Сковзати по лезу ножа…

«Нова хвиля боротьби палестинського народу із сіоністським режимом підніме моральний дух усіх послідовників ісламу й незабаром назавжди зітре це тавро ганьби (Ізраїль. — Авт.) з ісламського світу», — заявив минулого тижня президент Ірану Махмуд Ахмадінежад. Заразом він згадав висловлювання лідера іранської революції аятоли Хомейні: «Сіоністський режим повинен бути стертий з лиця землі, і з допомогою божественної сили незабаром світ житиме без США й Ізраїлю». Ці слова Ахмадінежада спровокували скандал, що серйозно ускладнив становище Ірану, який і без того перебуває в непростій ситуації. Ось уже довгий час Тегеран конфліктує з МАГАТЕ й кількома провідними країнами світу, котрі вимагають від нього згортання ядерної програми. А тепер прибічники передачі іранського «ядерного досьє» до Ради Безпеки ООН отримали вагомий аргумент на користь того, що нинішній режим Ірану непередбачуваний і радикальний.

Упродовж останнього десятиліття іранські президенти не часто згадували про цю настанову покійного аятоли Хомейні, яка, через особливості законодавства теократичного Ірану, є офіційною позицією Тегерана от уже чверть століття. Донедавна такі екстремістські гасла були уділом радикально настроєних мулл, що не заважало Тегерану проводити політику нормалізації відносин із Заходом: релігійні лідери, хоча й мають у політичному житті Ірану значно більшу вагу та вплив, ніж світські політики, проте не є офіційними представниками держави. І ось тепер із вуст президента пролунала заява, яка в одну мить змінила стан справ: як і за часів Хомейні іранські лідери знову закликають знищити ізраїльську державу.

І хоча дуже сумнівно, що знищення Ізраїлю — реальна мета Ірану, висловлювання було таким недвозначним, що ігнорувати його було неможливо. Реакція міжнародного співтовариства була жорсткою. Серед іншого й тому, що такі войовничі заяви загрожують дестабілізацією в регіоні, де й без того киплять неабиякі пристрасті. Примітно, що, крім Сполучених Штатів і Європейського Союзу, висловлювання іранського президента засудила також і Росія, котра послідовно захищає інтереси Ірану в питанні «ядерного досьє». І міністр закордонних справ Сергій Лавров, і глава оборонного відомства Сергій Іванов в один голос заявили про неприйнятність і недоречність такого висловлювання Махмуда Ахмадінежада. Заразом зауважимо: не схвалила слова Ахмадінежада не лише мусульманська Туреччина, а й... Палестинська автономія.

Свою думку висловила й Україна. Щоправда, заява офіційного Києва була якоюсь напівконспіративною. Ані президент, котрий претендує на роль політика світового масштабу, ані міністр закордонних справ, котрий є ідеологом політики підтримки демократичних процесів, жодним словом не прокоментували висловлювання Махмуда Ахмадінежада, яке кілька днів поспіль було топ-новиною в світі. Можливо, вирішили, що воно не варте уваги? Лише на сайті зовнішньополітичного відомства з’явилося непримітне повідомлення «Заява МЗС України», відкривши яке можна було зрозуміти: йдеться про скандальну заяву іранського президента. У ньому дуже дипломатично заявлено: «…такі кроки деструктивного спрямування заперечують саму основу мирного співіснування держав світу. У цьому зв’язку вважаємо, що члени міжнародного співтовариства мають демонструвати відповідальне ставлення до загальновизнаних норм міжнародного права. Україна виходить з того, що врегулювання наявних суперечностей повинно здійснюватися виключно мирними засобами з повагою до суверенітету і територіальної цілісності держав».

Очевидно, авторами цієї заяви рухало одне — обережність: офіційний Київ мав відреагувати на скандальне висловлювання Махмуда Ахмадінежада, але в такий спосіб, аби не зіпсувати відносин із Тегераном. І не випадково, як це було раніше з Азербайджаном, наша країна не приєдналася до заяви Євросоюзу стосовно висловлювання іранського президента. Причина такої поведінки — економічні інтереси України в Ірані й уразливість її позицій у цій близькосхідній країні.

Іран для України серйозний партнер. Досить сказати: якщо 2004-го товарообіг становив близько 450 млн. дол., то за перші дев’ять місяців нинішнього року він уже досяг 493 млн. дол. При цьому Іран — країна, з якою Україна співробітничає в сфері високих технологій, а не лише поставляючи металопродукцію й сировину. Ідеться, зокрема, про авіабудівну сферу: українці добудовують у Ісфахані завод з виробництва Ан-140. У перспективі будівництво рухомого складу для залізниць і участь в енергетичних проектах: Київ виявляє зацікавленість у будівництві газопроводу Іран—Південний Кавказ—Чорне море—Україна—Західна Європа, який повинен допомогти нашій країні розв’язати проблему диверсифікації джерел енергоносіїв.

Для реалізації цих економічних планів Київ обережно налагоджує свої стосунки з Тегераном: будучи теократичною країною, де реальна влада належить муллам, Іран ставить розвиток економічних зв’язків у залежність від політичних відносин. В Україні пам’ятають про українсько-іранську кризу, що виникла після прийняття українським керівництвом політичного рішення відмовитися від участі нашої країни в Бушерському контракті. І скільки праці треба було докласти задля нормалізації двосторонніх контактів. Правда, у Києві не забувають враховувати й позицію Вашингтона: саме побоювання погіршити українсько-американські стосунки стали причиною того, що візит міністра закордонних справ до Ірану так і не відбувся...

Що вийшло в результаті? Коли говорити про відносини з Тегераном, то позиція, зайнята офіційним Києвом, скоріш за все, не матиме негативних наслідків. Інша річ, ще один учасник «близькосхідного театру» — Тель-Авів: нині порушено баланс, підтримуваний Україною в її зв’язках із країнами ісламського світу й Ізраїлем. У останній рік українська влада вчинила низку серйозних промахів у своїй політиці стосовно Тель-Авіву. По-перше, розтягнута на півтора року процедура призначення посла України в Ізраїлі: від липня 2004 р. це місце було вакантне. Лише минулого четверга президент підписав указ про призначення на цю посаду Ігоря Тимофєєва. І це притім, що агреман було отримано понад місяць тому. По-друге, через «щільний робочий графік» Віктора Ющенка Київ відмінив запланований на листопад візит українського президента до Ізраїлю. Ізраїльську сторону про це повідомили за три тижні до дати візиту... По-третє, попри кількаразові прохання посла цієї країни в Україні Наомі Бен-Амі, глава української держави ніяк не може викроїти в своєму графіку час на зустріч із нею. І, нарешті, по-четверте, відсутність реакції з боку Віктора Ющенка на заяву Махмуда Ахмадінежада. (Правда, у країнах Східної Європи цю скандальну ситуацію, за рідкісним винятком, також коментував МЗС. А в Україні промовчали й такі єврейські організації, як Всеукраїнський єврейський конгрес і Єврейська конфедерація України.)

Це в сукупності з іншими чинниками — відсутність офіційної реакції на антисемітські заяви ряду керівників МАУП, недавнє побиття студента університету «Єшива» — дає привід ізраїльським дипломатам запідозрити вище українське керівництво в... антисемітизмі. Із відповідними наслідками як для реноме України, так і для її відносин із світовим єврейством. І не варто забувати: поправку Джексона—Веніка досі ще не скасовано. Сьогодні ізраїльських дипломатів практично неможливо переконати в тому, що такий стан справ — лише результат, на жаль, уже традиційної неорганізованості нової української влади разом із відсутністю в Україні єдиного центру, який займався б виробленням стратегії зовнішньополітичної діяльності.

Адже реальна причина скасування візиту Ющенка до Ізраїлю криється в побоюванні порушити горезвісний баланс у відносинах України з країнами ісламського світу й Ізраїлем. Річ у тому, що візит президента мав відбутися через кілька місяців після поїздки до Тель-Авіва міністра оборони Анатолія Гриценка. Така активізація міждержавних контактів, як правило, викликає негативну реакцію країн ісламського світу, котрі уважно відслідковують поїздки державних діячів іноземних держав до Ізраїлю. А їхню позицію Київ повинен враховувати, оскільки ринки цих країн є споживачами української продукції. Традиційним виходом із такої ситуації є суміщення поїздки глави держави в Ізраїль і в одну з арабських країн. Проте МЗС такий візит президента не організувало. Але й із відміною візиту до Ізраїлю дотягло до моменту, коли в Тель-Авіві вже розіслали запрошення на вечерю з українським президентом. У результаті в України виникає дуже реальна загроза зіпсувати відносини з країною, що має в світі впливове лобі.

Сьогодні українська політика стосовно країн близькосхідного регіону потребує чіткої координації й послідовності, які дозволять Києву й надалі зберегти баланс між Ізраїлем і країнами арабського світу. Наразі ж у політиці офіційного Києва, залежно від ситуації, домінує та чи інша точка зору на розвиток відносин із країнами Близького Сходу. Зрештою це не сприяє збереженню рівноваги й позначається на реалізації економічних проектів у близькосхідному регіоні та на авторитеті нашої країни на світовій арені.