трохи більш захищена. Хоча правляча сила може думати інакше. Вона вірить в одвічну справедливість сили.