Уже не «осанна», але ще й не «розпни»

Майдан був актом віри — прагматизм не здатний викликати такий ентузіазм. Віра й сьогодні керує суспільними реакціями більшості людей. Проте більшість учасників листопадового «зриву» передбачали: ентузіазм Майдану з усією неминучістю спадатиме. Бо людина може торкнутися Абсолюту лише на мить — більшого їй не дано. Частина людей уже втратила віру, бо надто кволою вона була. Більша частина все ще вірить, сторожко приглядаючись до плину подій. Тривога поселилась у серці кожного, але поголовна більшість упевнено додає: «…але краще так, ніж за Кучми». Колишні владоможці шансу на виборах не мають — вони все ще тримають народ дурнішим, ніж він є насправді. Що ж, звичка — друга натура… Проте від тандему Ющенко—Тимошенко очікували більшого. І схоже, що це починають усвідомлювати навіть народні улюбленці.

Критикувати владу мені дуже не хочеться — це з лихвою робить преса. Хто щиро, а хто — за грубі гроші. Претендувати на те, що зі свого ледь не схимницького кабінету мені вдасться розгадати таємні пружини боротьби за владу чи нафтогазові перспективи України, мені також не доводиться. Отож залишається уповати на те, що в моїх спостереженнях хтось натрапить на те «добре забуте старе», яке раптом виявиться свіжим…

Влада

Я не перестаю розкошувати від того незвичного враження, яке приніс мені Майдан: моєю державою керує мій, зрозумілий мені уряд. Його радощі є моїми радощами, бо я вірю, що ми в найголовніших параметрах хочемо одного й того самого. Його помилки цілком могли б бути моїми помилками, якби я був серед членів цієї команди. Я знаю, що цей уряд не досягне всього, чого потребує сьогодні Україна, — хоча б тому, що він не ідеальний, і настане час, коли його треба буде міняти. Проте у мені не щезає віра, що цей уряд зробить крок уперед, готуючи важливий плацдарм для уряду наступного. Тому-то я знову не можу дивитися багато каналів українського телебачення — не тому, що вони цей уряд критикують, а за те, що вони надто часто критикують його з чужих мені позицій.

Мене зворушує природність, із якою Президент обстоює українські національні інтереси, і мені симпатичний азарт, із яким мій уряд прагне відвоювати в Росії життєво важливий простір. Я знаю, що вони не в усьому здобудуть перемогу, але про здоровий державницький інстинкт представників влади, який нічого спільного не має з хворобливою русофобією, я мріяв усе своє свідоме життя. Леонід Кучма продав Росії, здається, все, на що та показувала пальцем, але, на щастя, «не вмирає душа наша, не вмирає воля, й неситому не виорать на дні моря поле»… Мене також не лякають перешкоди, які на шляху нашої євроінтеграції виставляє сама Європа, — це навчить українців вести справи з нею, тверезо оцінюючи свої шанси й досягнення та не сподіваючись на альтруїзм наших партнерів.

Озираючись довкола, я не можу не подякувати президентові та його уряду за утримання в державі незрівнянно вищого рівня свободи, який після Майдану видно неозброєним оком. Це дає нагоду моєму народові засвоювати нові таємниці «свободокористування». Я відзначаю це, навіть розуміючи, що настане час, коли ця влада також буде намагатися вкоротити суспільству його ремінець, і тоді народові треба буде рятувати героїв Майдану від них самих, виявляючи свою мудру любов до них твердою непокорою.

Проте Читач уже вловлює з моїх інтонацій, що далі має настати «але». І справді, я маю непереборне враження, що сьогодні влада загальноукраїнська робить ті самі помилки, що їх учора (на початку 1990-х років) робила демократична влада в Галичині. Як і та, нинішня команда встигає лише замінювати посадовців — на те, щоб змінити систему влади, їй бракує часу, а можливо, і чітких концепцій. У результаті молоде кадрове «вино» (втім, чи справді воно молоде?) шубовснуло у старі управлінські «бурдюки». Чим це закінчується — дивись історію галицької влади «першого демократичного скликання». Навіть обрaза Віктора Ющенка на журналістів «Української правди», які були однією з його опор, із дивовижною точністю повторює обрaзу покійного Вячеслава Чорновола на журналістську братію Кривенкового «Поступу». Як і тоді, нічого доброго з цього не вийшло (втім, на відміну від тодішнього Чорновола, Віктор Андрійович принаймні примирливо подав руку).

Я не поспішаю робити вигляд, що на місці влади я був би мудріший, бо знайти завжди наймудріші рішення неможливо. «Колишні» програли бій, але не вважають, що програли битву. Мав рацію Віктор Янукович: «Нас из власти не выдавишь» — принаймні легко… Тому заміна цивілізацій іде не просто й поглинає усі сили. Крім того, мислити стратегічно можна, сидячи у штабі на горбочку, а не під час рукопашного бою в окопі, де опинилися і уряд, і президент. Проте ці пояснення не применшують саму загрозу: хибна система управління «перемелює» кадри швидше, ніж вони — систему. І з дій окремих членів президентської команди уже починаєш сумніватися, чи було те вино насправді молодим…

Грізне дихання парламентських виборів, схоже, обпалює уряду загривки. Рішення майданних переможців сконцентруватися перед виборами на досягненні кількох соціальних успіхів виявило щонайменше три слабинки. По-перше, ніхто не давав гарантії, що переможені не зуміють ці досягнення нівелювати. Зусилля в цьому напрямі докладаються немалі, й урядовий «пряник» підвищення доходів часто успішно трощиться «батогом» цін. А в цій ситуації уряд змушений або торгуватися з ринковими монополістами, ідучи на малосмачні компроміси, або вдаватися до силової «пацифікації» непокірних, мимоволі запозичуючи засоби з багатющого арсеналу Леоніда Кучми. Так, гляди, не в одного посадовця виростуть на голові медведчуківські вуха!

По-друге, нова мітла спроможна мести по-новому лише спочатку; якщо ж цього не станеться, то через якийсь час її скривлена конфіґурація уже не дозволить такої зміни. Тому мені мало віриться, що уряд обов’язково виробить концепцію трансформації системи влади після виборів. Бо якщо перемога на виборах не буде однозначною, то рукопашні бої знову відберуть потрібні для цього час і сили. А якщо перемога буде тотальною, то який тоді буде сенс щось міняти (див. ситуацію в Росії)?

По-третє, за поспішним прагненням успіхів проглядається несподівана недовіра до власного народу. Чи й герої Майдану вважають рекомендації політтехнологів бездоганними, а народ — дурнішим? Так, без сумніву, люди хочуть жити багатше і краще, але на оцінку роботи уряду впливають не лише матеріальні блага. Адже народ згадує про владу не тільки тоді, коли отримує пенсію чи зарплату, а й тоді, коли оббиває пороги газових контор, електромереж, водоканалів і ЖЕКів. Він згадує про неї, коли реєструє свій невеличкий бізнес чи коли шукає працю і т. д. Отож, як відомо, в кінці тунелю має бути не просто банківський рахунок, а світло — видимий знак того, що «завтра буде краще, ніж сьогодні». А відчуття світла дає чітке розуміння народом того, чого хоче влада, як вона цього збирається досягти і чи поважає вона його як партнера. Люди, які стояли на Майдані, спроможні були б і тепер потерпіти, якби розуміли, в ім’я чого. І радо б допомогли, якби були відповідно залучені. Натомість сьогодні, я певен, їх більше травмує не мізерна сума у гаманці, а відчуженість, яка пролягла між ними і владою. Врахувати слабинку ще не пізно: для успіху на виборах із народом треба спілкуватися.

Таке спілкування допомогло б уважно зважити можливі наслідки прийнятих урядом рішень. Інколи поспішність прийнятих рішень очевидна, а Юлія Володимирівна як українська господиня, звичайно ж, пам’ятає: борщ смакує більше, коли трошки постоїть. Часом тривогу щодо намірів уряду викликають не наміри як такі, а те, чим їхнє втілення обернеться для простих людей на практиці. Приклади з ліквідацією ДАІ чи Комітету у справах релігій виявили слабкість у самому механізмі реалізації цих рішень (не забуваймо ж і про те, що серед виконавців є багато зацікавлених у тому, щоб ці нововведення провалилися!).

Промахи уряду підмічає будь-яка опозиція — у цьому її функціональна роль. Промахи цього уряду загрожують не лише приходом нової команди (це нормально), а поверненням старої цивілізації. Тому у творенні нового мають брати участь не лише члени урядової команди, а буквально увесь інтелектуальний потенціал України, залучений на рівні експертів чи консультантів до планування бажаного, втілення задуманого й оцінювання зробленого. Почуття причетності моментально перетворює безкомпромісних критиків у вирозумілих партнерів — під час виборів це було б неоціненним капіталом. Як на мене, Україні потрібна не стільки команда, яка доведе, що може досягати успіхів самостійно, скільки команда, яка для досягнення успіхів залучить увесь народ.

Опозиція

У демократичній державі є один феноменальний спосіб змусити владу думати про зміну системи управління: це — активність опозиції. Кажете, уряд не доносить до людей концепцію того, як вони збираються управляти державою? Хай це робить опозиція, і уряд, побоюючись привабливості цих дій, почне робити це сам. Уряд не залучає експертні інституції для аналізу ситуації в країні? Хай це зробить опозиція, і уряд моментально захвилюється. Витрачати гроші на це значно ефективніше, ніж закуповувати дорогих російських політтехнологів й доручати їм з нічого зробити щось. Як принаймні двічі показали українські вибори, результатом у цьому випадку бувають розкішні мильні бульбашки.

Чи готова вчорашня влада зіграти роль такої опозиції? Питання вочевидь риторичне. Ті люди спеціалізувалися на тому, щоб через обман народу свою владу не відпускати, а не щоб її через симпатії народу виборювати. І головне тут навіть не у бажанні — чи ж не стараються Шуфрич чи Янукович постати в ореолі мучеників? Головне в тому, що свого власного народу вони не знають, не розуміють і відверто зневажають. І тут не допоможуть ніякі дуті рейтинги й російські чи доморощені політтехнологи.

Набагато мудрішою і перспективнішою видалася мені думка Андрія Шкіля. Постаті Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко об’єднують довкола себе відповідно «уміркованих» і по-державницьки «радикальних». Схоже, що це прототипи тих майбутніх потужних партій, які формувалися б не стільки під лідера, як сьогодні, скільки під два різні, хоч цілком леґітимні стилі управління. За станом на сьогодні, коли тим «учорашнім» сурми до останнього бою ще тільки грають, згадані прототипи ще не можуть розійтися на різні фланги. У кожнім разі, народ це інтуїтивно відчуває і цього виразно не хоче. Проте після виборів ситуація може змінитись. І тоді цивілізоване парламентське змагання двох стилів може дати Україні той позитивний ефект, який дає, скажімо, Британії чи США змагання основних партій. У цьому разі для України настала б нарешті певність, що «умірковані» потаємно не віддадуть Росії цілу державу за миску вірнопідданої юшки, а «радикальні» — не кричатимуть на кожному куті підслухане Винниченком: «Гетьте, бісові кацапи, з наших українських тюрем!»

Парламент

Про те, що склад чинного парламенту не відображає нинішнього стану суспільства, не говорить лише ледачий. Скульптура, так любовно витесана новітніми «піґмаліонами» Леонідом Кучмою та Віктором Медведчуком, таки не подасть ознак довговічного життя, скільки на неї не дмухай. Звичайно, навіть цей парламент часом виконував позитивні ролі — не тому, що він добрий, а тому, що такою є сама функція парламентаризму. Але народ мусить добре подумати, кого обирати цього разу, щоб не допустити подальшої криміналізації Верховної Ради.

Що стосується очікуваної реформи державного устрою, то я належу до тих, хто з тривогою віднісся до відомого рішення про перетворення України на парламентсько-президентську республіку. Реформа, безумовно, потрібна — слід не допустити, щоб новий «Кучма» міг колись підімнути під себе країну так, як це було зроблено ще недавно. Проте нинішній парламент не є святішим за Кучму, і загроза з його боку є не меншою. Сподівань на те, що наступний склад парламенту буде суттєво кращим, у більшості українців також не має. То чого лікувати одну екстрему іншою? Чи усвідомить Олександр Мороз та його партія, що пошук компромісної «золотої середини» (тобто збереження президентсько-парламентського устрою при розумному обмеженні повноважень президента) зробили б їх гарантами стабільності в державі, тоді як засліплене наполягання на прийнятих домовленостях може ввергнути Україну в нову кризу? На жаль, це питання, яке потребує спокійної задуми, дуже швидко стане ареною запеклих передвиборних баталій…

Не можна зволікати і з встановленням процедури відкликання народного (як і будь-якого іншого) депутата, яка є формою радикального, але необхідного контролю за представницькою владою. Немислимо толерувати ситуації, подібні до тієї, що склалася довкола Тараса Чорновола, коли народний депутат вважає морально допустимим представляти в парламенті той округ, який обрав його з діаметрально протилежним мандатом. Суспільство повинно домогтися забезпечення «золотої середини» поміж правом народного депутата діяти відповідно до свого сумління (парламентар є вільною особою, яка підконтрольна виборцям, але не поневолена ними) і правом виборців відкликати депутата, якщо його дії радикально суперечать ввіреному йому мандату (народний депутат є не джерелом влади, а лише слугою, якому суверенний народ делегує частку своїх прав). Для досягнення цього балансу не можна покладатися лише на добру волю народних депутатів і їхніх партійних босів. Саме тут потрібен однозгідний загальноукраїнський «майдан», який — зримо чи невидимо — стоятиме під стінами Верховної Ради так, як стояв того вирішального грудневого дня, коли не дав їй черговий раз сторгуватися з виконавчою владою за рахунок народних інтересів.

Преса

Рятівна роль преси сьогодні ні в кого не викликає сумніву: саме вона дає можливість вчасно виявити похибки влади й усунути їх із суспільного життя. Я вірю запевненням нового керівництва, що повернення до практики «темників» не буде (втім, існують ще невидимі «темники», що йдуть від власників ЗМІ!). Проте сьогодні мало задекларувати, що влада зрікається улюблених медведчуківських «іграшок». Життєво важливо, щоб спільними зусиллями усі гілки влади й журналістський корпус переглянули законодавство у сфері ЗМІ й, доки не пізно, привели його у відповідність із сучасними міжнародними нормами.

Проте, обстоюючи права «четвертої влади», ми все ж не повинні забувати, що вона — влада, тобто спроможна деградувати так само, як і інші її гілки. Не забувати про це мають і самі журналісти. Суспільство мусить накласти на пресу етичну «вуздечку» так само, як на президента, уряд чи парламент. Зробити це цивілізовано якраз і покликана бажана реформа в медійному законодавстві. Зволікати з цим також не можна: наступний парламент, чого доброго, запозичить з Росії «спасенне» рішення, що задля добра народу влада мусить загнуздати руйнівну анархію преси, відновивши практику контролю за нею з допомогою «ясників».

Суспільство

З одного боку, я щасливий, що загальна любов і підтримка помаранчевої команди з боку народу не є рабськими та сліпими: культ керівної особи Україні, схоже, не загрожує. Проте, з іншого боку, критичні стріли суспільству слід часу від часу спрямовувати й на себе. Бо, на відміну від уряду, суспільству ніхто не виділяв джентльменських 100 днів терпимості. Воно — однаково що немовля: якщо ви почали його виховання через тиждень, ви вже спізнилися…

За останні двадцять років українське суспільство пройшло велику школу демократії, і, як засвідчив Майдан, чимало її законів ним уже засвоєно. Проте згадану школу закривати ще рано, оскільки нам іще боляче відгукнеться ігнорування інших, не менш важливих демократичних закономірностей. І однією з найнагальніших є така: демократія — це щоденна праця, щоденний вплив на владу. Мало вибороти Майдан, а тоді знову сховатися у свою «хатку скраю». Так на початку 1990-х років вчинила Галичина, і її герої бездарно прогавили свій шанс.

Формула Майдану очевидна: «Без мене, без моїх зусиль революція не переможе». Проте схоже, що роз’їжджалися з Майдану люди з думкою: «Ну все, нового президента й уряд ми вибороли — тепер хай вони займаються облаштуванням нашого суспільного життя». І повернулися до своїх милих серцю звичок і спокус у цілковитій переконаності, що мій маленький гріх на загальну картину не впливає. У результаті вже через кілька місяців у тому ж Києві, з будинків якого ще не встигли постирати революційні гасла, на виборах до міської Ради використовувалися ті самі брудні технології, що й на виборах президентських, — може навіть іще затятіше. А у Львові, накричавшись на своїх майданах «Ющенко! Ющенко!», люди розійшлися знову щедро брати чи звично давати хабарі. Що це — запаморочення від помаранчевих успіхів? А як натхненно звучить в устах цих недавніх революціонерів розчарована скарга: «А-а-а, вони там усі такі!» Відповідальність за долю держави лежить не лише на президентові, парламенті та урядові, а й на кожному з нас, — ось тема уроку, що його нам упродовж найближчого часу треба буде пройти. Не можна щоденно продукувати в собі гнилизну та водночас кричати, що уряд — прогнив.

Часом іще можна почути: «Як вони надто розпережуться, ми знову вийдемо на Майдан». Добре, якщо доведеться, то справді це прекрасно. Але ж це типова формула гуляйпільства, а не демократії! Майдан — це надзвичайна форма контролю за владою, коли у свої суверенні права безпосередньо вступає сам народ. Про право на «майдан», коли держава стає злочинною, йдеться навіть у Загальній Декларації прав людини. Проте надзвичайність цієї форми контролю підказує, що вуличні протести не є єдиною формою ефективного контролю за владою. Забути про це — значить приректи Україну на череду дедалі менш ефективних бунтів, які, як правило, закінчуються загальною втомою і новим авторитаризмом. Тому завдання «підстелити собі соломку» у прикладанні до суспільства означає, що суспільство повинно якомога швидше виробити ефективні й постійно діючі механізми свого контролю за владою, які сукупно і складають те, що ми називаємо «громадянським суспільством».

Нова влада, якщо хоче підтримувати своє добре здоров’я, повинна добровільно й якомога швидше зняти адміністративну та фінансову «удавку», накладену попередніми владоможцями на неурядові організації. Якщо державний чиновник не хоче, щоб ним керувала «вулиця» (в очах досі стоїть презирлива міна Леоніда Кучми, з якою він вимовляв ці слова!), то повинна сама забезпечити конструктивний голос опозиції та незалежного неурядового сектора. Передусім заради себе самої. Бо, як відомо, карась не задрімає лише завдяки настирливості щуки.

Проте не владі творити такі неурядові організації, інакше вони за означенням будуть «ручними». Народ повинен усвідомити значення цих суспільних структур і каналізувати своє невдоволення у відповідні організаційні русла, «турбіни» яких працюватимуть на спільне добро. Держава функціонує добре, коли майдани стають непотрібними.

Не менш важливими для України стають структури профспілкового спрямування. Мене дуже тривожить, що в більшості приватних підприємницьких структур нашої держави запанувала доволі цинічна система відвертого визиску, яку обмежує лише вищий чи нижчий моральний рівень їхніх власників. Працівники таких структур воліють обстоювати свої інтереси радше через особисту сервілістську лояльність до власника/керівника, ніж шляхом організованої взаємної солідарності. Розкіш майданної солідарності швидко забувається, поступаючись місцем узвичаєній недовірі одне до одного. Проте ота рабська лояльність до начальства, накладена на взаємну недовіру між підлеглими, творить потужне джерело відвертої чи прихованої корупції, яку без волі самих людей подолати практично неможливо. Тому не дорікаймо уряду, якщо його суспільно-оздоровчі програми, не дай Боже, захлиснуться: міра нашої відповідальності за це буде надзвичайно високою.

Дух

Мною віддавна керує чудернацька переконаність, що визначальним для суспільства є не так стан його економіки, як стан його духу. Саме розквіт (чи криза) останнього визначає розквіт (чи кризу) першого, а не навпаки. Небо вже двічі давало нам докази первинності духу: Галичині — в переддень незалежності, Гетьманщині (разом із Галичиною та Волинню) — восени 2004-го. Враження воістину фантастичне, проте здається, що люди, наче дельфіни, можуть лише випірнути на мить у незатьмарене царство духу, а тоді знову неминуче скоряються гравітації.

Так, нам доводиться жити у світі, в якому ціна бензину часто важить більше, ніж ціна слова, а наявність хліба — більше, ніж наявність честі. Тому я не вважаю зрадою ідеалів Майдану ті компроміси, на які нова влада мусить іти, доставляючи людям хліб і бензин. Проте очевидною зрадою цих ідеалів буде те, коли герої Майдану забудуть про очі, які з надією вдивлялися в них тоді. Дух Господній оберігав Майдан не для того, щоб оберегти меркантильні інтереси тих, хто по черзі виходив на головну сцену країни. Люди стояли не для того, щоб надати перевагу бізнесовим оборудкам помаранчевих перед такими ж оборудками біло-голубих. Чи не почав цей факт уже стиратися з пам’яті окремих героїв?

Має рацію добрий американець Джефрі Вилз, який уже майже десятиліття віддає себе на службу нашій землі, що незалежна Україна до Майдану була «Ізраїлем без своєї Книги Виходу» — і тепер вона її має. Проте Вихід втрачає сенс, якщо попереду немає Синаю з «новим і праведним законом» і землі, де люди житимуть під Божим благословенням. Сьогодні вся Україна з тривогою спостерігає за тим, чи будуть їхні герої гідними тієї «землі обіцяної». Це і є найголовніше питання, на яке повинна дати відповідь нова команда, будучи першою, хто помічає свої гріхи. Бо первинними є не банки чи власні бізнеси, а саме та людська віра плюс гідність і честь покликаних. Якщо ми їх збережемо, то легко компенсуємо втрату скарбів Полуботка, активів Союзу чи вкрадене золото приспаної України. Що станеться, як ми їх втратимо, легко здогадається кожен…