ЯХТА ПРЕЗИДЕНТА? РОЗПОВІДЬ УКРАЇНСЬКОГО «ПАПАРАЦІ»...

Моя спроба перевірити в одного з керівників Криму в конфіденційному порядку інформацію про те, чи правда, що Президенту України Леоніду Кучмі на день народження подарували нову фешенебельну яхту, «наштовхнулася на стіну нерозуміння» — він коротко порадив мені не сунути носа не в свої справи. Спасибі йому. Цим він підтвердив, що інформація правильна. Залишилося знайти це унікальне судно й подивитися на нього тільки одним оком, себто об’єктивом фотоапарата...

Головні ворота МДЦ «Артек» того дня ремонтувалися, тож поки робітники майстрували нову арку, а міліціонер, поставлений охороняти ці ворота, оскільки їх не було, відійшов убік, розморений пекучим кримським сонцем, наша машина вільно проїхала на територію «Артека». Майже непоміченими нам вдалося дістатися й до артеківського порту, але на в’їзді в нього довелося загальмувати. Нас зустріли міліціонер, на поясі котрого висіли наручники, і ще одна людина в цивільному, але з рацією в руках. Обличчя були похмурі, люди явно не були налаштовані на відвертість, довелося зіграти «під дурника». «Хлопці, ми заблукали, а так хочеться скупатися, не підкажете, де тут можна попірнати?» — торочив я, розглядаючи нутрощі порту і зрозумівши, що далі вони мене не пропустять...

Порт «Артека» зовсім невеличкий. Два коротких причали. Біля внутрішнього тулилися невеличкі, але красиві яхти, моторні й вітрильні, штук вісім—десять. На зовнішньому причалі, із накинутими кінцями стояли тільки дві фешенебельні яхти морського або океанічного класу. Душа йокнула — одне з цих суден могло бути шуканою посудиною...

— А пляж он там, з іншого боку порту, — показував мені рукою один з охоронців...

Я тягнув час, пильно придивляючись. Прохід до двох яхт навпроти було перегороджено. Зважаючи на все, там нікого не було. Одна з них, та що менша, під британським прапором, була вся біла й виглядала чудово. Але вже йдучи собі, — далі тягнути було б підозріло! — я зрозумів, що інша, під українським прапором, була і більшою від першої, і комфортабельнішою. Її корпус пофарбовано темно-зеленою з фіолетовим відливом фарбою, що надавала судну не білу франтуватість, а респектабельну солідність. На темно-зеленому тлі білі надбудови виглядали витончено й філігранно. Виднілися затемнені стекла, закриті темними фіранками, на тлі синьої води виблискували нікелем антени, щогли й невідомі мені прилади. На відкритій верхній палубі стояли затишно розставлені дерев’яні меблі, виготовлені з великим художнім смаком. Усе в цьому судні випромінювало не відпускну курортну легковажність, а солідність і статечність. На білосніжній задній стійці першої палуби відливав золотом чи то філігранний вензель, чи то якась емблема. З такої відстані роздивитися було неможливо. Назви яхта, очевидно, не мала...

Далі розглядати було небезпечно. Довелося обійти порт з іншого боку, звідки причали закривали дерева, а пляж було відгороджено високою стіною та гратами. Поклавши «Nikon» із довгофокусним об’єктивом у сумку, схожу на господарську, а «мильницю» із «зумом» у кишеню (якщо доведеться втратити один із них, то іншим усе-таки роботу зроблю!), я перемахнув через невисоку огорожу і, зобразивши діловитий вигляд, подався до внутрішнього причалу, нібито до «своєї» яхти. Фокус вийшов. Навколо ходили робітники, одні наводили порядок на теплоході з підводними крилами (здається, типу «Метеор» або «Восток») із написом на борту «Дітям «Артеку», інші завершували облаштування якихось кімнат, чи то портових побутовок, чи то душових, відгороджених високою стіною. До мене нікому не було діла. Зобразивши «професійний» інтерес, підійшов до одного з яхтсменів, котрий заправляв свого «морського коня» водою з крана за допомогою шланга.

— Здоров був, земляче! Ця красива біла яхта, не скажеш, чи давно стоїть? — почав я здалеку.

— А, ця. Це «Лукойла», вона тут уже кілька років. Ходить під британським прапором. На зиму тільки її забирають, а так увесь час тут...

— А якщо придивитися, ця з темним корпусом під українським прапором виглядає не гірше. Чому вона без назви? Давно вона тут, не знаєш? — наближався я до цікавого для мене предмета розмови.

— Тижнів два-три як пригнали. Це яхта Президента, хіба не чув? — відповів він здивовано.

— Та якось не довелося, — байдуже, наскільки міг, вів далі я. — Ти я бачу розбираєшся в цій темі, скільки така може коштувати?

Тут мій співрозмовник покосився на мене, глянув оцінююче, підозра й побоювання промайнули на його обличчі.

— Точно не знаю, треба подивитися, що там усередині. Але думаю, що простому смертному в будь-якому випадку стільки не заробити...

Він заквапився, перестрибнув через бар’єр на своє суденце і зайнявся якимись справами, усім виглядом показуючи, що йому не до мене...

Удаючи з себе гуляючого яхтсмена, я підійшов до хлопця в чорній сорочці, що відійшов від яхт на причал.

— Земляче, що за судно з темним корпусом? — запитав я його несподівано прямо.

— Приїжджий, чи що? — відповів він запитанням на запитання. — Це подарунок Президенту. Красивий катерок, а всередині, певне, ще крутіше, ніж зовні... Тижнів два-три як поставили...

Повагавшись, я сховався під навіс від очей міліціонера на вході в порт, котрий уже поглядав на мене, вийняв фотоапарат і зробив кілька знімків. Хлопець кудись пішов...

Треба було виходити, але на самому виході я зіштовхнувся з невисоким добродушним хлопцем, який щойно напився води з фонтанчика. На ньому була потерта спецівка, забруднена фарбою. Він тут щось фарбував. Витираючи обличчя долонею, він дивився на мене. Я підійшов ближче і ми розговорилися...

— Люблю фотографувати красиві кораблі, — почав я для зав’язки. — Не знаєш, що це за яхта?

— Та я зрозумів, що ти — журналіст. Яхта президентська, подарунок до дня народження. Ми всі знаємо, та тільки ти дуже не лізь, ховай фотоапарат, бо віднімуть. Не боїшся?

— Боюся, але, думаю, встигну зникнути. А чому вона без назви?

— Так її, певне, перефарбували. Коли пригнали тижнів зо три тому, вона називалася «Ізабель», але зараз літери зняли, можливо, інше ім’я дадуть...

—А що про неї ще люди говорять?

— Та не розводяться тут про це. Давай іди швидше, «папараці», інакше без фотоапарата залишишся...

Зробивши ще кілька знімків, я пішов, як і прийшов — через огорожу...

Подумавши, а що, власне, незвичайного в тому, що Президент країни має яхту, я спробував заговорити про це з декотрими керівними працівниками в Криму, що непогано ставляться до преси. Але результату це не дало: адміністрація Президента може бути впевнена в цих людях — хоча кожен із них був, безсумнівно, посвячений у ці справи, але жоден не видав пресі цю страшну військову таємницю! Але кожний радив триматися подалі. А чому? Приміром, коли не тільки в Севастополі, але навіть у Ялті, просто на причалі набережної стояв флагманський корабель ВМС України «Гетьман Сагайдачний», не тільки я, громадянин України, а й багато іноземців вільно його розглядали й фотографували, а либонь на ньому, напевне, більше державної таємниці, ніж на яхті, яка ще не має назви. І міркуючи про те, якою буде реакція влади, гадаю, що єдиний гідний вихід — розтаємничити все й організувати для преси й телебачення екскурсію на це судно, аби розповісти народу про особливості й можливості, технічні характеристики цієї, безсумнівно, унікальної яхти. Адже стільки екскурсій уже було на кораблі «Гетьман Сагайдачний»!.. До речі, виявилося, що яхту цілодобово охороняє сторожевий корабель.

Та от біда! Коли проявили плівку, зробили відбитки — стало ясно, що на знімках через чорно-білу поліграфію зображення яхти дуже поступається оригіналу. Білизна паперу не передає золотого та срібного блиску, бетонне огородження порту скрадає пишноту форм. Залишається вам повірити на слово: я бачив і фотографував найчудовішу на Південному березі Криму яхту. Можливо, яхту №1 країни...