ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ ЗМІНЮЄ ПРОФЕСІЮ

...Ось так тихі професори і перетворюються на агресивних спікерів.

Можна було б припустити, що для самого Литвина спікерство виявилося валізою без ручки: і нести важко, і кинути шкода. Однак таке припущення не матиме рації, оскільки Литвин не має вибору. Призначення на галерні роботи він отримав усупереч власному бажанню. Зате завдяки послідовним зусиллям спочатку лідерів СДПУ(о), а потім і лідерів партій, що склали блок «За єдину Україну!». Над відсуванням Володимира Литвина від президентського тіла працювало практично все дальнє і ближнє оточення Президента. Литвин у бутність главою адміністрації сконцентрував у своїх руках якщо не контрольний пакет впливу на главу держави, то вже точно блокуючий. І це переліченим вище гравцям добряче не подобалося. Литвин був останнім впливовим позаклановим персонажем, замкнутим винятково на главу держави.

Тепер поруч із Леонідом Даниловичем немає непередбачуваної людини, вплив якої міг би щодня схиляти терези президентської милості чи президентського гніву в той чи інший бік. А Президент, схоже, слабо усвідомлює те, що його робоче оточення, представлене адміністрацією Президента, без Литвина являє собою лише перелік прізвищ у бухгалтерській відомості. Багато в чому інтелектуальне знекровлення президентського штабу відбулося за рахунок дій самого Литвина. Адміністрація вже давно перестала бути інституцією, яка генерує нові оригінальні й розумні пропозиції. Випадкові і слухняні люди зафарбували її в сірий колір. Звісно ж вакуум, що виник із переходом Володимира Михайловича в парламент, Кучма спробує заповнити. Слабка постать, підібрана з точки зору лояльності, ще більше ослабить Президента. Постать же сильна і політично відома цілком імовірно внесе дисбаланс у лави пропрезидентських сил, що безсумнівно позначиться на їхній і без того ослабленій можливості координувати свої дії.

Компромісним варіантом у даній ситуації міг би стати держсекретар Кабінету міністрів Володимир Яцуба, котрий, мов свої п’ять пальців, знає кожен завулок президентської адміністрації. Щоправда, є два «але»: по-перше, Володимир Григорович не є політичною постаттю, а Президент казав про те, що саме таку людину він хоче бачити на чолі свого штабу. По-друге, без візи Яцуби, отримуваної після згоди Президента, жодна постанова Кабміну не виходить у світ. Якщо Президент прибере із Кабміну настільки вірного і метикуватого держсекретаря, то йому доведеться особисто по всіх селах і кишенях виловлювати «закриті постанови», «ДСК», «не для друку».

Цілком очевидно, що адміністрація потребує докорінної інтелектуально-кадрової революції. Розумні люди, здатні її здійснити, навряд чи захочуть за два роки до виборів так очевидно зближуватися з Президентом. Навряд чи інтелектуали розштовхуватимуть один одного ліктями, намагаючись обійняти посади в кабінетах адміністрації. Для Президента ж постать глави адміністрації надзвичайно важлива, оскільки те, що його люди займуть ключові посади у різноманітних гілках влади не дає гарантії злагодженої роботи. Узяті плацдарми існують самі по собі. Менеджером, здатним розпорядитися наявними ресурсами, сам Президент бути не може, оскільки має завузьке уявлення про їхнє використання. Хто стане трафік-менеджером Президента? І чи зможе призначенець впоратися зі своїми функціями? Від цього багато в чому залежатиме реальна політична вага і Кучми, і Литвина, і Кінаха, і демонстративно лояльних до Президента політичних груп. Нині багато хто стурбований шансами Віктора Медведчука обійняти пост глави адміністрації Президента. Гарний менеджер і відома політична постать. Але якщо, за влучним висловлюванням Юлії Тимошенко, зараз спікером, прем’єром і Президентом є Леонід Кучма, то після призначення на цю посаду Віктора Володимировича, спікером, прем’єром і Президентом стане Віктор Медведчук.

У даний момент в адміністрації морем поточної роботи займається безвідмовний Олег Дьомін, а власний вплив нарощує Сергій Льовочкін, котрий отримав навіть право на формування футбольного завіконня — розсадку місць в урядовій трибуні Республіканського стадіону. При цьому ні перший, ні другий практично не мають шансів зайняти кабінет Володимира Литвина на Банковій.

Литвину ж у даній ситуації зберегти власний вплив уже не стільки на Президента, скільки на політичні процеси в країні буде не так просто. З одного боку Володимир Михайлович є спікером, де-юре другою людиною в державній ієрархії, і це наділяє його політичною вагою апріорі, з іншого — Литвин очевидно утратив власну перспективність як кандидат у президенти. Про це свідчать і його рейтинги, і публічна політична незграбність, та й сам зайнятий пост, оскільки недовіра населення до Верховної Ради традиційно позначається на ставленні до її голови.

Ахіллесовою п’ятою Литвина-спікера є відсутність дієвої та стабільної більшості в парламенті. Її немає сьогодні й не буде завтра. Та й узагалі до проведення президентських виборів кожний законопроект породжуватиме забагато нових конфігурацій, де політичні інтереси, мов у калейдоскопі, усякий раз складатимуться іншим візерунком. Отже, провівши Володимира Михайловича на спікерський пост, Президент вирішив тактичне завдання — не дав можливості стати головою парламенту непідконтрольній йому людині. Отримати ж стабільний контроль над парламентом глава держави не зміг. Час від часу йому це вдаватиметься, однак, швидше це стане не заслугою Литвина і навіть не президентською заслугою, просто так буде вигідно тим, хто викладатиме візерунки більшості, виходячи з власних інтересів.

Таким чином Литвин, фізично перемістившись із Банкової на Грушевського, втратив звичні форми впливу. Чи зможе він набути нові — невідомо. Адже розвалу «Єди» не уникнути. Віктор Янукович говорить про конфедерацію дочірніх фракцій. Цілком можливо, що на декларативному рівні подібна конфедерація виникне, однак багато ключових людей із «Єди» уже сьогодні не мають наміру приховувати, що 28 травня, у день, коли було проголосовано пакет Литвин—Васильєв—Зінченко, обов’язок перед Батьківщиною було виконано повністю. І тепер політико-фінансові групи, котрі пройшли в парламент за власні гроші, завдяки власним зусиллям почуваються вільними від політичних зобов’язань. Звісно ж, це не означає, що у Верховній Раді найближчим часом зросте число опозиції. Це означає, що у Верховній Раді зросте число гравців, котрі прагнуть реалізовувати власні, а не президентські інтереси. Усвідомлення власних цілей дає можливість представникам нинішніх і майбутніх численних фракцій домовлятися одна з одною без участі голови парламенту чи Президента. Отже, перед Володимиром Литвином стоїть складний шлях пошуку свого місця і своєї ролі у Верховній Раді. Чи вистачить у нього для цього сил, терпіння і виховання? Поки їх явно бракує. Іноді Володимиру Михайловичу вдається взяти себе в руки, але в більшості випадків Литвину складно приборкати власні емоції. Йому взагалі непросто. Оскільки він узявся за складну і незнайому справу й у результаті перетворився на есдекозалежного регламентного «наркомана», котрий змушений отримувати юридичні допінги від малоприємного йому Віктора Медведчука. Литвину складно, оскільки опозиція сприймає його як філію Президента. Приблизно, як те опудало гаранта, що 2000 р. спалювалося на київському майдані Незалежності. Відсутність побудови публічних політичних взаємовідносин миттєво оголило всі слабості Володимира Михайловича, чим найрадикальніші опозиціонери не забарилися скористатися. Відразу ж виявився перелік тем й інтонацій, які виводять Литвина зі стану рівноваги. Гра захопила багатьох опозиціонерів. Не менша кількість сподвижників Президента не без задоволення спостерігає за перманентним парламентським експериментом: подразник — реакція, лампочка — слиновиділення. Іноді опозиція поводиться, уподібнившись злим дітям. І таку поведінку не можна назвати ні гуманною, ні конструктивною, ні шляхетною. З іншого боку — опозиція має серйозні мотиви: Володимир Литвин для багатьох став другим, слідом за Президентом, символом недемократичності й адмінресурсу. Нікого в залі вже не може обдурити жонглювання красивими фразами про правильні поняття. Застосування адміністративного ресурсу, керівництво яким здійснював лідер блока «За єдину Україну!», хтось повною мірою відчув під час передвиборної кампанії, хтось — під час спікеріади. Таке не швидко забувається...

Словом, на сьогодні тепличних умов для роботи Литвина в парламенті немає. Він не є компромісною постаттю і навряд чи стане людиною, здатною конструктивно об’єднувати три основні парламентські сили. Свою залежність від Литвина представники вітчизняного капіталу нині відчувають значно менше, аніж за часів його перебування главою адміністрації. Своєї фракції у Володимира Михайловича немає. Можливостей знайти порозуміння з опозицією теж. Для Президента з довіреної особи Литвин перетворився на засіб. Для опозиції він є мішенню. Для заможних кротів — нав’язаною умовою президентської гри. Якщо Литвину вдасться утриматися в спікерському кріслі досить довго, то в міру ослаблення Президента в нього може з’явитися вибір. Сьогодні ж цього вибору у Володимира Михайловича немає: ставши другою людиною в країні, Литвин перетворився на об’єкт політичного процесу, практично розпрощавшись зі статусом суб’єкта.

Тепер, коли ми трохи поговорили про роль історії в долі окремо взятої особистості, спробуємо розібратися, якою буде роль особистості в самій історії. Поза сумнівом, обрання Литвина главою парламенту стало фактом, який підтверджує здійснену ревізію результатів виборів. Те, що не добудували за допомогою адмінресурсу під час передвиборної кампанії, вдалося добудувати безпосередньо у Верховній Раді. Влада штучно створила найбільшу фракцію. Чи мала ця фракція право претендувати на те, щоб зайняти першу посаду в президії? Ні. Не мала. По-перше, тому, що після остаточного розподілу портфелів, а можливо, і до завершення цього процесу «Єдина Україна» припинить своє існування як найбільша фракція в парламенті. По-друге, ряди цієї фракції поповнювалися зовсім не з ідеологічних міркувань, які мали на увазі підтримку влади. При написанні заяви рукою депутатів водили або страх, або користь. І ця психологічна обставина може радувати Президента з точки зору результату, але одночасно має засмучувати до неможливості — із точки зору самолюбства. Леоніда Даниловича в майбутньому чекає найстрашніше покарання — безроздільна людська самотність. Та сьогодні він дозволяє собі розкіш не замислюватися над цим. І нарешті, по-третє. Виконроби найбільшої фракції відпочатку обдурили електорат, оскільки ядро з 36 депутатів, які пройшли за списком «Єдиної України», дорощували в основному мажоритарниками, які отримали мандат у вигляді самовисуванців, а не ставлеників блоку влади. У такий спосіб штучно створена фракція, сформувала за допомогою Президента та силових органів штучну більшість, яка обрала неприродну, із погляду результатів самих виборів, президію. Уявіть собі на секунду, що Президент самоусунувся від процесу обрання президії, не підключив до пошуку 226 голосів СБУ, податкову, МВС і губернаторів. Хто в цій ситуації поставив би на спікерство Литвина гривню? 226 голосів стали оцінкою ступеня демократичності й незалежності в сфері взаємовідносин між гілками влади. Лише на один голос більше в парламенті мають ті, для кого раціо важливіше за мораль, гроші важливіші за свободу, можливість взяти в управління підприємства важливіша за можливість управляти країною.

Та 221 депутат усе-таки вистояв. Перефразуючи великого класика, можна сказати так: усі депутати голосували за пакет Литвина з однакової причини, а проти — з різних. Однак сам факт, який демонструє здатність половини законодавчого органу опиратися владі й головне — її методам роботи з депутатами, яскраво свідчить про те, що ми вступили в еру занепаду адмінресурсу. Його ккд виявився надзвичайно малим під час передвиборної кампанії. За допомогою адмінресурсу вдалося досягти поставлені Президентом внутріпарламентські цілі. Це правда. Та 226 — це не той результат, який може свідчити на користь «монарха». Процес розпаду пішов. Безсумнівно, він буде болісним. У випадку, якщо сторони не знаходитимуть час від часу компроміс, процес обіцяє обернутися війною з обопільними втратами. Проте історична зміна правил гри неминуча. І вичерпатися заміною особистостей у вищих державних кріслах вона не може. Більшою чи меншою мірою до перемін готові всі. Хтось готовий змінювати людей, хтось правила. Проте нині це не важливо. Тому головне сьогоднішнє питання — чи стане Володимир Литвин як представник Президента у ВР каталізатором цих перемін, викликаючи своєю поведінкою загострення хронічного захворювання влади, чи він стане гальмом для прогресивних змін?

Узурпуючи контроль над верхами, Президент втрачає вплив і авторитет у низів. Уже сьогодні в рейтингу недовіри він займає перше місце — 51%. Велика кількість гравців намагається отримати статус спостерігачів, про всякий випадок підтримуючи відносини з владою й обнадійливо підморгуючи опозиції. Тішитися надіями не варто. На сьогоднішній день паритету сил у парламенті між тими, хто готовий змінювати правила гри й тими, хто не ризикує приєднатися до процесу, немає. Проте наявність чіткої опозиції, представленої Тимошенко і Морозом, а також визначеної як «альтернативна владі» «Нашої України», свідчить про те, що спікеру знадобляться неабиякі лоцманські здібності для виконання покладених на нього функцій. Щоправда, сама по собі постать Володимира Литвина підказує, що компроміс між силами знаходити буде дуже складно. Його присутність у спікерському кріслі почасти зменшує шанси для проведення демократичних змін. З іншого боку, однозначне політичне забарвлення президії дає можливість вільним від президентського впливу силам повністю перекласти відповідальність за те, що відбувається в країні, на команду Леоніда Кучми. І якби опозиція була монолітною, то цією перевагою як у публічній, так і в реальній політиці вона могла б серйозно скористатися. Чи стане Литвин гальмом, чи стане каталізатором, відповісти на це запитання — складно. Оскільки владні привілеї самого спікерського поста компенсуватимуться подразненням, яке викликає екс-глава адміністрації в рядових депутатів і певних сил. Вивчення регламенту, який Володимир Михайлович незабаром подужає, знівелюється відсутністю розуміння того, що на відміну від виконавчої влади та президентської вертикалі, взаємовідносини в сесійній залі будуються за паралельним принципом, там усі рівні, оскільки всі отримали підтримку не вищого чиновника, а сотень тисяч виборців. За цих умов Володимир Михайлович ризикує стати фоном для основних гравців. Саме на його тлі за симпатії населення боротимуться лідери опозиції. Саме на його тлі за симпатії Президента боротимуться ті, хто розраховує конвертувати власну лояльність і корисність у більш матеріальні дивіденди.

Зробивши Володимира Литвина спікером, Президент не дав можливості Віктору Ющенку закріпити перемогу на виборах кадрами в президії. Та при цьому Леонід Данилович не зміг створити постійно діючої робочої та лояльної більшості в парламенті. Президент зміг створити нестерпні умови для існування бізнесменам, які підтримують Ющенка. При цьому Президент не зміг бізнесменам лояльним вказати на перспективну постать, здатну в майбутньому зайняти місце Леоніда Даниловича. За крісло Володимира Литвина Президент заплатив антипатією Ющенка, що зміцніла, і наданням Віктору Медведчуку реанімаційного шансу.

У цілому ж нічого непередбаченого не сталося. Про подібний розвиток подій «Дзеркало тижня» писало на початку передвиборної кампанії, припускаючи зокрема, що таким етапом внутріпарламентської постспікіріадної та постпортфельної епопеї стане чергова й не остання переструктуризація ВР. Якби главою парламенту стали Безсмертний, Табачник, Мороз сценарій би не змінився. Гравці визначаються зі своїми інтересами, шукають інструментарій для їх захисту і вираження. Набута Володимиром Литвином за останні півроку одіозність, скоріше за все, допоможе опозиційним парламентським силам швидше відчути межі можливих компромісів, утриматися від асиміляції. Втім для позиціонування різновекторних сил та їх можливостей налагодити конструктивну роботу парламенту постать спікера не настільки принципова, як постать чинного й майбутнього Президента. Знати б прикуп...