Тарасюк повернувся

У довіднику «Хто є хто в Україні» розділ, присвячений Борису Івановичу Тарасюку, один із найбільших. Двічі міністр закордонних справ добре відомий не лише українському політикуму, а й широкій громадськості, його прекрасно знають і в багатьох столицях світу.

Цей кар’єрний дипломат першу освіту отримав у Київському політехнікумі зв’язку, потім був факультет міжнародних відносин і міжнародного права КНУ ім.Т.Шевченка й блискуча дипломатична кар’єра — від аташе в МЗС УРСР до міністра закордонних справ незалежної України. Перший досвід роботи за кордоном Б.Тарасюк отримав у представництві УРСР при ООН, у середині 90-х він очолював посольство України в країнах Бенілюксу і місію нашої країни при НАТО. За час дипслужби в Тарасюка було чимало заслуг перед Батьківщиною — від відвойованого за допомогою резолюції ООН Севастополя в російської Держдуми до Хартії про особливе партнерство з НАТО.

У Тарасюка завжди було чітке уявлення про національні інтереси України, а членство нашої країни в Євросоюзі й НАТО він завжди вважав одними з головних пріоритетів її зовнішньої та внутрішньої політики. Проте наприкінці минулого століття наша зовнішня політика явно випереджала час і не могла бути ефективною на цих напрямах в умовах правління Кучми. А велика активність передусім на євроатлантичному напрямі саме й стала головною причиною відставки Тарасюка з посади міністра закордонних справ у вересні 2000 р. Його наполегливі спроби наблизити кучмівську Україну до НАТО і Європи, з одного боку, дещо стомили Брюссель, з іншого (і вирішального) — були постійним сильним подразником для Кремля, який, власне, врешті-решт і домігся відставки переконаного євроінтегратора.

Залишивши дипслужбу і згодом неодноразово заявляв, що не повернеться на неї, поки Кучма залишається президентом, Тарасюк очолив Інститут соціальних наук і міжнародних відносин Міжрегіональної академії управління персоналом, створив неурядову організацію — Інститут євроатлантичного співробітництва — і вступив у партію В.Пинзеника «Реформи і порядок». У її рядах він і пішов на парламентські вибори 2002 р., зайнявши дев’яту позицію в списку блоку «Наша Україна».

Багато в чому завдяки ініціативі Тарасюка у Верховній Раді був створений новий комітет — із питань європейської інтеграції, який Борис Іванович і очолив. Комітет став основним парламентським «ситом», що відсіває законопроекти, які не відповідають європейському законодавству. А Тарасюк отримав новий державний майданчик для активної євроінтеграторської діяльності. Слід віддати йому належне, на відміну від багатьох інших євроактивістів, він займався нею не лише в Брюсселі, Парижі чи Берліні, а й їздив із лекціями до глибокої української провінції, розуміючи усю важливість донесення європейської ідеї до «маленьких українців».

При цьому Тарасюку вистачало ще сил і енергії на керівництво Народним рухом України, який він очолив у травні 2002 р., через два місяці після того, як став членом цієї партії.

Отже, попри свої 56 років, Тарасюка ніяк не можна віднести до «старого покоління», і за енергійністю він не поступається своїм більш молодим колегам в уряді.

Чим же «новий» міністр Тарасюк відрізнятиметься від Тарасюка «старого»? Напевно, кращим розумінням роботи парламенту та знанням усіх його підводних течій, великою повагою до третього сектора й відкритістю для спілкування з його експертами. Сподіваємося, що відкритість збережеться й у спілкуванні з пресою.

Однак є деякі нюанси... Добре відомо, що жорсткого й колючого Тарасюка чимало людей не люблять, але чимало шанують — як у політичному середовищі, так і дипломатичному.

Хочеться вірити, що «новий» міністр Тарасюк буде більш гуманно ставитися до підлеглих, ніж «старий». Не секрет, що МЗС дуже насторожено очікує повернення Бориса Івановича. На Михайлівській багато хто з тремтінням згадує необхідність сидіти на роботі до пізньої ночі без особливої потреби (лише тому, що Борис Іванович ще не залишив свого кабінету) і «чорні списки» тих, хто все-таки насмілився піти додому раніше за міністра, які складали на виході з МЗС. Згадують і про те, що часто на прийом до Тарасюка не могли потрапити навіть працівники МЗС, яким необхідно було оперативно вирішити якусь поточну, часом термінову проблему. Менеджерські здібності також не є найсильнішою рисою міністра, але при цьому він схильний замикати багато питань на себе.

Важливо, зазначають експерти, кого новий міністр запропонує своїми заступниками. Багато хто пам’ятає, що минулого разу, оточивши себе невиразними заступниками, Тарасюк домігся ефекту, зворотного до очікуваного: він не засяяв так, як міг, оскільки сірість оточення зробила більш тьмяним і його самого.

І ще один «нюанс». Призначення Тарасюка після затвердження Тимошенко стало другою точкою, через яку Київ провів пряму своїх майбутніх відносин із Москвою. Можна бути переконаним, що Кремль цей сигнал прийняв. І діятиме адекватно. Сподіваємося, що Президент це розуміє і готовий до реакції Кремля.

Олександр ДЕРГАЧОВ:

— При оцінці потенціалу претендентів на дуже важливі для України посади, які визначать успішність її зовнішньої політики, слід врахувати, що з формуванням нової влади масштаб і складність завдань, які стоять перед нею, зросли. Сьогодні йдеться не просто про більш ефективне виконання вже знайомих завдань, які не дуже успішно вирішувалися донедавна, а про їх новий формат і новий масштаб.

У зв’язку з цим відомі перевірені кадри не обов’язково можуть бути успішними. Якщо говорити про Б.Тарасюка, то він, безумовно, один із найсильніших кар’єрних дипломатів, і повертаючись на вже знайому посаду, суто дипломатичні проблеми вирішуватиме більш ніж успішно. Чому посприяють напрацьовані контакти й підтримка серед його колег в основних країнах-партнерах.

Його контакти з Москвою будуть непростими, але в Україні, у принципі, важко знайти кандидатуру, яка могла б обслуговувати наші національні інтереси й захищати їх на міжнародній арені та при цьому мати добрі відносини з Москвою. Сьогодні це практично несумісні речі, і «московську» проблему варто розглядати окремо.

У призначенні Б.Тарасюка є інші певні складнощі, оскільки, щоб вибудовувати справді нову зовнішню політику України, потрібний не просто дипломат, необхідний авторитетний політик. У цьому сенсі в Тарасюка є деякі обмеження. Він лише останнім часом набував саме політичного досвіду, і саме в цій дисципліні навряд чи був дуже успішний. Він не публічний політик. Не дуже легко контактує з людьми. І в зв’язку з цим буде звужено розуміти свої завдання, залишаючи для інших представників влади найважливіші стратегічні питання. Він, найшвидше, буде не ініціативним міністром закордонних справ, а хорошим виконавцем. Проте, думаю, якщо він не боятиметься конкуренції і збере навколо себе кваліфікованих експертів, то зможе бути успішним. Він має продемонструвати спроможність перепрацювати як свій власний досвід, так і досвід тих, хто був на цій посаді останнім часом, і зробити крок уперед у своїй професіональній майстерності з урахуванням нових завдань зовнішньої політики держави.

Олександр СУШКО:

— Після кількох років вимушеної безхребетності українська дипломатія очікує сильного та авторитетного лідера, якого бачить в Борисі Тарасюку. Тарасюк, який пройшов школу публічної політики та опозиційної дипломатії котирується нині значно вище, ніж на момент залишення МЗС восени 2000 року. З Тарасюком пов’язані надії на відновлення позицій МЗС в ієрархії виконавчої влади після принизливого періоду виконання ролі технічного департаменту адміністрації президента. Новий-старий міністр має стабільно високу репутацію в політичних і експертних колах Європи та США. Кремль його не любить, але, у принципі, не більше, ніж нового Президента чи прем’єр-міністра. Ключові завдання для Тарасюка — створення нової природи зовнішньої політики (відкритої, послідовної, європейської по суті), ефективна кадрова політика й побудова продуктивних взаємодоповнюючих відносин з євроінтеграційним відомством на чолі з Олегом Рибачуком.

Останнє ж, на думку багатьох спостерігачів, може бути проблемним. Не секрет, що Тарасюк також претендував на пост віце-прем’єра з євроінтеграції та наполегливо домагався саме цього портфеля. Відомо, що Борис Іванович не любить ділитися з будь-ким своїми повноваженнями, вважаючи за краще перебирати чужі на себе. Під час його минулого перебування міністром у нього склалися дуже «теплі» відносини зі СБУ, чиїх людей він методично вичавлював із міністерства та ігнорував у посольствах за рубежем. Згадують і про боротьбу Бориса Івановича за перепідпорядкування торговельно-економічних місій МЗС.

Можливе суперництво за першість у ключовому для України питанні євроінтеграції між двома відомствами й двома честолюбними членами Кабінету, побоюються експерти, може стати джерелом постійного конфлікту й створити зайві труднощі як на стратегічному шляху країни, так і на інших дуже важливих ділянках зовнішньої політики, зокрема, російській та американській, яким, врешті-решт, приділятиметься значно менше уваги.

Проте будемо обережно сподіватися, що мудрість двох досвідчених політиків і їх щире бажання побачити Україну в Євросоюзі переможуть особисті амбіції, дозволять розумно та ефективно розподілити повноваження між двома найважливішими відомствами й допоможуть реально наблизити нашу країну до заповітної мети.