Вустами дитини... про НАТО

Усе-таки ентузіазм — велика річ. Поки державні мужі усе зітхають, мовляв, населення, як і раніше, дуже мало знає про НАТО, а референдум проводити в майбутньому таки доведеться, ентузіасти не розводять безпорадно руками, а розгортають бурхливу діяльність.

От уже третій рік в Україні відбувається міжнародний конкурс «Аліанте», присвячений проблематиці міжнародної безпеки і НАТО, для школярів і студентів вузів I-II рівня акредитації. І завтра команда-чемпіон у складі двох черкаських дівчат вирушає у заохочувальну поїздку до Іспанії для зустрічі зі своїми ровесниками — учасниками конкурсу з інших країн. А на початку серпня 30 дітей-переможців з усієї України здійснять автобусний тур за маршрутом Чехія–Німеччина–Нідерланди.

Проект «Аліанте» було створено ще 2000 року чеською неурядовою організацією «Ягелло-2000», і нині у ньому бере участь десять держав — Чехія, Польща, Словаччина, Румунія, Литва, Латвія, Естонія, Угорщина, Нідерланди і Україна.

З ідеєю проводити цей конкурс і в нашій країні 2002 року з празького саміту НАТО повернулися представники молодіжного центру Атлантичної ради України (АРУ). 2004-го відбулася його прем’єра.

Правда, розробникам довелося врахувати певну вітчизняну специфіку і підготувати спеціальну версію, трохи відмінну від міжнародної. Річ у тім, що в оригінальній версії перший етап конкурсу проходить у вигляді тесту із 20 запитань у режимі онлайн в Інтернеті. Ті, хто успішно пройшов тест, допускаються до наступного етапу і повинні відповісти ще на 35 запитань, які стосуються проблем міжнародної безпеки і діяльності Північноатлантичного альянсу. Фінал конкурсу проходить на одній із військових баз країни — члена НАТО й є військово-спортивною грою, у якій беруть участь переможці національних конкурсів «Аліанте».

З огляду на вкрай низький рівень комп’ютеризації українських шкіл і ще більш гірші показники використання ними можливостей Інтернету, організатори українського «Аліанте» вирішили відмовитися від тестового етапу конкурсу. Крім того, з огляду на те, що в міжнародному фіналі може брати участь не більш як 50 осіб (тобто по п’ять від кожної країни), а організаторам хотілося надати можливість побувати на військових базах країн альянсу більшій кількості українських школярів, було вирішено проводити окремо і фінальну гру — на одній з українських військових баз, а переможців нагородити подорожжю за кордон.

Однак, незважаючи на всі старання, у конкурсі поки що беруть участь переважно діти з найбільш «просунутих» шкіл, констатує координатор проекту, президент молодіжного центру АРУ Оксана Григор’єва. Тому що дізнатися про конкурс можна здебільшого з Інтернету (www. project-aliante. org). Хоча, між іншим, він внесений до Держпрограми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2004—2007 рр., і, здавалося б, його активно повинні підтримувати різні державні органи. Зокрема Міністерство освіти і науки (МОН). У перший рік проведення конкурсу організатори залишилися задоволені участю цього відомства, правда, тоді О.Григор’єва ще працювала в системі МОН і мала можливість надихнути колег. З її переходом на іншу роботу згасла й допомога міністерства проекту «Аліанте». Хоча хто як не Міністерство освіти могло б широко поінформувати школярів і студентів про нього! Однак, виявляється, у МОН немає навіть адреси шкіл. І інформація про конкурс передається таким способом: міністерство розсилає листи облвно, ті повідомляють райвно, а звідти інформація, за ідеєю, має надходити в школи. Але це за ідеєю. Тому що ніякого контролю за виконанням цього пункту Державної програми немає. Отже, все залежить від дисципліни, настрою або ж політичних поглядів того чи іншого чиновника. Як розповідає О.Григор’єва, в одному із райвно Івано-Франківська лист, який повідомляє про проведення конкурсу, випадково знайшли у... кошику для сміття. Привернув увагу гарний конверт... І це в Івано-Франківську. А що тоді говорити про Донецьк, Луганськ, Крим? Практично ніхто з дітей-фіналістів цього року, із ким довелося поспілкуватися, не дізнався про конкурс за лінією Міносвіти.

Знову ж таки, все в руках ентузіастів — дітей, учителів, директорів шкіл. От, наприклад, учні черкаської спеціалізованої школи №17 беруть участь у конкурсі з самого початку, і минулого, і нинішнього року посідають перші місця (другі і треті теж), з кожним роком охочих перевірити свої сили стає дедалі більше. Повідомляє дітям про конкурс директор школи особисто. Як розповіла «ДТ» десятикласниця Тоня Павленко, котра стала зі своєю подругою Оленою Колайдо чемпіонками нинішнього року, їхній директор Сергій Іванович Саєнко — дуже активний керівник. Він намагається залучити своїх учнів до якомога більшої кількості конкурсів, у тому числі й міжнародних. Їхній навчальний заклад увійшов до системи асоційованих шкіл ЮНЕСКО. У школі створений Євроклуб, головна мета якого — «розвиток європейської свідомості». Діти мають можливість працювати в комп’ютерному медіа–центрі, а із сайтом школи ви можете ознайомитися в Інтернеті трьома мовами.

І про «Аліанте», розповів сам Сергій Іванович, він дізнався зовсім не від органів освіти, а завдяки своїм численним зв’язкам, контактам і активній особистій позиції. Ви гадаєте, Саєнко — просто фанат вступу України до НАТО? Аж ніяк. Він член Народної партії Литвина і поділяє обережні погляди свого лідера: «Ми повинні взяти від співробітництва з НАТО все, що корисно для України. А потім — як вирішить народ». Директор не нав’язує свою думку учням, а створює умови для того, щоб сьогоднішні школярі через кілька років могли приймати усвідомлені рішення. З вересня в школі запроваджується факультатив «Україна і європейська безпека», а вчителі, які тут викладатимуть, нині їдуть до Києва і Польщі на відповідні курси.

Ще раз повторюю, головне — ентузіазм. Для ентузіастів перешкод не існує. У перший рік проведення «Аліанте» перше місце за сумою балів посіла команда з Дебальцевого Донецької області. У дітей не було навіть комп’ютерів! Щоб знайти відповіді на конкурсні запитання, вони годинами просиджували в бібліотеці і витрачали кишенькові гроші на інтернет-клуб. А запитання, на конкурсі, повірте, зовсім не прості. Школярів запитують не про те, якого року було створено НАТО або скільки країн до нього входить. От ви, дорогий читачу, можете сходу охарактеризувати проект Європейського оборонного співтовариства і його наслідки? А стисло описати арабсько-ізраїльські конфлікти з 1948 р? Або швиденько охарактеризувати допомогу, надану НАТО Африканському союзу в операції в Дарфурі?

Виявляється, є у нас діти, яким усе це цікаво, які готові жертвувати прогулянкою чи дискотекою заради пошуку відповідей на ці запитання. «Мені просто було дуже цікаво перевірити свої сили, взяти участь у конкурсі, попрацювати в Інтернеті», — признавалася одна з переможниць, Ганна Приймак із Севастополя. До конкурсу про НАТО вона майже нічого не знала. І брати участь в «Аліанте» вирішила лише з цікавості. А її подруга і партнер по команді Наталя Грант пояснює, що конкурс для неї — вікно в Європу: «Як би я інакше могла побачити стільки країн?» Про конкурс дівчата дізналися по секрету від знайомого хлопця, котрий вигравав інтелектуально-спортивні змагання два попередні роки. У школі свою участь у «натовському конкурсі» не афішували, побоюючись можливої «проблематичної реакції» учителів. Але коли увійшли до числа переможців, коли їх показали по телебаченню, і про їхню перемогу дізналися вчителі, побоювання розвіялися. «Моя класна керівниця була дуже рада і навіть допомогла перенести час іспитів, щоб я змогла брати участь у фіналі», — розповіла Ганна. Наступного року вона знову збирається взяти участь в «Аліанте»: «Вже буде простіше, ми тепер багато чого знаємо».

І якщо до участі в конкурсі Ані було байдуже, вступатиме Україна в НАТО чи ні, то сьогодні вона, якби мала можливість брати участь у референдумі з цього питання, проголосувала б «за». Її подруга Наталя поки що чітко з відповіддю не визначилася: «Я б дуже довго думала над цим питанням, сто разів відміряла б. Проте, можливо, сказала б «так».

Під час «Аліанте» змінюється ставлення до НАТО не тільки дітей. Ще кілька років тому, коли конкурс почав проходити в Латвії, тамтешня неурядова організація LATO зазначила, що, готуючись до нього, кожний школяр залучає від трьох до п’яти дорослих. І часто вони змінюють своє негативне ставлення до НАТО. Харків’янка Яна Чуйкова, котра тричі брала участь і перемагала в конкурсі, розповідає, що, коли спочатку в школі були якісь проблеми, і вчителі з підозрою цікавилися: «А ти що, за НАТО? Це ж наш ворог», то вже нинішнього року було усе інакше. А директор школи настільки зацікавилася конкурсом і його популяризацією, що попросила Яну навіть виступити з доповіддю перед вчителями і батьками. Своїх власних батьків Яні переконувати не довелося — вони підтримують вступ України до НАТО.

Можливо, згодом змінить свою думку і мама Анни Приймак Олена Олександрівна. Сьогодні вона, лікар, яка одержує 504 грн. зарплати і має трьох дітей, голосувала б «проти»: «Тому що нам тепер не до НАТО. Спочатку потрібно порядок у своїй країні навести, а потім уже на міжнародний рівень виходити». Але участь доньки в конкурсі всіляко вітає, пишається її перемогою і з задоволенням розповідає, у якому захопленні була Ганна після фіналу конкурсу, що проходив на Південній військово-морській базі Генштабу ЗС України в смт Новоозерне. Ще б пак, адже на базі діти жили в справжніх казармах, вставали разом із військовими моряками рано вранці на зарядку, їли з ними в одній їдальні, виходили на військовому кораблі в море, змагалися у вдяганні на швидкість протигазів, костюмів хімзахисту і пожежного обмундирування. Незабаром вони зможуть порівняти умови побуту і бойової підготовки українських військових і натовських, коли вирушать на військові бази до Чехії, Німеччини і Нідерландів.

До речі, фінал «Аліанте-2006» проходив у Криму одночасно з відомими феодосійськими подіями. Тож його організатори написали листа й обдзвонили всі центральні телеканали, запрошуючи журналістів приїхати і зробити сюжет про конкурс, взяти інтерв’ю у дітей-учасників. Але, крім пари кримських камер, ніхто так і не приїхав. Напевно, думки про НАТО вітренківських бабусь, котрі кілька діб вигукували з екранів антинатовські гасла, для київських телевізійників виявилися набагато цікавішими, ніж думки дітей-інтелектуалів, які уже через два-три роки набудуть права голосу...

І проведення фіналу, і зарубіжний тур для 30 переможців, звісно, потребують солідних витрат. Зазвичай половину коштів на проведення конкурсу виділяє Центр інформації і документації НАТО в Україні, решту грошей організатори знаходять у зарубіжних посольствах. Намагаються залучати і вітчизняний бізнес, але, крім ЗАТ «Оболонь», яке безкоштовно забезпечує учасників конкурсу своєю безалкогольною продукцією, ніхто більше поки що не відгукнувся. Нинішнього року фінансову підтримку нарешті вирішила надати і держава, добре, що в бюджеті були виділені кошти на реалізацію держпрограми. Держкомтелерадіо пообіцяв виділити 15 тис. грн. ще у травні, перед проведенням фіналу конкурсу. Але змагання наближалися, а грошей усе не було, конкурс виявився під загрозою. Становище знову врятували ентузіасти. Координатор проекту Оксана Григор’єва, позичивши потрібну суму у друзів-знайомих і зі свого сімейного бюджету, внесла гроші, сподіваючись, що держава от-от поверне борг. Однак надворі вже липень, друзі і сім’я Оксани натякають, що пора б гроші повернути, але держава, здається, забула про свої обіцянки...

«Навіщо вам усе це треба — метушитися, шукати фінансування, «вибивати» візи, скандалити з чиновниками, закладати власні гроші, возитися з дітьми?», — запитала я в Оксани, «у миру» кандидата фізико-математичних наук, викладача фізики в КПІ. «Знаєте, за державу кривдно, — без якогось пафосу в голосі відповіла вона. — Я багато поїздила по світу, бачила, як живуть люди в країнах НАТО. І щиро хочу, щоб наша країна стала членом альянсу. Хоча б тому, що я, як науковець, знаю, як фінансується наша наука, і скільки коштів на різноманітні програми виділяє той самий науковий комітет НАТО».

«От, почитайте, що наші діти пишуть на тему, чи потрібно Україні вступати до НАТО», — дала мені Григор’єва на прощання досить об’ємний збірник конкурсних робіт, на вивчення якого пішло два дні. Через брак місця дозволю собі лише маленьку цитату з есе Юлії Панченко та Олександра Агагіна із Сімферополя: «Переборовши страх чогось нового і незвичного, наша Батьківщина з’явиться на карті як сильна, могутня і достойна держава, гідна уваги усього світу! Ставши на ноги сама, уже розвинена Україна з часом матиме змогу допомагати іншим державам світу. А подаючи руку допомоги, вона стане ще сильнішою і міцнішою. Так, звичайно, шлях побудови нового осяйного майбутнього України нелегкий. Адже будувати — не нищити, особливо, якщо предмет будівництва — держава. Ми належимо до нової генерації. Нам будувати нову Україну. Наш святий обов’язок — відродити Батьківщину для новітньої слави, для щастя, для злагоди.

Безумовно, вступ до НАТО — це наш шанс, шанс для всієї країни зробити важливий крок уперед, завдяки якому Україна вийде на цілком новий політичний та економічний рівень. Тож зробимо цей крок!»