Стратегія самознищення

Підписавши Універсал національної єдності, політики взялися за звичну справу — реалізацію програми безвідповідального політичного протистояння. Воно вже давно перетворилося на самоціль, майже вихолостивши з дій основних гравців і їхніх команд сенс. Конфліктність, неадекватність і непрозорість дій вітчизняних політиків стали фірмовим клеймом багатьох рішень, а що найголовніше — нерішень. Чому країна виявилася втягнутою в це безглузде рукомахання і до яких наслідків сьогодні це призвело? Суб’єктивна версія.

Конфліктність

Здавалося б, відсутність ідеології у провідних українських партій і декларативна ідеологія партій меншого калібру створюють унікальне поле для знаходження компромісів між політичними силами. Здавалося б, порівнянний майновий ценз (за винятком Ахметова) ключових депутатів трьох найбільших фракцій дозволяє позначити загальні проблеми і знайти спільні шляхи їх розв’язання. Проте ні підписаний політичний Універсал, ні потенційний бізнесовий у країні не працюють. Слово «конфліктність» стало визначальним при характеристиці не лише відносин між політичними силами і гілками влади. Найчастіше протистояння роздирає і самі партії.

З подивом населення спостерігає за боротьбою, яка точиться між президентом і прем’єром у міжклітинному конституційному просторі.

Близько 70 глав адміністрацій різного рівня нині мають офіційно висловлену недовіру територіальних рад.

Не меншою мірою загострене і міжособистісне протистояння. Кожне нове призначення, навіть розумної і сильної людини, у протиборчих таборах Ющенка і Януковича анітрохи не збільшує кадровий потенціал влади в цілому, не створює критичної маси здорового державного менеджменту, швидше навпаки — працює на самознищення. Під час призначення на різні посади нарівні з інтелектуальними вимогами враховується і такий критерій, як спроможність «обнулити» опонента: Яценюк проти Азарова, Гайдук проти Януковича, Зінченко проти «любих друзів», Грищенко й Орел проти Тарасюка, Толубко і Стеценко проти Гриценка. Усі різною мірою, але недурні люди, покликані множити один одного на нуль, концентруючись на протидії. А множити на результат не пробували? Боремося за що? Соціально і державно значуща відповідь на це запитання сформульована далеко не всіма із переліченого вище ряду. Але це не знижує напруги пристрастей: «Та ти козел! Я — козел? Ти — козел. Я — козел? Ні, ти навіть на козла не схожий. Я не схожий?!»... А усе тому, що лідери команд не сформулювали інших завдань, окрім збереження і збільшення території їхньої особистої влади.

Тотальна недовіра між основними політичними гравцями, ситуативні політичні союзи з незмінним зрадництвом у щасливому кінці казки про єдність, закулісні переговори всіх з усіма і театральне протистояння політиків на дискусійних телевізійних майданчиках прирікає суспільство на перманентне споглядання марної метушні у верхах.

Шашіль безідейних конфліктів підточує не лише основи держави, він тихенько гризе самі партії й органи влади. Але якщо про приклади останнього ми поговоримо трохи нижче, то кілька слів про внутрішню напругу в окремих партіях скажемо зараз.

Візьмімо легендарно-монолітні «Регіони». По-перше, вододіл між безідейно багатою та ідейною, але бідною, частинами партії стає дедалі помітнішим. По-друге, насуплені «регіональні» еліти тих областей, які не менш активно, ніж Донецька, підтримали Януковича, змирилися зі своїм непотраплянням у центральну владу, і після півторарічного застою вирішили розгорнутися в межах малих батьківщин. Ага, щас! Порти, заводи, землі — усе найсмачніше, до чого, здавалося, рукою подати, має потрапити в надійніші руки. По-третє, Партія регіонів через об’єктивні і суб’єктивні обставини неминуче опиниться у зоні електоральних бур. Присідаючи перед Кремлем, лідери партії навіть не подбали про те, щоб пояснити населенню, через кого в країні зростають ціна на газ і тарифи. У результаті половина українців у своїх матеріальних проблемах уже сьогодні звинувачує діючий уряд. І, нарешті, по-четверте, за даними «ДТ», Рінат Ахметов і Віктор Янукович на нинішньому етапі розходяться в стратегічному питанні — у якій формі в майбутньому «Регіони» повинні утримувати владу. Ахметов, котрий видав певні зобов’язання Віктору Ющенку, незадоволений тим, що в теплу ванну президента Янукович своїми заявами систематично підливає окріп. Але не це головне. Джерела в ПР відають про те, що Янукович міцно тримається за думку стати хазяїном країни, отримавши шляхом конституційних перетворень повноваження Леоніда Кучми. Ахметов, своєю чергою, з одного боку, не вірить у те, що Янукович гарантовано зможе стати президентом. А з другого боку — абсолютно в цьому не зацікавлений. Оскільки одна справа — мати прем’єра, котрий залежить від партії і парламентської більшості, і зовсім інша — бути бізнесменом, який залежить від президента Януковича з царськими повноваженнями. Одне слово, у Партії регіонів багато «різношвидкісних» проблем, які поки що не вийшли на публічний рівень, але від цього не менш небезпечні для самої організації. Хто цим може скористатися? Відповідь: на даному етапі — ніхто. Ні «Наша Україна», яка являє собою або невиразний рух неприєднання, або корм для БЮТ і «Регіонів». Ні президент, який сконцентрувався на обороні і не сформулював мети наступу. Ні БЮТ, котрий паразитує на виснаженому креативному і нервовому ресурсі Тимошенко.

Проте, можливо, опоненти «Регіонів» не ставлять перед собою мети послабити суперника? Шляхетно. Тоді виникає питання про пошук точок дотику, спільного вирішення завдань, пов’язаних із захистом національних інтересів і інтересів громадян, найперший із яких — зарити рів між електоральними групами. Від якої із політичних сил виходила ініціатива, спроможна позначити якісне розв’язання цієї проблеми? Від уряду? Від опозиції? Чи ми повинні вважати такими азбучні і засалені тези Універсалу?

Існуючий нині рівень конфліктності між прем’єром і президентом, між прем’єром і Верховною Радою (адже багато значущих рішень без голосів БЮТ і «Нашої України» Янукович у парламенті просто не провів би. А якщо «Наша Україна» остаточно випаде з коаліційного процесу, то ліві себе в танцях покажуть — ого-го!); потенційний розвиток конфліктів між президентом і «Нашою Україною», президентом і Юлією Тимошенко, урядом і тією частиною України, де на місцевих виборах перемогли БЮТ і «НУ», губернаторами і політично ворожими до них Радами, владою і суспільством у цілому — все це не дозволяє сподіватися на ефективну роботу політикуму, системний розвиток країни.

Неадекватність

Давайте поставимо собі запитання: через що відбуваються конфлікти, котрі мають місце в політичних силах і між ними, які їхні суспільно значуща мета і ґрунт? Очевидно, що однією з цілей є боротьба за адміністративний ресурс, кількість якого прямо пропорційна відкушеному ресурсу бізнесовому. Що більше повноважень, бажано безконтрольних, то багатшою є і чиновницька, і партійна каса. Друга мета — принизити суперника в очах електорату. Теж мета зрозуміла і вічна як світ. А далі? Де ідеї, які виправдують люте протистояння? Де свіжі думки? Де системне бачення? Де суспільно значущі цілепокладання й орієнтири? Яка з політичних сил спромоглася сформулювати чітку й зрозумілу програму, котру можна було б асоціювати з проривом? Яка з політичних сил змусила думати, що вона не бідна на ідеї, не бідна на менеджерів, не бідна на свідомих і відповідальних лідерів? Будь-яка прес-конференція прем’єра і президента після приїзду в регіон починається і закінчується питаннями контрасигнації, непідписаних указів, відставками міністрів тощо. Чому країна разом із політикумом має жити цим «вошканням», замість того щоб обговорювати принципові й важливі для суспільства питання?

Самі ж політичні сили іноді не просто не в змозі сформулювати своє ставлення до тих чи інших подій — вони, у силу примітивності й містечковості свого мислення, навіть не замислюються над тим, що та чи інша подія вимагає їхньої реакції. Через відсутність виразної внутрішньої та зовнішньої політики Україна перетворюється на глуху світову провінцію. І цьому передусім сприяє тунельний зір лідерів політичних сил і їхніх команд. Яка партія, окрім «Нашої України», зробила виразну заяву з приводу грузинсько-російських подій? Це нас не стосується? Тут ось Микола Томенко дорікнув владі за те, що вона досі не визначилася зі своєю позицією щодо конфлікту. А найбільша опозиційна партія визначилася і зробила заяву? БЮТ, щоправда, через два дні після вбивства Анни Політковської вивісив на сайті Юлії Тимошенко відповідну заяву. А де заяви інших політичних сил? Для «Регіонів» Калашнікова це не привід? А Олександр Мороз уже «не переймається» убивствами журналістів? Чому Ширак із цього приводу робить заяву, а Віктор Ющенко — ні? Про випробування ядерної зброї Північною Кореєю я вже не кажу. Були б ми Угорщиною чи Чехією, то нехай уже. Однак Україна — держава, що добровільно відмовилася від третього у світі ядерного арсеналу. Але хіба нас цікавить, що відбувається в навколишньому світі? Ми боремося за скасування депутатських пільг, за відставку губернаторів, ми шукаємо серед ворогів союзників у скасуванні конституційної реформи. Яка Грузія, яка Політковська, яка Корея?

Політикум і поготів охопила епідемія геростратівщини й безвідповідальності. Однією своєю заявою щодо НАТО в Брюсселі Віктор Янукович перекреслив роботу кількох «поколінь» президентів, міністрів закордонних справ та оборони. Припустімо, прем’єр не хоче в НАТО (хоча насправді йому абсолютно байдуже, але в ігрища з електоратом грати треба — плани в нього великі). Позиція Януковича й антикризової коаліції була б зрозуміла, якби було заявлено: «Україна самостійно забезпечить свою безпеку. Для цього ми різко збільшуємо видаткову статтю бюджету, призначену на розвиток Збройних сил, тому що покладатися в питанні захисту Батьківщини ми можемо тільки на себе». Щось я такого не чула. Оборонний бюджет, навпаки, урізається. Тоді що пропонується замість руйнацій?

У чому взагалі мета? От мені хочеться зрозуміти, яке завдання, зрозуміле населенню, ті чи інші політики перед собою ставлять: «2007 року вб’ємо «тінь» — збільшимо бюджет удвічі!», «П’ятирічку за чотири роки!», «До 2010 року всіх, хто того потребує, забезпечимо соціальним житлом!»? У чому полягає соціальна пропозиція, де відповідальні, де встановлені терміни? «Бандитам — тюрми!», а «Тюрмі народів — російська мова!» — гасла маніпулятивні й безвідповідальні, котрі дозволяють лише паразитувати на інстинктах, але не мобілізують суспільство на системні та результативні зміни. Однак ці гасла експлуатують і далі, відволікаючи на них увагу суспільства від реальних проблем в економіці, судовій сфері, зовнішній політиці і внутрішньому бізнесі.

Візьмімо інший приклад політичної безвідповідальності — СОТ. І Ющенко, і Тимошенко, і Єхануров, і Янукович заявляли про пріоритетність вступу України до цієї організації. Причому швидкого вступу, а не, як заявляє Мороз, «синхронізованого з Росією». А чому до цього часу ні уряд, ні президент, ні депутати не подали на розгляд парламенту необхідну двадцятку законів? Ось він, консенсус, — поруч! Він можливий. Але чому це нікого не цікавить? Тому що соціалісти і комуністи проти? Цього достатньо, щоб відмовитися від стратегічного рішення?

На окреме слово заслуговує опозиція, точніше, обидві опозиції: «Тимошенко + два Вінські» й «Безсмертний + два «пеерпісти». По-перше, їхні стосунки між собою викликають гомеричний сміх у тих, у кого ще не викликали глибокого роздратування. По-друге, цілком очевидна розгубленість обох опозиційних крил. У «НУ» лише тепер узялися за вироблення плану дій в опозиції. Хоча готуватися до такого результату потрібно було вже півроку тому. А від БЮТу, по суті, за цей час вийшло три ініціативи. Перша — нереалізовувана — відправити уряд Януковича у відставку через те, що сесія не встигла позбавити міністрів депутатських мандатів. Друга — надзвичайно «актуальна» — пов’язана з обмеженням депутатських пільг. І третя — цього разу дуже ділова — покликана висвітлити маніпуляції з необгрунтовано радикальним підвищенням цін на вітчизняний газ. При цьому члени партії пошепки розповідають про те, хто має намір приватизувати інфраструктуру одеських портів; хто здійснює маніпуляції з фінпланом «Укртелекому»; хто вимагає відкоту при відшкодуванні ПДВ і т.д. й т.п. Ну, і? Чого ж пошепки? Тимошенко може зволікати з визначенням стратегії: дострокові вибори, ситуативний союз з «Регіонами» заради скасування реформи, використання соціальних настроїв тощо. Це її право як партійного стратега. Але хто скасовував обов’язок опозиції бути щоденним контролером дій усіх гілок влади?

Що стосується влади, то тут у наявності кадрова невідповідність тим цілям, які теоретично повинні стояти перед країною. Перекоси діючої Конституції — далеко не єдина проблема, що перетворює українську владу на низькоефективну систему. Уже сьогодні зрозуміло: надія на те, що єдиним плюсом від приходу «регіоналів» до влади стане відновлення її хребта, не виправдалася. Бо єдиний інструмент, який вони прикотили з собою — це бульдозер, здатний розчищати кадрові майданчики (які, до речі, без судового бою здали десятки заступників міністрів, сотні начальників управлінь і департаментів помаранчевого набору). І кого висадили з бульдозера? Маєте рацію: як правило, або добре збережених у нафталіні фахівців, або людей, котрі знають рівно 400 способів добування грошей із допомогою паяльника. Подивившись на спроби Віктора Ющенка сконцентрувати на Банковій яйцеголових, Віктор Федорович (обережно припущу, що з подачі Сергія Льовочкіна) вирішив сконцентрувати інтелект своїх в інституті радників. Але відмінність президента від прем’єра полягає в тому, що президент через обрізані кадрові можливості змушений розставляти по три слони на тумбочку. А що заважає Віктору Федоровичу, усвідомлюючи не найдужчий інтелектуальний потенціал своєї команди, перегрупувати кадри? За такого ставлення до справи будь-який інтелектуальний концентрат має такі самі шанси бути адекватно використаним, як і окуляри у відомій байці. Причому багато акціонерів Партії регіонів це розуміють. Але що це змінює?

Непрозорість

Вимагати від політичних сил, аби вони жили кишками назовні, стриптизуючи перед суспільством, інформуючи його про всі свої внутрішні проблеми та міжпартійні переговори, безумовно, нерозумно. Має бути в партії певна загадка. Так само, як і у влади — держтаємниця. Проте, коли йдеться про ухвалення державних і суспільно значущих рішень, діяти повинні механізми як внутрішньовладного, так і громадського контролю. А нова влада демонструє дедалі більшу тенденцію до закритості. І мова не лише про те, що практично на кожен Кабмін виносяться документи, невідомо ким підготовлені й ані з ким попередньо не узгоджені (приміром, звернення до Конституційного суду з приводу зняття губернаторів, сумнівні кадрові пропозиції на матеріально відповідальні посади у сфері нерухомості), або взагалі без Кабміну приймаються кадрові рішення, починаючи від першої сотні, закінчуючи затвердженням Андрія Деркача на НАЕК «Енергоатом».

Антикризова коаліція, і передусім її флагман — Партія регіонів, або створила, або закінчує створення ряду нетрадиційних «Вільних (від контролю) економічних зон». Міркуйте самі: у фінансовій сфері Микола Азаров є першим віце-прем’єром і міністром фінансів. При цьому політична сила, представлена ним, посадила свою людину на КРУ, податкову, митницю, казначейство й парламентський бюджетний комітет. Рахункова палата на чолі з непотоплюваним Валентином Симоненком демонструє велике бажання бути корисною новій владі. Тетяна Корнякова — надзвичайно корисна й готова до дії за командою того самого Азарова в Генпрокуратурі. Звідси риторичне запитання: хто здатний проконтролювати багатомільярдні бюджетні потоки? Ніхто — ані влада, ані опозиція, ані суспільство. Може тільки один Азаров. Додамо до цього цілковитий волюнтаризм Миколи Яновича, котрий наосліп вирізує з фінансового тіла будь-якого міністерства потрібний йому шматок коштів. Без пояснень для чого, без обговорень на Кабміні, без узгодження з міністрами й незалежно від політичного кольору глави відомства.

Щоправда, у цій сфері існує якийсь внутрішній контроль: Янукович не дав Азарову можливості поставити Ярошенка на чолі податкової, а нейтрального Брезвіна обсадив особисто відданими прем’єру людьми. Може, у зв’язку з цим в українській фінансовій сфері виникло ноу-хау: податкова готує документи на повернення ПДВ, спрямовує їх у казначейство і... отримує відмову. Та розраховувати суспільству на те, що стеження однодумців один за одним зробить фінансові дії влади у «вільній зоні» фінансових потоків прозорішими й ефективнішими, навряд чи варто: ворон ворону якщо око й вибере, то з синичками не поділиться.

Інший приклад — ПЕК. У виконавчій владі вертикаль замкнута: Клюєв, Бойко, Шелудченко. У профільному парламентському комітеті, очолюваному «нашоукраїнцем» Миколою Мартиненком — більшість за антикризовою коаліцією. Однак при цьому я не маю підстав стверджувати, що віце-прем’єр з ПЕКу і голова НАК «Нафтогаз» у курсі всіх значимих обставин переговорів, проведених Юрієм Бойком із російським «Газпромом». Понад те, доповім вам, усупереч усім нормативним актам, які визначають проведення будь-яких міжнародних переговорів представниками Кабінету міністрів, у справи Бойка не втаємничені ні МЗС, зобов’язане видавати директиви до кожного раунду переговорів; ні Мін’юст, покликаний відслідковувати юридичну грамотність документів, які готують до підписання; ні посол України в РФ, зобов’язаний або особисто бути присутнім на переговорах, або спрямовувати туди представників посольства. Тому сьогодні ніхто не знає, чим Україна заплатить за газ по 130 дол.? Ніхто не розуміє, чому Україна, як стверджує Бойко, має довести свою договороспроможність, витримуючи обіцянку не піднімати впродовж п’яти років транзитну ставку. При цьому міністр навіть не заїкається про те, що при створенні СП «УкрГазЕнерго» компанія «РосУкрЕнерго» зобов’язалася поставляти газ нашій країні по 95 дол. упродовж тих самих п’яти років... До речі, зверніть увагу, чому жодна політична сила, умовно чи офіційно опозиційна, не піднімає це питання? Може, одні власного Івченка соромляться, а інші, як і торік, тільки цього разу вже за участі Медведчука, намагаються про щось домовитися з Кремлем?

Поки що всередині ПЕКівської ВЕЗ розраховувати можна тільки на внутрішній контроль, який виникає від особистого протистояння уповноважених владою гравців. Клюєва нервує галузева кадрова експансія Бойка, а Шелудченко просто не хоче, щоб його тримали головою НАКу в польському преферансі, усвідомлюючи те, що стратегічна мета Юрія Бойка й Ігоря Вороніна — умертвіння НАКу й передача його функцій у, скажімо, більш приватні та контрольовані структури. Внутрішня криза назріла, і вибухнула категоричною вимогою Володимира Шелудченка до Ігоря Вороніна писати заяву про відставку як із посади заступника глави НАК «Нафтогаз», так і з посади голови правління «УкрГазЕнерго».

Ці дії, за інформацією «ДТ», узгоджені з Віктором Януковичем. Проте не узгоджені з Москвою, дуже зацікавленою у збереженні своєї людини на цих посадах. Чим закінчиться протистояння персоналій — передбачити складно. Та ще складніше сказати, за що борються: за порятунок НАКу як інструменту забезпечення національної енергетичної безпеки, чи за порятунок НАКу як інструменту персонального заробітку? Де визначають кадрову політику українського енергосектору — на Грушевського чи на Красній площі? Чи НАК і прем’єр розпочнуть подальші логічні кроки — зміну схеми постачання газу в Україну? Чи буде звернення в Антимонопольний комітет стосовно «УкрГазЕнерго», який поставляє на ринок України не п’ять мільярдів кубів газу, як це було при розгляді питання Костусєвим, а десятки мільярдів кубів? Чи будуть зняті з ручника слідчі Генпрокуратури, переповнені зафіксованими фактами порушень у НАК «Нафтогазі» часів Івченка, чи для себе схеми берегтимо? Чітких відповідей на ці й багато інших запитань немає. Так само як і спроб переломити ситуацію в енергетичній сфері, зробивши її прозорою.

Така сама тяга до замкнутого циклу утворилася й у Фонді держмайна. Організації, яка провалила приватизацію-2006, нарізали непід’ємні для Валентини Семенюк завдання на 2007 рік. Та, крім заводів і пароплавів, ряд впливових представників антикризової коаліції, утираючи слину, наполягають на передачі Фонду реалізації всієї нерухомості, яка належить різноманітним відомствам. Чому б ні? На сьогоднішній день ФДМ: а) визначає методику оцінювання нерухомості та умов її оренди; б) власним рішенням наділяє конкретні приватні компанії правом цю оцінку здійснювати, а тепер ще розраховує самостійно розпоряджатися нерухомістю разом із землею та її реалізацією. Ще один замкнутий від контролю цикл. Ліпота.

Список прикладів можна продовжити. Однак й вищесказаного досить для того, щоб склалося враження: нова влада не має ні найменшого наміру робити прозорішою діяльність сфер, які перебувають у зоні найвищих корупційних ризиків, а опозиція, своєю чергою, поки що нічим не довела своєї готовності контролювати те, що відбувається в цих сферах, не сформулювавши наполегливо, чітко й публічно запитання, на які представникам влади, при свободі слова, яка ще зберігається, довелося б відповідати.

Що винне і кому робити?

«Каштанка кричала уві сні, їй наснився кошмар». Цей перл зі шкільного твору щонайкраще характеризує те, що відбувається з українською політичною верхівкою. Дві передвиборні кампанії та дві зміни влади за півтора року не дають можливості одним зупинитися й грати в довгу, іншим відчути себе впевнено і справами, а не автотренінгом переконувати себе й суспільство в тому, що нова влада прийшла надовго. Відсутність чітких пріоритетів (окрім комерційних і кар’єрних); принциповість у формі кубика Рубика; неспроможність виписати виразну соціально-економічну й зовнішньополітичну програму дій; спроби сквапливо замінити ці програми компіляціями, нездатними забезпечити інтереси суспільства, зате здатними законодавчо послабити позиції опонентів, — усе це не причини тривалого перебування України в небезпечній точці біфуркації. На мою суб’єктивну думку, це наслідок... ротації політикуму.

Кравчук, Кучма, Фокін, Масол, Горбулін і багато інших політиків, котрі належать до їхнього покоління, залишили свій, різною мірою якісний слід у побудові споруди Української держави. Ці люди були сформовані радянською системою, і деякі з них, отримавши доступ до розподілу потоків і благ, сприяли асоціалізації розподільної системи. Але в тому, радянському, житті вони стали не липовими кандидатами, докторами наук, Героями соцпраці, директорами, лауреатами державних премій, а головне — вони засвоїли, що таке інтереси держави, часом замислювалися над тим, що таке національні інтереси, й на огризках часу намагалися приділяти увагу мінімальним суспільним інтересам. Саме тому, коли скринька з кормом відкрилася й економіка країни пішла в приватний рознос, більшість представників старої школи подбали про себе, але при цьому вони періодично згадували й про державу. Упереджуючи обвинувачення в тому, що автор кличе до кучмізму, зауважу: не кличу. Просто констатую зміну поколінь і, на жаль, як наслідок, зміну проблем.

Покоління, яке прийшло до влади зараз, покоління сорока-сорокап’ятирічних — свої життєві університети проходило на ринках «Юність» і «Озерка». Отримавши без попередньої підготовки доступ до тіньової сфери розподілу, ці люди (здебільшого) сформувалися як талановиті бізнесмени, які створили свій капітал, по суті, обкрадаючи країну та суспільство. Цей клас мав сформуватися. Такі закони жанру. Чи міг він сформуватися інакше — не питання сьогоднішнього обговорення. Мільйонери й мільярдери в країні є, і тепер уже їхній клас забезпечує роботою на своїх підприємствах і в своїх структурах мільйони українських громадян. І нехай би собі забезпечував. Але ці люди потрапили до влади: законодавчої, виконавчої, президентської. І коли вони туди прийшли, незалежно від кольору прапора, з’ясувалося, що переважна більшість цих людей не в змозі сформулювати, що таке національний інтерес, що таке державний інтерес, що таке суспільний інтерес. Чудово вони знають одне: що таке інтерес приватний. Тоді яким чином вони можуть захищати не приватні інтереси? Це не покоління «Х», котре страждало на неприкаяність і зависло між світом «совка» й тим світом, який відкрився після підняття залізної завіси. Це покоління, котре не мучиться пошуками відповіді на запитання «Хто ми?». Це покоління «$». Воно має право на життя. Більше того, завдяки роботі їхніх структур і підприємств ми сидимо в кафе та ресторанах, купуємо квартири й чудові вітчизняні продукти харчування, ми одержуємо якісні послуги в хімчистках і не ходимо всі в однакових ангорських кофточках. Країна багато в чому виживає за рахунок приватного бізнесу. Але парадокс полягає в тому, що виживання це наразі відбувається всупереч тому, що власники підприємств, чиї товари й послуги ми споживаємо, сидять у радах і владі всіх рівнів, створюючи там основне гальмо для розвитку країни! Ці люди в своїй більшості не придатні для влади. Але позбутися їх на даному етапі неможливо. Тому зміна влади не позбавить суспільство від споглядання її непрозорості, конфліктності, неадекватності. Бо людей, котрі шкірою відчувають приватний інтерес, безліч і в «Регіонах», і в «Нашій Україні», і в БЮТ.

Чи здатні дострокові вибори змінити цю ситуацію? Чи здатний цей політикум змінити правила гри, удосконаливши Конституцію. Якою вона має бути? Чи здатні вони знайти консенсус у пошуках схеми зміни Основного Закону? Що має статися для того, аби суспільство відчуло реальну надію на розумне й прогресивне керівництво країною? Чи стане панацеєю пошук нових людей, про необхідність якого давно говорила преса, а нині почали замислюватися й партійні боси? Як їх шукати?

Пошук відповідей на ці запитання більше чи менше цікавить і політикум, і суспільство загалом. Наразі точних рецептів немає. Ми будемо вдячні нашим читачам і авторам, якщо вони запропонують свої варіанти відповідей на ці запитання. Бо кожен день приносить нові докази неспроможності й незрілості української політичної верхівки. Кожен день робить Україну дедалі слабшою і незахищенішою. Тому вихід із зачарованого кола, яке склалося в систему самознищення, необхідно шукати всією громадою. Особливо в ситуації, коли ті, хто покликаний це робити за посадою, розписуються у своїй неспроможності.