«Там, де нас нема». Ліричні роздуми над прозою суспільних цінностей

Останнім часом дедалі частіше зіштовхуємося з тезою, що доля до України несправедлива, що сотні років на нас навалюються самі біди, нашу землю спустошують і плюндрують, і ми постійно лише споруджуємо оборонні вали, а після нетривалого свята знову втрачаємо свої «природні права», що ми навіки розділені... Це провадить кожного з нас до роздумів: а чому ж так? Але чи ми справді хочемо знати відповідь на це запитання? Може, треба говорити не про «оборонні вали», не про різні України, а про досить прості, на перший погляд, але насправді засадничі поняття. Неусвідомлення їх і є першопричиною маленьких непорозумінь, які потім розливаються морем «безнадійної» проблеми всенаціонального масштабу.

Вихідним пунктом для моїх роздумів стануть поняття «суспільні цінності» і «суспільна відповідальність» української еліти. Я спробую звернути увагу на ті фокуси суспільного життя, які є стратегічним резервом консолідації українського суспільства, потужним засобом його об’єднання, а не підставою для його поділу. В умовах, коли нас ділили, чи то ми самі ділилися — історично, мовно, релігійно, політично, — збереглися в часі символи єднання і прокладання мостів у майбутнє.

За своєю суттю освіта і культура, а також похідні від них духовність та мораль є найефективнішою стратегією суспільного примирення, про яке мусимо говорити після чергової спроби розгойдування величезного корабля під назвою «Україна», який після помаранчевої революції розпочинає свою чергову українську «одіссею».

Я зумисне згадую «Одіссею», бо вона передбачає пам’ять Ітаки, родинного дому, що дарує нам надію безперервного тривання в часі фундаментальних людських цінностей: рідної оселі, батьківського порогу, стабільності, добробуту — того, що можна просто вкласти у пісню «Їду додому...». Саме так я розумію основоположний щабель такого складного поняття, яке ми називаємо патріотизмом.

Патріотизм і національну гордість закладають культура й освіта. Тільки завдяки їм, з одного боку, ми не втратили свого національного коріння, а з іншого — зможемо розвивати національні цінності на тлі універсальних. Освіта і культура часто виступають гарантами того, що в усьому світі заведено називати безпекою громадянського суспільства. І саме ці два аспекти суспільного життя завжди найяскравіше свідчать про всі відхилення від нормального цивілізаційного поступу тієї чи іншої країни. Що це саме так, громадяни нашого суспільства мали змогу переконатися впродовж останніх років, а кульмінацією загостреного відчуття цих очевидних проблем стала чергова виборча кампанія.

Один красномовний штрих: культура мови і мовлення — надзвичайно тонкий індикатор загальної і політичної культури кожного суспільства та держави. Останні місяці загострення політичних дискусій сягнуло пікових моментів, і, на жаль, саме тоді культура поведінки, а відповідно, й культура мовлення багатьох політичних діячів лякали пересічних громадян своїм цинізмом та відсутністю цивілізованих меж пристойності. Якби мали бодай елементарне почуття патріотизму всі політичні сили, які виборюють право іменуватися «голосом народу», то вони б не розгойдували з такою безглуздою, безвідповідальною завзятістю наш український корабель. Гадаю, що саме відсутність елементарного відчуття рідного дому і відсутність «пам’яті Ітаки» закладають модель неадекватної поведінки державної і політичної еліт, яким чомусь бракує часу системно осмислити історію України та її сьогодення задля її ж майбутнього, а водночас і замислитися над стратегіями формування суспільних цінностей для заходу і сходу, півдня і півночі України. Якби був час, то українська еліта зуміла б упродовж минулого року продемонструвати бодай окремими проектами, що вона все робить задля суспільної єдності і формування спільних цінностей. Спробую кількома штрихами окреслити, що, крім доброї волі, не так і багато потрібно для досягнення успіху, і це будуть мої відкриті публічні роздуми про суспільну безпеку, суспільні цінності та суспільну відповідальність.

Перша конфігурація моїх роздумів — «я — європеєць, бо я українець/українка», або про європейський вибір України. Якби не було ліньки українським статистикам порахувати, скільки разів на день звучать у різних дискурсах словосполучення «європейський вибір», «європейські цінності», то ми б могли легко поповнити світову Книгу рекордів Гіннесса. А що поза тією риторикою? Як ми насправді будуємо Європу в Україні та Україну в Європі? На жаль, реалії доволі сумні: спорадичні акції на тему євроінтеґрації дуже важливі, але вони не можуть замінити системності та потужної інформаційної кампанії на всіх зрізах суспільного життя.

А як там, у Європі, там, де нас нема? Подивіться на досвід Ірландії, яка має схожу на нашу історичну долю і яка зуміла увійти в десятку країн світу за динамікою свого розвитку, використавши освіту й науку як найпотужніший свій ресурс. Скажімо, в Ірландії діти вже з першого класу опановують на уроках цікаві мовні, математичні та географічні ігри на тему Ірландії в Європі, і ці ігри мають своє кредо: «я — європеєць, бо я ірландець/ірландка». Однак у такій політиці в Україні мали б бути зацікавлені бодай ті міністерства, які покликані втілювати, а не лише декларувати європейський вибір України.

Щоб про нас у світі знали й належно нас сприймали, недостатньо вигравати навіть світові конкурси, виступати з доповідями на міжнародних рівнях та з’являтися на обкладинках журналів. Позитивний імідж України не розкрутить одна піар-аґенція, яка до того ж сумнівно виграла тендер. Безперечно, це справа всіх і кожного зокрема, це робота і піар-аґенцій у тому числі, однак передусім це має бути результатом системної і послідовної державної політики. А такої політики в нас немає, хоч би як прикро і образливо для когось це звучало. Бо де ж тоді фундації на зразок Шведського інституту, Гете-інституту, British Council тощо — такі інституції і фундації мають чи не всі держави світу. На пострадянському просторі хіба Україна і Білорусь не спромоглися на це... То, може, тому нас там і нема?

Наведу три приклади. Найпрестижніша в Україні нагорода літераторам, митцям і діячам культури — це Національна премія імені Тараса Шевченка, яку щороку вручають у Шевченківські дні, але вручають, як на мою думку, аж надто камерно. А чому б не змінити цей вузький формат на широкий акт просування української культури в Україні і в світі? Для цього потрібно не так і багато: наприклад, як один із можливих сценаріїв — у присутності найвідоміших діячів культури та мистецтв, науковців і громадських діячів, а також у присутності представників усіх посольств в Україні, українських та іноземних теле- і радіокомпаній у прямому ефірі перетворити вручення Шевченківських премій на потужну інформаційну кампанію пропагування нашої культури як у себе вдома, так і поза межами України. Так чинять усі цивілізовані суспільства. Найяскравіший приклад — церемонія вручення премії принца Астурії, наступника іспанського престолу, яку транслюють практично всі світові телеканали і яка насправді є найсучаснішим форматом пропагування іспанської моделі підтримки тих діячів науки, мистецтва, літератури, а також громадських і політичних діячів, які з певною самопосвятою не лише служили найвищим ідеалам, а й зуміли змінити спосіб мислення чи навіть спричинилися до суспільних змін. Ми ж своїми численними псевдопафосними церемоніями на кшталт «Людина року» спрофанували святая святих — гідну суспільну та державну похвалу і гідне публічне визнання найвищих духовних цінностей, витіснивши їх на узбіччя і замінивши дивними комерційними проектами. Характерно, що серед цих номінацій практично жодного разу ми не бачили прізвищ відомих українських інтелектуалів, письменників чи науковців, що мало б означати мізерність їхнього впливу на суспільно та політично значущі рішення.

Мою alma mater — Львівський національний університет імені Івана Франка — оберігають викарбувані на фронтоні головного корпусу мудрі слова: «Patriae decori civibus educandis» (Освічені люди є окрасою Батьківщини). Постає закономірне запитання: чому освічені люди перестали бути окрасою України, і чому ми ніби боїмося їх належно публічно вшановувати? Мабуть, чекаємо, щоб їх спершу визнав світ, а відтак уже можна буде нагородити якимсь черговим званням чи орденом і в Україні. Влада, яка не спирається на інтелект, не є владою, бо вона не має майбутнього.

Категорично неприйнятним мало б сьогодні бути формальне відзначення 135-ї річниці від дня народження Лесі Українки, яке звелося до звичного покладання квітів на її могилу чи до пам’ятника її. Так само, як не можна 150-ту річницю від дня народження Івана Франка зводити до асфальтування доріг, газифікації села — бо хто ж тоді у Відні писатиме про Франка як автора багатьох німецькомовних текстів, а у Варшаві — про його сприйняття польської культури? І говорити про Франка лише в день його народження, мабуть, надто мало, бо жива енергетика франкових текстів, бодай у ювілейні річниці, мала б пульсувати впродовж усього року. Сьогодні це вже просто вимога часу і потреба діяти. Творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка в історичному контексті драматичної історії українського народу є чимось значно глибиннішим і важливішим, ніж те, що ми звикли вкладати в поняття «література».

Тому друга тема моїх роздумів — це доля української книжки в нових соціокультурних реаліях і мудра політика популяризації культури читання у нашому суспільстві. Ми, знову-таки, впродовж років не зуміли здійснити жодного прориву, щоб створити сприятливий клімат для розвитку українського книгодрукування і книгорозповсюдження. І знову, на відміну навіть від наших пострадянських сусідів, не кажучи вже про країни з високими соціальними стандартами, ми як не мали, так і не маємо жодної всеукраїнської телепередачі, присвяченої просто книжкам різного формату і різного наповнення. Такі програми мають поляки і росіяни, однак у нас навіть мова не йде, щоб щось схоже започаткувати, хоча безліч примітивних телешоу ми дублюємо з якоюсь особливою формою залежності. Чому? На жаль, лише тому, що це комерційно вигідно! У Польщі лауреата Нобелівської премії Віславу Шимборську рекламують на великих білбордах у рамках величезної акції підтримки польських авторів, а в нас Леся Українка з’явилася на величезних рекламних щитах у вигляді грошової банкноти і як політична реклама. Політична приватизація загальнонаціональних постатей не лише ганебна у своєму цинізмі, а й приречена на очевидний крах — маємо вже чималий історичний досвід. Так само, як спроби політичної приватизації Майдану — марні, бо жодна партія не може приватизувати найвищих виявів національного духу. І це також засвідчує наш чималий історичний досвід. А ми говоримо про Європу... Може, і через це нас там немає?

Коли ж ми нарешті навчимося дивитися на десять, двадцять років уперед і зрозуміємо, що чим далі, то все складніше й складніше буде почуватися цілісною нацією, маючи нестачу саме інтелектуального хліба. Я пропоную не марнувати часу і якомога швидше створити й через провідні українські телеканали втілювати в життя національну програму ефективної підтримки української книжки та, відповідно, культури читання як стратегічно важливого чинника загальної культури нашого суспільства. Ми повинні ініціювати радіо- й телепередачі різного формату для дитячої та дорослої аудиторії. Доповненням до цих книжкових передач має стати високоякісне рекламування книгочитання на правах соціальної реклами. Обличчям цієї реклами повинні стати як відомі люди, так і звичайні українці. Звісно, що відомі естрадні і телезірки, спортсмени, діячі науки, освіти, бізнесмени мали б зробити свій внесок у цю благородну справу. Я перший готовий взяти участь у створенні такої реклами і пропоную всім відомим людям у нашій країні долучитися до цієї місії. Однак для цього потрібні і політична воля, і суспільна відповідальність. Мабуть, від такого почину виграло б усе українське суспільство. Весь світ зіштовхується з тим, що культура читання ніби відступає в тінь, але всі докладають багато зусиль, аби втримати, врятувати і підтримати дивовижний світ Книги. Кожна країна має свої нестандартні способи зацікавлення читанням: у лондонському метро ви прочитаєте фрагменти текстів Шекспіра, тут часто можете отримати sms-повідомлення шекспірівськими поетичними рядками. У Мехіко в найбільш багатолюдному виді транспорту матимете змогу ознайомитися з пересувною «бібліотекою на колесах» — таких прикладів безліч. Були б бажання і, знову-таки, самоусвідомлення та відповідальність…

Третя конфігурація моїх роздумів — інформаційна безпека України, або чому ми, українці, досі, на п’ятнадцятому році незалежності, програємо всі інформаційні війни. Інакше кажучи: чому, за винятком кількох статей кількох політиків у найрейтинговіших світових агентствах, ми не відчуваємо потреби творити власні потужні мас-медіа з динамічною ресурсною базою даних, аналітикою і швидким реагуванням на все, що стосується міжнародного іміджу нашої країни? Складається таке враження, що ми ніби чекаємо сигналу з-за кордону — чи то зі Сходу, чи то із Заходу. Сигналу любити і поважати, а часом навпаки — не сприймати і зневажати самих себе. Замість того, щоб генерувати суспільну думку світової спільноти щодо України, ми із заповзятою сприйнятливістю всмоктуємо в себе тільки те, що надходить до нас із-за кордону. Ми стали аж занадто залежними від того, що думають про нас інші.

Усе це я формулюю з власного досвіду та пам’яті. Чомусь так склалося, що шануємо переважно тих співвітчизників, які досягли успіху десь за кордоном. Невже для того, щоб визнати український талант, нам потрібна закордонна душа чи закордонний розум? Мабуть, і тому нас там немає.

Питання інформаційної безпеки та самодостатності має надзвичайну вагу і мусить стати темою окремих роздумів, воно, зрозуміло, потребує окремого глибокого і детального аналізу та обговорення. Але головним при цьому має бути усвідомлення кожним із нас своєї ролі зі щирою відповіддю на запитання: а що я особисто зробив для того, щоб Україна нарешті опинилася саме там — у центрі цивілізаційного поступу Світу?