Вільні медіа: спроба №...?

Одне зі знамен цього тижня затягали в столиці. Тут знову скандал. І знову не на рівному місці. Журналісти «Вечірнього Києва» заявили про цензуру і втручання столичної влади в редакційну політику. Парламентський комітет із питань свободи слова та інформації засудив не лише позицію мерії стосовно ЗМІ, а й розповсюджувачів преси, котрі страйкували минулого тижня через тяганину під час переукладання договорів оренди кіосків. Ми ж укотре поцікавилися: чи знайдуть зрештою керівники країни, яка сповідує демократію, у собі сили дотриматися-таки Конституції і привести до спільного знаменника дві досить прості речі: обов’язок мас-медіа нести правду і право суспільства її знати?

У зв’язку з цим у високих кабінетах знову заговорили про роздержавлення комунальних і державних ЗМІ. За словами керівника парламентського комітету Андрія Шевченка, у країни справді є час (до наступних виборів) на те, щоб відмовитися від популізму і зробити реальний крок у цивілізовану Європу, де, можливо, у медіа буде не менше проблем із «диким» власником, проте напевне виявиться більше шансів його «окультурити». Що апріорі неможливо зробити, перебуваючи в кишені у влади. У комітеті вже обговорюють два проекти роздержавлення ЗМІ. Наскільки цей крок назрів і які тут можуть бути варіанти, — міркуйте самі.

Київ і його «дядько»

— За три тижні мого редакторства владу кидало в різні боки, — заявила на прес-конференції в інформагенції УНІАН в.о. головного редактора газети «Вечірній Київ» пані Воробйова. — У результаті начальник управління столичної адміністрації по зв’язках із громадськістю та ЗМІ Тетяна Васильєва просто констатувала, що ми можемо критикувати всіх, окрім мера. У подачі опозиції нам було запропоновано виявити особливу майстерність, яка б повертала ситуацію не на її користь. Отже, говорити про свободу слова в комунальних ЗМІ сьогодні, щонайменше, не етично. Візьміть «Вечірній Київ», «Хрещатик», «Українську столицю» і порівняйте — це ж близнюки-брати! «Вас ніхто не просив давати думку Луценка, — днями сказала пані Васильєва. — Це лягло чорною плямою на вашу біографію». «Не треба ставити пряму мову! І шпальти — на вичитку!» — вказували мені, але, зауважу, тільки в усній формі. Таким чином, очевидно, пани від влади «демократизувалися», залишивши за собою право сказати і після цієї прес-конференції: «Ми ні при чому, ми не телефонували і звідки ви взагалі все це взяли?» — підсумувала в.о. головного редактора.

Як у воду дивилася. Перший заступник мера Денис Басс, який курирує взаємини влади та ЗМІ, завив, що навряд чи є необхідність коментувати те, що відбувається. «Наклад цих газет настільки мізерний, що мені шкода свого часу на дзвінки їхнім редакторам. Як, утім, шкода і грошей, які витрачає мерія на їхнє утримання. Що ж стосується позиції пані Васильєвої, то про це краще спитати у неї. Я їй таких команд не давав, — уточнив заступник. — І взагалі, нам коли й потрібні, то цікаві, рейтингові видання, які могли б конкурувати на ринку з «Фактами», «Комсомолкою», газетою «Сегодня». Ось туди я телефоную. Як, утім, спілкуюся і з директором ТРК «Київ», де з приходом нового керівництва намітився справжній прорив».

Про «прорив» столичного каналу ми півтори години розмовляли з в.о. директора ТРК «Київ» Микитою Бєльським. Там не тільки поміняли заставки, а й частину творчого колективу. Йдуть судові позови. Серед звільнених і тих, хто звільнився «за власним бажанням», є як ще нікому не відомі кореспонденти СТН, так і «старий вовк» екрана Володимир Заманський. До речі, всі ці «дрібні творчі неприємності» відомий нам заступник Денис Басс назвав «виключно редакційною політикою нового керівництва, за яку влада не несе жодної відповідальності». У цьому контексті видався цікавим саме цей момент інтерв’ю з Бєльським.

— Ви прокоментуєте судові розгляди та звільнення журналістів?

— Колишнього директора Ткачука звільнив мер, Заманський звільнився сам, пославшись на вік і здоров’я, пані Горбань була звільнена мною за прогул. Тож триває об’єктивний процес формування колективу. Його новий виток.

— У каналу є проблема з цензурою?

— У нас є управління в адміністрації, з яким ми радимося з деяких питань. Але жодних указівок нам не дають.

— ...Самоцензура?..

— Це філософське питання. Самоцензура є в усіх. Ви ж не матюкаєтеся на шпальті. За іншими параметрами я це явище не оцінював.

— Я маю на увазі самоцензуру стосовно хазяїна.

— Хазяїн у нас — громада. Але це занадто абстрактна категорія.

— Обличчя не видно?

— Можливо. Але громада вибрала собі владу в особі Іванова, Петрова, Сидорова... Тобто влада — це частина громади, якій остання делегувала свої повноваження. А ми сьогодні чомусь розділяємо ці поняття, розв’язуємо якісь конфлікти...

— Ви щось знаєте про проекти роздержавлення? Готові до вільного плавання?

— Насамперед треба запитати про це у самої громади. Чи потрібні комунальні ЗМІ? Якщо громада скаже «ні», тоді й можна казати про вільне плавання. Якщо скаже «так» — отже, так тому й бути. Ми розмовляли з Черновецьким із цього приводу.

— І часто ви з ним розмовляєте?

— Буває.

— Ви сперечаєтеся чи як?..

— І сперечаємося теж. Мені цікавий він як лідер.

— Що ви про нього такого знаєте, чого не видно у віртуальному просторі?

— Я можу сказати. І це справді буде цікаво. На мій погляд, ця людина досить унікальна. Чомусь сьогодні у суспільстві лише дві основні цінності — влада і гроші. Маленька людина, велика людина... Усе зводиться до цих двох речей. А з таких одиничок складаються колективи, громади... Мені здається, що Черновецький ці речі просто переріс. Йому не треба більше грошей, аніж у нього є, і не треба більше влади, аніж у нього є. І, в принципі, він прийшов сюди для того, щоб спробувати ці дві огидні складові нашого буття якось виправити.

— Ще один месія... місцевого масштабу?

— Крий Боже! Черновецький — він інший... Чого, на жаль, просто не видно за всією цією метушнею.

— Тож вам і карти в руки: чому досі не знайшли потрібний ракурс, не встановили правильне світло?! А то якось рішення останньої сесії по банку «Хрещатик» і землі не співвідносяться з месіанським образом вашого шефа.

— А що конкретно не співвідноситься?

— Я бачила чорне, але мене хотіли переконати в тому, що це біле. Технологія чи що якась... Так, знаєте-но, й увірувати недовго. Ці маніпуляції залом секретаря ради...

— Я зараз кажу тільки про Черновецького, а не про депутатів Київради.

— І я про нього ж та його юних послідовників.

— Я кажу про Черновецького.

— Ну тоді проаналізуйте як журналіст, як керівник столичного(!) каналу голосування по «Хрещатику».

— Я не можу цього зробити. Я не був присутній у залі.

— Але «це» тривало більш як чотири години. До речі, ваш канал транслював сесію в прямому ефірі.

— Я, на жаль, був в іншому місці. Повернувся лише надвечір.

— Але ввечері була «земля без аукціонів». Методи — ті ж. Вас як члена громади не обурює те, що відбувається?

— Я сесію в тому вигляді, про який ви кажете, не бачив.

— А минулу? Де руки перераховували, і кількість сидячих у залі депутатів на 20—30 чоловік не збігалася з кількістю тих, хто проголосував «за». До речі, те ж щодо землі.

— Мені якось мало віриться в те, що це можливо...

— Так ви б просто перерахували.

— Я не можу про це говорити...

Це щось із сфери стійкої залежності від тих, хто тебе годує. На рівні підсвідомості. До речі, Фрейд описав, але не Черновецький почав. І навіть не Омельченко. Система. «2000 року у нас був редактор Володимир Рубан, — каже відомий спортивний журналіст «Вечірнього Києва» (а колись «Вечірка» виходила півмільйонним накладом) Валерій Валерко. — «Любов» із Омельченком і Томенком у нього не склалася. Але з його відставкою ми зрозуміли, як важко бути при владі без редактора, котрий уміє тримати удар. Рупором Омельченка ми, звісно, не стали, але й можливості розвернутися, — також не здобули. Мені дискомфортно в цій ситуації. З одного боку, правильні слова прозвучали на прес-конференції — про свободу слова, про свавілля влади... З другого, слід усвідомлювати те, що ми самі почасти винні. Мені соромно за наш низький наклад. Коли казати відверто, то я вже дозрів до усвідомлення того, що потрібно іти геть із такої преси».

Але якщо заслужений журналіст України Валерко лише «дозрів», то досить відомий Заманський уже пішов. Так, на своїй кухні, старанно заварюючи каву, Володимир Якович проводив роботу над помилками, зачепивши, напевно, найболючіші місця сьогоднішньої журналістики.

— Багато хто звинувачував і звинувачує мене в роботі на Омельченка. Але я щиро вірив у те, що казав про цю людину і її справи. Може, в цьому моя помилка?... На одній із зустрічей із новоспеченим мером Черновецький назвав мене «великим журналістом». Потім його наближені натякали, мовляв, давай, вияви позицію, віддяч... Потім запрошували до «співробітництва» інакше: зняли з ефіру кілька програм. Я пішов. Пишаюся цим своїм учинком. Мої заробітки впали втричі. Тепер я навряд чи поїду відпочивати до Парижа. Втім, я маю колосальний досвід і ім’я, проживу... А от що робити молодій дівчині Оксані Горбань, яку звільнили з роботи на самісінькому початку шляху?..

— Але ця дівчина бореться за справедливість у суді. А є ще й інші дівчата. Давайте про них.

— Їхнє становище жахливе. Мені дуже не хотілося б називати прізвища. І не хотілося б, щоб вони себе впізнали. Тому що в глибині душі я їм співчуваю і навіть розумію. Уявіть собі молоду здібну журналістку, котра отримала від Омельченка квартиру, яку, до речі, треба обставити. А після студентської бідності так хочеться зітхнути, хочеться поїхати за кордон... І от їй кажуть: «підкоректуй сюжет». І вона коректує. Їй це неприємно. Вона прагне бути об’єктивною. Але вона не має права сказати, що так не можна керувати містом. Вона зобов’язана.

— А як не стати зобов’язаним?

— Це залежить від роботодавця. Насамперед він не повинен бути підлотником. Але якщо ви підете і спробуєте пошукати іншого, не факт, що ви його знайдете.

— Виходу немає?

— Вихід у тому, щоб бути чесною людиною. А бути чесною людиною насправді дуже важко. Це потребує великих сил — і душевних, і фізичних. Мусять бути чесними і журналісти, і роботодавці. Але ж більшість і тих і других по-іншому мислити вже не можуть. Звісно, не можна порівняти те, що відбувається сьогодні, з тим, що було за радянської влади чи за Кучми. Сама можливість говорити про це не тільки на кухні, а в залі інформаційної агенції чимало коштує. Проте прорвалися одиниці. Решта продовжує відчувати жахливий прес.

— Перехід державних і комунальних ЗМІ із рук влади до рук бізнесу ситуації не змінить?

— Я оптиміст. Еліта приречена на зміни. Так, одна дуже багата людина в Києві відкрила музей «Духовні скарби України». Друга — музей мистецтва. За великим рахунком, нам має бути байдуже, чому вони стануть кращими: тому, що «наїдяться», чи тому, що подивляться на своїх дітей і їм стане соромно. А може, просто книжок гарних начитаються...

Місія не здійснена?

Серед діючих суб’єктів непростого переговорного процесу роздержавлення ЗМІ — Національна спілка журналістів, Мін’юст, Всеукраїнська асоціація видавців і депутати. У принципі, всі вони не перший рік обговорюють реформу, встигли написати з цього приводу купу законопроектів.

— Адже річ не лише в столиці чи Черновецькому, — каже голова парламентського комітету з питань свободи слова й інформації Андрій Шевченко. — У нас десятки листів із міст і районів. Сьогодні журналіст, який працює в бюджетній пресі будь-якого рівня, принижений низькою зарплатою й ідіотськими вказівками мера, губернатора, секретаріату президента... Мета реформи — насамперед звільнити журналіста і вилучити зі схеми взаємин виробника і споживача інформаційного ринку зацікавленого посередника — державу, власника більш як півтори тисячі газет, радіо- і телеканалів по всій Україні. І коли подивитися на те, як живе світ, то там свобода слова справді пов’язана виключно з комерційними, а не державними медійними проектами. Однак тут можуть бути два геть різні підходи стосовно друкованих і електронних ЗМІ. Якщо в першому разі йдеться про необмежений ресурс, то в ніші електронних ЗМІ ресурс обмежений частотами. Тому один із десяти чи двадцяти працюючих каналів повинен залишитися поза бізнесом. Проте і поза державою. Я, як ви розумієте, маю на увазі суспільне телебачення, — підсумував Шевченко.

До речі, серед причин так і не здійсненого проекту суспільного мовлення в Україні, украй популярного в період помаранчевої революції, нардеп назвав не лише відсутність політичної волі у першої особи держави, а й не до кінця продуману стратегію створення такого каналу. «Треба було починати не з розробки закону, а з детального технічного та фінансового обгрунтування проекту, — каже політик із великим журналістським стажем. — Однак у ситуації, коли немає спеціального органу, який міг би цим детально зайнятися, логічним є створення експертної групи, яка й узяла б на себе відповідальність за розробку та супровід цього проекту на всіх етапах його реалізації. Причому в цю групу мають делегувати своїх представників не лише ЗМІ, а й президент, парламент, прем’єр. Тільки такий підхід може надалі виключити чергове «прокатування» проекту». Але якщо в орбіті суспільного каналу Шевченко бачить нинішні НТКУ, УТР та обласні телевізійні компанії, то з комунальними, такими як ТРК «Київ», — велике запитання. За логікою речей, вони також повинні стати в ряд суспільного мовлення, однак над тим, яким чином це здійснити, на думку нашого співрозмовника, ще доведеться посушити голови експертам.

Повертаючись, втім, до друкованих ЗМІ з їхнім необмеженим ресурсом і такими ж можливостями, нагадаємо, що основним каменем спотикання в змаганні проектів «вільного плавання» стало майно редакцій. Так, Асоціація видавців, яка представляє приватний медіаринок, із самісінького початку і не без власного комерційного інтересу наполягала на стандартній приватизації приміщень: з аукціону і за гроші. НСЖУ, зі свого боку, категорично виключала такий розвиток подій, мотивуючи свою позицію тим, що більшість редакцій не зможуть викупити приміщення та майно, які, до речі, не завжди купувалися на бюджетні гроші. За п’ять років протистояння сторонам, здається, вдалося досягти певного консенсусу. Проект Мін’юсту, яким активно стали займатися в період господарювання пана Головатого, об’єднав позиції «дружніх» сторін. У проекті передбачені різні шляхи передачі державного та комунального майна редакціям. Серед них і довгострокова оренда за символічну плату, і безкоштовна передача, і приватизація за зниженою ціною.

Однак досі дискусійним залишається питання подальшої долі звільнених ЗМІ. Голова парламентського комітету, говорячи про необхідність поступового процесу роздержавлення (два-три роки) не виключає кілька можливих сценаріїв розвитку подій. По-перше, не всі колективи виживуть. І з цим, на думку Шевченка, необхідно змиритися, допомагаючи лише тим, хто справді здатен зорієнтуватися на ринку. При цьому нардеп окремий акцент робить на соціальних гарантіях для тих журналістів, котрі в якийсь момент можуть опинитися на вулиці. По-друге, на ринку можуть не лише активізуватися вітчизняні власники, а й з’явитися закордонні інвестори. «У плані розвитку журналістських стандартів, напевно, іноземний інвестор принесе більше користі, — переконаний Шевченко. — Однак із погляду розвитку внутрішнього ринку й економіки усе ж таки повинні працювати українські гроші. Як усе складеться, вгадати важко».

У частині прогнозування сміливішою виявилася юрист НСЖУ Тетяна Котюжинська. На її думку, шляхетна справа роздержавлення може закінчитися повною монополізацією медіаринку. Якщо цього, звісно, не передбачити і не позначити інструменти, здатні обмежити небезпечні процеси.

— 2004 року в Страсбурзі було прийнято звіт Ради Європи щодо транснаціональної медіаконцентрації, — каже Тетяна Котюжинська. — Як виявилося, твердження про те, що західні власники сприймають ЗМІ лише як бізнес, — міф. Такий підхід вітається лише в «жовтих» виданнях. Що ж стосується інформаційної преси, то там усе зовсім не так просто. У Європі, зокрема й у країнах розвиненої демократії, на інформаційних ринках оперують усього один-два власники, які мають необмежений вплив на редакційну політику. Як приклад наводиться Берлусконі, котрий тривалий час вдало маніпулював власними ЗМІ.

Країни нової демократії також опинилися під загрозою. У Румунії приватизація ЗМІ вже минула. Що, однак, відповідно до звіту Ради Європи, не призвело до свободи інформації. Про цензуру заявили два румунські журналісти. Власники ж, насамперед іноземні, співвідносять редакційну політику виключно з бізнесовими інтересами. Останні, своєю чергою, асоціюються з цілком конкретними політичними проектами. От і вся арифметика, — каже юрист.

Вихід? Мудра держава завжди може знайти потрібний інструмент. В Австрії, приміром, існує програма державної підтримки других за накладом видань. Звісно, у нашій країні може виявитися так, що якась не менш «мудра» газета назавжди може стати другою, аби одержувати гроші з казни. Але це навряд чи повинно зупинити реформу. Ще одним із можливих важелів державного регулювання процесу експерти називають чіткі дії Антимонопольного комітету. Інше питання: наскільки це можливо в умовах української реальності?

…Багато людей вважають: основне завоювання Майдану, яке владі не вдалося розбазарити, — це свобода слова. На жаль, останні події в столиці свідчать про те, що то був усього лише ковток свіжого повітря. І коли одним його не вистачило, аби остаточно розпростати плечі, то інші встигли захлинутися від несподіванки, так і не усвідомивши, навіщо їм це повітря необхідне. Влада ж автоматично скористалася цією обставиною, повернувши усе на круги своя. І сьогодні немає жодних гарантій, що президент не захоче залишити за собою право телефонувати на «перший-національний» і давати свої вказівки, накривши черговим «мідним тазом» суспільне телебачення. А прем’єр не побажає пообговорювати законопроект років зо п’ять, дозволивши й надалі Черновецькому і Ко вичитувати шпальти задавлених комунальних ЗМІ.