Він вірив у чистоту снігів і слів

От не вкладається це у голові — і все. Ще 10 травня нам стало відомо, що в групі альпіністів, які зникли на Ельбрусі, був і наш комерційний директор Славко Зоря (В’ячеславом Сергійовичем його навіть юна редакційна поросль «останніх призовів» не називала). Ми вірили, що група знайдеться, незважаючи на 50-градусні нічні морози та ураганний вітер. Усі ці дні ми сподівалися на диво. Але все перекреслило повідомлення з Нальчика: серед дев’яти знайдених на висоті
5300 м тіл — українські учасники групи: Микола й Олександр Хоруженки (батько і син), Максим Мельник і В’ячеслав Зоря...

Завжди зібраний, не по роках розважливий (а прийшов він до нашої редакції 11 років тому 25-річним юнаком), з вічною іронічною усмішкою. В дитинстві, у своєму рідному полтавському селі Веселий Поділ, мріяв стати архітектором, а одержав диплом радіоконструктора. Однак роботи за фахом не знайшлося — профільні заводи «лежали». Так Славко й опинився у лютому 95-го в редакції нової, яка щойно починала спинатися на ноги, газети — «Дзеркало тижня».

Жорсткий був час. Деякі редакції, щоб вижити, підторговували книгами, цукром, холодильниками, консервами — та чим завгодно... З цією метою в багатьох із них з’явилися посади комерційних директорів. Роль Славка у «Дзеркалі» була іншою. Як людина системна, він відстоював зовсім інший підхід: вирішальними в успіху — а отже й у виживанні газети — є зміст, рівень професіоналізму, вміння вловити те, чим живе суспільство. Лише це гарантує зростання тиражів, рекламу та доходи.

Досвідчені керівники «Укрпошти» пророкували, що без кримінальної хроніки, гороскопів, «полунички» та іншого нам не вистояти. Пропонували навіть парі: газета не протягне й півроку. Однак і комерційна служба «ДТ» (гучна назва для тодішніх двох співробітників), і редакція загалом стояли на своєму. Складені Славком складні таблиці, графіки, формули й обґрунтування (конструктор є конструктор!) мало хто розумів. Проте от скоротили під його «тиском» час на підготовку матеріалів — і в десятках міст України «Дзеркало» почали отримувати на два дні раніше. У тому, що за одинадцять років існування газети не було жодного зриву її випуску (хоча іноді ні на папір, ні на оплату типографських послуг грошей не вистачало), є заслуга і наших «комерсантів», під керівництвом В’ячеслава.

Він ковтав масу літератури з філософії, маркетингу, економіки редакційної діяльності, щедро ділячись здобутими знаннями з колегами. Він був коханим чоловіком, турботливим батьком і сином. Тепер на тендітні плечі Наталі лягли турбота з виховання Іванка і Олексійчика. Чим зможемо — допоможемо.

Дехто гірко ремствує: «Ну, навіщо він пішов у ці гори?» Та просто тому, що завжди прагнув випробувати себе, любив і тонко відчував красу, хотів бути прикладом в усьому для своїх синів — майбутніх чоловіків. Пам’ятаєте, у Висоцького:

Ложь, что умный в горы не пойдет!

Ты пошел — ты не поверил слухам, —

И мягчал гранит, и таял лед,

И туман у ног стелился пухом…

Если в вечный снег навеки ты

Ляжешь — над тобою, как над близким,

Наклонятся горные хребты

Самым прочным в мире обелиском.

У цей тяжкий час ми висловлюємо своє щире співчуття мамі Славка — Клавдії Павлівні і батьку Сергію Юхимовичу, усім близьким і рідним. Світлу і вдячну пам’ять про цю чудову людину, одного з «піонерів» «Дзеркала тижня» ми збережемо в наших серцях.

Славко був дуже стриманою людиною, але якось у задушевній розмові він признавався, що якби у нього було два життя, то друге він хотів би прожити ченцем для того, щоб присвятити себе пошуку Істини, осягнути Сенс життя тут і зрозуміти що там — за Межею. Тепер він знає.