ВІДДАЙ ДРУЖИНУ ДЯДІ, А САМ ІДИ ДО ТЬОТІ?

Марудна це звичка — вважати людей кращими, ніж вони є насправді. Вкотре зрозуміла це, остаточно переконавшись у прагненні Президента подовжити час свого керівництва країною до 2006-го, а ще краще — до 2008 року. Зізнаюся, що неодноразово доводилося сперечатися і з колегами, і з політиками з цього приводу, переконуючи їх, що Президент утомився, що на таке грубе порушення Конституції він не піде, що Кучма усвідомлює — люди за нього не проголосують, і т.д., і т.п. Помилялася я. Президент затіяв чергову гру з розряду тих, у яких так азартно неодноразово брав участь, — безвиграшну. Вкотре згадую Славу Піховшека людських часів: Кучма перебував при владі завдяки або ж нелюдському везінню, або ж нелюдській тупості опонентів. У безвиграшній грі завжди вигравав Президент і завжди програвала країна. Зараз їй лише належить зрозуміти, що з нею хочуть зробити. Вона все ще перебуває в невіданні, а ось політикум уже нервово активізувався, правда, від деякого шоку, викликаного президентським «другим щастям», ще не оговтався.

Хоча, з іншого боку, Президента можна зрозуміти. По-перше, Леонід Данилович любить владу і не мислить себе без неї. Любовне колекціонування повноважень було потрібне Президентові не для того, щоб ефективно вирішувати проблеми країни, а для того, щоб вершити долі і не підпускати до трону нікого, хто міг би спробувати на нього всерйоз претендувати. Влада Леоніда Кучми — це не прикладна математика. Вона виражена формулами поділів у ручному режимі, розведень та політичних ігрищ. Однак цих формул не можна застосувати в житті так, щоб у результаті вони підвищили рівень життя, усталили авторитет держави на міжнародній арені, зміцнили демократію. Збереження Президента на термін триваліший за той, що відведено Конституцією, означатиме продовження інтелектуальної стагнації держави й суспільства. Причому ця інтелектуальна й аморальна стагнація стосуватиметься абсолютно всіх сфер. Сам Леонід Данилович із цим ніколи не був згоден. Але крилатим стало його запитання: «То що ж ми будуємо?» Маса ним самим даних суперечливих відповідей довела лише той факт, що нічого Леонід Данилович будувати не збирався, його метою було скупити будівельні майданчики і не дати розгорнути будівництво іншим. І в цьому, треба сказати, Президент досягнув успіху. Тож і міста не буде, і саду, повірте, не цвісти, поки такі люди...

Однак повернімося до резонів Президента. Другий такий: Леонід Кучма не зміг знайти наступника, який, за в міру об’єднаних зусиль провладної еліти, зміг би прийти до влади 2004 року. Усі, на кого Леонід Данилович міг би поставити, мають великі проблеми з рейтингом. Крім того, серед можливих претендентів, чиї прізвища неодноразово називалися, немає людини, якій Леонід Данилович міг би необхідною мірою довіряти. До його власних оцінок потенцій кожної карти в заслиненій кадровій колоді можна приплюсувати зусилля, яких докладають члени його оточення до дискредитації одне одного. Кожен із борців за власне світле політичне майбутнє і за міцне бізнесове теперішнє подбав про те, щоб опустити в очах Президента свого конкурента. Леонід Данилович завжди заохочував такий плюралізм думок. Це дозволяло контролювати ситуацію. Проте отримувана інформація не миналася безслідно з погляду складання портрета людей, що його оточували. І одна річ використовувати їхні слабини, таємниці та фобії у своїх інтересах, інша — довіритися людям, чиї слабини, таємниці та фобії ти багаторазово експлуатував. Та й потім, ставши свідком численних обманів і зрад, Президент не без підстав може замислитися над тим, а чи не застосує до нього по виході у відставку тих самих методів наступник?

Накопичена недовіра і відчуття аури підколодної любові сподвижників призвели до серйозного зростання впливу на Президента членів сім’ї.

І ось тут — по-третє. На пролонгації перебування при владі наполягає сім’я Президента й передусім, як стверджують утаємничені, Людмила Миколаївна. Так це чи ні, а розмови про хоча б якогось наступника ще з січня на Банковій припинилися і почався гарячковий пошук комбінації, що могла б дозволити Леонідові Кучмі залишитися біля керма і стати гарантом не лише Конституції, а й власної безпеки, власних прав, свобод і капіталів.

На сьогодні у Президента, окрім рефлекторно намацаної мети, немає фактично нічого. А точніше, є низка досить грубих, із юридичного погляду, накреслень щодо того, як вирішити поставлене завдання. Поки що накреслено два шляхи: або пролонгація повноважень чинного Президента до 2006 року і проведення одночасно виборів парламенту і Президента (що не є гуд навіть без урахування особистостей), або третій термін.

Почнемо з останнього. Третій термін Леоніда Кучми — неконституційний. Про це безліч разів говорили і політики, і експерти, і судді, та й сам Президент. Водночас, якщо припустити, що судді Конституційного суду знайдуть якісь лазівки, то Леоніду Даниловичеві на шляху до своєї мети доведеться подолати кілька кілець цивільної оборони. До останнього телезвернення Президента, суть якого не повною мірою зрозумів політикум і взагалі не зрозуміло населення, в Україні існував ніби мовчазний договір між елітою та суспільством: «Гаразд, давайте дотерпимо, 2004 рік не за горами». У тому числі і з цієї причини знизилася підтримка населенням активних дій опозиції й водночас на кілька позначок підвищився показник здатності до прийняття самостійних рішень у пропрезидентській частині парламенту. Своїми ініціативами, покликаними подовжити термін перебування при владі, Президент створив форс-мажорні обставини для вищезгаданих домовленостей.

Якщо надбанням гласності стане чіткіше формулювання завуальованих в указі намірів, то існуючий баланс може бути порушений, і пасивне невдоволення главою Української держави може перейти в активну фазу.

Є, правда, багато скептиків, які небезпідставно вважають, що народ вийде на вулицю лише в тому разі, коли вийде закон, що гласить: «Кожному, хто вкрав більш ніж на 50 гривень, — в’язниця». Будь-які інші складнощі, труднощі й негаразди населення України в змозі пережити за будь-якої влади. Активізацію протестних акцій, у разі настання привселюдної ясності щодо намірів Президента залишитися на третій термін, упевнено прогнозувати, може, і не варто, проте всі соціологічні опитування демонструють надзвичайно високий рівень незадоволення суспільства діями Президента, найвищий показник недовіри до нього, що робить практично нереальною можливість зібрати достатню кількість голосів на виборах 2004 року на користь Л.Д.Кучми. Леонід Кучма демократичним шляхом обраний бути не може. Для перемоги йому необхідна тотальна і беззастережна фальсифікація, що проблематична сама по собі, а крім того, дуже небезпечна з погляду наслідків. Президент, обраний із скандалом, не потрібен ні оточенню, ні Заходу, ні Росії. Захід просто не визнає результатів виборів, унаслідок чого з неприємностями, масштаби яких у мініатюрній формі були продемонстровані санкціями FATF, зіштовхнуться і сам Леонід Данилович, і його найближче оточення, що, зрозуміло, нікого в його оточенні не влаштовує. Росія, що, як уже писало «ДТ», не в захопленні від збереження біля українського керма флюгерного партнера, не зацікавлена також і в міжнародному скандалі, пов’язаному з фальсифікацією виборів. Річ у тому, що Москва поставила собі мету потрапити в пристойне товариство, у зв’язку з чим їй не хотілося б, щоб її інтеграційні зусилля на пострадянських теренах виглядали як збирання навколо себе одіозних держав, парій. Розпочаті зусилля Москви з налагодження відносин між цивілізованим світом та Лукашенком свідчать про прагнення Росії очистити імідж своїх сателітів. Ще один президент-ізгой у країні, патронат над якою Росія намагається продемонструвати світові, Путіну не потрібен. Мабуть, єдиною людиною в Росії, яка щонайактивніше підтримує владне прагнення Леоніда Кучми, є Віктор Черномирдін. І це зрозуміло, він разом із партнерами має занадто тісні стосунки з українським Президентом і занадто великі плани, реалізація яких від цього Президента залежить. Проте самого Віктора Степановича для підтримки міжнародного іміджу глави держави явно замало. Отже, можна зробити висновок, що в третьому терміні Президента не зацікавлений ніхто: ні народ, ні еліта, ні Захід, ні Росія. А ось у пролонгації...

Пролонгація — трохи інша річ. Проти неї у президентському оточенні, мабуть, мало хто всерйоз виступатиме. Тому що ніхто на сьогодні не відчуває в собі сил зіграти у вибори-2004 і гарантовано перемогти. Шансів на перемогу немає ні в Медведчука, ні в Януковича, ні в Тігіпка, ні у Литвина. Чому б, якщо перемога неможлива, не взяти додаткового часу, збивши з темпу противника? Всі перелічені вище персонажі можуть змінити місце роботи, проте кожен з них при чинному Президентові може бути впевнений у стабільності своєї причетності до кола тих, хто вершить долі держави. Від Леоніда Даниловича втомилися всі, проте чіткої альтернативи, з якою більшість великих гравців або фінансово-політичних груп прагнули б пов’язати своє безхмарне майбутнє, немає. У принципі, це коло опору не стане лінією серйозного опору і Президент може пройти його досить безболісно.

Безрезультатно намагаючись намацати щось стабільне в українській політиці, Москва може досить спокійно поставитися до таких планів українського Президента: наступника немає, великого скандалу немає, ставленика Росії, здатного забезпечити в повному обсязі політичні й економічні інтереси Москви, — немає. Тож чому б і ні?

Захід ще раз переконається в тому, що Україна, і насамперед її населення, не належить до тих, хто там іменується self-made van. Дипломатично покрутить пальцем біля скроні й остаточно переключиться на важливіші перспективні і життєздатні напрями світової політики. У цій ситуації для Леоніда Даниловича важливо, щоб усе відбувалося за законом, а, на відміну від третього терміну, юридичний шлях до жаданої мрії пролонгації менш тернистий. Усе впирається в наявність трьохсот голосів у парламенті, необхідних для внесення змін до Конституції, що чітко визначає п’ятьма роками термін повноважень чинного Президента. І ось тут усі подивилися на Віктора Андрійовича.

Втретє доля Президента перебуває в його руках. Уперше — це було в 2000-му під час першого «касетного» скандалу. Вдруге Віктор Ющенко міг її змінити торік, якби він організаційно, політично та фінансово серйозно поставився до осінніх акцій протесту. В обох випадках Ющенко фактично врятував Президента. Як лідер «Нашої України» використає третій шанс? Адже сьогодні від нього і тільки від нього залежить, збере Президент у парламенті необхідні 300 голосів чи не збере? Зможе імплементувати результати можливого референдуму (до речі, нехай вони, результати, його ще влаштують) чи не зможе?

Обробка Віктора Ющенка Леонідом Даниловичем почалася саме тоді, коли закінчилися розмови на тему наступника. Їхня зустріч перед візитом Ющенка до Штатів була осяяна по-батьківському теплим ставленням Президента до володаря найвищого рейтингу. Саме тоді Леонід Данилович уперше промовив фразу: «Ось коли ти станеш президентом, ти зрозумієш, що...» Подальше значення не має. Показово лише те, що такий вислів Леонід Кучма під час наступних зустрічей із Ющенком вживав неодноразово. Колосальний і безрезультатний тиск на членів фракції «Наша Україна» нещодавно Президентом був узятий за вуздечку. Окремі представники фракції замигтіли на телевізійних екранах, деяким представникам «Нашої України» були запропоновані досить високі чиновницькі посади. Президентська милість навальним домкратом звалилася на фракцію Ющенка. У фракції, відчувши це, певний час вважали, що Президент, який здійснює багатоВікторну політику, надивився на війни Медведчука і Януковича, Медведчука й Пінчука, вирішив оголосити щось на кшталт перемир’я на «зовнішньому» нашоукраїнському фронті. Проте скринька й не була замкнена: Президентові потрібні голоси «Нашої України» для того, щоб залишитися при владі. У ряді ЗМІ вже висловлювались припущення, що глава держави може запропонувати Вікторові Ющенку як хабар посаду прем’єр-міністра. Через прес-секретаря лідера «Нашої України» Ірину Геращенко ми поставили Віктору Андрійовичу двоє таких запитань і одержали від нього дві такі відповіді.

— Погодилися б ви посісти посаду прем’єр-міністра, якби, приміром, восени Президент запропонував вашу кандидатуру на посаду глави уряду?

— Сама постановка питання має дещо провокаційний характер, особливо напередодні обговорення програми уряду у Верховній Раді. Не виключено, що такі версії закидаються для того, щоб ускладнити відносини «Нашої України» з «Регіонами України» й опозиційними фракціями.

Справді, щорічна зміна прем’єрів стала нормою української політики. Тільки-но листя зазеленіє на деревах або почне жовтіти — це означає, що Кабінет міністрів повинен піти у відставку. При цьому питання професіоналізму уряду, успішності його роботи, реформаторства чи ретроградства прем’єра мають другорядне значення.

Я — супротивник такої кадрової політики, такого кон’юнктурного підходу до формування Кабінету міністрів. Позицію «Нашої України» щодо призначення прем’єра ми оприлюднили в травні 2002 року в Договорі про спільні дії. Ми виступаємо за демократичну модель формування уряду: за результатами парламентських виборів партії-переможці створюють парламентську більшість, яка, у свою чергу, визначає склад уряду і висуває кандидатуру прем’єра. Позиція «Нашої України» не змінилася.

Примітно, що і Президент, двічі звертаючись до народу зі своїм баченням конституційної реформи, заявив, що прерогатива формування уряду повинна належати парламентській більшості. Отже, кандидатуру прем’єра має визначати більшість. Реальна парламентська більшість, а не псевдокоаліція, збита адміністративно-примусовим шляхом.

— Вікторе Андрійовичу, за яких умов фракція «НУ» проголосувала б за продовження повноважень Президента до 2006 року?

— Наступні вибори президента України повинні відбутися в жовтні 2004 року. Це відповідає нинішньому законодавству. Не думаю, що парламент може підтримати ідею про перенесення президентських виборів на 2006 рік. «Наша Україна» однозначно не підтримає таку ініціативу.

Погодьтеся, що відповідь на перше запитання досить обтічна. На друге — абсолютно чітка. Тим часом схема «на тобі прем’єра й відмовся від президентства на мою користь» досить примітивна. Проте можна розглянути низку чинників, які можуть вплинути на Віктора Андрійовича і змусити його пом’якшити свою позицію. По-перше, відомо чимало випадків, коли лідер «НУ» піддавався впливу Леоніда Кучми. Хтось пояснює це слабкістю характеру Ющенка, хтось наявністю в Президента компромату на главу «Нашої України», хтось говорить про психологічні особливості екс-прем’єра, пояснюючи його ставлення до Президента селянсько-ментальною повагою до старшого. Комусь останній аргумент може видаватися непереконливим, але це говорить лише про те, що в скептиків малий досвід спілкування з людьми, котрі звертаються до своїх батьків на «ви». По-друге, Ющенко ніколи не відчував симпатії до Леоніда Кучми. Але він ніколи до нього не відчував такої антипатії, як до Віктора Медведчука. Якщо для Симоненка, Тимошенко й Мороза гасло «Кучму — геть!» є органічним, то для Ющенка воно таким ніколи не було. А ось «Геть Медведчука» — для нього гасло дуже актуальне та прийнятне, так само як і для переважної більшості депутатів не тільки «Нашої України», а й провладної частини парламенту. Тож Президент Віктору Андрійовичу в пакеті може запропонувати не лише посаду прем’єра, а й відставку Медведчука.

По-третє, сьогодні президентські рейтинги Віктора Ющенка ледь перевищують 21 відсоток. По суті, з минулого літа він почав танути в розмірі соціологічної похибки. На піввідсотка, на відсоток прибічників Ющенка з кожним місяцем стає менше. У момент, коли потрібно буде приймати ключові рішення, а саме до осені, рейтинг Ющенка, якщо нічого не зміниться, виявиться меншим від 20 відсотків. Така тенденція вже зараз турбує нашоукраїнців. І якщо Ющенко не зможе знайти дійових механізмів для втримання рейтингу, то його, цілком можливо, переконають, що синиця в руках краще.

По-четверте, сьогодні Віктор Андрійович, попри безліч розмов, цілком контролює фракцію. Незадоволене бурчання можна почути в «Реформах», Рухах й інших групах, проте фракція голосує так, як говорить Ющенко. Пресинг із боку влади, а точніше фіскальних, каральних і слідчих органів не призвів до розколу фракції, у якій із самого початку було об’єднано коня з трепетною ланню. Але політика пряника теоретично може виявитися ефективнішою від політики батога, особливо після того, як заможних членів фракції довго тримали на голодному пайку, а членів амбіційних не допускали до посад. Адже Президент уже зараз спробує в оточенні Ющенка створити критичну масу людей із метою вмовити Віктора Андрійовича підтримати пролонгацію. Посади, контракти, об’єкти приватизації — ефективний і дійовий арсенал Президента. Інша річ, що далеко не всі лідери груп і партій контролюють своїх депутатів і отримана кимось посада чи підписаний кимось вигідний контракт зовсім не обов’язково відіб’ється на позиції інших членів підвідомчої групи. Костенку — костенкове, Порошенку — порошенкове і, можливо, навіть Пинзенику — пинзеникове. А ось чи одержить Президент своє — це велике питання, оскільки більшість у фракції може вирішити, що це чуже. Від «Нашої України» Леоніду Даниловичу необхідно 70—80 голосів. Одержати їх при розколі у фракції без санкції Ющенка не вдасться. Сьогодні Віктор Андрійович заявляє, що його фракція ні за яких умов не підтримає ініціатив, пов’язаних із пролонгацією. Тим часом, імовірність того, що восени лідер «Нашої України» дасть іншу ввідну, за умови відставки Медведчука, передачі поста прем’єра та падіння його президентського рейтингу — зберігається. У цьому випадку є кілька речей, на які варто звернути увагу нашоукраїнців. По-перше, відомо, що Президент хазяїн свого слова. Мало хто в політикумі це на собі не відчув. По-друге, участь Віктора Ющенка і частини фракції «Наша Україна» (оскільки вся не проголосує ні за яких умов) у реалізації планів пролонгації ставить хрест на майбутньому президентстві Віктора Ющенка, оскільки саме йому доведеться пояснювати країні, чому вона із цим нелюбимим президентом мусить жити до 2006 року. Його слова знайдуть відгук у серцях людей, так само як і слова, сказані на адресу Ющенка всіма без винятку лідерами опозиції. По-третє, Ющенко втратить фракцію, і навіть ставши прем’єром, не матиме підтримки в парламенті, хоч приблизно схожої на ту, яку він мав під час попереднього прем’єрства. По-четверте, Віктор Медведчук нікуди не подінеться. На сьогоднішній день він є найзалежнішою від Президента фігурою. Навіть із звільненням із посади голови адміністрації його залежність не зменшиться, так само як і не зменшиться бажання Президента використовувати Медведчукові ресурси. 6 березня Президент підписав указ про те, що розпорядження глави АП не є обов’язковими для виконання органами виконавчої влади. Указ не афішувався, проте його наявність — це радше жест, аніж дія. Поки що черга охочих вирішити важливе питання у приймальні Медведчука не зменшилася, а в приймальні прем’єра — не збільшилася...

Якщо Віктор Ющенко змінить своє рішення та підтримає Президента, то Леонід Данилович виграє час або для пошуку наступника, або щоб винайти формулу довічного продовження своїх президентських повноважень. А Ющенко дістане шанс покерувати економкою країни без підтримки парламенту, Заходу й остаточно втратить президентські перспективи. Утім, у разі чого, за всім цим ми зможемо спостерігати за допомогою ЗМІ Медведчука.

Якщо ж Віктор Ющенко залишиться на своїй нинішній позиції та зможе втримати низку членів фракції від спокус, то Президенту доведеться або проводити референдум (без надії на імплементацію результатів, або розганяти парламент (на що він не має повноважень), або шукати наступника (і фальсифікувати вибори), або покладатися на милість переможця. Принциповість не дасть гарантій перемоги 2004 року Вікторові Ющенку, але правовий цугцванг Президенту забезпечить: він буде змушений вийти за правове поле, причому так далеко, що країна зможе втратити його з поля зору.