Варіанти експериментів

Поринаючи у вирву хаотичного переговорного процесу, що захлеснув усі київські офіси й ресторани, я, чесно кажучи, не очікувала побачити настільки багаті розсипи мінливих позицій, метань між електоратом і грошима, принципами і самодурством, комфортом і відповідальністю. Стійким і чітким є відчуття того, що за часів найтяжчих днів Майдану в багатьох політиків позиція була набагато усвідомленіше принциповою, ніж нині. Розгубленість, злість і гарячковий пошук рішення, що забезпечить мінімальні втрати, властиві були на цьому тижні всім без винятку сторонам бурхливого політичного процесу. Що може народитися у перебігу поточних подій? Якими на сьогодні є варіанти виходу з кризи і розсипи їхніх наслідків? Спробуймо в цьому розібратися.

Варіант №1. Мабуть, його можна було б назвати класичним: створена «антикризова» коаліція формує виконавчу владу, БЮТ і «Наша Україна» переходять в опозицію. Саме за такий розвиток подій сьогодні найактивніше виступають «любі друзі». У чому полягають плюси цього варіанта?

По-перше, не розмиваються політичні бренди, як це неминуче станеться у разі створення широкої коаліції. «Наша Україна» зберігає за собою електорат і, можливо, перебудувавшись та реабілітувавшись, покращує рейтинг. По-друге, це шанс для країни отримати виразну опозицію, яка на європейський взірець створює тіньовий уряд, розробляє альтернативні законопроекти, виступає зі співдоповідями з найважливіших державних проблем, активно використовує механізми парламентських комітетів, до яких, безумовно, мають бути зараховані (як того вимагали для себе «Регіони», перебуваючи в опозиції) регламентний, бюджетний, із правової політики, боротьби з організованою злочинністю, свободи слова і, можливо, інші. По-третє, демонструючи цивілізовану поведінку, Україна вдруге після демократично проведених парламентських виборів дає сигнал про те, що вона здатна все-таки вибудовувати цивілізовані відносини між владою та опозицією. В умовах тотальної компрометації всіх українських політиків в очах Європи і США цей чинник важливий. Він не дає козиря тим, хто активно виступає за заморожування відносин з Україною на чотири–п’ять років через неспроможність чинної політичної еліти.

Тепер переходимо до мінусів. Перше запитання: наскільки вдасться БЮТу й «Нашій Україні» після приходу «антикризової» коаліції до влади утримати депутатів від переходу до переможців. На сьогодні у регіональних кулуарах із гордістю говорять про стовідсоткову готовність, наприклад, семи «бютівців» приєднатися до більшості. У самому ж БЮТі потенційних перебіжчиків налічують три десятки. Не критично, але переконливо. Абсолютно не виключається вихід частини «Нашої України», оскільки відомо, що за широку коаліцію давно й відкрито виступають Юрій Єхануров, Анатолій Кінах і навіть Борис Тарасюк. Та це поки що, адже досі питання з формуванням уряду коаліцією «Регіонів», Компартії і СПУ для багатьох не вирішене. Ситуація істотно зміниться, коли Янукович сяде у прем’єрське крісло. Утримання критичної кількості депутатів принципове для роботи обох помаранчевих фракцій в опозиції. У «Нашій Україні», в принципі, визріла схема утримання депутатів, і цією схемою вони готові поділитися з Юлією Тимошенко, але поки що не готові — із пресою.

Другий мінус цього варіанта — президент разом зі своєю політичною силою опиняється в опозиції до парламенту й виконавчої влади (не зрікатися ж Ющенку партії). У такому разі він зберігає максимальну підтримку решток свого минулого електорату, але втрачає кермо правління у країні. За ним, безумовно, залишається право ветувати закони і спрямовувати в Конституційний суд будь-яке рішення Кабміну. Однак Конституційного суду поки що немає, і коли, а також у якому складі він з’явиться, невідомо. А якщо «регіоналам» удасться розполовинити опозиційні помаранчеві фракції й прирости 60 депутатами — перебіжчиками з БЮТу і «НУ», то й президентське вето перестане бути дійовим механізмом, оскільки його могтиме подолати конституційна більшість. «Регіони» без формального входження «Нашої України» у коаліцію, швидше за все, просто примусять президента жити за статутом — а саме за Конституцією. З одного боку, це означатиме постійні конфлікти, оскільки дуже багато питань Конституцією не врегульовано. Але хто сказав, що парламентська більшість не зможе оперативно прийняти закони про президента і про Кабмін, а згодом, напружившись, захистити їх від президентського вето? Це Тимошенко можна було розповідати, що, всупереч Конституції, міністра внутрішніх справ має призначати президент; що губернатори, які, за Конституцією, представляються Кабміном на затвердження президентові, мають бути виключно президентськими людьми; що на ті чи інші посади в держмонополіях президент призначатиме своїх людей; що виконувати «доручення президента» — це обов’язок виконавчої влади; що укази президента не обов’язково мають погоджуватися в Кабміні та Мін’юсті. Вікторові Федоровичу таке розповісти буде дуже важко...

Але найважчим для президента, який не має опори у виконавчій владі й очолює політичну силу, що перебуває в парламентській опозиції, стане повне зміщення практичних акцентів. Я особисто не бачила черги, яка вишикувалася 9 липня — у день народження Віктора Януковича, але очевидці стверджують: повне дежа-в’ю. Такий натовп в країні стояв лише до Леоніда Даниловича. При Януковичі-прем’єрі, до речі, незалежно від того, залишиться «Наша Україна» в опозиції чи ввійде в широку коаліцію, президентська приймальня критичним чином порожніє, а прем’єрська забивається вщерть, тому що питання вирішуватимуться там. У принципі, і до цього Віктор Андрійович тільки для дуже вузького кола наближених займався розпасовкою держрішень. У разі появи договороспроможної альтернативи пуп землі переноситься на Грушевського. Реальні важелі, сконцентровані в руках прем’єра, дають можливість Януковичу вводити найвищі коефіцієнти вирішення питань. У переважній більшості він — безальтернативна інстанція.

І, нарешті, третя вада схеми класичної. На сьогодні ніхто не може дати відповіді, якою мірою «Регіони» мають намір займатися державними питаннями, а якою — своїми особистими. Співвідношення? Наскільки «регіонали» зацікавлені у вибудовуванні бізнес-схем із Кремлем? Адже саме наявність таких схем перетворює міждержавні відносини на відносини між корпораціями, отже, вбиває можливість відстоювання національних інтересів. Скільки «регіоналів» стоять на позиціях депутата Калашникова, а не депутата Герман у ситуації з конфліктом із телеканалом СТБ? Якщо ми одержуємо на всі три запитання негативну відповідь, то, по-перше, допуск «Регіонів» до влади — це колосально ризикований експеримент, а по-друге – опозиції при таких діях «Регіонів» буде надзвичайно складно коригувати дії влади. У сенсі опозиції, яка залишиться на волі.

Варіант № 3. широка коаліція. «Це ще треба подивитися, хто зрадники, — відповідали перемовники від фракції «Регіонів» своїм колегам із «Нашої України», які розвинули під час першої зустрічі на Банковій тему зради Мороза. — Ми ж із вами про все домовилися, все узгодили, все віддали — і ви нас кинули». Така позиція «Регіонів». На сьогодні, як і передбачало «ДТ», спираючись у попередньому номері на свої джерела, в «регіоналів» є дві константи: Мороз залишається спікером, а Янукович буде прем’єром. Комуністи? Там усе не так просто. Якщо заводити переговорний процес в ультимативну безвихідь, то «Регіони» за них триматимуться принципово. Якщо ж ні і «Наша Україна» не частинами, а повністю ввійде в широку коаліцію, то Петрові Миколайовичу подякують, розрахуються (комітетами, звичайно, чим же ще...) і відпустять на волю з чистою совістю. Принаймні сьогодні великого задоволення від вимог комуністів, які хочуть три-чотири міністерські посади, «регіонали» не відчувають, як і соціалісти. Отже, питання з комуністами може вирішитися саме собою. А ось із Януковичем-прем’єром – навряд чи. У принципі, більшість впливових депутатів із «Регіонів» у кулуарних розмовах зізнаються, що не переконані в слушності категоричної позиції їхнього керівництва в цьому питанні. Але ще нікому не вдавалося зустріти людину, яка здатна поставити перед Віктором Федоровичем питання про доцільність його відмови від прем’єрства. Камікадзе немає, бо Янукович один раз під тиском акціонерів партії відмовився від прем’єрської посади на користь кандидата від «Нашої України». Тепер практично немає аргументів, здатних примусити його це зробити. Він хоче влади і переконаний у тому, що має на це право. Рінат Ахметов, який із низки причин раніше не був реальним прибічником сходження Януковича на прем’єрську посаду, нині зайняв іншу позицію. Він ображений поведінкою «Нашої України», яка знехтувала 22 червня «Регіонами», і поки що нічого не хоче чути про заміну Януковича. Крім того, у Партії регіонів немає зрозумілих для їхнього електорату аргументів, які б пояснювали, чому треба поступитися прем’єрським кріслом.

У принципі, змінити ситуацію міг би Олександр Мороз, який на сьогодні вже є мозком «антикризової» коаліції. Саме його політичний єзуїтський досвід міг би підказати впертим «регіоналам», що заміна Януковича на більш компромісну постать при масовому входженні у виконавчу владу представників «Регіонів» і СПУ й за мінімальної присутності «Нашої України» дала б можливість або відразу поставити під контроль прем’єра від «НУ» (особливо якщо ним буде Єхануров), або, контролюючи в залі більшість, у будь-який момент цього прем’єра зняти й поставити свого. Але, схоже, Олександр Мороз не дуже зацікавлений у цілофракційному входженні «Нашої України» до нинішньої коаліції. А хто тоді соціалісти в ній?

Одне слово, незважаючи на низку офіційно й величезну кількість неофіційно проведених консультацій між «НУ» і «Регіонами», партія Януковича своєї позиції не змінила: Янукович прем’єр. Про жодних компромісних кандидатів, а тим паче від «Нашої України», «Регіони» чути поки що не хочуть. Що вони пропонують? Усе. Усе, що не називається прем’єром і спікером. Навіть «найжадібніший» Микола Азаров зронив на одній із зустрічей фразу: «Хочете – десять міністрів, хочете – більше».

Отже, які плюси в коаліції широкої, куди входять «Регіони», «НУ» і соціалісти? Вважати, що такий формат реально сприятиме об’єднанню країни, – означає перебувати в полоні потенційних виправдувальних гасел конструкторів такої більшості. Однак те, що цей союз здатний тимчасово вгамувати ситуацію, очевидно. Якщо вдасться умовити Януковича відмовитися від посади прем’єра, то значна частина населення на правому березі України коаліцію трьох може сприйняти як прикрий, але вимушений раціональний крок.

Далі. Рішення про входження в широку коаліцію президентської фракції дозволить президентові спробувати зіграти роль політичного арбітра, який ніби жертвує принципам заради об’єднання країни. Судячи з рейтингів, Віктору Андрійовичу втрачати нічого, і він може спробувати зробити свою гру на деякому відстороненні від роботи виконавчої й законодавчої влади, що, втім, йому забезпечать, хоче він того чи ні. Крім того, що важливо для президента, він позбавляється загрози входження Тимошенко у владу, яка над ним висіла.

Що стосується мінусів ситуації. Входження «НУ» у коаліцію при прем’єрі Януковичі — остаточна і безповоротна втрата електорату. «Наша Україна», приймаючи це рішення, має вкотре проінвентаризувати свої цілі. І в союзі з Тимошенко, і в союзі з «Регіонами» «НУ» у будь-якому з варіантів утворюваного парламентського і кабмінівського LTD була б міноритарним акціонером. І, за великим рахунком, уся дилема «Нашої України», яка четвертий місяць метається між потенційними партнерами, полягала в тому, де вона має більше шансів одержати виплати за дивідендами? Питання непросте. Якщо говорити про дивіденди електоральні, то в уряді Януковича ловити нічого — банкрути. В уряді неЯнуковича, але з «Регіонами» і соціалістами, електоральні дивіденди також невеликі. В опозиції вони найбільші, однак далекі від бажаного. Що ж до матеріальних дивідендів, то тут питання вирішувалося однозначно — звісно ж, із «Регіонами». Але на початку, і це в «Нашій Україні» не всі, проте багато хто розуміє. Від того, як вирішиться ця дилема, залежать: а) рішення фракції; б) добробут її членів; в) існування самого проекту «Наша Україна».

Приєднання до коаліції «регіоналів» і соціалістів (комуністи апріорі виключаються, і це за відомих умов — консенсус) стирає не лише електоральні орієнтири. Навіть штучно виписана піарниками ідеологія не працює, лозунгові буї тонуть, політичні портрети розмиваються. Із спробою формального об’єднання країни може бути виплеснуте дитя — зачатки структуризації суспільства.

І ще один момент. Знову ж таки президент, котрий має внести в парламент кандидатуру Віктора Януковича. Обов’язок це чи право президента — грунт для дискусій юристів. Якщо президент обере конфронтаційний варіант розвитку подій і вважатиме, що це його право, то «Регіони» можуть піти трьома шляхами. По-перше, прийняти закон про президента, де чітко виписати цю норму, а потім шляхом серйозних різнопланових витрат Андрій Клюєв забезпечить потрібну кількість голосів у залі для подолання президентського вето. По-друге, коаліція може звернутися за умови відсутності Конституційного суду до суду Печерського району з тим, щоб він зобов’язав президента виконати конституційний обов’язок і вніс кандидатуру Януковича. Давайте відгадаємо з трьох спроб, яке рішення прийме цей суд. І третій варіант, який вже озвучив Євген Кушнарьов: парламент сам проголосує за Віктора Януковича і на руках внесе його в прем’єрське крісло. Це, звичайно, варіант, якщо Віктор Федорович прагне у своїй зовнішньополітичній діяльності обмежитися своїми контактами з Путіним і Лукашенком. Цей варіант у «Регіонах» розглядають як крайній. Однак деякі джерела «ДТ» твердять, що саме він розроблявся за участю експертів найбільшого неурядового інституту демократичної партії США. Пам’ятаєте історію з Кучмою і Гором 1994 року? Такі контакти надзвичайно надихають лідерів «Регіонів» на подвиги.

Для президента участь у коаліції, очолюваній прем’єром Януковичем, безумовно, серйозний удар. Тільки надзвичайно майстерно зіграна роль батька — об’єднувача нації, може його врятувати від повного електорального фіаско. При тому, що кожен задавлений бізнес і кожен побитий журналіст у цій ситуації буде на його совісті. Якщо коаліція не покаже серйозних економічних результатів, а деякі її члени своїми діями підтвердять найгірші прогнози щодо різкого скорочення демократичних прав і свобод, то становище Віктора Андрійовича буде зовсім нікудишнім: зона його комфортного існування звузиться до мінімуму. На сході країни його не полюблять, на заході геть-чисто розлюблять. У Вашингтоні остаточно розчаруються, а в Москві не зачаруються, незважаючи ні на що. Безрадичі.

Та, проте, варіант широкої коаліції нині здається найбільш реальним, оскільки допомагає формально вийти з конфронтаційного піке; оскільки дає шанс на дивіденди від владного LTD міноритарним акціонерам; рятує від необхідності конкурувати в опозиційній ніші з Тимошенко; дозволяє консолідувати сили трьох фракцій на боротьбу з нею; дає можливість президенту одержати в Кабміні більше двох прописаних Конституцією міністрів і створює якийсь шанс для консолідації зусиль бізнес-еліт сходу і не-сходу країни із захисту довіреної їм бізнес-території від зазіхань Москви.

Варіант № 3. Дострокові вибори. На цьому варіанті наполягає Юлія Тимошенко. Як некозирного туза його у кишені тримає і президент. Цього варіанту не бояться Янукович і Ахметов, але дуже не хочуть мороки і додаткових витрат інші члени партії. Народ дострокових виборів, швидше, не хоче.

За яких умов можливі дострокові вибори? Якщо до 25 липня не буде сформований новий уряд, то президент дістане право на розпуск парламенту, тому що минуть відпущені Конституцією 60 днів на формування парламентською коаліцією нового Кабміну.

Основні плюси перевиборів у розмові з «ДТ» сформулювала Юлія Тимошенко: «Ми ні в жодному разі не повинні боятися надати право народу розставити всі крапки над «і». Дострокові вибори — це світова практика. І якщо політики, як у нашому випадку, зайшли у глухий кут, то вони мають, не боючись цього, дати можливість народу України винести вердикт на виборах. Події, що відбувалися і відбуваються у країні, дали можливість суспільству, немов під рентгеном, роздивитися кожну кісточку тих, хто претендує в Україні на владу. Народ набагато розумніший і мудріший, ніж дехто про нього думає. Я абсолютно переконана в тому, що, приймаючи рішення про дострокові вибори, ніхто не може бути впевнений у своїй перемозі. Саме тому у нас з’являється унікальна можливість перед початком кампанії, «на березі» домовитися про дві речі: по-перше, про розподіл сфер між владою й опозицією. Саме той факт, що переможець заздалегідь невідомий, дозволяє визначити найбільш чесні правила розподілу функцій і, скріпивши підписами цю заяву, беззастережно реалізувати її після закінчення виборів, незалежно від того, хто на них переможе. Вже сам факт можливості вибудовування схеми співіснування влади й опозиції на довгі роки — вартий проведення таких виборів.

Другий пункт має стосуватися умов проведення дострокових виборів. Усі політичні сили мають засвідчити свою готовність провести ці вибори демократично, без провокацій, без чорного піару, без підбурювання до сутичок між людьми, без адмінресурсу.

Кожен при цьому має усвідомлювати, що результати цих виборів повинні бути визнані беззастережно всіма сторонами. Як народ розсудить, так і буде. Ми готові до будь-якого результату, але нехай він грунтуватиметься на чесних засадах волевиявлення, а не на підкупах і зрадах.

Я ж зі свого боку запропонувала «Нашій Україні» до початку виборів на підставі раніше досягнутих домовленостей підписати коаліційну угоду, сформувати Кабінет міністрів. Понад те, я запропонувала сформувати його незалежно від результатів мого блоку і блоку «Нашої України» на дострокових виборах — 50 на 50. Ми маємо йти до людей без «кота в мішку», а чітко розповідати їм, хто й які посади обійме в цьому уряді і що він має намір робити у разі приходу до влади».

В ідеї Юлії Володимирівни, безперечно, є одне раціональне зерно: тільки перед стартом дострокових виборів є шанс публічно домовитися про стратегічні правила гри між владою й опозицією. Втім, до її двох пунктів можна було б додати ще один. Річ у тім, що коли президент прийме рішення про розпуск парламенту, сам парламент працювати не буде, оскільки це не чергові вибори. Отже, уряд залишиться єдиним і безконтрольним, за великим рахунком, органом, який тримає у своїх руках усі важелі економічних рішень. От цікаво, що залишиться від країни на момент приходу нового Кабміну? Саме тому третім пунктом міг би стати певний консенсусний перелік рішень, які депутати делегували б право приймати Кабміну, і перелік тих кроків, здійснювати які Кабміну заборонено. Наприклад, передавати трубу в управління «Газпрому»...

Тимошенко впевнена у тому, що реальність обіймання Віктором Януковичем посади прем’єр-міністра у парламентсько-президентській республіці зробить навіть апатичний і багато в чому зневірений помаранчевий електорат згуртованим і активним. Вона вірить у те, що її рейтинг серйозно зросте і сукупно з результатом «Нашої України» дострокові вибори дадуть їй і президенту можливість реалізувати помаранчеву коаліцію в парламенті. Найголовніша теза Тимошенко полягає у тому, що дострокові вибори — це єдиний шанс урятувати країну від приходу до влади донецької команди. «Незалежно від того, хто сьогодні у так званій «антикризовій» коаліції стане прем’єром, «Регіони» керуватимуть країною, використовуючи весь набір властивих їм методів. І в цій ситуації прихід Януковича до влади — питання кількох місяців. Видряпати ж їх звідти вже не вдасться нікому».

А тепер стосовно слабких місць плану. Дострокових виборів не хоче «Наша Україна», оскільки має дуже слабкі електоральні позиції. Вся правобережна Україна була свідком метань цієї політичної сили і заплуталася в її багатогранній принциповості. Свої показники в таборі помаранчевих має шанс відчутно поліпшити лише Тимошенко, у чому не зацікавлений ні президент, котрий, по суті, після оголошення дострокових виборів стає її заручником, ні «Наша Україна».

Проведення дострокових виборів означає, що отриманий у їхньому результаті парламент захищений річним імунітетом. А це значить, що результати виборів змінити вже буде неможливо. У цих обставинах існує висока ймовірність того, що «Регіони» здобудуть відсоток, який дозволяє їм одноособово або в коаліції з однією єдиною скромно представленою, наприклад, «литвинівською», політичною силою створити більшість.

Дострокові вибори можуть ще більше поляризувати суспільство. І ця поляризація, незважаючи на передвиборні декларації, може вилитися в кров на вулицях, у безмежний формат проведення виборчої кампанії. Варто комусь одному порушити правила, і всі домовленості «на березі» полетять шкереберть.

І, нарешті, останнє, і, на мій погляд, найголовніше — не зміниться якісний склад фракцій. У «Регіонах» до списку, можливо, не потрапить Калашніков і якась секретарка, випадково раніше до нього записана. У «Нашої Україні» обліковий процес буде надзвичайно хворобливим, тому що її вже сьогодні розривають різновекторні інтереси. А люди, які є електоральним баластом для блоку, насправді є найбільш ефективними його менеджерами й ідеологами.

Юлія Тимошенко, безумовно, проведе ревізію списку, і на місця персонажів, викритих у ваганнях, прийдуть інші. Однак які інші? Це знову будуть бізнесмени, за рахунок котрих потрібно буде проводити кампанію. Решта свій внесок у кампанію зробили до березня 2006-го... Втім, питання «На які гроші проводити кампанію блокам і партіям? », мабуть, постане перед усіма, крім «Регіонів». Там гроші не проблема, але все одно шкода. Загалом, від вересневих перевиборів немає підстав очікувати приходу депутатського корпусу іншої якості. Нових ніхто не впустить — раз, і вони не проклюнулись у достатній мірі і кількості — два.

Дострокові перевибори — це, схоже, справді єдиний шанс спробувати не допустити Віктора Федоровича і Ко до керма. Однак що стосується переконливого списку Кабміну БЮТ і «Нашої України», то, може, краще його до виборів народу не показувати?..

От у чому справді полягає небезпека створення широкої коаліції, то це в усвідомленій спробі вбивства опозиції. По суті, якщо вибори не будуть проведені, то в ній найімовірніше залишиться тільки Тимошенко. І всі сили співворожості триєдиної більшості будуть кинуті на об’їдання її фракції, обрізання опозиції в правах і, цілком припускаю, серйозні медійні обмеження.

Юлії Володимирівні знадобляться надзвичайні сили для того, щоб вистояти в цій ситуації. Правду кажучи, серед потенційних членів широкої парламентської коаліції я не бачу сили, яка всерйоз усвідомлює те, що розвиток країни без опозиції неможливий. Вже сьогодні багато експертів прогнозують кінець Тимошенко, вважаючи, що лідер БЮТ не зможе перекомутувати свою фракцію, а головне, саму себе на парламентські, а не вуличні, методи боротьби. Цілком можливо, що фракції Юлії Тимошенко доведеться пережити серйозну кризу, якщо широка коаліція буде створена. Але це з одного боку. А з другого: якщо виправдаються всі найгірші прогнози з приводу методів керівництва країни «Регіонами»? У кого шукатимуть захисту скривджені? Та й електорат не варто скидати з рахунків. На сьогоднішній день питання якості опозиції і її ефективності стоїть так само гостро, як питання влади. І якщо на владне крісло сьогодні претендентів хоч греблю гати, то на виконання відповідальних функцій опозиції, швидше за все, вимушено доведеться претендувати Юлії Тимошенко.

Утім, події змінюються так швидко, що робити прогнози — справа невдячна...

Ось ми з вами й розглянули три основні варіанти розвитку подій із далеко не всіма, але основними плюсами, мінусами й вузлами інтересів. Доброго виходу з ситуації немає. Мало того, в цій ситуації вже «хороших» кандидатур немає. Ми всіх їх бачили, ми знаємо, хто на що здатний, ми знаємо, в яке безсилля ця здатність може виливатися та якої сили, спроможної вийти з усіх цивілізованих берегів, може набувати. В усьому, що відбувається, можна звинувачувати президента, як це робить більшість у країні. Можна звинувачувати партії, Москву, Вашингтон і Гондурас. Можна звинувачувати суспільство, котре прокинулося на Майдані, а потім пішло спати міцним сном, який порушують вимушені зойки розчарування. Але, за великим рахунком, винуватцем усього того, що відбувається, є українська політична верхівка. Я навмисно уникаю слова «еліта», бо еліта передбачає наявність у її членів відповідальності, чітко сформульованого уявлення про національні інтереси, принципів, досить високого морального бар’єра й необхідного інтелекту — політичного IQ. Що ж ми маємо насправді?

Я аж ніяк не стверджую, що при владі та в опозиції перебувають дурні люди. Навіть масштаб їхніх капіталів засвідчує, що це не так. Але. Після виходу Леоніда Кучми з влади разом із ним пішла команда, яка була носієм школи, радянської школи. У цій школі було багато речей, які не комутуються з вимогами сучасного державного менеджменту. Більшість із них були корумповані. І це загальновідомий факт. Водночас носії школи знали три речі: із якою поставою ходить влада; корупція не повинна стати мародерством, що занапащає дійну корову (як це зараз відбувається в НАК, на залізниці і т.д.); а крім того, вони розуміли, що таке вертикаль влади, заради чого і як вона повинна функціонувати. Теоретично на зміну «носіям школи» мали прийти в еліту якісно нові люди — молоді, освічені, з чітким уявленням про світові процеси, тому здатні знайти місце України в них. Повинні були прийти ті, хто розуміє, що в основі функціонування держави і суспільства лежить закон; в основі їхньої діяльності — державний інтерес. У побудові їхньої кар’єри — пропозиція реальних стратегій і здатність їх здійснити. Але вони не прийшли, бо не визріли. Старі зерна опустилися на дно, нові не зійшли, а точніше, помаранчева команда не створила механізму їхнього виявлення і залучення. Як наслідок – на президентській, виконавчій і законодавчій гілках влади повисла величезна кількість випадкових людей. По суті — плевелів. Мало того, переважна більшість Верховної Ради — це люди, котрі відбулися в бізнесі. Для того, аби домогтися успіху в країні каламутних правил, бізнесменові необхідно мати кмітливість, швидкий розум, великі зуби, довгі пазурі, гострі підбори й не мати принципів і морального бар’єра. Як інтереси країни можуть обстоювати люди, що здебільшого заробили свої капітали, прямо чи опосередковано обкрадаючи оцю саму країну? Якби політикум був не таким, то хіба дозволив би він так принизити країну, знищивши її позиції перед настільки важливим самітом «Великої вісімки»? А історія з неприйнятим законом «Про допуск військ»? Хіба люди, підібрані за обіцяним президентом принципом «трьох П» — патріотизм, порядність, професіоналізм — не об’єдналися б перед обличчям газової проблеми? Гору ж узяли «два П» — особиста прихильність і прибуток... Як політики можуть дійти консенсусу, якщо підсвідомо інтерес більшості лежить лише в розподілі ресурсів? Для того, щоб мати можливість його розпаювати, людям, котрі мають однакові цілі й конкурують між собою, необхідно було вигадати вітринні гасла для того, щоб у результаті виборів відірвати максимальні шматки від влади. Такі не всі, але їх більшість, і від сьогодні вони грають у свою гру. Це там, за вікнами Банкової та Грушевського, люди, котрі відреагували на гасла, ламають списи за мову і «язык», за НАТО і ЄС, за Росію і Європу. Всередині майже все підпорядковано зовсім іншим завданням. Саме тому чекати цивілізованого й логічного союзу, а вже тим паче довгострокового консенсусу від наших політиків не доводиться. Змусити їх прийти до цього може лише загроза втратити право хазяйнувати на бізнес-території, названої Україною. Уся надія на Москву...

Поки не зміниться покоління в політиці, суспільство приречене спостерігати за перманентною зміною акціонерів у владному LTD. Зміною, продиктованою аж ніяк не ідеологією, а прагненням до ресурсу. Ресурсу, який може змінити, а може зберегти зовнішньополітичний курс. Ресурсу, який може диктувати долю президента, будь-кого з прем’єрів і парламентських більшостей.

Тому доброго виходу немає, є надія на добрий вхід. Але шлях до нього – довжиною щонайменше в три–п’ять років. А наразі необхідно зберегти ті невеликі, проте значущі завоювання, що стали результатом навіть такої зміни політичної верхівки. Як видно, саме цим доведеться займатися суспільству. А кому ще?

Телефонне опитування на замовлення «Дзеркала тижня» провела соціологічна служба Центру Разумкова 12—13 липня 2006 року. В 7 містах опитано 3485 респондентів у віці від 18 років, із них: у Львові — 500, Вінниці — 504, Києві — 500, Херсоні — 501, Сімферополі — 480, Дніпропетровську — 500, Донецьку — 500 осіб.