У колі другому

Є певні підстави вважати: завершення кадрових чисток в оточенні президента і закінчення формування Кабінету міністрів Віктор Ющенко розглядає як початок відліку реалізації другого шансу. Президент, за словами представників його оточення, має намір почати енергійний рух уперед. ПрипустИмо, це так. Спробуємо припустити, чого очікувати від відповідального глави держави в цій ситуації?

По-перше, Віктор Ющенко проводить роботу над помилками й передусім над власними. Рекордно низький показник довіри, безпрецедентний для самого політика Віктора Ющенка, говорить про те, що третього шансу не буде.

По-друге, президент починає керувати країною, а саме: на регулярній основі зустрічатися з міністрами, щодня тримати руку на пульсі дій прем’єра, цікавитися повідомленнями СБУ і зовнішньої розвідки, їздити по регіонах, привозити з-за кордону, окрім почесних нагород, кредити й інвестиції.

По-третє, президент чітко визначається стосовно конституційної реформи. Формально Ющенко це зробив багато разів. Тепер він чесно сам на сам із собою каже: «Реформа неминуча, й у мене немає можливості її зупинити, але у мене є можливість, по-перше, підготувати законопроекти з тим, щоб майбутній парламент відкоригував систему парламентсько-президентської республіки у бік оцивілізовування й оптимальності; а по-друге, я можу зміцнити інституції та методи свого впливу в тих рамках, які будуть відведені новою Конституцією. Цим варто зайнятися вже тепер».

По-четверте, президент виявляє Верховну Раду і згадує про те, що має право законодавчої ініціативи, а отже, незалежно від того, чи зберігає він повноваження президента всея України, або після набуття реформою чинності дістає їх в урізаному вигляді, він починає активно працювати на парламентському полі. Адже, із погляду внесення до парламенту законодавчих ініціатив стратегічного рівня, вісім місяців втрачено. Вже наступного тижня президент зможе продемонструвати свої лобістські здібності з погляду проведення державних рішень через Раду. Йдеться про закони, необхідні для прийняття України в СОТ. Можливо, випробуванням для президента стане бюджет. Але мова зараз не про це. Мова про те, чи виявиться Віктор Ющенко здатним стати лідером у підготовці стратегічних законопроектів, покликаних забезпечити реформи на ключових напрямах. Це залежатиме від того, чи зможе Ющенко зібрати навколо себе людей, спроможних виробляти грамотний і проривний продукт. У даному разі у вигляді законопроектів.

По-п’яте, президент має визначитися з пріоритетом: він працює на країну чи на вибори? Якщо на вибори, то очікувати серйозних реформ після їхнього закінчення не можна, адже чергові півроку будуть згаяні, і слова «відповідальність за державу» уже ніяк не будуть асоціюватися з лідером однієї з партій. Якщо ж президент обирає роботу на стратегію, лагодить механізм влади і виходить до нового парламенту й уряду з пакетом напрацьованих, виразних, цікавих пропозицій стратегічного характеру, то чергового пробуксовування в роботі всіх гілок влади не буде, оскільки своїми ініціативами та законопроектами президент забезпечить його відсутність. Утім, для цього президенту необхідний в оточенні інтелектуальний кулак, здатний не тільки готувати його до обіцяних регулярних звернень до нації і нарешті народити послання глави держави до парламенту, а й, аналізуючи внутрішні обставини, ресурси, пріоритети, а також зарубіжний досвід, пропонувати стратегічні рішення.

Президент повинен мати чітке уявлення про плани проведення численних реформ — у сфері оподаткування, охорони здоров’я, освіти, оборони, зовнішньої торгівлі et cetera. Але насамперед він повинен потурбуватися про впорядкування чіткої схеми перебудови системи самої влади. Прийняття законів «Про Президента», «Про Кабінет міністрів», «Про центральні органи виконавчої влади», огранювання ухваленої політреформи, перегляд відносин «центр—регіони» мають бути пріоритетами лідера країни, який особисто стверджував, що успіх держави залежить від того, наскільки прозоро і розумно вибудувано систему влади в ній.

По-шосте, президент повинен навчитися не на словах, а на ділі поважати Конституцію і закони. Якщо глава держави стане точно виконувати всі правові вимоги держави і зуміє домогтися того ж від численних різнокаліберних підлеглих, його дії, цілком можливо, набудуть не лише правової логіки, а й політичної стрункості. Тому що неправова держава не може бути демократичною, а саме це називалося головною метою майбутнього президента. Ющенко гостро потребує формування команди справжніх юристів-професіоналів, які б кожен Божий день правовими ножицями обрізали його численні доручення, розпорядження й укази, що нерідко виходять за рамки відведених повноважень.

По-сьоме, президент змінює своє ставлення до опозиції. В її лавах він не призначає улюблених або неулюблених дружин. А крім того, у будь-якій критичній заяві опонентів намагається знайти не тільки образливі інтонації, а й раціональне зерно. Новий Ющенко готовий чинити чесно. Наприклад, у разі можливих обвинувачень на адресу його нового оточення він не стане ховатися за визначеннями типу: «Корупції в діяннях немає, тож і говорити немає про що». Ющенко другого шансу скаже інакше: «Корупції в діяннях не виявлено, однак виявлено ряд зловживань владою й етичних порушень, які у мене викликають не меншу тривогу. Такі явища, так само як і корупція, неприпустимі в діях представників нашої влади»...

По-восьме, слід гадати, Віктор Андрійович зробив очищення власного оточення. Але хотілося б знати, він у власному домі прибрав для гостей чи для себе? У принципі, це особиста справа президента, із ким йому (окрім професіоналів) радитися під час прийняття ним певних рішень. Річ в іншому: після кадрових пертурбацій найближчі прибічники Ющенка часів передвиборної кампанії та постмайданного періоду позбулися своїх постів у владі. Чи означає це, що центр прийняття рішень із владних коридорів теж пішов геть, і люди, які залишилися тепер на виду, лише реалізовуватимуть ініціативи колишніх мешканців цих коридорів?

Хто тепер становить оточення Ющенка? Які нові люди до нього увійдуть? Якими будуть їхні завдання, цілі та засоби? На ці запитання сьогодні відповідей немає. Рибачук, Геращенко й Ульянченко — нині переліком цих прізвищ обмежується число врятованих у президентському ковчегу. Де решта довіреного
екіпажу?

Отже, президент із суттєвими втратами пройшов перше коло і почав рух на друге. Тож варто провести коротку інвентаризацію транспортного засобу його величності. Сьогодні він нагадує автомобіль із розібраним двигуном і відсутнім дорожнім листом. Звісно ж, під двигуном мається на увазі держапарат, який в одних вузлах зруйнований, а в інших жере бензин і тільки коптить. У відносному порядку лише вузол Кабміну. У принципі, президент може розраховувати на Кабінет міністрів, який певною мірою нагадує нині рукавичку, котра надягається на руку і повторює всі її рухи. Хоча й у головному органі виконавчої влади зі зміною міністра Кабінету міністрів і з урахуванням необхідного періоду на входження в тему нових глав міністерств знадобиться час. Про умови, які ускладнюють роботу передвиборної кампанії, ми сьогодні навіть не згадуємо.

Складніше з губернаторами. Потреба проведення цілої низки перепризначень у цій сфері була очевидна ще в день підписання указів про призначення. Сьогодні ж до обласних керівників буде прикладена не лише шкала виміру компетенції, а й політичної благонадійності. Є підстави вважати, що буде прийнято чимало кадрових рішень, жертвами яких стануть: губернатори некомпетентні, губернатори одіозні, губернатори, розставлені Петром Порошенком, і губернатори, які підтримали Юлію Тимошенко. На їхнє місце прийдуть інші персонажі невідомої нам сьогодні якості. Припустімо — вони чудові і професіональні, а до того ж печуться про народні й регіональні інтереси. Але це не означає, що керівники областей миттєво перетворяться на державний політичний механізм. Сьогодні 27 керівників регіонів проводять 27 державних політик — кожен, керуючись власним розсудом і можливостями. І це не їхня біда, це проблема центру, який, по-перше, досі не визначився в пріоритетах своєї діяльності, а по-друге, навіть не спробував налагодити систему оповіщення й постановки завдань на регулярно-тактичній і системно-стратегічній основах. Відсутність нитки, на яку нанизуються намистинки, і нових губернаторів змусить залишатися в статусі бісеру.

Вироблення й почасти сама реалізація політики президента — завдання його секретаріату. Нині це завдання не вирішене. У принципі, за півроку до майбутніх виборів, за моїми спостереженнями, тільки два політики — Ющенко і Тимошенко — усвідомлюють те, що ключовими людьми сьогодні у командах мають бути не політтехнологи, не піарники, а хедхантери — мисливці за головами. У країні відчувається інтелектуальний голод з одного боку, і попит населення на чітке розуміння планів політиків — з другого. Електорат наївся харизми і почасти усвідомлено, а почасти підсвідомо підійшов до необхідності побачити програму дій. Адже тепер в українській політичній палітрі немає жодної фарби, жодного значущого політика, якого б населення не бачило і в опозиції, й у владі. Усі — і Ющенко, і Тимошенко, і Янукович, і Мороз, і навіть Литвин продемонстрували, як вони можуть діяти, перебуваючи по обидва боки владного паркану. Всі гасла вицвіли, обличчя приїлися, закиди почуто, обіцянки оцінено, утім, як і ефективність їхньої реалізації. Тому, як мені здається, у суспільстві формується запит на продукт, який можна оцінити розумом, а не серцем. Отже, тепер можуть оцінюватися лише реальні програми, у котрих оптимально повинні сполучитися завдання з ресурсами країни, пріоритети з потребами населення, реформи з їхньою логістикою, проблеми — з особами, відповідальними за їхнє усунення.

Жодна політична сила без концентрації, відновлення та залучення додаткового інтелектуального потенціалу упоратися з цим завданням не в змозі. Проблема замиленого ока або генеративної неспроможності може бути вирішена винятково шляхом уливання свіжої інтелектуальної крові в жили як влади, так і опозиції. Якщо для цього потрібен третій сектор, то його необхідно залучати. Якщо потрібні зарубіжні радники, то не треба цього соромитися (приклад роботи такої групи в російському міністерстві економіки під керівництвом Грефа може остудити найбільших ортодоксів).

Якщо ми кажемо про владу, то робота зібраних по крупицях сил має бути організаційно забезпечена, це по-перше. Не йти в кошик чи дисертації, а отримати можливість бути реалізованою — по-друге. А після прийняття виробленого рішення реалізація його має проходити під патронатом президента — по-третє.

Якщо ми кажемо про президента і його апарат, то, ймовірно, прямо в секретаріаті можуть бути створені офіційні «сінк-тенки» на основних напрямах. Саме їхнім формуванням у даний момент займається Олег Рибачук. На підготовку цікавих проривних рішень має працювати й апарат радників. Які хареси, які дорошенки? Та хіба мало можна назвати персонажів, які отримали статус радника винятково через бажання мати ксиву, яка відчиняє двері всіх державних установ і бізнес-структур. Гадаю, якщо запровадити ксиву «Друг президента», то корисна площа в секретаріаті була б звільнена для якісно нових спеціалістів, здатних ремонтувати мотор у президентському автомобілі, а не підкручувати лічильник.

Одним словом, підвішений на естакаді президентський автомобіль отримає другий шанс на перемогу в державному заїзді, якщо його двигун — держапарат — почне злагоджено працювати. Для цього необхідно докласти дуже серйозних зусиль, тож покладатися в цьому тільки на юнаків, які здобули освіту в Оксфорді та Гарварді, навряд чи варто. У зв’язку з чим, може, слід було б звернутися до старих майстрів і на певні ділянки залучити тих, хто ремонтував бюрократичну машину держави «із 1917 року». Інша річ — чи захочуть старожили, після всього про себе почутого, повернутися і навчити неофітів того, що знають — тепер уже запитання. Адже міф про певне неземне походження влади вже розвіяно. А «храм» на Банковій опоганений безвідповідальними і непрофесіональними діями більшості його мешканців. «Шпана» — саме так зопалу висловився один колишній домайданівський міністр, і був недалекий від істини. Однак до нинішнього керівництва країни вже прийшло розуміння того, що шабельна атака на бюрократичний апарат була помилкою і, можливо, цю помилку спробують виправити, дійшовши до розумного сполучення класики та модерну.

Припустімо, двигун налагодили, він чудово крутиться на холостих обертах. Але автомобіль їхати не може, бо не знає куди. Президент із приводу сили-силенної напрямів безліч разів вимовив слово «дорожня карта». У результаті країна заблукала. Вона заблукала не тільки в розпочатих і покинутих реформах, не тільки у стосунках у колишній команді президента, а й у дефініціях. Може, хтось допоможе населенню відрізнити прозорість дій влади від піару? При обіцяній відкритості влади щотижневі прес-конференції прем’єр-міністра — це відкритість чи піар? При обіцянці прозорості кадрової політики, призначення міністрів без єдиного пояснення, чому саме цим людям доручено саме ці напрями — це відхід від обіцянки прозорості чи небажання піаритися? Я буду вдячна, якщо мені пояснять, чому Томенко піариться, а Рибачук дотримується принципу прозорості влади.

Наступне поняття — «чиста влада» і «компромат». Під час ефіру в програмі «Йду на ви» журналісти запитали Тимошенко, чи має вона намір і далі вести війну компроматів? Юлія Володимирівна залепетала якісь виправдання, замість того щоб чітко запитати: «О’кей, товаришу, якщо ви отримуєте інформацію про те, що хтось розкрадає бюджет, зловживає службовим становищем, чинить у корисливих цілях тиск на чиновників або суди, лобіює інтереси чужої держави на шкоду інтересам нашої, ви будете мовчати?» Від того, як кожен із нас відповість на це запитання, залежить, у якій партії він перебуває — в партії противників компромату чи в партії, котра виступає за чисту владу і не менш законну поведінку пересічних представників суспільства.

Інше запитання — за яких обставин факти, які кидають тінь на того чи іншого політика, випливають? Хто заважав Юлії Володимирівні відкрито заявити про те, що президент порушує Конституцію, підписуючи кадрові укази без її конституційно необхідного подання? Тільки її кон’юнктурні політичні міркування. Хто заважав Ющенку, якщо не в лютому, то в березні, задатися питанням із приводу списання боргів у ЄЕСУ? Ті ж самі кон’юнктурні політичні міркування. Так от, із моєї точки зору, компромат — це знання про нехтування законом, приховане до потрібних часів і своєкорисливо витягнуте . У цій ситуації носій інформації втрачає право на моралізування, але при цьому, зауважимо, факт, повідомлений ним, не стає менш суспільно значимим і повинен обов’язково отримати об’єктивну правову оцінку. У викриттях чиновників немає нічого поганого для суспільства: ні українського, ні польського, ні білоруського. Просто потрібно мати право оголошувати закиди, а це право, серед іншого, мають ті, хто не складує злочини та зловживання, а говорить про них відкрито і своєчасно (у державному розумінні цього слова).

Утім, ми відволіклися від президентського автомобіля, карту руху якого має на колінах малювати не Іван Васюник, котрий не зумів упоратися з цим завданням протягом двох років передвиборної кампанії, а найкращі уми країни та цивілізованого світу, який усе ще підтримує Україну. На це не треба шкодувати ні грошей, ні організаційних зусиль, адже Україні необхідний прорив і бажано в правильному напрямі. Тому що, чесно кажучи, багато хто із нас неусвідомлено грає із президентом у піддавки: «Так, звісно, проблеми є, але за Кучми журналістам відрізали голови, а опозиції взагалі не давали займатися бізнесом», «Так, звісно, у країні бардак, але за Януковича в країні був би порядок, як на цвинтарі». Такі порівняння називаються заниженою шкалою. Не з білоруським і не з туркменським суспільством порівнюємо ми українське, яке вийшло на Майдани по всій країні, а з польським, чеським і литовським. Люди самі поставили себе в один ряд із громадянами цивілізованого світу. Тоді чому, оцінюючи дії керівництва України, ми за еталон беремо нецивілізованих керівників? Тому що в ряді випадків цей еталон збігається з нинішнім оригіналом, а то й перевершує за певними професійними показниками владу нинішню? Підстав для таких висновків — хоч греблю гати, але це не означає, що високим потрібно горбитися, а отже, суспільству розміняти свої очікування та вимоги на радість від відсутності тотального провалу.

Дуже показово, що в цій ситуації передусім Литвин і Порошенко намагаються впарити країні тезу про стабільність. Даруйте, стабільність чого? 71 відсоток наприкінці правління Леоніда Кучми вимагав зміни курсу. Дві третини населення знову вважають, що події в країні розвиваються в неправильному напрямі. Це потрібно законсервувати? Стабільність означає застій, консервацію. Це за Кучми була стабільність, а за Брежнєва ще більша. Що нам потрібно застабілізувати? Відсутність стратегії розвитку держави? Відсутність реформ в економіці? Стан справ на митниці? Ситуацію в медицині й освіті? Залежність судів? Податкову систему? Країні потрібна не стабільність, їй потрібен прорив. І на цей прорив повинні працювати всі, у кого, ще за Бабелем, квартирує совість. На нього має працювати влада, концентруючи інтелект, залишки волі та популярності. На нього має працювати опозиція, конкуруючи з владою не обличчями, а ідеями. На нього має працювати суспільство. І, до речі, щоб суспільство виявилося готовим до прориву, його не потрібно годувати солодкими обіцянками, а розмовляти з ним чесно, по-дорослому з демонстрацією в руках графіка розподілу «дихання» на дистанції реформ.

Велика, тяжка, цікава робота. Ми всі ще маємо шанс взяти у ній участь.

…Я не вірю в те, що зараз це можливо. Але я знаю, що це необхідно. Тому ще раз: припустимо.