СПІВУЧАСНИКИ

Історія входження України в ЄЕП ще раз довела: політичної еліти в цій країні немає. Оскільки для тих, кого глибоко помилково заведено зараховувати до цієї еліти, особисті інтереси, особисте всепоглинаюче прагнення зберегти владу, державну посаду або капітали завжди первинні, а національні інтереси — завжди вторинні. Навіть для тих небагатьох, хто добре усвідомлює, у чому ж вони полягають.

У ЄЕП Україна вступила бездарно й поспішно. Минулого вівторка Верховна Рада після мінімального розгляду і обговорення ратифікувала Угоду про формування Єдиного економічного простору Білорусі, Казахстану, Росії та України, підписану Президентом Кучмою 19 вересня минулого року в Ялті. З одним-єдиним застереженням: «Україна братиме участь у формуванні і функціонуванні Єдиного економічного простору в рамках, що відповідають Конституції України».

За домовленістю президентів Росії й України, а також спікерів Держдуми та Верховної Ради, на ратифікацію разом із єепівською угодою були винесені договір між Україною та РФ про українсько-російський державний кордон, а також договір між Україною та РФ про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки. Відповідно до тих-таки домовленостей, ратифікацію провели «одночасно». Тобто спочатку російська Держдума дочекалася, поки українські колеги ратифікують усі три угоди, і тільки потім ратифікувала їх сама. Українські ж парламентарії особливою допитливістю не вирізнялися: ніхто з них не поцікавився, чи тримає спікер Литвин зв’язок із Москвою і чому обговорення трьох документів не відбувається у двох парламентах одночасно. Ні в кого також не виникало запитання, чому в «синхроні» беруть участь тільки два, а не чотири парламенти.

Таким чином, Україна, яку решта учасників «четвірки» періодично звинувачували у зволіканні єепівських процесів, ратифікувала Угоду з ЄЕП найпершою. І вперше за роки незалежності дала згоду на участь у такому масштабному, за задумом, інтеграційному проекті на теренах СНД.

Прикордонні питання

Але, перш ніж докладно обговорити віхи короткого «героїчного» шляху України в ЄЕП і відзначити тих, хто особливо на ньому відзначився, кілька слів усе ж варто сказати про два україно-російських договори, ратифікованих 20 квітня.

Перший із них — договір про сухопутну ділянку держкордону — був ратифікований 352 голосами і майже не викликав запитань у депутатів, оскільки ні в кого (крім хіба що окремих комуністів) немає сумнівів у необхідності оформлення, відповідно до всіх норм міжнародного права, державного кордону України по всьому периметру. Щоправда, деякі депутати поцікавилися у міністра закордонних справ Костянтина Грищенка, який представляв проект закону про ратифікацію цього договору, чому настільки важливий документ включений у пакет із двома іншими, далеко не такими однозначними, угодами. Однак міністр депутатської цікавості не задовольнив, не сказавши з приводу «пакета» жодного слова. Хоча ніякої великої таємниці тут і не було: всі й так чудово знали, що на «пакеті» наполягли росіяни, поставивши ратифікацію договору про держкордон російським парламентом у пряму залежність від ратифікації угод щодо ЄЕП і співробітництва в Азово-Керченській акваторії — українським.

Що ж стосується другого документа, то тут запитань у парламентаріїв виникло значно більше, а натиснутих кнопок «за» виявилося значно менше — 274. Жодного голосу на підтримку не дали фракції «Наша Україна», БЮТ і Соцпартії. К.Грищенко, який представляв і цей законопроект про ратифікацію, повідомив, що після підписання 28 січня 2003 р. договору про україно-російський кордон Україна «спрямувала свої зусилля на те, щоб якомога швидше підписати аналогічний договір про держкордон в Азовському морі і Керченській протоці». Щоправда, «після відомих подій навколо українського острова Коса Тузла в Керченській протоці», за словами міністра, «вдалося досягти домовленості» про підписання того документа, що був винесений у вівторок на розгляд ВР, а саме Договору між Україною і РФ про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки. Але подробицями про те, як «досягалася» ця домовленість, міністр із депутатами ділитися не став.

Про ці подробиці свого часу писало «ДТ» (№50(475) від 27.12.03 «Росіяни не здаються, українці — здають»). Тому нагадаємо про неї лише дуже коротко. Як свідчили наші джерела, напередодні грудневої зустрічі Путіна і Кучми в Керчі в адміністрації Президента України з’явився посол РФ Віктор Черномирдін із якимось документом і повідомив, що це має бути завтра підписане президентами. І тільки завдяки неймовірним зусиллям кількох українських дипломатів, причому аж ніяк не найбільш високопоставлених, із російського варіанта договору вдалося прибрати найбільш неприйнятні для України пасажі і вставити в текст одне, але вкрай важливе для нашої країни положення (ради якого тепер усі готові забути про кричущі порушення при підготовці цього договору як Конституції України (ст.106), так і закону про міжнародні договори). У цьому договорі Росія вперше дала згоду на проведення кордону в Азовському морі (за радянських часів його не існувало). У статті 1 договору записано: «Азовське море розмежовується лінією державного кордону відповідно до угоди між Сторонами». (Цю угоду ще потрібно підготувати.)

Не зупиняючись на багатьох, вже описаних у наших попередніх публікаціях, вадах цього документа, звернемо увагу лише на ту з них, що відгукнулася Україні вже через кілька годин після ратифікації договору Верховною Радою. Йдеться про положення ст.1, відповідно до якого, «врегулювання питань, що відносяться до акваторії Керченської протоки, здійснюється за згодою між Сторонами». Тобто українській стороні, яка дотримується позиції, що «у Керченській протоці лінія кордону була встановлена ще за радянських часів, і тепер вона має бути просто підтверджена», закріпити це положення в документі не вдалося. Більше того, на думку депутата Івана Зайця, який виступив під час обговорення документа у ВР, процитоване вище положення українську позицію цілком перекреслює й означає згоду України «знову почати рухати кордони». Побоювався парламентарій і намірів росіян «засунути» кордон за інший бік Тузли. Побоювання невдовзі справдилися: того самого дня, відповідаючи на запитання депутатів Держдуми, міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив, що «доля Тузли ще визначатиметься, ніяких кордонів поки що тут не проводиться». Дипломат підкреслив: договір про спільне використання Азовського моря і Керченської протоки не передбачає поділу Керченської акваторії, і це питання ще доведеться обговорити російській та українській сторонам і підписати відповідну угоду.

У принципі, як свідчать експерти, відповідно до міжнародного права, справді, якщо є згода обох сторін, то кордон між державами може бути змінений.

До виборів Президента України залишилося зовсім мало часу. І за цей короткий термін російська сторона напевно постарається за максимумом вичавити з нинішньої української влади згоду з багатьох цікавих для Росії питань. Зокрема і щодо кордонів, і щодо Єдиного економічного простору. Давайте ж згадаємо нині всіх основних дійових осіб, завдяки зусиллям або бездіяльності яких Україна виявилася сьогодні втягнутою в цей геополітичний російський проект, однією з основних цілей якого є позбавлення нашої країни європейської перспективи.

Президент

Ролі Леоніда Кучми в цій історії «ДТ» присвятило чимало рядків. Як усі ми чудово пам’ятаємо, саме Президент Кучма першим дав згоду на участь України в ЄЕП. Вирушивши торік до Москви відсвяткувати там 23 лютого, Леонід Кучма після посиденьок у заміській резиденції російського президента в компанії з Путіним, Лукашенком та Назарбаєвим виник на телеекранах країни і зачитав спільну заяву чотирьох президентів про початок формування Єдиного економічного простору. Чим вразив навіть членів українського уряду, які ні сном ні духом не відали про плани глави держави.

Потім так звана Група високого рівня, представником України в якій був перший віце-прем’єр Микола Азаров, досить швидко підготувала Угоду про формування ЄЕП і однойменну концепцію. Про порушення першим віце-прем’єром урядових директив під час переговорів у політичних колах ходили легенди. Про ці порушення і перевищення Азаровим своїх повноважень відкрито заявляв тодішній міністр економіки Валерій Хорошковський.

Після подачі єепівських документів на ратифікацію в парламент комітет ВР із питань європейської інтеграції звернувся до Віктора Януковича з листом, у якому, зокрема, просив надати комітетові текст повноважень представника України на ведення переговорів щодо підготовки тексту Угоди, його прийняття або встановлення автентичності (виданих відповідно до закону про міжнародні договори України), а також текст Угоди, скріплений підписами прем’єр-міністра України і відповідальних за цей документ міністрів (відповідно до ст.106 Конституції).

Такі документи парламентському комітетові, наскільки нам відомо, надані не були. Мабуть, тому, що їх просто не існує. Що побічно підтверджує відповідь на ім’я глави комітету Бориса Тарасюка, підписана чомусь не прем’єром Януковичем, а міністром закордонних справ Костянтином Грищенком. У документі сказано: «Переговори щодо підготовки тексту Угоди про формування ЄЕП велися в рамках Групи високого рівня, мандат і завдання якої були визначені Заявою президентів Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Російської Федерації й України від 23.02.03. Повноваження вести переговори про підготовку тексту Угоди випливали зі статусу представника України відповідно до зазначеного мандата, що є загальновизнаною міжнародною практикою, у тому числі в контексті ст.7 Віденської конвенції про право міжнародних договорів». Однак насправді в українському законі про міжнародні договори України (МДУ) і Конституції чітко розписана процедура підготовки таких договорів, і там немає ані слова про право президентів інших країн видавати мандати і повноваження представникам України.

Відомий експерт у галузі міжнародного та вітчизняного права, екс-посол України у США і Румунії Антон Бутейко звертає увагу й на той факт, що при підготовці Угоди про формування ЄЕП українською стороною були порушені вимоги ст. 3—6 закону про МДУ та інші норми законодавства. Адже відомо, що перший віце-прем’єр М.Азаров своїм підписом 15 серпня 2003 р. у м. Астана дав згоду на текст Угоди до того, як цей документ був розглянутий українським Кабміном 3, 10 і 17 вересня. Таким чином, він перевищив свої повноваження, коли поставив свій підпис під документом, не маючи на те письмової згоди ні Кабміну, ні, очевидно, Президента. Оскільки, нагадує А.Бутейко, Президент не мав повноважень давати дозвіл Азарову на підписання міждержавної угоди, бо акти Президента з цих питань, відповідно до ст.106 Конституції, повинні «скріплюватися підписами прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт і його виконання».

До речі, під час розгляду єепівських документів депутат Заєць вносив проект постанови, у якій пропонувалося звернутися до генерального прокурора України з пропозицією порушити кримінальну справу проти першого віце-прем’єра Азарова за перевищення службових повноважень.

Попри всі допущені порушення Конституції України та її законодавства, попри численні зауваження профільних міністрів, застереження експертів і бурхливі дебати в парламенті 19 вересня минулого року, Леонід Кучма підписав у Ялті Угоду про формування ЄЕП. Максимально скоротивши і так більш ніж лаконічне застереження, рекомендоване Кабінетом міністрів України.

На переконання директора міжнародних програм Центру Разумкова Валерія Чалого, до моменту ратифікації міжнародних угод український парламент, по суті, позбавлений можливості запобігти прийняттю договорів, які суперечать Основному Закону України. Вся відповідальність на цьому етапі лягає на виконавчу владу і Президента.

Кабмін

У нашого уряду в єепівській історії також своя особлива роль. Кабмін, спочатку вчинивши досить потужний опір насуванню ЄЕПу, зрештою здався, рекомендувавши Президенту підписати Угоду, залишивши лише одне куце застереження замість семи обгрунтованих, запропонованих раніше міністрами закордонних справ, юстиції та економіки. Причому, і донині для широкої громадськості залишається невідомим, коли ж саме було прийнято рішення Кабміну й підписи яких міністрів на ньому зафіксовано. Адже, нагадаємо, 17 вересня минулого року, коли депутати й журналісти зібралися в будинку уряду, аби бути присутніми на історичному засіданні Кабміну, їм заявили, що рішення уряду вже прийнято.

Надалі ж роль Кабінету міністрів, особисто прем’єра й окремих міністрів, на наш погляд, виглядає ще більш непорядною.

Почнемо з того, що саме уряд узяв на себе обов’язок подачі Угоди про ЄЕП на ратифікацію в парламент. У коментарі «ДТ» доктор юридичних наук, суддя Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії Володимир Василенко докладно пояснив, що, відповідно до п.3 ст.106 Конституції, а також Закону про міжнародні договори України, Угода про формування ЄЕП є міжнародним договором, який від імені України укладає Президент, тобто такі договори готуються відповідно до повноважень, підписаних Президентом, підписуються Президентом і знов-таки Президентом подаються на ратифікацію до Верховної Ради для одержання згоди на обов’язковість такого документа для України. «Внесення документів про ЄЕП на ратифікацію у ВР Кабміном — явне порушення норм Конституції та закону про міжнародні договори України», — упевнений В.Василенко.

Питання до прем’єра з цього приводу виникло й у комітету з питань європейської інтеграції. І він таки домігся відповіді, чому в даному випадку суб’єктом законодавчої ініціативи виступив Кабінет міністрів. Ви теж зможете оцінити дотепність і винахідливість міністра Грищенка, котрий дав роз’яснення з цього приводу. Мабуть, уперше в історії укладання міждержавного договору його внесення на ратифікацію пояснювалося положеннями... закону про державний бюджет. На тій основі, що відповідно до Концепції ЄЕП Україна повинна буде брати участь у фінансуванні органів ЄЕП, а ст. 43 бюджетного закону на 2004 рік установлено, що «у поточному році вступ у міжнародні організації та приєднання до міжнародних угод, умови членства в яких вимагають сплати внесків або здійснення якихось інших виплат за рахунок держбюджету, здійснюється за рішенням Кабінету міністрів України». «За таких умов Кабмін розглянув питання щодо ратифікації Угоди й за результатами вніс його у Верховну Раду України», — пояснив К.Грищенко.

«Виникає глибокий подив із приводу поспішного й несумлінного, пронизаного правовим нігілізмом ставлення представників вищих органів виконавчої та законодавчої влади до підготовки й ратифікації Угоди про ЄЕП, повномасштабна участь України в якому може призвести до надзвичайно важких наслідків для нашої країни», — заявив в інтерв’ю «ДТ» В.Василенко. Відомий юрист звернув нашу увагу на той факт, що, відповідно до закону про міжнародні договори, пояснювальна записка (ПЗ), що супроводжує законопроект про ратифікацію, повинна містити обгрунтування доцільності укладання міжнародного договору, визначати його ймовірні політичні, правові, соціально-економічні, гуманітарні й інші наслідки. А в поданій у ВР ПЗ, підписаній лише міністром економіки та з питань європейської інтеграції, на думку В.Василенка, комітету Б.Тарасюка, багатьох депутатів й експертів, відсутній комплексний і глибокий аналіз наслідків укладання Україною Угоди про ЄЕП. Подану записку можна вважати лише формальною відпискою. У ній загалом відсутній правовий аналіз наслідків участі України в ЄЕП, а також аналіз його геополітичного виміру. Немає і докладних фінансових розрахунків. Не говорячи вже, приміром, про порівняльний аналіз наслідків створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС і участі нашої країни в ЗВТ ЄЕП.

Крім того, наголошує В.Василенко, Кабмін не подав у парламент весь комплекс документів щодо формування ЄЕП, до яких, крім поданих Угоди та її невід’ємної частини — Концепції, входить також Комплекс основних заходів. Не завершено роботу над створенням понад ста угод, анонсованих у рамках ЄЕП. Необхідно було дочекатися й ознайомитися з їхнім текстом, а також порядком ухвалення, щоб мати комплексне уявлення, чим же насправді є ЄЕП. «А ми ратифікували кота в мішку», — вважає посол Василенко. І звертає увагу ще на одне порушення. Відповідно до того самого закону про міжнародні договори, якщо на ратифікацію подається МДУ, виконання якого передбачає ухвалення нових або внесення змін у чинні закони (а відповідно до висновку Мін’юсту, аналізований закон про ратифікацію Угоди про ЄЕП саме таким і є), то проекти таких законів подаються на розгляд у парламент разом із законопроектом про ратифікацію та ухвалюються одночасно. У даному випадку цього зроблено не було.

Отже, робить висновок В.Василенко, керівництво ВР повинно було повідомити Кабмін про те, що він є невідповідним суб’єктом подання законопроекту про ратифікацію Угоди про формування ЄЕП, і звернутися до Президента з пропозицією подати у ВР цей законопроект із усіма необхідними супровідними документами відповідно до п.3 ст.106 Конституції та вимог закону про міжнародні договори.

Таким чином, на ранок 20 квітня існували всі формально-юридичні підстави для того, щоб відкласти ратифікацію єепівських документів.

Парламент

Проте всі останні сім місяців у Верховної Ради руки не доходили до ЄЕПу. У депутатів були справи важливіші. Не один і не двоє шановних експертів намагалися за цей час привернути увагу народних обранців до єепівської проблеми, але ті лише відмахувалися: «Зараз не до цього». І як завжди, усе робилося за школярською звичкою наспіх і в останній момент. За день до розгляду документів у сесійному залі, засідав комітет із міжнародних справ і формулював свої зауваження й застереження. Останнього дня подавалася більшість проектів постанов про неприйнятність кабмінівського законопроекту й депутатські проекти про ратифікацію. І при цьому ніхто не подумав про те, що оскільки Кабмін подавав свій законопроект першим, то першим його й поставлять на голосування, тож украй необхідно підготувати депутатські зауваження й поправки саме до кабмінівського варіанту, щоб уже в ньому участь України в ЄЕП зводилася до формальності.

Комітети Сташевського й Тарасюка набагато раніше повинні були почати роботу над кабмінівським законопроектом і спробувати домогтися компромісу з урядом щодо внесення в нього ще низки застережень (та хоча б запропонованих комітетом із міжнародних справ або Головним науково-експертним управлінням ВР). Працювати потрібно було і з парламентською більшістю. Адже ні для кого не таємниця, що чимало її представників або загалом слабо орієнтуються в питаннях ЄЕП, або ставляться дуже насторожено (що показало хоча б засідання комітету Сташевського, на якому всі, крім одного комуніста, наполягали на внесенні в документи про ЄЕП серйозних застережень). Ще до винесення законопроекту в сесійний зал комітети повинні були звернутися до Президента й Кабміну з пропозицією подати його на розгляд у Конституційний суд. Окрему роботу слід було провести й із керівництвом парламенту.

І тут ми впритул наблизилися до вирішальної ролі глави ВР у фіналі історії про те, як Україну запхнули в ЄЕП. Володимир Литвин мав усі підстави відкласти розгляд єепівських документів, але він зробив усе для того, щоб їх було ратифіковано.

Для початку він спробував не дати депутатам, котрі подали свої варіанти законопроектів про ратифікацію, взагалі представити їх парламенту на тій підставі, що нібито спеціальними суб’єктами подачі на ратифікацію є Президент і Кабмін. Проте кілька депутатів відстояли своє право законодавчої ініціативи. Як пояснили «ДТ» В.Василенко, А.Бутейко й інші експерти-юристи, той факт, що Президент і КМ є суб’єктами права внесення законопроектів про ратифікацію, ніяким чином не позбавляє права депутатів на законодавчу ініціативу, закріплену як у Конституції, так і в законі про статус народного депутата. Більше того, історія української законотворчості містить чимало прикладів успішного внесення поправок у законопроекти про ратифікацію саме народними депутатами.

Дуже багато запитань виникло й щодо подальшої процедури розгляду й голосування як депутатських, так і кабмінівського законопроектів.

Приміром, деякі юристи твердо впевнені, що ратифікація мала здійснюватися відповідно до п. «г» ст.7 закону про міжнародні договори (про участь України в міждержавних союзах й інших міждержавних об’єднаннях), тобто вимагала 300 голосів «за». Литвин відкинув таку можливість на тій підставі, що ця норма закону не відповідає Конституції, і не відреагував на зауваження депутатів, що спікер не вправі визначати, що відповідає Основному Закону, а що ні, оскільки висновку КС із цього приводу не існує.

На думку В.Василенка, оскільки цей пункт закону про міжнародні договори є спеціальною нормою, тобто описує спеціальний випадок, а саме входження України в міждержавне об’єднання, то вважати її не чинною до рішення КС не можна. Таким чином, не можна вважати ухваленим і закон про ратифікацію Угоди про ЄЕП, що набрав менше 300 голосів.

Та навіть якщо погодитися, що для ратифікації було необхідно лише 226 голосів, однаково закон не можна вважати ухваленим. Оскільки при його обговоренні було висловлено величезну кількість заперечень, зауважень і пропозицій, які абсолютно не були прийняті до уваги. Як не було враховано й пропозиції профільного комітету з міжнародних справ. Відповідно до регламенту, цей закон повинен вважатися ухваленим лише в першому читанні. Оскільки він нічим не відрізняється від інших законів. У цьому переконано багато юристів, із котрими консультувалося «ДТ». На це звернув увагу спікера відразу ж після голосування кабмінівського законопроекту депутат-правник Юрій Кармазін: «Я прошу вас забезпечити два читання, та й край. І тоді буде законність і справедливість. Два читання, Володимире Михайловичу, це від вас залежить, і всі це розуміють». «Ранкове засідання Верховної Ради України оголошую закритим», — відповів Литвин.

Безумовно, не можна всю провину за нелегітимну ратифікацію документів з ЄЕП покладати на спікера. Адже було ще й 265 депутатів більшості та комуністів, що натиснули кнопку «за». (До речі, це голосування вкотре довело, що більшості в парламенті немає, оскільки без комуністів 226 голосів набрано не було б.) Причому деякі з них виявили надзвичайну «принциповість». Приміром, група «Народовладдя» Богдана Губського, що у вересні першою виступила з надзвичайно різкою заявою, що засуджує участь України в ЄЕП, 20 квітня проголосували одноголосно за закон про ратифікацію єепівських документів. На цьому тлі торжества особистих інтересів і політичних зобов’язань над національними інтересами країни особливо слід відзначити мужність Леоніда Кравчука, єдиного члена фракції соціал-демократів, який не голосував за ратифікацію.

Не можна знімати провину і з опозиції, що прогавила ЄЕП. І мукачевські події не можуть служити виправданням, оскільки ЄЕП виник не 20 квітня. Чимало спостерігачів відзначили факт неучасті в голосуванні Віктора Ющенка. І хоч як тепер пояснювали б його — чи то небажанням ще більше дратувати Москву, чи то страхом втратити голоси виборців, величезна кількість яких, абсолютно не розбираючись у суті ЄЕП, підтримує його створення, — країна мала почути думку майбутнього кандидата в президенти. Адже йому зовсім не обов’язково було ганьбити ЄЕП, досить було, підкресливши важливість і необхідність тісного співробітництва з Росією та іншими членами «четвірки», пояснити всі негативні сторони участі України в Єдиному економічному просторі.

Сухий залишок

«У зв’язку з тим, що в процесі підготовки проекту закону щодо ратифікації Угоди про формування ЄЕП, а також у процесі його схвалення були допущені серйозні порушення, цей закон є юридично недійсним», — такий висновок доктора юридичних наук В.Василенка. Проте необхідно виходити з реалій. Учора українська та російська сторони обмінялися ратифікаційними грамотами. Тому, на думку шановного експерта, при оцінці Угоди про формування ЄЕП необхідно виходити з природи цього документа, що однозначно є рамковою угодою. У концептуальному плані вона не узгодиться з Конституцією України та європейським курсом нашої країни, проте її положення не стають чинними автоматично. Це може статися лише у випадку підписання додаткових угод, робота над якими триває вже повним ходом. Наприклад, якщо Україна візьме участь у реалізації угоди про створення єдиного регулюючого органу ЄЕП, тоді буде порушено безліч статей Конституції, приміром, із розділів IV, V, VI.

Що ж до застереження до Угоди, зробленого Україною, то, на думку В.Василенка, воно дуже обмежене, оскільки рятує лише тоді, коли майбутні угоди порушуватимуть Конституцію. Проте це застереження абсолютно не покриває всіх випадків, коли участь України в реалізації Угоди про формування ЄЕП шляхом укладання додаткових угод завдаватиме шкоду національним інтересам України й блокуватиме її євроінтеграційний курс. Наприклад, якщо буде підготовлено угоду про створення в рамках ЄЕП митного союзу. Укладання та виконання такої угоди Україною автоматично позбавить її можливості проводити подальші переговори з СОТ і дасть сигнал Європейському Союзу про те, що Україна інтегрується в іншому напрямі, отже, подальші розмови про створення зони вільної торгівлі між ЄС і Україною, і тим паче, про інтеграцію нашої країни в Євросоюз стануть абсолютно безглуздими.

«Хитрий хід» з української сторони, що зробила таке неконкретне застереження, навряд чи стане перешкодою для Росії з товаришами в протисненні таких угод, а використання чи не використання застереження для підготовки запиту в Конституційний суд, як і раніше, залежатиме лише від Президента України», — вважає директор міжнародних програм Центру Разумкова Валерій Чалий.

Звісно ж, тепер у КС можуть звернутися, приміром, народні депутати (деякі з яких вже оголосили про такі наміри), щоб отримати його висновок щодо конституційності укладеної Україною угоди. Адже сформульоване під час підписання та ратифікації застереження, на думку В.Чалого, свідчить, як мінімум, про догадку Президента та інших співучасників цього зовнішньополітичного акта про те, що вони йшли на прийняття явно неконституційної міжнародної угоди. Проте, як вважає А.Бутейко, попри те що «однозначно є підстави для подачі Угоди про ЄЕП у КС для опротестування його ратифікації», на жаль, «сьогодні, за нинішньої влади та нинішнього складу Конституційного суду розраховувати на позитивний результат такого кроку немає сенсу, оскільки цей склад КС не вміє лічити до двох».

Абсолютно тієї самої точки зору притримується і В.Чалий, переконаний, що «у нинішній внутрішньополітичній ситуації, коли один плюс один іноді в інтерпретації КС у сумі дає один, важко розраховувати, що шановні судді перейдуть на десяткову систему числення раніше, ніж у середині листопада поточного року».

Звичайно, вважає експерт Центру Разумкова, є можливість підкоригувати в майбутньому Угоду шляхом внесення змін і доповнень, що оформляються окремими протоколами. Водночас внесення цих поправок вимагає проходження такої самої процедури, як по самій Угоді. Вийти ж з угоди не так просто. По-перше, це не додасть позитиву іміджу України як послідовній та передбаченій державі. По-друге, про вихід потрібно повідомити не менше, ніж за 12 місяців. Та, що більш важливо перед цим кроком, відповідно до Концепції, потрібно врегулювати свої зобов’язання, прийняті в рамках формування ЄЕП.

«Безумовно, — згодний із колегами-юристами В.Чалий, — прийнята угода має рамковий характер. Реальний же ЄЕП настане для України після прийняття угод про загальний митний тариф, про єдину митно-тарифну політику, Договору про створення Комісії та передачі їй частини повноважень держав—учасниць ЄЕП тощо. Зважаючи на те, що підготовка проектів цих угод уже нині здійснюється в групах, очолюваних представниками Росії, відомих своїм професіоналізмом і напористістю, сумніватися в кінцевому характері цих документів не доводиться. Українським же представникам віддані на відкуп санітарні (зокрема, ветеринарні) заходи, улюблене нами право інтелектуальної власності, підготовка угоди про узгоджені підходи до грошово-кредитної та валютної політики тощо. Та вже нині Україна зобов’язана утримуватися від укладення інших міжнародних угод, що не відповідають духу та букві євразійського шляху розвитку».

І при цьому ніхто з вищих посадових осіб держави так нам чітко й не роз’яснив після 20 квітня, чи, як і раніше, актуальний для України європейський курс.