Українська криза та українські перспективи очима Заходу

Зустрічі у верхах чимось схожі на революції, у тому сенсі, що навіть після найбільш багатообіцяючих із них зазвичай настає розчарування. Чи стане візит президента Ющенка до Великобританії ще одним підтвердженням цього правила, чи, навпаки, допоможе Заходу знову повірити в Україну і дасть поштовх руху вперед, який призупинився дев’ять місяців тому? Безперечно, візит був успішним, та інакше, мабуть, і бути не могло. Адже приводом для нього послужило рішення королеви Єлизавети нагородити Віктора Ющенка престижною премією «Чатем Хауз», яка присуджується «державним діячам, котрі зробили у попередній рік найвидатніший внесок у справу поліпшення міжнародних відносин». Ця нагорода стала підтвердженням наміру Великобританії як країни, що нині головує у Європейському Союзі, напередодні грудневого саміту ЄС розпочати переговори з Україною про спрощення візового режиму і надати Україні під час цього саміту статус держави з ринковою економікою. Візит дав президентові чудову нагоду викласти європейському співтовариству своє бачення майбутньої України і підтвердити її курс на інтеграцію до євроатлантичних структур. Для Ющенка це був також шанс заручитися підтримкою Євросоюзу і зміцнити свій політичний капітал всередині країни перед початком парламентської виборчої кампанії.
Україна покладає великі надії на головування Великобританії в ЄС. І хоча ці надії, можливо, занадто завищені, вони мають під собою дуже вагомі підстави. Починаючи з середини 90-х років минулого століття, Британія робила все можливе для визнання України ключовим елементом у структурі майбутньої Європи. Її бачення Європейського Союзу як організації не протекціоністської, а глобалістської, що сприяє поширенню демократії і відкрита для нових віянь та нових членів, природно передбачало підтримку прагнень України і її реальних успіхів. Окрім того, з усіх країн—членів ЄС саме Великобританія найбільше переконана в тому, що інтеграція України і партнерство з Росією — це цілі, які не суперечать, а взаємодоповнюють одна одну, кожна з них сприяє досягненню іншої. Багато важить також реальний полі­тичний внесок Великобританії у те, щоб вибори-2004 в Україні пройшли мирно й демократично. І, зробивши цей внесок, вона вже не хоче його втрачати.
Проте баланс сил в Англії, як і загалом на Заході, дуже хиткий, тож із боку України було б дуже нерозумно цього не враховувати. Зовнішньополітичні пріоритети Великобританії зосереджені на її міжнародних зобов’язаннях (в Іраку, Афганістані й Африці). Але вони роблять її вразливою для глобальних загроз, причому не тільки за кордоном, а й, судячи з подій 7 липня, усередині країни. Україна аж ніяк не входить до числа цих пріоритетів, і в майбутньому (як і в минулому) розчарування в Україні може швидко відкинути її на узбіччя британських інтересів. Та, хоч би яким був інтерес британців, він завжди залишається прагматичним. Бо, як і в інших народів Північної Європи, в основі їхнього підходу до вирішення життєвих проблем лежить чимала доза обачності й розрахунку. Вони з підозрою ставляться до гучних заяв і «великих проектів», більше вірять реальним справам, ніж словам, і остерігаються брати на себе зобов’язання, яких не можуть виконати. На кожного оптиміста, котрий вірить у перспективу України стати членом ЄС, знайдеться кілька скептиків, які закликатимуть до обачності й нагадуватимуть у найменших деталях про всі труднощі щойно розпочатого процесу інтеграції нових членів співтовариства.
Проте в Лондоні Ющенко виступив, швидше, як мрійник, ніж як прагматик. Після семи місяців відсутності якихось значних реформ і двох місяців по­літичного трагіфарсу аудиторія хотіла б почути від нього визнання своїх помилок і підтвердження прагнення вчитися на них. Проте президент волів говорити про помилки Тимошенко, а не про свої власні. Окрім того, аудиторія бажала б почути зважену розповідь про те, що реально зробила Україна на шляху до членства в НАТО (тобто про істотні військові реформи), як і про те, що ще належить зробити (мається на увазі реформування органів безпеки і правопорядку). Але промовець став говорити про конкретні терміни вступу України в альянс, які майже всі члени НАТО вважають нереальними. Ще ця аудиторія хотіла б переконатися в тому, що новий український президент, на відміну від попереднього, добре розуміє різницю між належністю до європейської цивілізації й отриманням членства в Європейському Союзі. Натомість Ющенко заявив, що «Україна — це серце Європи», неначе це Європа мріє про інтеграцію з Україною, а не навпаки. Ця промова місцями викликала замилування стилем, а місцями заводила у безвихідь. У ній було багато гучних декларацій, але мало конкретики, яка так потрібна Україні, якщо вона справді хоче досягти мети, яку сама ж перед собою і поставила.
Цей візит як у цілому, так і в конкретних його проявах, був дуже корисний. Але скільки триватиме ефект від цієї користі? Чи вистачить його, щоб переважити те, що вже стає занадто очевидним: Захід знову байдужіє до України і не вірить у реальні зміни на її теренах. Йдеться про те, щоб не просто подолати цей скептицизм, а щоб зробити так, аби він не переріс у чергову «втому від України» й не повернув вектор української політики в діаметрально протилежному напрямку.
Від надій
до розчарування
Ще задовго до вересневої прес-конференції Олександра Зінченка, на якій він виступив із гучними викриттями, багато хто з тих, хто консультує західних політиків із питань України, — дипломати, представники НАТО і ЄС, незалежні консультанти і, що особливо важливо, інвестори та бізнесмени, — попереджали, що не «все спокійно в Помаранчевому королівстві». Політики, які завжди були налаштовані скептично стосовно перспектив України, а тим більше ті, хто зовсім не вірив у ці перспективи, сприйняли викриття Зінченка й наступну відставку уряду як звичайну річ. Для тих, хто повірив у помаранчеву революцію, це стало повною несподіванкою.
Симпатики помаранчевої революції, у тому числі й британці, справедливо вважали її кульмінацією тяжкої боротьби, яка має велике історичне значення не тільки для Європи, а й, можливо, для всієї Євразії. Але, крім балтійських держав і колишніх постсоціалістичних країн, не всі розуміли, що ця перемога одночасно давала старт і новій боротьбі, причому в умовах набагато менш сприятливих, ніж ті, у яких опинилися 1989 року Польща, Угорщина та колишня Чехословаччина.
Через шість місяців на зміну надіям Заходу прийшло розчарування. Експерти наводили причини, які, на їхню думку, перешкодили новому політичному порядку повністю реалізувати свій потенціал. По-перше, це причини суто об’єктивного характеру:
— залежність помаранчевих лідерів від сумнівних представників антикучмівської коаліції, які допомогли їм прийти до влади;
— той факт, що нова влада сама вийшла з тієї ж «культури влади», інстинкти і звичаї якої набули поширення далеко за межами табору Кучми і його колишнього оточення;
— отримані Україною у спадок від попередньої влади громіздка і неефективна правова система й антиринковий чиновницький апарат, який з приводу і без нього прагне демонструвати свою незамінність;
— несприятлива економічна ситуація, що склалася в результаті розграбування командою Кучми/Януковича державної власності і бюджету; значне підвищення цін на енергоносії і прагнення Росії отримати полі­тичний зиск із економічної залежності та слабкості України.
Проте експерти і представники влади вказують і на суб’єк­тивні причини та помилки, яких можна було уникнути:
— помилки керівництва; прагнення за будь-яку ціну захистити «своїх»; недовіра до людей, котрі перебувають за межами «магічного кола», і небажання (особливо з боку РНБО) розрізняти поняття «координація» і «контроль»;
— відсутність організаційних реформ і якихось чітких планів таких реформ, нерозуміння того факту, що від поганої організації не можна очікувати ефективної політики;
— поразка в боротьбі з корупцією; нездатність зрозуміти причини її виникнення, як і множинні зв’язки між політикою, бізнесом та злочинністю;
— провальна економічна по­літика і нерозуміння важливості передбачуваності в економіці (у цьому більшість західних експертів схильні обвинувачувати, швидше, Тимошенко, ніж Ющенка).
Нарешті, багато хто на Заході відзначає і те позитивне, що принесла в Україну помаранчева революція:
? поява справжнього демократичного поля, яка супро­воджується підвищенням громадянської активності населення і боротьбою засобів масової інформації за свободу слова і преси;
? глибоке сум’яття в рядах прибічників Януковича, у тому числі й у СДПУ(о), попри значні електоральні симпатії, які вони мали в минулому;
? остаточний «похорон» багатовекторної політики і взяття курсу на євроатлантичну інтеграцію.
Тимошенко в ролі «дівчинки для биття»
Після рішення президента відправити у відставку Тимошенко та більшість членів її Кабінету багато українців вважають, що Захід несправедливо обвинувачує її в цій кризі і виправдовує Ющенка. Багато хто побоюється, що Захід віддасть перевагу «стабільності» перед боротьбою з корупцією і ліквідацією кривд, які кореняться в минулому. Але наскільки правильні такі уявлення?
Велика частка правди в цьому, звичайно, є. Проблема в тому, що західні політики схильні занадто персоніфікувати відносини між окремими країнами. Адже найкраще по­літики розуміють людей, а найгірше — інші держави. Понад те, всупереч поширеній думці про «аморальність» політики, самі політики схильні переоцінювати значення особистої відданості, що вкотре довів і Ющенко, хоча це в окремих випадках йому тільки зашкодило. Річ у тому, що ще 1999 року в бага­тьох західних країнах Ющенка вважали найперспективнішою альтернативою президентові Кучмі. Може, ця думка була й не зовсім правильною, однак і помилковою її не назвеш. Що ж стосується Ющенка (як, утім, і Горбачова та Єльцина), то головна проблема полягає в тому, що багато хто не може об’єктивно оцінювати як сильні, так і слабкі сторони своїх друзів, а також передбачити, як випробування і труднощі здатні змінювати людей, навіть найблагородніших і найвідважніших. Захід підтримує Ющенка і хотів би підтримувати його й надалі. Але це зовсім не означає, що для Заходу Україна і Ющенко — одне й те ж саме. Україна для Заходу набагато важливіша.
Західні країни мають багато підстав пов’язувати різкий спад економіки в Україні з економічною політикою уряду Тимошенко та її стилем керівництва. Але це не означає, що люди недо­оцінили силу її ворогів, лукавство багатьох її колишніх підлеглих чи недостатню підтримку Тимошенко з боку Ющенка. Це означає, що вони розуміють: політика, яка привела, зрештою, країну до економічної нестабільності, складові якої — ревальвація гривні, ліквідація податкових пільг, обмеження зростання цін на пальне і спроби регулювати ціни на інші товари, — це політика, що її ініціювала й відстоювала Тимошенко. Більше того, це була політика, яка насаджувалася без консультацій і попереднього інформування тих, кого вона безпосередньо стосувалася. У Великобританії зміни податкового законодавства можуть набувати чинності не ра­ніше, ніж через один-два роки після їх затвердження відповід­ними інстанціями. Що має думати директор фірми, який прокидається одного чудового дня і бачить, що правила регулювання цін уже змінилися? Що він має думати, коли податковий режим, від якого залежать стратегія продажів та інвестицій компанії, її цінова політика, змінюється буквально за ніч?
Розумно (і чи справедливо) було критикувати та обвинувачувати ті корупційні схеми, які простягалися своїми коренями в економіку, наскрізь просочену корупцією? Чи не краще було спрямувати свою енергію на вироблення прозорих правил гри і створення органів, які в майбутньому зробили б ці схеми непотрібними та непривабливими? Чи можна знищити корупцію в Україні чи навіть в Англії? Чи краще встановити такий порядок речей, при якому корупція — це питання вибору, а не питання виживання, а правоохоронні органи (після відповідного реформування) успішно протистоять організованій злочинності та реально борються з нею? З огляду на ситуацію, у якій після виборів опинилася Україна, чи варто дивуватися тому, що в суперечках про приватизацію були відсутні будь-які чітко визначені та узгоджені критерії та обмеження, що ці суперечки не припинялися впродовж багатьох місяців і що всі сторони, які сперечаються, зрештою, звинуватили один одного в різного роду злочинах і грі за подвійними стандартами. В умовах набагато сприятливіших, ніж ті, в яких опинилася помаранчева команда, нові демократичні уряди країн Центральної Європи свого часу розважливо вирішили не відкривати ящик Пандори й не розпочинати антикорупційні розслідування. В Україні ж вчинили навпаки, що призвело до критичного падіння довіри інвесторів до цієї країни.
Для уряду західної країни економічна стабільність, або, точніше кажучи, довіра з боку бізнесу, найважливіша. Це не має ніякого відношення до терміна «стабільність», який багато хто в Україні так любить вживати, маючи на увазі відновлення гегемонії олігархів і пріоритету олігархічних норм. Насправді це необхідна умова ведення політики, спрямованої на підтримку чесного підприємництва й передачу економічної влади з рук уповноважених державою структур у руки незалежних гравців і простих людей. Чи можна цього домогтися, завоювавши довіру з боку бізнесу, сказати важко. Та цілком очевидно, що без такої довіри ці цілі ніколи не можна буде досягнути. Економіка, може, і жорстока наука, однак це також і питання моралі, тісно пов’язане не лише з добробутом людей, а й з майбутнім української демократії і національної незалежності.
Попри все це, не можна сказати, що Захід недооцінює спроможності Тимошенко або значення, яке може мати ця постать для майбутньої України. Сьогодні, на відміну від січня нинішнього року, існує розуміння того, наскільки неміцні досягнення помаранчевої революції. Є і серйозні побоювання з приводу її перспектив, якщо «війна оточень» остаточно розведе цих двох архітекторів революції по різні боки барикад.
Є побоювання і з приводу того, що підписаний 22 вересня меморандум між Ющенком і Партією регіонів України може дати початок новим небезпечним процесам. Які були початкові умови цього договору і якими вони стануть у підсумку? Чи є недоторканність депутатів місцевих рад однією з таких умов? Чи виникнуть й інші умови, якщо політичний капітал Ющенка й далі вичерпуватиметься, якщо зазнають краху спроби відновити порозуміння з Тимошенко і якщо для перемоги Єханурова на парламентських виборах у березні наступного року знову буде потрібна підтримка Януковича?
На Заході побоюються не лише такого розвитку подій, а й перспективи обрання Юлії Тимошенко прем’єр-міністром, котра цього разу вже перебуває в опозиції до президента. З усіма ризиками виникнення відкритого конфлікту між окремими структурами виконавчої влади, що випливають звідси. Ця загроза настільки серйозна, що дедалі більше гравців як усередині ЄС і НАТО, так і в самій Україні стали розуміти необхідність пошуку компромісу для примирення Ющенка і Тимошенко, незалежно від того, залишиться вона в опозиції до президента чи ні. Якщо не знайдуть основу для порозуміння всередині уряду, то було б дуже бажано, щоб не Янукович, а Тимошенко відігравала роль ключової неурядової сили, із якою ведуть переговори про пошук компромісу. Єдина формула, яка могла б забезпечити такий результат, — «крокуємо кожний сам по собі, але боремося разом». Що НАТО та ЄС могли б зробити, щоб дати імпульс цьому процесу? Що вони могли б протиставити новій старій загрозі, названій «російським чинником»? Якщо в червні небагато хто на Заході побоювався відродження політики багатовекторності України, то нині їхня кількість зросла багаторазово. І в них є на те серйозні підстави:
— Попри всі зусилля Єханурова, розпочаті під час його візиту до Москви, там знову було розіграно енергетичну карту. І навіть мінливий Туркменбаші заявив, що підписання нової угоди про постачання туркменського газу в Україну залежатиме від згоди Росії.
— Чи має намір Ющенко відступити від залізної формули МФА: «інтеграція з Європою, стратегічне партнерство з Росією»? Принаймні деякі політики дійшли висновку, що в Лондоні Ющенко говорив про суміщення двох інтеграційних процесів, що суперечать один одному: з ЄС і ЄЕП. А ще кілька слухачів були дуже здивовані його заявою про те, що Україна є частиною ЄЕП, а не просто співпрацює з цією організацією.
— Чи погодився хтось в Україні надати хоч якусь підтримку силам, зацікавленим у збереженні статус-кво в пострадянських державах, і відмовити в такій підтримці «кольоровим» силам? Чому Україна виконала прохання азербайджанської влади й за­тримала лідера Демократичної пар­тії Азербайджану Расула Гулієва в той час, коли Ющенко і Тарасюк були в Лондоні, і хто, крім міністра внутрішніх справ, приймав рішення про цю затримку? Чи випадково те, що вже наступного дня після цього пре­м’єр-міністр Єхануров підписав чотири угоди про співробітництво з Білоруссю? І як це узгоджується з бажанням України прислухатися до побоювань Поль­щі з приводу відносин із білоруською владою?
Євроатлантична ініціатива?
З огляду на все вищесказане, чи можуть НАТО і Європейський Союз і далі залишатися на позиціях реалізму й водночас відповідати очікуванням демократичних сил в Україні? У них ще є трохи часу, щоб відповісти на це запитання.
У випадку з НАТО усе більш-менш очевидно. Те, що колись було надією деяких союзників України, й пролунало відкритим текстом у виступі президента Ющенка в Лондоні — а саме пропозиція про те, щоб план заходів щодо вступу України в альянс був поданий вже в квітні 2006 року, — сьогодні здається ще менш реальним, ніж це було ще зовсім нещодавно. Навіть найоптимістичніше налаштовані союзники України сподівалися, що до цього часу вона зуміє виконати деякі додаткові «етапні» вимоги. Сьогодні ці надії вже не виглядають такими, що не можуть збутися, за винятком лише термінів, упродовж яких все це має статися. І під час саміту з Україною, наміченого на квітень 2006 року, Північноатлантичний альянс має ясно й чітко заявити, що він буде радий запросити Україну приєднатися до Плану заходів, «щойно випаде така можливість» (для тих, хто вміє читати між рядками — до грудня наступного року).
Що ж до ЄС, то тут, як і ра­ніше, все набагато складніше та заплутаніше. Питання, що надмірно затяглося, про надання Україні статусу країни з ринковою економікою вирішуватиметься не так важко, але цього буде явно не досить, щоб привернути увагу українського електорату. Ця увага могла б привернути потужний і позитивний сигнал про можливість вільної торгівлі, але навряд чи Європа піде на це. Для пересічних українців ще більш потужним сигналом, який має до того ж і величезне моральне та практичне значення, могла б послужити лібералізація візового режиму. І не просто переговори про лібералізацію, а реальні, хоча, може, спочатку й дуже маленькі кроки в цьому напрямі. І Великобританія нині має унікальну можливість узяти на себе сміливість очолити цей процес. Тому що якщо за час свого головування в ЄС їй не вдасться досягти якихось зрушень у Євросоюзі (а разом із ним і в більш потужній Шенгенській зоні), її власна незалежність від Шенгена надає їй можливість діяти як від свого власного імені, так і від імені країн Шенгенської зони. Чи піде Британія на такий крок, покаже час. І час же покаже, чи здатне євроатлантичне співтовариство надати ще один імпульс демокра­тичним силам України.

Погляди автора цієї статті можуть не збігатися з поглядами НАТО чи Міністерства оборони Великобританії.