«Трубний» запах усихаючої «Дружби»

Рівень демократії зворотно пропорційний рівню цін на нафту — записано в першому законі петрополітики, сформульованому американським дослідником Томасом Л.Фрідманом. «Коли нафта коштувала 20—40 доларів, був президент, якого я назвав би «Путін Перший». Джордж Буш після їхньої першої зустрічі у 2001 році сказав, що він зазирнув до Путіна в «душу» і зрозумів, що цій людині можна довіряти. Якби Буш зазирнув у душу сьогоднішнього Путіна — «Путіна Другого», «Путіна — 60 доларів за барель» — він побачив би, наскільки чорна його душа, чорна, як нафта», — такий висновок американського експерта. Швидше, це схоже на діагноз.

Росія: «Ми зароблятимемо ці гроші самі»

Дії Росії щодо енергетичного ринку та інфраструктури тієї чи іншої держави впродовж останніх років мають досить чітку й послідовну систему стратегічного характеру. Вона досить прозоро описана в Енергетичній стратегії РФ: «Росія має у своєму розпорядженні великі запаси енергетичних ресурсів і потужний паливно-енергетичний комплекс, який є базою розвитку економіки, інструментом проведення внутрішньої та зовнішньої політики». (Виділено автором).

Ще за рік до того, як Т.Фрідман сформулював свій закон петрополітики, у Росії почали говорити про необхідність перегляду політики в галузі експорту нафти. Симптоматичною була заява президента РФ В.Путіна 15 серпня 2005 р. про те, що необхідно розглянути можливість підвищення несправедливо низької ціни традиційної російської експортної суміші «Юралс» до рівня еталонної марки «Брент». Але як це зробити?

Практичний підхід до розв’язання проблеми озвучив у грудні 2005 р. глава російської нафтової компанії «Лукойл» Вагіт Алекперов в інтерв’ю німецькій газеті. На його думку, щоб підвищити ціну російської нафти, необхідно створити її дефіцит у Європі. Як варіант пропонується збільшення обсягів переробки нафти в Росії паралельно з одночасним зменшенням її експорту. У російському Інституті проблем глобалізації оцифрували цей стратегічний маневр для Росії — перехід від експорту сировини до експорту продуктів переробки — всемеро ефективніше. Цифра, звичайно, дуже сумнівна, але збільшення дохідності поза будь-якими сумнівами. Тому, мовляв, Росія повинна забрати в європейців сьогодні, а в американців — завтра ті гроші, які вони заробляють на російській сировині. Мабуть, перш ніж настане черга європейців з американцями, ці гроші спочатку вирішили відібрати в білорусів. «Ми зароблятимемо ці гроші самі», — таке бачення російського інституту.

Аналогічну позицію підтримує і російська нафтотранспортна монополія «Транснефть», основною експортною системою якої є «Дружба». Майже 80 млн. тонн російського нафтового експорту із загального річного обсягу 220 млн. тонн іде цією магістраллю. С.Вайншток неодноразово висловлювався, що Росії час перестати нарощувати постачання сировини за кордон, знизити експорт нафти на 50—60%, а «на кінцях експортних нафтопроводів потрібно мати хороші нафтопереробні та нафтохімічні виробництва». При цьому значна частина додаткової вартості залишиться в Росії.

Торік у Росії в експертних колах обговорювалися можливі мотивації обмеження транспортування нафти «Дружбою». Улюблений прийом «Транснефти» — припинення поставок начебто через відсутність технічних можливостей. У спеціалізованих виданнях почала мусуватися теза про те, що, мовляв, «Дружба» уже своє відпрацювала, окупила себе кілька разів, ремонтувати її дорожче, ніж побудувати нову інфраструктуру. Паралельно зі зростанням потужності Балтійської трубопровідної системи «усохли» два відгалуження «Дружби» — на латвійський Вентспілс у 2003 році та на литовську Бутінгу в 2006 р. Були озвучені прогнози, що доля Литви та Латвії згодом спіткає й інших, включно з Україною і Білоруссю.

У жовтні 2006 року Володимир Путін досить прозоро накреслив можливу перспективу зниження поставок нафти через Білорусь: «Ми дивимося на обсяг нашої сирої нафти, яка поставляється на НПЗ у Білорусь, дивимося на потреби самої республіки й дивимося на те, скільки поставляють потім нафтопродуктів за кордон», — сказав російський президент, додавши, що потрібно наводити лад. «Якщо нам не вдасться досягти домовленостей, то нам доведеться запроваджувати якісь обмеження, чого дуже не хотілося б», — підсумував він.

Білоруський сценарій «кінця «Дружби» нагодився для Росії дуже доречно. Вона отримала унікальну можливість провести репетицію обмеження поставок нафти на європейський ринок, не вдаючись до якихось технічних хитрощів, коли всі бачать шило в мішку. Якби білоруського інциденту не було, його треба було б придумати! Європейський ринок, природно, відповів ціновим сплеском на термінові закупки. Це не стало жорсткою тенденцією з огляду на поточну кон’юнктуру, обумовлену теплою зимою і короткочасністю припинення прокачування. Однак важлива тенденція. Правда, при цьому політичні котирування російського керівництва пішли донизу. А ось білоруського — ні.

О.Лукашенко: «Незалежність і суверенітет — це святе»

Ставлення кремлівського істеблішменту до Білорусі вписується у просту формулу: «Якщо бацька передасть свої активи російським компаніям (бажано «Газпрому» й «Роснефти») і впровадить у себе російський рубль, він стане справжнім другом Росії».

«Суверенітет і незалежність не продаються за жодний природний газ, за жодну нафту. Це надто дорога річ, щоб нею торгувати», — заявив, заочно полемізуючи зі своїми опонентами у Кремлі, Олександр Лукашенко на Різдвяному богослужінні 7 січня в Мінську. Можна, звісно, із скепсисом сприймати це слово білоруського лідера, який у питанні інтеграції з Росією дав фору казахському президентові ще з минулого тисячоліття, але в ситуації, що склалася, незалежно від фінального результату, О.Лукашенко продемонстрував, що проти російського «брухту» він може використовувати свій. Білорусь, у принципі, не настільки проросійська країна, як інерційно здається. Образ білоруського президента в основному склався в період 1995—1998 рр., відзначений бурхливою активністю О.Лукашенка з формування російсько-білоруської союзної держави, яку він хотів згодом очолити, з огляду на стан здоров’я старіючого Б.Єльцина. Так, суверенітет і незалежність, у білоруському розумінні, явище дуже персоніфіковане. А в Лукашенка це уявлення вкрай власницьке, господарське. Він чудово зрозумів, що Росії путінській, на відміну від Росії часів Єльцина, потрібен не так сюзеренітет над Білоруссю, як її активи, що дозволили б ще більше динамізувати ІРО російських компаній на світових фондових біржах. І, звичайно, Білорусь без Лукашенка. І краще — не Білорусь, а кілька інкорпорованих до складу Росії губерній.

У свою чергу, білоруський президент, котрий пережив путінського попередника, сподівається пережити і єльцинського наступника, якого думка про це, а також про те, що зовсім неподалік Москви і Пітера лежить так багато «неприлаштованої власності», доводить до сказу. Наслідок першого закону петрополітики. Може, тому невипадково в запалі слов’янської полеміки з боку окремих російських експертів стали ніби ненавмисне раз у раз звучати судження, що, мовляв, у російського президента дуже добра пам’ять. Досить подивитися на долю лідерів сепаратистів на Північному Кавказі, основних акціонерів «Юкосу». Кожен, мовляв, отримав своє.

Лукашенко це відчуває. Але, як відомо, зовнішній вплив завжди лише зміцнює авторитарний режим, згуртовуючи суспільство, пробуджуючи національну самосвідомість. Москва намагається зіграти на економічному прагматизмові, розписуючи мільярдні цифри непрямого субсидування білоруської економіки завдяки низьким цінам на нафту й газ. Так, це правда. Однак не вся. Друга її частина полягає в тому, що Білорусь, до речі як і Україна, через низькі (у півтора-два рази нижчі від європейських) тарифи на транспортування нафти й газу до ЄС підвищувала дохідність російського енергоекспорту. А якщо врахувати той факт, що за розміщення баз російських збройних сил ні Білорусь, ні Україна не отримують практично жодної плати, то аргументи Москви видаються дуже непереконливими. І вже, тим паче, тут і близько не пахне добродійністю з боку РФ.

Звісно, білоруський бацька тверезо оцінював свої сили. Він розумів, що у протистоянні з Росією йому доведеться поступитися і рано чи пізно зняти запроваджене мито. Однак, програвши в економічній площині, Лукашенко виграв морально-психологічно. Понад те, він завдав Кремлю серйозної іміджевої шкоди, яка обернеться для Росії і цілком конкретними економічними втратами, про що, до речі, уже сказав і російський прем’єр М.Фрадков. Адже відповідальність за надійність та безперебійність поставок енергоресурсів перед європейськими клієнтами лежить на російській стороні. Де-юре «Транснефть» здає нафту клієнтові на білорусько-польському кордоні, і безпроблемне проходження сировини через територію Білорусі — зобов’язання російського постачальника. Тому претензії у разі недопоставок чи перебоїв можуть бути пред’явлені тільки російській стороні. Що, власне, й відбувалося. Проблеми на білоруському напрямку вкотре негативно позначилися на іміджі Росії як надійного постачальника. Європейські споживачі ще раз переконалися в необхідності диверсифікації джерел і шляхів постачання енергоресурсів.

Другий успіх Лукашенка — він показав, що господар Кремля у білоруському домі зовсім не господар. Президент Білорусі зумів створити для країни позицію сили у протистоянні з противником, який перебуває явно в іншій ваговій категорії. Бюрократична машина спрацювала на виконання прийнятих рішень.

Звідси ще один позитивний для Лукашенка контекст. Державна система «прогнилого режиму» не настільки корумпована, як про це пишуть і говорять у Європі та США. Якби вона була такою, то не змогла б навіть створити для себе позицію сили, не кажучи вже про її використання. Яскравий приклад цього — 4 січня 2006 року, коли, маючи сильні позиції та міжнародну підтримку, Україна програла в газовому питанні Росії. А це означає, що режим у Мінську якщо й загнив, то може «гнити» ще кілька десятиліть. Як на Кубі. І не тому, що там немає корупції. Вона є, але вона не становить загрози національній безпеці та інтересам держави. Як в Україні.

Бацьку, очевидно, доведеться засвоїти й кілька уроків. Перший. Білорусь залишилася в поєдинку з Росією сам на сам. Одіозний імідж режиму, міжнародна ізоляція його не дозволили задіяти зовнішню підтримку. Другий. У середньому 90-відсоткова залежність основної експортної продукції білоруської економіки від російського ринку звужує поле економічного та політичного маневру. Третій. Потрібно готуватися до акції помсти з боку Кремля. З високим рівнем імовірності можна передбачити м’ясні, молочні, цукрові та інші війни — за тими торговими позиціями, за якими Білорусь залежна від поставок на російський ринок.

Брюссель: «Європейський Союз не може не висловлювати стурбованості»

Російські урядові експерти, аналізуючи наслідки дій РФ з можливого обмеження поставок нафти на європейський ринок, щоб стимулювати ціни на ньому, цілком обґрунтовано передбачали виникнення «певної кризи» у відносинах Росії з ЄС. Так і сталося у випадку з білоруським інцидентом, коли «Транснефть» припинила перекачування нафти «Дружбою». Підтвердився й інший прогноз. Єврокомісія офіційно обмежиться традиційним набором реагування. Коли представник Росії при ЄС Володимир Чижов був викликаний до Європейської комісії для розмови, то заступник глави представництва Єврокомісії в РФ Пол Вандорен заявив, що не поділяє думки ряду західних політиків і ЗМІ про те, ніби Росія використовує свої ресурси «для шантажу» інших країн. Ось така брюссельська дипломатія.

Якщо Єврокомісія продовжуватиме таку «лінію умиротворення» стосовно країни, яка використовує з 2003 року енергетичний шантаж (нафтотранзитна блокада Латвії — батьківщини єврокомісара з питань енергетики А.Пібалгса) як засіб досягнення економічних і політичних цілей, очевидно, що Брюссель програє. Єдиної зовнішньої енергетичної політики ЄС так і не буде. Точніше, вона існуватиме лише на папері. Проте втрати європейських споживачів будуть цілком конкретні й істотні. За оцінками російських експертів, на термінові закупки у трейдерів обсягів нафти, яких бракувало, європейські компанії витратили додатково близько 10 доларів на кожній тонні сировини, що, власне, і потрібно було російській стороні.

Україна: історія вчить того, що нічого не вчить

Реакція української сторони була, як завжди, млява й нечітка. Це було б зрозуміло, якби не торкалося інтересів країни. Так, загроза перебою нафтопоставок стосувалася лише двох найменш потужних західноукраїнських нафтопереробних заводів. Але чомусь міністр палива та енергетики відреагував дуже вибірково і співчутливо тільки на зупинку реверсу нафтопроводу Одеса — Броди. І відразу намалював якісь фантастичні цифри можливих втрат, яких у принципі бути не може, оскільки реверсний напрямок легко замінюється іншим маршрутом — через Нікольське і Кременчук, що не проходить територією «заколотної» Білорусі. Імовірно, комусь хочеться списати на «сябрів» віртуальні збитки й покрити їх реальним ресурсом із бюджету держкомпанії. Для цього, природно, необхідно намалювати якомога масштабніші цифри і вразити уряд, а решта — справа техніки. Одна з київських газет так проникнулася словами міністра, що написала про 120 млн. доларів збитків для України як про вже звершений факт. Для порівняння: російська АК «Транснефть» визначила свої збитки 9 млн. рублів (приблизно 340 тис. доларів).

А ось про реальні втрати внаслідок обхідної політики «Газпрому» міністр вважає за краще не говорити. Наприкінці 2006-го введено в експлуатацію 310-кілометровий магістральний газопровід Сохрановка — Октябрська, який з’єднав північ і південь Ростовської області в обхід України. Тепер Росія виключила на цьому напрямку транзит через нашу територію, що позбавляє Україну майже 40 млн. дол. доходу щорічно.

До речі, позиція паливного міністерства і в період газових розбірок між Білоруссю та РФ була з креном у бік останньої, — мовляв, готові збільшити транзит. Першому віце-прем’єрові довелося навіть коригувати ситуацію, щоб Україна в «суперечці слов’ян» зберегла політичну пристойність і не виглядала штрейкбрехером. М.Азаров заявив, що ті, хто з українського боку заявляє про можливе збільшення транзиту газу на випадок ускладнення російсько-білоруських відносин, висловлюють власну думку. Таке враження, що профільний міністр і перший віце-прем’єр працюють у різних урядах. З жалем доводиться констатувати: консолідованої позиції України з питань газового та нафтового транзиту у зв’язку з російсько-білоруськими розбіжностями вироблено не було.

Уроки для України. Прикладні. Україна повинна створити стратегічний нафтовий резерв. У Польщі, Словаччині, Чеській Республіці, Угорщині, Німеччині хоча й нервували, але розуміли, що можуть досить спокійно ставитися до подій, оскільки в цих країнах є 90-денні запаси нафти. А в України — немає. Друге — це диверсифікація. І тут дуже доречним був би український нафтопровід Одеса — Броди, якби він працював у європейському напрямку. Це зняло б ризики принаймні для чотирьох країн — України, Словаччини, Чехії та Угорщини. До речі, могли б іти поставки й російської нафти. Третє. Потрібен альянс країн-споживачів і транзитерів. Україна, Білорусь, країни Балтії займають весь транзитний простір від Балтики до Чорного моря. Скільки ще має відбутися закручувань газових чи нафтових кранів, щоб зрозуміти необхідність консолідації? Кожна з цих країн стала об’єктом енергетичного шантажу. Росія завжди виграватиме у двосторонніх форматах, оскільки вона сильніша. Потрібен багатосторонній формат з участю інститутів Європейського Союзу.

Загальнополітичні. У політикумі слід було б завершити безглузді дискусії про вибір інтеграційних моделей на пострадянському просторі. Це тільки продовжує розколювати суспільство. На тлі того, що відбулося між «братами-слов’янами», усі дискусії про СНД, ЄЕП або ЄврАзЕС позбавлені сенсу.

Наступний урок — урок поваги до влади та прагнення її підтримати. Білорусь і її президент продемонстрували, як можна захищати, а не здавати національні інтереси. І навіть опозиція підтримала дії президента. І ніхто з вищих посадових осіб Білорусі не організовував наввипередки поїздок до Москви, як це роблять в Україні. Залежність однієї країни від іншої — явище, яке долається не тільки економічно чи політично, а насамперед морально-психологічно з боку лідера нації.

Ще одним уроком є те, що політична лояльність до господаря Кремля не є гарантією цінових преференцій для власного чи патронованого бізнесу. Путін не схильний покладатися на дружбу та братерство, оскільки ціни на нафту хоча й знижуються, проте залишаються високими. Перший закон петрополітики продовжує діяти.