Як легалізувати безплатний PR для вузького кола привілейованих дописувачів

Чи ви можете уявити, що парламент ухвалює закон, який передбачає безплатне медичне обслуговування у приватних медичних клініках для президента, спікера та прем’єра країни або ж зобов’язує приватні готелі розміщувати вище перелічених осіб у найкращих апартаментах у будь-який час на їхнє бажання безплатно? І що все це відбувається в країні, котра хоче називатися демократичною, та ще й з аргументацією про «суспільну потребу»? Тим часом саме такі речі, тільки в частині ЗМІ, пропонує запровадити в Україні народний депутат Ганна Герман, запропонувавши проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення неупередженого ставлення засобів масової інформації до свободи політичних дебатів».

Недавно Ганна Герман вирішила перейти з комітету з питань свободи слова та інформації в комітет у закордонних справах, заявивши, що «свобода слова в Україні вже на такому рівні, що можу бути спокійною». Але, очевидно, депутат таки вирішила насамкінець перейнятися проблемами вітчизняної інформаційної сфери, запропонувавши проект закону, який, по суті, вносить кілька змін до вже діючих законів.

Насправді це півтори сторінки друкованого тексту, але норми, які пропонується запровадити законопроектом Ганни Герман, надзвичайно цікаві. Наперед просимо вибачення за необхідність цитувати сухі юридичні тези, однак це необхідно для того, аби зрозуміти сенс нововведень.

Спочатку у цій законодавчій новелі йдеться про те, що засоби масової інформації України усіх форм власності, крім тих, засновниками яких є політичні партії, зобов’язані надавати рівні умови для висвітлення діяльності парламентських партій, подавати різні (принаймні дві) точки зору, висвітлюючи аспекти діяльності влади та опозиції. Відразу постає чимало запитань. Чому лише парламентським партіям? Чи не буде це дискримінацією решти партій? Чи можливо взагалі забезпечити «рівні умови» під час висвітлення, адже активність партій, навіть парламентських, абсолютно різна?

Загалом, чи має право парламент прописувати такі обов’язки для ЗМІ законодавчо? З одного боку, ідея пані Герман зобов’язати пресу писати правдиво і об’єктивно — цілком зрозуміла. Практично кожен кодекс журналістської етики у країнах Західної Європи і український містить норми, котрі передбачають необхідність повно та об’єктивно висвітлювати діяльність політичних партій. Медіа в демократичних країнах, які поважають себе і своїх читачів/глядачів, цінують свою аудиторію, не допустять подачі під своїм брендом замовних, брехливих або викривлених матеріалів. Але для цього там не передбачено законодавчих механізмів. Це питання саморегуляції самих засобів масової інформації.

Однак якщо довкола цієї норми ще можна дискутувати, то наступні пропозиції не витримують жодної критики. Більше того, складається враження, що гарними словами про «об’єктивність ЗМІ» авторка хоче прикрити головну мету цього документа — дати право кільком людям у країні мати абсолютно безплатний легальний піар в абсолютно всіх, окрім партійних, засобах масової інформації. Юридичною мовою називається це так: «Президент України, Голова Верховної Ради України, Прем’єр-міністр України та лідер опозиції користуються правом безоплатного інформування громадськості про свою діяльність у друкованих засобах масової інформації усіх форм власності, оскільки таке інформування є суспільно необхідним». Те ж саме стосується телерадіоорганізацій усіх форм власності.

Що це означатиме на практиці? Фактично у разі схвалення цього законопроекту чотири людини в країні зможуть написати або розказати будь-що, будь-коли, і при цьому всі медіа в цій країні будуть зобов’язані це друкувати або ж подавати в ефір, до того ж — безплатно. Можна тільки уявити, які гроші вдасться зекономити, отримавши право безплатно мати ефірний час на всіх телеканалах, зважаючи на вартість ефірної секунди.

Якщо раніше деякі посадовці з адміністрації Леоніда Кучми таємно розсилали вказівки, як і що медіа повинні розповідати про перших осіб держави, за що зазнали шаленої критики з боку журналістів та всієї міжнародної спільноти, — то тепер усе це пропонується узаконити, щоправда — матеріал має бути за підписом президента, прем’єра, спікера або лідера опозиції. Наскільки ці матеріали будуть «об’єктивними», можна тільки здогадуватися, оцінивши рівень самокритики українських політиків, але відмова медіа друкувати їхні епістолярні шедеври трактуватиметься як порушення закону, відповідальність за які, до речі, не передбачена. Герман своїми діями намагається ввести «імперативний мандат» для медіа, зробивши їх відповідальними не перед суспільством, а перед політиками.

Цікаво, що необхідність ухвалення цього законопроекту депутат обґрунтувала потребою «...законодавчо сприяти мінімізації заанґажованості засобів масової інформації, повнішому задоволенню реалізації права громадян на отримання неупередженої, максимально об’єктивної або принаймні різнобічної інформації...»

Головний принцип демократії — це рівність прав та обов’язків усіх, у тому числі й найвищих посадовців. Як цей принцип втілюється в обговорюваному проекті закону, цілком очевидно. Окрім того, європейський стандарт чітко застерігає, що приватні газети мають повне право на свою суб’єктивну думку, навіть під час виборів. Намагання примусити їх подавати інформацію об’єктивно або ж надавати право на подачу інформації виключному колу осіб — незаконні.

В Україні вже є закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації». За словами члена Національної комісії з утвердження свободи слова Дмитра Котляра, цей закон неодноразово критикували представники європейських інституцій, а Рада Європи у 2001 році ухвалила рекомендації, в яких пропонувала Верховній Раді взагалі скасувати цей закон як такий, що відображає «фундаментальне нерозуміння ролі ЗМІ у демократичних суспільствах» та в цілому «викликає дуже серйозні сумніви щодо відповідності міжнародним стандартам свободи вираження поглядів». Але цей розкритикований закон є взірцем демократизму, порівняно із законопроектом, бо прописує обов’язок висвітлювати діяльність державних органів лише державним ЗМІ і при цьому за бюджетні кошти, а не «безоплатно».

Окрім зауважень по суті, варто дещо сказати і про форму законопроекту. Наприклад, законопроект передбачає ввести в Закон України «Про телебачення і радіомовлення» норму, яка дає право президентові, прем’єру, голові ВР та лідеру опозиції інформувати громадськість про свою діяльність у... друкованих засобах масової інформації, хоча частина 1 статті 2 Закону «Про телебачення і радіомовлення» не поширює сферу його дії на друковані ЗМІ. Зрозуміло, що в процесі доопрацювання проекту закону такий «ляп» буде усунуто, але це вкотре демонструє рівень якості документів, які пропонують для ухвалення парламенту України.

Крім того в законопроекті не передбачена періодичність відроблення «панщини» — тобто звіти про діяльність мають друкуватися щономера, поквартально чи раз на рік? Не визначено також коло видань: уявіть собі звіти Януковича в «Караване историй», Мороза в «Бульваре» Гордона, Ющенка в «Теленеделе» або Тимошенко в «Женском журнале»…

Найцікавіше в цій ситуації — що зазначений законопроект має всі шанси на схвалення парламентом, адже влаштовує коло тих людей, котрі ухвалюватимуть ключові рішення. Та й навряд чи він суперечить ідеологічним принципам партій, які сформували парламентську більшість, що до неї входить і авторка.

Хоча ми вже маємо приклад, коли суспільна думка та тиск громадськості дозволили зняти з розгляду законопроект іншого регіонала — Василя Кисельова, який пропонував запровадити кримінальну відповідальність за наклеп. Сподіваємося, що законопроект його однопартійки також не пройде повз увагу громадськості та журналістів і отримає відповідну оцінку. Бо після ухвалення цього документа ми матимемо трохи інший інформаційний простір і про всі досягнення у сфері свободи слова та незалежності ЗМІ говоритимемо зовсім іншими словами.