ЖИТТЯ ПІД ВІТРИЛОМ

Вони повернулися з війни додому. Кожен зі своєї. Тарас — із чужої, Сашко — з нашої. Без Процюка в Іраку завершать війну за нафту та демократію, без Кривенка в Україні рано чи пізно перемогою закінчиться війна з цензурою, лицемірством і непатріотизмом.

У суботу у Львові й у неділю в Києві ми ховатимемо друзів. І все, що почують про своїх батьків чотири дочки Сашка Кривенка та син Тараса Процюка, буде правдою. І те, що їхні батьки були геніями та професіоналами з великої літери, і те, що були чудовими легкими людьми, і те, що не були зрадниками, і те, що до нової України ми йтимемо на два життя довше, і те, що вони пішли з життя — це вирвані шматки української журналістики.

Шагреневу шкіру нашої професії стискає ціла низка смертей. Лише протягом останнього року — Мишко Коломієць, Сергій Набока, Тарас Процюк і Сашко Кривенко. Кити попливли у вічність, і в акваторії вітчизняної журналістики нагулюють жир зграї піраній та риб-прилипал. Дедалі менше тих, хто знає, як, дедалі більше тих, кому відомо, почім.

Для української журналістики загибель Тараса й Сашка — не просто втрата двох справжніх майстрів своєї справи. Це — втрата цілої генерації майбутніх професіоналів. Лише Богу відомо, скількох вони могли причастити до таїнств майстерності, скількох спроможні були заразити шаленою жагою дії, нездоланною пристрастю до самовдосконалення. Якби встигли. Вони надто квапилися жити і, хто знає, може, через це пішли від нас так зарано. Вони були філософами, які не встигли виховати своїх учнів.

Вони були дуже різними й водночас дуже схожими один на одного. Їх об’єднувала фанатична відданість справі та нещадна вимогливість до себе. Робота була їхньою вірою, їхнім хрестом, вона була для них киснем і адреналіном. Вони були з тих, хто вмирав на роботі, оскільки не мислив без цієї роботи свого життя.

Вони не страшилися робити помилки й не боялися їх визнавати. Вони були непозбутно злими в роботі і, напевно, тому в них не завжди залишався надлишок тепла для дому. Вони не були ангелами, але все їхнє життя було сповнене вірою. Вони були справжніми, і тому їх любили всі, хто знав.

З ними пережито — не описати, з ними випито — не переплисти. Вони були епікурейцями та фаталістами одночасно. Їх шанували чоловіки й любили жінки. Вони були невичерпними, воістину безсмертними оптимістами.

Робота зробила Тараса громадянином світу, але Україна для нього завжди залишалася Батьківщиною. Для цієї Батьківщини жив Сашко Кривенко, намагаючись наблизити її до світу. Ми переконані, що знайдуться ті, хто щиро спробує повторити неповторний стиль роботи Тараса. Ми переконані, що справа Сашка, його дітище — «Громадське радіо» — має жити. Так само, як і «Українська правда» — справа Георгія Гонгадзе.

У день Сашкової смерті на «Громадське радіо» прийшли не лише друзі, а й ті, чиїми слухняними руками нещодавно була задушена надія Кривенка на ліцензію для «ГР». У день Сашкової смерті привселюдно його заслуги визнав і висловив співчуття той, хто водив цими тремтячими руками. Може, ті, хто не давав Кривенкові працювати за життя, дадуть вижити його справі після Сашкової смерті, спокутувавши свій гріх не словом, а справою?

Їхня справа була для них війною — ремеслом, яке вимагає холодного розуму та гарячої віри в перемогу. Війна вчить розпізнавати ворогів і цінувати друзів. Війна визначає твою власну цінність і ціну тим, хто перебуває з тобою в одному окопі, у твоєму тилу й по той бік лінії фронту. Та на війні ніхто не застрахований від своєї «випадкової кулі». І смертельно боляче, коли «випадкові кулі» ловлять ті, хто талановитіший, сміливіший, ближчий.

І Сашко, і Террі пройшли життя під вітрилом, змінюючи країни та міста, проекти й мас-медіа, але ніколи не зраджуючи себе. Без них змінився світ: у ньому якір став сильніший за вітрила.

Юлія МОСТОВА,
Сергій РАХМАНІН

Очі та голос

Українські очі та голос України ми втратили цього тижня. Я не знаю, яким світ бачитиме себе без об’єктива Тараса Процюка, і я не знаю, яким голосом чутиме себе Україна без тембру й інтонацій Сашка Кривенка. Я знаю, що до початку нинішнього тижня світ бачив себе очима Тараса. Тарас був дзеркалом світу. Я поясню тим, хто не є фахівцями. Понад половину того, що показувало телебачення світу, включаючи українське, було знято видатним оператором. Якщо справа стосувалася загибелі чи страждань людей, тобто від війн і революцій до землетрусів і повеней, то це був Тарас. Я просто перелічу по пам’яті. Придністров’я, Абхазія, Грузія, Чечня, Таджикистан, Афганістан, Пакистан, Індія, Ізраїль, Палестина, Македонія, Боснія, Сербія, Косово, Ірак. Напевно, список продовжувався б після Іраку, але Тарас загинув. Він загинув менш як за добу до кінця чужої війни.

Загинув і Сашко, не доживши до перемоги в своїй війні. У битві за правду й відкритість він був полководцем, можливо, генералом, можливо, маршалом, під прапори котрого було не соромно стати. Не ганебно, а почесно. Можливо, десятки, а, можливо, й сотні людей, із якими працював Сашко, захочуть це підтвердити. Це люди, котрі були поруч із ним у різних обставинах. Я перелічу по пам’яті. «Пост-Поступ», ММЦ «Інтер-Ньюз», «Студія «1+1», «Хартія-4», комісія з журналістської етики, «Громадське радіо». Обидва вони починали, коли ще мало хто прокинувся після комуністичної летаргії.

Тарас і Сашко з тих, хто першими отямилися від совка в цій країні. Вони боролися за свою Україну для нас. Обидва вони загинули, коли настала нова летаргія... Нині замість них прийдуть інші. Вони будуть саме іншими. Бо таких, як Тарас і Сашко, вже не буде. Пішли блискучі професіонали й разюче легкі люди. Вони здорово попрацювали й, напевно, заслуговували на відпочинок. Проте, гадаю, з відпочинком вони поквапилися. Тут потрібен дзвінкий голос Террі й сумні очі Кривого. Вони надто потрібні були тут, у цій країні й у цьому світі.

Микола ВЕРЕСЕНЬ

Служили два товариші

Тараса я знав дуже близько, ми були друзями, якийсь час дуже близькими. Певне, у кожного, хто знав його, був свій Тарас. У мене він був теж свій: із ним пов’язана вся романтика 90-х років: нова країна, нова журналістика, нове бюро Рейтера в Києві, поїздки, відрядження, літаки, поїзди, нічні поїздки, пиво, тяжка робота, віскі, знову робота, знову пиво… Тарас — це мозаїки різних історій. Мабуть, я міг би пригадати наше з ним інтерв’ю в Тирасполі з тодішнім командуючим 14-ю армією Олександром Лебедем. Тарас випромінював спокій, а я вклякав від матюків генерала просто в камеру. Або як ми робили з ним разом перше в історії першого ж президента Гагаузії інтерв’ю в Молдові на початку 90-х. Я постійно запитував у того: що ви, мовляв, за держава така й навіщо вам розвалювати маленьку незалежну Молдову? А Тарас після інтерв’ю просто вийшов і зняв якогось ішака біля президентського палацу (колишнього райкому партії), і все стало зрозуміло і без інтерв’ю, і без закадрового тексту.

Мені, напевно, ніколи не забути й нашу вечерю в сараєвському ресторанчику, коли ми відстали від групи журналістів, знімаючи годинний фільм про НАТО в Боснії. Ми були єдиними відвідувачами й хотіли поговорити, але господар аж надто чіплявся зі своїми безглуздими балачками про «вічну українсько-боснійську дружбу». А потім ми пішли з Тарасом прогулятися алеєю снайперів у Сараєво. Я, певне, міг би згадати і свою образу в Естонії, коли ми з Тарасом знімали спірну демаркацію естонсько-російського кордону. Естонські хлопці-прикордонники, що супроводжували нас, дуже нервували і справді ставали «гарячими», а Тарас усе ганяв і ганяв мене з російської території на естонську навколо прикордонного стовпчика: йому, бачте, не подобалися «стенд-апи».

Найбільший комплімент у телевізійному світі був від Тараса. Усі кричали «супер!», «браво!», а Тарас із посмішкою — «нормально». Я його дуже добре розумів. Заслужити від нього комплімент було найвищою фаховою оцінкою. Нам було просто працювати разом. Тарасів «драйв» плюс його пристрасть до справи, плюс його людська «легкість». Ми дружили сім’ями. Хоча траплялося, що в роботі в нас і не ладилося. Я часом сунув носа не в свою справу: то ракурс не такий, то ще якісь ідеї. Тарас мовчки посміхався, і я розумів своє місце.

Більшість наших спільних робіт була не в місцях воєн чи конфліктів на пострадянському просторі. Але коли ми були на війні разом (а це було лише кілька разів із сотень Тарасових поїздок), я розумів, що це його парафія, його стихія, я був на його території, я був його гостем. Тарас був по-чоловічому упевнений у цих ситуаціях. Мабуть, найяскравіший спогад у Тараса був би саме з цієї стихії — військової, улюбленої для нього. Мені дуже подобалася наша «чеченська» історія. Ми поверталися на машині з Ведено (це глибоко в чеченських горах). Раптом російський блок-пост. Розговорилися, виявилося, що офіцер — українець. Тоді ми добряче засіли й дуже довго Україну згадували. А потім офіцер і Тарас залізли на БТР, а ми за ними, і командуючи російським БТРом українською мовою поїхали купатися в гірську чеченську річку. Там ми ще «дозгадували» Україну»! Тільки молодий боєць сидів на БТРі з автоматом, щоб прикрити в разі чого.

Тарас, здається, і складався весь із отаких крутих відчуттів, із отаких сюрреалістичних, але дуже добрих людських історій. Мені здається, що він встиг надивитись у своєму житті стільки всього, що за свої 35 років прожив кілька життів, яких вистачило б на багатьох.

Тарас був дуже великим життєлюбом. Колись ми з моєю майбутньою дружиною Ганною подарували йому десяти- чи дванадцятилітрову пляшку віскі, так у нього вже стояла така сама збоку від телевізора. Ми поставили нашу з іншого боку й жартували, що в Тараса тепер телевізор із стереоколонками. Але пляшки ці недовго протрималися.

Мабуть, більшість людей його таким і знали: відчайдушним, усміхненим, компанійським. Але насправді він був дуже складною, глибокою людиною, іноді мені незрозумілою. Я відчував, коли він нещасливий...

Для мене велика честь, що мені випало працювати з такою людиною. Мені дуже бракуватиме його посмішки.

Ростислав ХОТИН
(Українська служба Бі-Бі-Сі)

Слово про Любов

Сашко Кривенко і Тарас Процюк були людьми, які довели мені існування любові з першого погляду. Як правило, щоб щиро полюбити людину, треба її добре знати. Але з цими нашими друзями, які загинули протягом однієї доби, не треба було багато часу.

Сашко завжди був на виду і на слуху, тому важко навіть сказати, коли ми вперше познайомилися. Тим більше що він постійно забував, як мене звуть.

Два роки тому ми з Миколою Вереснем після зйомок поїхали вітати його з днем народження у журналістський клуб у парку поблизу Європейської площі. Сашко вже певний час святкував, і перебував у «доброму здоров’ї», як то кажуть. Побачивши нас — ми ще навіть не встигли відкрити рота, — він із розмаху кинувся на коліна і почав цілувати мені руку.

— Ми, е-е, з днем народження тебе приїхали привітати, — намагався привести його до тями Вересень.

Сашко на це не зважав. Він був захоплений власним перформансом.

— Кривенко, припини. Ти ж навіть не пам’ятаєш, як мене звуть, — сказала я.

Проте Сашко не дозволив збити себе з пантелику. Він підняв очі і значуще сказав:

— Тебе — звуть — Україна.

Як можна не полюбити таку людину?

Сашко був людиною, в яку хотілося вірити. В Україні таких людей лишилося небагато. Завжди хотілося вірити також у те, що він каже, а говорив він із великою силою переконання.

Сашко завжди вірив у правильність того, що робив, — чи то стосувалося газети «Пост-Поступ», одного з найцікавіших медійних проектів в українській історії, яку він заснував та редагував, чи журналу ПіК, чи своїх відчайдушних спроб підштовхнути «революцію», як він називав події 2000 року.

— Ми програли цю війну. Але ми будемо боротися далі. Ми виграємо її.

— Кого? — сказав хтось із почарківців за столом, хто недочув чи не зрозумів.

— Кого-кого, тебе, блін! — сказав Сашко. — Україну!

Коли він говорив, це було прекрасно — він поєднував найнеймовірніші слова в одному реченні, все, що він говорив, було дотепно, зі смаком, і навіть у мистецтві вжити народний невизначений артикль йому було важко знайти рівних. Їхню спільну програму з Лесем Подерв’янським на радіо «Континент» слухали всі, і до кінця програми на очах виступали сльози — нічого смішнішого я в житті не чула. Я завжди шкодувала, що не записувала її, поки вона йшла. Проте я записувала самого Кривенка — нишком, під столом, якщо ми сиділи в ресторані, або намагалася не забути якийсь його вислів і записати пізніше.

— Навіщо воно тобі треба? — спитав він одного разу, спіймавши мене на цьому занятті.

— Мені це треба, тому що так, як ти говориш, вигадати неможливо. Та й для чого? Я ще трохи позаписую, і в мене півкниги буде готово.

Проте доля зіграла з цими планами злий жарт, який так само було неможливо вигадати і в який неможливо повірити. Сашко більше не говоритиме нічого, і нам доведеться говорити самим.

Кривенко постійно згадував про своїх дітей. У наших розмовах він не вдавався в деталі свого сімейного життя, але слово «діти» в розмові вискакувало постійно. «А діти мене питають»... «Заходжу — діти вже сплять»...

Мій колега Ростислав Хотин бував у Кривенка вдома у Львові, і перше, що він пригадав, коли ми говорили про Сашка, — це його доньок. «Ми прийшли пізно додому, Сашко відчинив двері до однієї кімнати і каже — там діти сплять. Я ніколи не забуду ці два двоповерхові ліжка», — сказав мені Ростик по телефону.

Постать Сашка Кривенка примиряла мене з фактом існування галицьких чоловіків. Його галантності та увазі до жінок був притаманний смак і певна нотка поезії. Коли Кривенко розповідав про яку-небудь жінку, яка його чимось вразила, — чи побачену випадково, чи знайому, — у його прямій мові завжди чулося «Вона» з великої літери. Сашко також славився умінням сісти, випити й поговорити. Такого співрозмовника можна було собі тільки побажати. Для багатьох Кривенко був, за висловом Миколи Вересня, людиною з тією ж групою крові.

Але, мабуть, найбільше місця в житті Кривенка займало те, що він робив. Сашко існував у вимірі своєї роботи, чим би вона не була на даний момент, а робив він просто неймовірну кількість різних речей. У новинах Української служби Бі-Бі-Сі в день, коли загинув Сашко, лунали слова журналіста Володимира Панкеєва, який редагував «Пост-Поступ» після Кривенка, про те, що серед проектів Сашка не було провальних.

«Інформуючи людей, ми допомагаємо їм пізнавати правду», — писав колись Сашко. Ця фраза може мати як найглибший зміст, так і майже жодного. Коли сидиш у Лондоні і перегортаєш примірник посібника для продюсерів Бі-Бі-Сі (Сашко, до речі, мріяв впровадити принципи незалежності та об’єктивності Бі-Бі-Сі в українській журналістиці, хоча й усвідомлював, що це за невдячна праця), то здається, що інакше й бути не може: звісно, ти інформуєш людей, аби вони дізнавалися правду. Проте коли працюєш в Україні за умов, коли не знаєш, хто з тобою, хто проти тебе, хто розуміє, чого ти прагнеш, а хто вважає, що ти несповна розуму плювати проти вітру, — в Україні за намір допомогти людям пізнати правду можна поплатитися головою.

Серед особливостей професії журналіста — також і та, що коли помирають твої друзі, ти маєш про це повідомляти. З одного боку, це можливість дізнатися про їхню смерть не з новин, а до новин. Проте це і жахливе випробовування. Коли мій колега Ростик Хотин заходив у студію прямого ефіру, щоб розповісти про Тараса, він тримався; коли він виходив, по його обличчю текли сльози. Мені довелося дзвонити Тарасовим друзям, робити репортажі-згадки, шукати, потім форматувати фотографії для Інтернету. Коли я зберігала і перезберігала Сашкове фото, я майже нічого не бачила на екрані комп’ютера через сльози. Я ж пам’ятаю, як він посміхається, які у нього гарні і теплі руки, який він високий, і раптом виявляється, що це все треба ставити в минулому часі і додавати слово «був». Треба купувати якісь квитки, кудись летіти, їхати, хоча це вже нічого не змінить, а тільки, можливо, створить видимість діяльності і приглушить відчуття безсилості, і купувати йому квіти тепер треба не на сорокаліття, яке він мав святкувати в травні, а на похорон.

Восьме квітня 2003 року стало для багатьох із нас чорним вівторком. Телекомпанії всього світу передавали, як помирав журналіст «Рейтер» Тарас Процюк. Увечері багато людей по всьому світу згадували і поминали Тараса, в тому числі і Сашко Кривенко. Навіть у найчорнішому сні нікому не могло привидітися, що наступного дня настане чорна середа, і треба буде поминати самого Сашка. Світла пам’ять, хлопці. Нам вас дуже бракує.

Світлана ПИРКАЛО

Він знав одної думи владу...

Сашка й Гізо ми втратили назавжди. Біль ще не встиг проникнути в усі куточки свідомості — вона чинить несамовитий опір цій звістці.

Важкість втрати, гіркота втрати... Вдумайтеся в прихований зміст цих словосполучень із некрологів. Мені завжди здавалося, що слова ці про них — близьких людей, вирваних нещадною смертю з нашого світу. І тільки добряче поміркувавши, я збагнув, що зміст тут інший: насправді це подзвін по нас. Бо для померлих немає вже ні втрат, ні гіркоти, ні мирської суєти. Це ми тут за звичкою судимо їх мірками нашої моралі, тоді як вони відтепер підвладні тільки суду Божому. Тож і важкість втрати, і гіркота втрати — для тих, що залишаються жити. Вони — суто наші.

Усі ми — братія, що пише, знімає та мовить, — любили Сашка Кривенка. Бо всі вважали його своїм. Починав він у друкованих ЗМІ, його обличчя почали впізнавати на телеканалах, а останнім його дітищем було «Громадське радіо». Скільки слів вдячної пам’яті говорять про нього його колеги. Приєднуючи до них і свій голос, я сьогодні хочу все-таки сказати добре слово про Гізо.

Гізо Вахтангович Грдзелідзе всім серцем любив Україну. Точніше, усією тією його частиною, якою потіснилася в ньому його любов до Грузії. Він був справжнім грузином не за прізвищем. Мені важко уявити людину, якій Гізо не зміг би сподобатися, причому без труднощів і якихось хитрощів «за Карнегі». Через лічені хвилини спілкування ви відчували до нього симпатію, а через годину — вважали його своїм давнім приятелем. Знайомий із ним п’ять років, я лише недавно дізнався, що він — Вахтангович. І для молодих, і для «не дуже» він був просто Гізо — людина, готова будь-якої миті підставити своє надійне плече тому, кому потрібна допомога. Зовні в ньому не було нічого від дипломата — «неавторитетна» кепка, що вічно з’їжджала на самісінькі брови, якась непартикулярна куртка, потерті джинси... Але якою розкішшю було спілкування з ним для тих, кого він допускав у влісний світ!

Дипломат не витіснив у ньому філолога, історика та краєзнавця. Сказати, що він годинами міг розповідати про Кахетію і Мінгрелію, Імеретію і Сванетію, Абхазію і Аджарію — це не сказати нічого. Він розсипав феєрверки грузинських прислів’їв, приказок і анекдотів. Про тости мовчу — майстерність у цьому жанрі грузину на роду написана.

І цілком інакший Гізо — людина справи. Він умів слухати й робити висновки, а зробивши їх, — стояти на своєму до кінця. Бували моменти, коли я сам, зневірившись, говорив: «Усе, годі, я виходжу з гри. Те, що ми затіяли, очевидно, невчасно». І тоді Гізо клав руку на моє плече і м’яко, із своїм акцентом, переконував: «Ти хочеш зробити все й відразу. Так не буває. От дивися: ми це зробили? Хіба це не крок? А ось це? Ще крок. Отже, наша мета стала ближчою. Знаєш, що з цього приводу говорять у Кахетії?» Далі йшла приказка, щедро присмачена словесною «аджикою». Після цього хробак сумніву відповзав...

З членами Комісії з журналістської етики Гізо Грдзелідзе об’їхав майже всі області України. Умовити його виступити на зустрічах із місцевими журналістами було вкрай проблематично: «Виступати — це ваша справа, а ОБСЄ тільки допомагає організувати ваші зустрічі», — його постійна відмовка.

Він об’їздив півсвіту, працював у «гарячих точках» планети. Він був воістину громадянином Світу, котрий самозабутньо любить свою Грузію, котрий примудряється навіть англійською говорити з грузинським акцентом. Трагічно загинувши в Україні, він знайде вічний спокій у землі рідного Тбілісі. Нехай вона буде йому пухом. А ми завжди будемо вдячно пам’ятати про те, як багато зробив наш Гізо для нашої України.

Володимир МОСТОВИЙ, голова Комісії з журналістської етики

Життя після Смерті

Українська журналістська спільнота за минулий тиждень пережила два удари, які наші колеги з благополучніших країв часом не відчувають десятиліттями. Шок і біль втрати поглиблюються безглуздістю того, що сталося в Багдаді і під Києвом.

Загибель Тараса Процюка розвіяла останні ілюзії з приводу неглобалізованості та відстороненості українських журналістів від світових подій. Ми сподівалися, що нам вдасться відсидітись у безпечній — в сенсі світових викликів — країні, де ризик для життя може бути пов’язаний виключно з випадковостями або способом вирішення медійних питань, які обрала українська влада. Цвяхом у свідомості стали кадри, поширені Reuters: паспорт українця Тараса Процюка на тлі його труни у Багдаді. Трагедія в готелі «Палестина» продемонструвала, що нам не вдасться заховатися від світу. Журналістика — це та сфера, яка однією з перших відчуває на собі принади та ризики глобалізації і ми мусимо готувати себе до того, що болючих втрат ми зазнаватимемо і в майбутньому. Загострення конкуренції на ринку, відчутне збільшення рекламних бюджетів буде цілком природно спокушати медійних менеджерів ризикувати і відправляти своїх працівників на передову — в Ірак, в Сьєрра-Леоне чи ще кудись — звідки журналісти зможуть робити матеріали, які викликатимуть загальний інтерес.

Смерть Олександра Кривенка показала слабкість відносин всередині самої журналістської громади. Сашко, про чию легендарність говорили ще за життя, крім свого журналістського таланту, мав ще одну унікальну рису. Він — один з буквально лічених медійників був мостом, спільним знаменником між різними журналістськими угрупованнями — провладними і опозиційними, старшими і молодшими, спілчанами і ремісниками, менеджерами і їхніми найманцями. На прощанні поруч стояли і оплакували колегу ті, хто за інших обставин намагався б не знаходитись по один бік вулиці. Наявність такого майстра компромісів та взірця професійних стандартів у середовищі дозволяла згладжувати кути і часом навіть виробляти солідарну позицію журналістської громади у вирішенні наших галузевих проблем. Заміни Кривенкові немає і це тільки посилює біль утрати, яку ми зазнали.

У всіх випадках загибелі колег ми зіштовхувалися з неготовністю вирішувати, здавалося б, прості проблеми, такі як постійна програма матеріальної допомоги сім’ям загиблих, створення системи соціального захисту — те, про що говорилося сотні і тисячі разів і до вирішення чого ми поки що результативно не наблизилися. Крім цих проблем, є глибші цехові проблеми, до розв’язання яких ми навіть не підійшли.

В української журналістики з’являється своя історія. Щороку до неї відходить ще хтось з добре знаних колег. Є спокуса поставити риторичне запитання: «Хто наступний?» — і втопити відповідь в алкоголі або власних депресивних розмірковуваннях. Це — обов’язковий атрибут панегіриків, які останнім часом чулися стосовно наших загиблих колег. Наслідки такої ідолізації ми вже бачили на прикладі політиків із рухівського середовища. Зловживання світлою пам’яттю Сашка, Тараса, Гії та півтора десятка інших журналістів не може мати ефективного виміру. Міфотворення якихось «заповітів Кривенка» чи чогось на цей кшталт нищитиме журналістське середовище зсередини, сприяючи таким чином тим, хто свідомо нищить його ззовні. Суть випробування, через яке нам треба пройти, власне, і полягає в тому, що перед нами стоїть надзавдання — те, чого нам важко було досягнути з живими Майстрами, — досягнути без них.

Здається, настав момент, коли заради виживання — в буквальному і професійному сенсі — ми в першу чергу повинні очиститися від власних гріхів і — що може бути ще складнішим — вибачити провини інших. Без цього розхристане по різних таборах середовище не зможе повноцінно спілкуватися, чути і бути почутим. Інакше ми далі за чужі гонорари чи з інших причин поливатимемо брудом одне одного на шпальтах, на інтернет-форумах чи в барах. Без комунікації ми не зможемо відстояти власні інтереси. Йдеться про дуже конкретні кроки, давно обговорюються в середовищі — Форум, рахунок для підтримки колег, мораторій на з’ясування відносин на шпальтах чи в ефірі.

Сьогодні гостро як ніколи ми відчули брак лідерів і менеджерів в середовищі. Без цих людей ми не матимемо ні ефективної профспілки, ні цехових асоціацій, ні системи взаємодопомоги і взаємозахисту. Практика показує, що з журналістського середовища практично не виросли визначні ні громадські, ні політичні діячі. Це означає, що нам необхідно їх запозичити з інших, можливо, суміжних, середовищ. Матеріальна ціна, яку принаймні столичні журналісти спроможні самостійно за це заплатити —без фондів, донорів і політиків з їхніми кліше і стереотипами та нашим відчуттям легких грошей, — незрівнянно менша, ніж ціна, яку ми щоразу платитимемо, продовжуючи пасивно спостерігати та активно поминати.

Зрештою, кожен з нас самостійно звітуватиме за все зроблене — і не зроблене — нами у житті.

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, Роман СКРИПІН,
Андрій ШЕВЧЕНКО

Лист до редактора

Українські журналісти роками самовіддано працювали задля утвердження свободи слова в Україні і перетворення на реальність поняття незалежності преси. Цього тижня Україна втратила двох чудових журналістів — оператора агентства Reuters Тараса Процюка у Багдаді та Олександра Кривенка у Києві. Їх загибель — це втрата і для України і для журналістського світу. Від імені Сполучених Штатів я висловлюю співчуття їхнім родинам та друзям і підкреслюю принципи, які вони обстоювали: свободу слова та політичну відкритість.

Тарас Процюк віддав життя, висвітлюючи війну в Іраку, розповідаючи в усій складності історію цього збройного конфлікту. Смерть Тараса Процюка — трагічне нагадування про те, чому війна завжди має бути останнім засобом. Ми повинні повною мірою уявляти жахи війни, щоб не було спокуси применшувати наслідки військових конфліктів. Центральне командування США продовжує розслідування інциденту, що коштував Тарасу Процюку життя, і також висловило свій глибокий жаль. Тарас Процюк робив свою справу сміливо і самовіддано. На війні і у мирний час, в Іраку, в Україні, чи у США незалежне висвітлення подій пресою є життєво важливою складовою вільного і демократичного суспільства. Ми вшановуємо працю й самозречення журналістів, які понад усе ставлять чесність і незалежність.

Олександр Кривенко, президент «Громадського радіо», також був лідером незалежної журналістики. Заснувавши у 2001 році «Громадське радіо», Олександр почав освоєння ще незвіданої в Україні галузі з метою запровадити серйозне і збалансоване мовлення на українських радіохвилях. Я неодноразово зустрічався з Олександром Кривенком і відчував його енергію й творчий підхід до справи. На шляху започаткованого ним «Громадського радіо» виникло чимало перешкод, але він не здавався. Він ясно бачив мету і ніколи не відмовлявся від свого бачення незалежного радіомовлення в українському ефірі. «Громадське радіо» ще молоде, але вже встановлює орієнтир для незалежного висвітлення подій, вдумливого і критичного. Олександр Кривенко був однією з найяскравіших постатей сучасної української журналістики.

Вшанувати пам’ять цих двох синів України найкраще можна, продовживши їхню справу. Сполучені Штати висловлюють глибокий сум у зв’язку із трагічними подіями, що забрали їхні життя.

З повагою,

Карлос Паскуаль