ТРЕТІЙ — ЗАЙВИЙ

Дні, які визначають основний сценарій гри української влади, настали. Найближчими тижнями ми дізнаємося, кому та які ролі в боротьбі за владу буде відведено, попередньо зважимо шанси та спробуємо передбачити переможців. Але сьогодні Україна все ще на роздоріжжі. Правда, ще ніколи українські політики не присвячували так багато часу обговоренню можливості третього терміну Леоніда Кучми. Сам Президент не раз заявляв про своє небажання боротися за нову каденцію. Але найкраще від усіх про це сказав один із найбільших прибічників Президента: «Я можу дати 100 відсотків, що Леонід Данилович не піде на третій термін. Але 1000 відсотків я дати не можу»... Сьогодні ми спробуємо без деталей окреслити вектори третьострокового висування, а також деякі їхні наслідки.

Отже, чому Президент так довго не відкидав ідею третього терміну та й сьогодні не поставив на ній хреста? Заяложена відповідь на це запитання така: Кучма боїться ймовірної відповідальності за низку несумісних із законом діянь після його відставки. Основний перелік потенційних проблем сконцентровано в плівках Мельниченка, які отримали право на друге дихання після того, як американський суд у справі Лазаренка погодився прийняти їх як свідчення захисту. Тож поширеною є думка, що Президент боїться й тому вірить лише в забезпечувані ним самим гарантії безпеки. А такі гарантії може дати лише третій термін.

Я цілком припускаю, що такі думки в Леоніда Даниловича є. Проте не цей чинник, на моє переконання, є рушійним у прагненні Президента зберегти кермо в своїх руках. Леонід Кучма переконаний, що владу йому передавати нікому. Усіх претендентів він знає багато років і бачив їх «у горі й радості». Саме це споглядання плюс деякі риси характеру зробили Кучму політичним холостяком. Наголошую, йдеться про погляд Президента, на який глава держави, як і кожна інша людина, має право. Перебираючи всіх кандидатів, Кучма в жодному з них не бачить людину, котрій міг би довірити долю України: той слабкий, той дурний, той жадібний, той заангажований... Це перший за значимістю чинник. Другий — у його інстинктивному небажанні відходити від справ. Він не хоче на пенсію. Президент — це така сама робота, як майстер цеху, завідуючий кафедрою чи виконроб, якщо подивитися на виконуючу обов’язки людину як на потенційного пенсіонера. Є люди, котрі лічать дні до пенсії. Але є також ті, що думають про неї з жахом, чіпляючись за свою роботу. В уявленні Леоніда Кучми його робота — це влада. Він чіпляється за неї. Прагнучи в будь-якій формі залишитися чинником впливу в українській політиці. І якщо навіть не головним, то одним з основних. Тому певний шанс домовитися з Президентом мають не ті, котрі пообіцяють йому недоторканність після виборів, а ті, котрі готові додатково забезпечити йому призову гру у вищій лізі після 31 жовтня нинішнього року.

Леонід Кучма декларативно визнає низку помилок, допущених владою в період його правління. Проте він переконаний, що позитиву було набагато більше. І він не хоче бути останнім директором заводу, після чиєї відставки підприємство зупиниться й розвалиться. А либонь саме так Президент може бачити майбутні події. Тож сьогодні Кучма може керуватися трьома основними мотивами: небажанням віддавати владу, впевненістю в тому, що віддавати її нікому та прагненням продовжити спокійне існування на цій території для себе й найближчого оточення. Зазначимо при цьому, що Кучма — не єдиний, хто розглядає третій термін як вихід.

Значна частина правлячої еліти (багато губернаторів і чимало людей у парламентській більшості) бачать у висуванні чинного Президента певну страховку від перерозподілу власності й кадрових пертурбацій, цілком можливих при зміні влади. Причому побоювання ці висловлюються незалежно від того, про чию перемогу на президентських виборах ідеться: кандидата від опозиції чи кандидата від діючої влади. За існуючих суперечностей між політико-економічними групами вищої ліги, які явно пробиваються через зашиті білими нитками шви, ми можемо говорити про єдиний чинник, що стримує від відкритих бойових дій найбільших українських бізнесменів. Цей чинник — Кучма. Саме Президент є платформою нинішньої більшості в парламенті. Саме він виконує роль третейського судді. Саме він, за легендою, рівновіддалений від усіх кланів, може виконувати роль модератора в серпентарії, що називається українською владою та великим бізнесом. Із цього погляду чинник Кучми значимий для агресивних й інфантильних політико-економічних сил, які нічим не довели свою зрілість і спроможність доходити стратегічних домовленостей між собою, не віддавлюючи при цьому одне одному ноги під столом. Тусовці небайдуже, як довго чинник Кучми проіснує, якщо Леонід Данилович залишить посаду.

Війни не хоче ніхто, і всі її бояться. Хто, якщо не Кучма, зможе стримувати знеплатформених олігархів після того, як Президент відійде від справ? Наївно вважати, що, залишившись на трисамоті, Пінчук, Медведчук і Ахметов зможуть проводити консолідовану політику, не втягнуться у відкрите з’ясування стосунків й не укладуть сепаратну угоду з іншими політичними силами, які втомилися перебувати в тіні й боротися за місце під сонцем. При цьому жоден із трьох китів пропрезидентської більшості не має впевненості в тому, що нинішні союзники не зіштовхнуть із рингу саме його, замінивши в парламентській більшості «Нашою Україною», соціалістами чи комуністами.

Ми вже писали про те, які плюси й мінуси для правлячої еліти мають найрейтинговіші на сьогодні кандидати — Віктор Ющенко й Віктор Янукович. Коротко поширену думку можна викласти в такій формулі: «Кандидат у президенти може мати десять недоліків. Ющенко має 22, а Янукович — 31»... Саме тому в кулуарах дедалі частіше можна почути про те, що висування Кучми (у вихід на арену третьої сили, на жаль, мало хто вірить) і збереження статус-кво, яке дозволяє відносно стабільно й безбідно існувати політикам-бізнесменам вищої та першої ліги — саме те, що нині потрібно значимій частині парламентської більшості й українській номенклатурі. Недовіра одне до одного в лавах влади настільки велика, що залишитися без третейського судді її представники бояться. Проте на сьогоднішній момент ні за ким, крім Леоніда Кучми, вони не готові визнати цей статус.

Ми будемо не до кінця відверті, якщо не скажемо про присутні в рядах більшості певні сумніви щодо рівновіддаленості нинішнього Президента. Вплив на нього Віктора Медведчука та безпрецедентний для традицій, установлених Кучмою, вплив голови адміністрації на силовиків, підмочили репутацію Леоніда Даниловича як рівновіддаленого напівбога. Але, з іншого боку, прихід до влади Януковича й донецької команди для багатьох нині успішних бізнесменів, за їхніми власними визнаннями, загрожує цвинтарним порядком у сфері недонецьких комерційних інтересів. Приходу Ющенка побоюються в зв’язку з уявленнями про апетити його команди, а також тому, що, на думку багатьох у нинішній владі, Ющенко не зможе, подібно до Президента, керувати країною в ручному режимі. Отже, в низці випадків не зможе поставити авторитетну крапку в конфліктах, що неприпустимо, оскільки далеко не всі готові розв’язувати конфлікти, спираючись на власні сили.

Безпорадність еліти могла б викликати лише усмішку, якби ця еліта не була нашою. За десять років саме такою виховав її Президент, керуючись у процесі виховання прагненням експлуатувати інстинкти й рефлекси, які споріднюють людей з іншими представниками фауни. І тепер піддослідним надзвичайно складно перейти до саморегуляції і навіть подумати про те, що людина, котра натискала на кнопку дзвінка, перестане викликати слиновиділення...

Саме в зв’язку з відсутністю на ринку влади пропонування кандидатур, які влаштовують більшість, не можна виключати, що правляча еліта, в разі чого, підтримає висування Леоніда Кучми на третій термін. Тільки в цій ситуації концентрацію адмінресурсу й медійних сил буде сфокусовано на одному кандидаті. У разі висування інших кандидатів можна говорити про відсотки, проте не можна стверджувати, що підтримка Януковича або Тігіпка буде в пропрезидентському оточенні тотальною, злагодженою та максимально ефективною.

Проте навіть при найрезультативнішій роботі адмінресурсу Президенту буде надзвичайно складно перемогти. Дехто вважає, що це загалом неможливо, з огляду на те, що громадян, котрі не хочуть третього терміну, — стабільно 70 відсотків. За допомогою адмінресурсу такий дефіцит ще ніхто не покривав. Утім, замахнутися на настільки епохальну справу міг би Віктор Володимирович Медведчук. Але точка опори у вигляді посади голови адміністрації недостатня для того, щоб перевернути з ніг на голову наявний рейтинг Кучми. Для здійснення глобального плану потрібна інша посада — прем’єр-міністра, причому не простого, а золотого, постреформового, із потужними повноваженнями.

Подейкують, що Віктор Медведчук є одним із головних апологетів третього президентського терміну. І на посаду прем’єра коситься з відповідною аргументацією: саме цей крок допоможе Леоніду Даниловичу стати президентом утретє. До речі, багато хто вважає саме Віктора Медведчука індикатором планів Президента. Спочатку говорили так: «Якщо Медведчук не піде на вибори в окрузі Ківалова, що став вакантним, отже, Президент іде на третій термін, а Медведчук відповідає за успіх походу». А тепер, коли не ясні перспективи конституційної реформи, задуманої Віктором Володимировичем, і голосів для її проходження може справді не вистачити, спостерігачі припускають: якщо реформа провалиться, і за це відповість відставкою Медведчук, отже, Янукович — кандидат від влади. Якщо ж за провал реформи посадою заплатить Янукович, це означатиме, що Президент вирішив зберегти Медведчука знов-таки для забезпечення силового менеджменту в боротьбі за третій термін.

Проте від джерел адмінресурсу повернемося до джерела влади — народу. Антипатія до глави держави серед населення справді висока. Але за справу беруться технологи. І я маю на увазі не безглуздий і нещадний російський піар, а технології, давно перевірені службами й комітетами. Уже зараз по базарах і соцзабезам у потертих пальтечках і м’ятих плащиках ходять люди, котрі довірчо спілкуються з продавцями, покупцями й пенсіонерами на тему, чим Кучма кращий від інших. Формулюються послання, покликані в результаті стати всенародною думкою, приблизно так: «Та ви подивіться, що може цей Ющенко, крім як дітей стругати? П’ятьох настругав і рветься до влади, а їх же прогодувати треба. А Янукович? Просто тягне за собою донецьких бандитів. Чим у цій ситуації Кучма поганий? Грошей під зав’язку, слава Богу, набрав, займеться країною, та й із здоров’ям у нього проблеми. Недовго просидить. Шкоди від нього ніякої, а за цей час, дивись, хто новий, нормальний з’явиться».

Передвиборна кампанія Президента, яка, поза сумнівом, уже кілька місяців як триває, дає свої плоди — у вигляді зростання рейтингу на два-три відсотки. Сьогодні, за різноманітними даними, він оцінюється цифрами в межах від семи до дванадцяти. Якщо Президент стане єдиним кандидатом від влади, то в першому турі він, не виключено, зможе претендувати на нинішній показник Віктора Ющенка, бо в будь-якій країні 20—25 відсотків населення завжди підтримують владу.

Результат другого туру, якщо глава держави в нього потрапить, залежатиме від того, хто виявиться його суперником, від того, хто його підтримає в країні та поза нею, а також від того, що називається ступенем фальсифікації результатів голосування. Але найбільшою мірою це все-таки залежатиме від рішення самого електорату, бо, повторюся, відсоток фальсифікації й адмінресурсу не може бути позахмарним — п’ять, максимум десять. Без підтримки населення Президентові буде складно зберегти правове обличчя, якщо його, звісно, це обходитиме. Досвід 1999 року дає Кучмі підстави сподіватися на безпринципність електорату, проте... Особисто я поза стінами будинків влади зустрічала лише кількох людей, котрі сьогодні віддали б голос за чинного Президента. При цьому мені відома величезна кількість тих, хто голосно сміється навіть при згадці про цю можливість. І проте виключити масову підтримку Леоніда Кучми я не змогла б. Утім, якщо так станеться, це буде рішенням українців, до якого я, приміром, готова вже давно. Бодай тому, що бути готовою до чогось іншого підстав немає.

При виборі стратегії подальшого руху для Президента не останню роль відіграє думка Росії і Сполучених Штатів. У свою чергу, ці країни також серйозно й довго думали про ситуацію в Україні.

Що остаточно надумали в Москві, сказати складно. Різноманітні джерела у вітчизняних владних колах повідомляють про різне. Одні запевняють: Москва — однозначно за третій термін Президента Кучми й готова його підтримати не словом, а ділом. Утім, досить буде й слова, бо так розташувалися зірки, що з усіх російських ресурсів граючим на майбутніх виборах будуть не медіа (своїх вистачає), не гроші (своїх вистачає), а телекартинка з популярним в Україні політиком Володимиром Володимировичем Путіним, яка зафіксує міцне чоловіче рукостискання з українським кандидатом і слова російського президента: «Ось із цим хлопцем я хотів би працювати». А інші твердять, що Росія Леоніда Даниловича на третій строк не хоче, про що йому нібито відверто сказав російський президент під час останньої зустрічі в Москві.

Насправді, можна припустити, що праві й ті, й інші. Просто в оточенні російського президента існують два рухи, котрі пропонують різні шляхи розв’язання «українського питання». Команда Путіна, чиє коріння в Лубянці, бореться за третій термін — як вірний засіб ізоляції Києва від Заходу, що створить умови для встановлення безпроблемного московського протекторату над Україною. Інша частина російської правлячої еліти, під назвою Сім’я, а саме контролюючі всі фінансові потоки значні бізнесмени Росії, верне носа від поганого запаху «легітимності» третього терміну Кучми. Відчуваючи принципове значення, яке Україна має в геополітичних розкладах для Заходу, російський бізнес виступає проти активної підтримки Кремлем третього строку. В очах Сім’ї російська підтримка Кучми може погіршити й без того прохолодні відносини зі США та ЄС, а сваритися з Заходом через Україну немає жодного резону, бо все можна зробити так, що комар носа не підточить. Установка Олександра Волошина, екс-глави адміністрації президента Росії добре відома: хоч би хто став в Україні президентом, він буде змушений рахуватися з Росією та її інтересами. Російський бізнес у зв’язку з глобальною кегебізацією державного апарату, зокрема й репресивної його частини, у Росії сприймає Україну як найдемократичнішу російськомовну зону для бізнесу. Тому відновлення контролю над Україною погононосної російської бюрократії не входить у плани тих, хто має реальні шанси встановити над Україною контроль російського бізнесу. Оцей самий російський бізнес сьогодні має потужних агентів впливу в українській еліті, причому як у владній, так і в опозиційній. Час від часу різноманітні його представники лобіюють у Москві різноманітних українських кандидатів. Наприклад, за деякими даними, Ахметов через Абрамовича зміг добитися зустрічі Януковича з Путіним. ЄЕП за підтримку на віборах — чим не теза для бесіди? При цьому однозначну ставку Сім’ї не зроблено, як не зроблено її самим російським президентом. Яка з ліній втілюватиметься Кремлем, ми дізнаємося найближчим часом. Сьогодні відомо лише одне: Україною в адміністрації президента Путіна займатиметься Владислав Сурков — людина, поза сумнівом, далека від пітерської команди та, поза сумнівом, близька до «Альфи», котра співпрацює в Україні з Віктором Пінчуком, і до Анатолія Чубайса, чиї інтереси в Україні прописані за тією ж таки адресою, що й «альфівські».

Одне слово, на сьогодні в Україні немає всенародного кандидата у президенти, немає в Україні і всеелітного кандидата, поки що немає всекремлівського ставленика і немає свого протеже у Сполучених Штатів. У цьому місці, так би мовити, «наче бачу», як обурено злетіли вгору брови опонентів Ющенка: «Еге ж, ну, звісно, і на Ющенка вони не ставлять». Кожен, ясна річ, може залишатися при своїй думці, проте як для Кремля Кучма — це символ вибору на безриб’ї, так і для Вашингтона — Ющенко. Великі боси в американській столиці досі не можуть розшифрувати, який саме месідж протягом півгодини намагався донести Діку Чейні лідер «Нашої України». Враження від розмови залишилося настільки негативне, що прізвище Ющенка віце-президент пам’ятає досі. Що ж стосується нинішнього нібито кандидата від влади, то тут якраз навпаки. У Вашингтоні Янукович справив невідлякуюче враження. Тоді як американські дипломати в Києві досі не можуть оговтатися від шоку, пережитого в Донецьку, коли «Наша Україна» намагалася провести з’їзд у вотчині прем’єра. Команда Віктора Федоровича робить усе, щоб у Заходу склалося краще враження про її шефа, сподіваючись у результаті привернути до себе американську увагу. Однак цілком зрозуміло, що для Сполучених Штатів існує лише одне ім’я, з яким, на думку Вашингтона, титул майбутнього президента несумісний, — це Леонід Кучма. У принципі, цю позицію поділяють і в провідних країнах Європейського Союзу, які Леонід Данилович устиг відвідати і лідерам яких устиг чітко заявити, що на третій термін не йде. З високою часткою ймовірності можна припускати, що у разі оголошення про перемогу Леоніда Кучми в українських виборах ряд країн Заходу результатів виборів не визнає. Наслідки такого кроку — тема окремого аналізу, але його реальність — це результат не припущень, а цілого ряду повторюваних тез у розмовах із західними політиками й політологами.

На цей час дії американської сторони підпадають під визначення політики пряника. Одна з цілей приїзду першого заступника секретаря держдепу пана Армітаджа, а також пана Сороса — вказати Президентові на існування безпечного шляху: демократичні вибори в обмін на безпроблемне існування, вільне пересування по світу і недоторканність майна. Якщо хтось із тих, хто зустрічався з Президентом, так прямо йому всього й не виклав, то прогалини в інформації заповнив під час тет-а-тетного спілкування Александр Квасьнєвський, укотре виконавши роль посередника між Сполученими Штатами й українським Президентом.

Водночас стаття Олбрайт у «Вашингтон пост» — це лише верхівка айсберга, що демонструє готовність Сполучених Штатів, якщо Кучма порушить свою обіцянку і піде на третій термін або грубо сфальсифікує результати виборів на користь кандидата від влади, пустити в хід політику батога. Нагадаю, що пані Олбрайт у своїй статті пригрозила правлячій українській еліті закриттям віз і рахунків у західних банках, якщо вибори в Україні пройдуть недемократично. За великим рахунком, на такі погрози Леонід Данилович може просто начхати, бо, зробивши крок у бік третього терміну, він розуміє, що, найімовірніше, перетворить Україну на час свого правління на резервацію, такий собі бантустан, правителя якого прийматимуть здебільшого в Москві, іноді в Астані чи Мінську. Закриття цілого переліку можливостей для української економіки й українського суспільства Президента навряд чи збентежить, але його може збентежити інше — Кучма завжди хотів бути господарем України, а не намісником. Саме для цього він культивував багатовекторну зовнішню політику. До 1999 року — року грубих порушень під час виборів — він балансував між Москвою та Вашингтоном, зберігаючи всередині країни незалежність від кожного з партнерів. 1999-го, втративши США як точку противаги, Кучма вигадав європейський вектор. Декларативна риторика про наш рух у Євросоюз стала альтернативою ідеї інтеграції з Росією, зберігши тим самим Президентові поле для маневру. Якщо він зараз піде на третій термін, то поле для маневру буде урізане, а відносну незалежність не України, ні, зараз мовиться не про це — самого Президента — буде відібрано. Саме тому Леонід Кучма розуміє, що необхідно якимось чином врахувати інтереси Заходу, як він собі їх уявляє, у майбутньому розподілі влади. Один із варіантів урахування — запропонувати Вікторові Ющенку посаду прем’єр-міністра після проходження реформ. Повноцінний прем’єр — це вам не пасочки з піску ліпити, а він, Леонід Данилович, задовольнився б скромними повноваженнями, що залишилися у президента. У такого варіанта є чимало «якщо», однак найбільш значимі — по-перше, сумнівна здатність Віктора Ющенка, на випадок, якщо він опиниться на посаді прем’єра, забезпечити Леонідові Даниловичу необхідний для перемоги адмінресурс. І річ не лише в бажанні, а й в умінні (вантажити людей на морозі в автобуси о 2-й годині ночі і змушувати підтримувати реформу тих, хто і з Конституцією не знайомий, — не метод Ющенка). Та й навіть за такої рокіровки Сполучені Штат навряд чи не відчують себе обманутими, адже Леонід Кучма їм обіцяв на третій термін не ходити. Друге «якщо» — безперечна здатність Кучми відіграти конституційну реформу назад після перемоги на виборах і тим самим повернути практично необмежені повноваження. Тому навіть у «пом’якшеному варіанті» політика батога може бути застосована як до Президента Кучма, так і до членів його нинішнього оточення.

Розмірковуючи таким чином, ми приблизно склали уявлення про мотиви, які рухають Президентом у його прагненні залишитися при владі, в загальних рисах позначили ставлення до цього кроку правлячої еліти, можливу реакцію українського населення, Росії та Сполучених Штатів. До вищесказаного додати можна лише одне: ситуація, при якій у всіх, включно з Президентом, немає чіткого уявлення про кандидата-змінника, — це і є результат правління Леоніда Кучми. Річ у тім, що в таких людей, як він і мер Києва Олександр Омельченко (як тут без схожості гороскопів обійтися), наступників не може бути апріорі, бо сама думка про необхідність розпрощатися з владою викликає у них надзвичайно болісні, несумісні з розсудливістю відчуття. Понад те, їхній спосіб правління — це напалм, що випалює все емоційно й інтелектуально живе в оточенні. А заодно й електорально привабливе. Наївні ті, хто думає, що третій термін Леоніда Кучми може дати еліті час для висування зі своїх лав нових лідерів. Леонід Кучма — це вікторіанська епоха української політики, коли всі природні рухи, які передбачають розвиток, заборонені. Від третього терміну Кучми не можна очікувати ротації еліти і зміни команди хоча б тому, що ті, хто у другому ряду, вже давно прикуплені тими, хто в першому. Країна не може розраховувати на рух і розвиток з тієї ж таки причини — Кучма ніколи не знав, що з нею робити як із країною. Він експлуатував її й наводив свої порядки, як на заводі, а це не одне й те ж саме. Він не мав стратегії і команди, націлених на системну реалізацію програми розвитку України. Він так і не сказав, що ми будуємо, і не скаже, навіть якщо матиме для цього ще п’ять років. «Ти не можеш не віддати йому належне, він розумна людина й особистість», — сказав мені мій видавець. І десь він має рацію. Кучма справді масштабна персона, попри всю, інколи властиву йому дріб’язковість. Але віддати належне чинному Президентові я можу тією ж мірою, що й своєму телевізору: він великий, із гарним дизайном, багато важить, на його поверхні можна розмістити чимало вазочок і фотографій, але він не показує. І всі чесноти нашого Президента можуть бути обговорені окремо, але одне незаперечно — не так повинен працювати Президент у країні, влада якої пишається тим, що у нас демократії більше, ніж у Туркменістані, а народ розуміє, що досягнень у нас в усіх сферах значно менше, ніж в Угорщині чи Польщі. Ще п’ять років із Кучмою означають, що суспільство й еліта однозначно переконаються в безкарності. І йдеться навіть не про юридичну відповідальність, а про те, що такому правлінню повинен настати кінець. Кінець — як гарантія неповторення. Ще п’ять років із Кучмою — і опозиція в Україні буде асимільована. Вже сьогодні вона роз’єднана, втрачає довіру населення і не завжди відмінна від влади. Ще п’ять років Леоніда Кучми — це п’ять років Візантії, що змушує забути про національні інтереси, пріоритети суспільства і людську гідність. Якщо зміна влади відбудеться, то ніхто не може дати гарантії, що ми отримаємо оптимальне для розвитку країни середовище. Але ми точно знаємо: якщо населення саме обере главу держави, у країни з’явиться надія, пов’язана з завтрашнім днем, а не закріпляться апатія і байдужість, пов’язані з днем учорашнім.