Синдром неозброєності

Як правило, армії, що активно модернізуються, починають не зі зброї. Формування системи підготовки кадрів, оптимізація самої структури збройних сил і системи управління, нарешті, створення привабливої зовнішньої «упаковки» за рахунок пакета соціальних преференцій завжди є завданням більш актуальним, ніж постачання у війська нових систем зброї. Не на користь закупівель озброєнь і військової техніки свідчить і гадана стабільність геополітичної ситуації, ставки на вирішення складних зовнішньополітичних завдань дипломатичним шляхом і орієнтири самої армії на виконання миротворчих і гуманітарних функцій.

Та все ж таки саме озброєння і військова техніка роблять сучасні, як правило, нечисленні армії інститутами стримування потенційної агресії. Без сучасної зброї важко розраховувати на повноцінне партнерство в коаліційних місіях, а ризики миротворчості без неї зростають у десятки разів. Якщо рівень оснащення озброєнням рідної армії на ціле покоління відстає від найбільш розвинених армій світу і в кілька разів поступається рівневі оснащення сусідніх держав, важко твердити, що Збройні сили можуть успішно відбити агресію навіть на одному оперативно-стратегічному напрямі.

Проблема оснащення озброєннями і військовою технікою ЗС України вже давно вийшла за межі компетенції військового відомства, перетворившись на завдання загальнодержавне і навіть національне. Що підтвердив і міністр оборони Анатолій Гриценко, зазначивши цього тижня: «Якщо не буде кардинально збільшене фінансування програм розвитку озброєнь і військової техніки, то буквально через два-три роки ми будемо на межі, коли не зможемо захистити повітряний простір, коли не зможемо виконати основні завдання». В унісон із військовим міністром висловився і секретар Ради національної безпеки і оборони України Віталій Гайдук. На розширеному засіданні колегії Міноборони 5 лютого він підкреслив: «Особливу стурбованість керівництва держави викликає стан озброєнь і військової техніки, її технічний стан залишається на межі критичного».

На запитання, чи є позабюджетні шляхи розв’язання цієї проблеми, намагалися відповісти учасники круглого столу «Альтернативні шляхи переоснащення і переозброєння Збройних сил України», який Центр досліджень армії, конверсії і роззброєння та агентство Defense Express провели цього тижня у Києві.

Збройова безвихідь

Створення в Україні невеликої мобільної армії європейського зразка зайшло у безвихідь. Так само стала сумнівною і реалізація планів створити на межі 2011 року професіональну армію. У деяких спостерігачів навіть складається враження: армія не фінансується в повному обсязі штучно, з однією метою — довести, що активність євроатлантичної інтеграції є несвоєчасною. Але мало хто говорить про те, що позаблоковість України, якщо країна має намір захищати свою незалежність, обійдеться на порядок дорожче за участь у будь-якій колективній системі безпеки.

Поки результати мілітаризації української армії мають невтішний вигляд. Практично 100% озброєнь і військової техніки Збройних сил України це системи радянського зразка, випущені в найкращому разі наприкінці 80-х років минулого століття. Що стосується взятої на озброєння у ЗСУ і нової зброї, яка надходить у війська, то армія може закуповувати лише невеликі партії пострілів із протитанковою керованою ракетою, тренажери, комплекси автоматизації збирання, обробки і передачі радіолокаційної інформації. Також 2006 року до складу ВМС України було прийнято корвет «Тернопіль», закладений у радянський час. У доступному для огляду майбутньому військове відомство переважно епізодично вирішуватиме завдання модернізації танків Т-64, тактичних ракетних комплексів «Точка-У», реактивних систем «Смерч» і, якщо вийде, літаків МіГ-29.

У 2007—2008 рр. намічено провести лише подовження ресурсу і модернізацію озброєнь і військової техніки ЗС України. Насамперед вона торкнеться оперативно-тактичних комплексів і ракет до них у Сухопутних військах, засобів ураження в Повітряних силах, зокрема практично всіх ракет до зенітних ракетних комплексів. Але спостерігачам, навіть далеким від проблем військових, зрозуміло, що це тільки напівзаходи, відтягування банкрутства у сфері безпеки й оборони держави.

Ситуація погіршується ще однією тривожною тенденцією. За роки незалежності не було створено жодного зразка військової техніки, який був узятий на озброєння і надійшов у ЗСУ, та міг би стратегічно впливати на обороноздатність держави. Більш того, ні державі, ні інвесторам не по кишені розпочати таку дослідно-конструкторську роботу, вартістю в кілька десятків, а то й сотень мільйонів доларів. Таким чином, немає чіткої впевненості, що така зброя може з’явитися в середньостроковій (через п’ять-сім років) перспективі.

Серед слабких надій, які з’явилися в 2006 році, — ДКР зі створення оперативно-тактичного ракетного комплексу і ракети «повітря-повітря». На жаль, директор департаменту розробок і закупівлі озброєння і військової техніки Міністерства оборони Володимир Грек чесно признався: «Якщо для розробки ракети «повітря-повітря» у 2006 р. військовому відомству було потрібно 42 млн. грн., а реально виділили 33 млн. грн. на всі розробки, то як виконати ДКР?»

До цього можна додати, що в 2006 р. програми розробки озброєнь і військової техніки для ЗСУ були профінансовані в обсязі 9% від потреб, а програми закупівлі нової техніки — в обсязі 25% від потреб. Разом це становило 156 млн. грн., або 31,2 млн. дол. Для порівняння: щорічні асигнування Польщі на придбання нових озброєнь і військової техніки виділяються в обсязі 800—850 млн. дол.

Рецепти від інвесторів
і кредиторів

Частково розв’язувати проблеми переозброєння пропонують спецекспортери й інвестиційні компанії, зокрема за рахунок стикування завдань збройового експорту й армії. Справді, у розвитку ОПК і армії сформувався відчутний дисбаланс, який погано вкладається в логічні формули. У той час, коли армія не одержує зброї, держава продає її арміям іноземних держав на 650—700 млн. дол. щорічно. З другого боку, самі спецекспортери запевняють, що готові розширити формат своєї участі в переозброєнні армії. Насамперед за рахунок використання оборотних ресурсів, а також напрацьованих на ринку зв’язків з реалізації старої техніки радянського виробництва. Іншими словами, спецекспортери пропонують за рахунок реалізації трьох виведених із бойового складу бронетранспортерів купити і поставити у війська один новий. Втім, коли йтиметься про дорогі системи, така формула не допоможе. Тому що старий літак МіГ-29 навіть за умови його модернізації коштуватиме не більш ніж 8—12 млн. дол., тоді як новий Су-30 обійдеться в середньому в 80 млн. дол. (залежно від партії і умов контракту), а eurofighter — понад 120 млн. дол. Та сама Польща, купуючи 48 американських літаків F-16, які вже були в експлуатації, сплачує трохи менш ніж 80 млн. дол. за кожну повітряну машину.

Та все-таки спецекспортери можуть принести користь армії. За словами генерального директора ДК «Укрспецекспорт» Сергія Бондарчука, дочірнє підприємство держкомпанії «Укроборонсервіс» нині закінчує створення спільного підприємства з модернізації систем протиповітряної оборони С-300 і ЗРК «Бук». Поява такої структури дозволить Збройним силам України здійснити модернізацію систем ППО. А при виконанні «Укрспецекспортом» контракту з модернізації партії літаків МіГ-29 для іноземного замовника, технічні завдання відпрацьовуються і в інтересах ЗСУ. Іншими словами, стверджує глава головного спецекспортера, за іноземні гроші вирішується завдання з модернізації бойових авіаційних комплексів, результати якого будуть використані під час модернізації парку бойової авіації армії України.

Схожий проект реалізується й у галузі створення нового вертолітного озброєння. За кошти, отримані за контрактом від іноземного замовника, разом із корпорацією однієї з держав НАТО створюється новий виріб, який значно підвищить вогневу міць вертольотів, у тому числі українських. Таким чином, військове відомство, здійснюючи лише супровід проектів з військово-технічного співробітництва, може заощаджувати певні кошти.

До речі, більшість прийнятих на озброєння виробів створені підприємствами в ініціативному порядку — за супроводу Міністерства оборони України. Наприклад, станція оптико-електронного заглушення «Адрос» КТ-01АВ для вертольотів, керовані за лазерним променем постріли для бронетехніки «Стугна», РЛС міліметрового діапазону «Барсук» і «Лис» та багато інших. Деякі роботи фінансуються як «Укрспецекспортом», так і різними інвестиційними компаніями. Наприклад, створення станції пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга-М» фінансувалося ДАХК «Топаз» «Укрспецекспортом» і «Компанією «Інвестиції і технології». За словами президента цієї приватної інвестиційної компанії Олександра Нємчина, нині вони фінансують розробку цифрового стабілізатора для бронетанкової техніки. Звичайно, загалом це приклади реальної допомоги, заснованої на такій самій реальній вигоді інвесторів. Але також очевидно, що в масштабах армії це крапля в морі.

Вердикт банкірів

Сьогодні, після успішного десятиліття України на світовому ринку озброєнь, ніхто не сумнівається в тому, що ядро українського ОПК зберегло і наукові школи, і технології. Але без ресурсів ці технології не можуть бути задіяні. За інформацією генерального конструктора ДККБ «Промінь» (розробник високоточних засобів ураження різного базування) Олега Коростельова, коли йдеться про малі проекти (до 5 млн. дол.), наприклад, розробку протитанкової керованої ракети, кошти знайти можна шляхом залучення зацікавлених інвесторів і того самого «Укрспецекспорту». Для великих проектів, скажімо, створення зенітно-ракетного комплексу, на що треба кілька десятків мільйонів доларів, потрібна окрема державна програма.

Керівник департаменту з питань ОПК АТ «ВАБанк» Олег Приходько радить не вірити тим, хто каже про інвестиції в ОПК. «Інвестиції повинні повертатися. Наприклад, проект створення «Кольчуги» інвестувався «Укрспецекспортом» за наявності двох контрактів. Це було не безоплатне фінансування, хоча й безвідсоткове. З наступним поверненням вкладених грошей». Серед найвужчих місць взаємодії в збройовому сегменті представник банку назвав закритий характер контрактів. «Банк має бачити і розуміти свої ризики, а для цього він повинен брати участь у переговорах», — вважає
О.Приходько.

Перший заступник глави правління Ощадного банку Артем Єршов підтвердив, що найвужчим місцем відносин з ОПК є його належність державі. «На сьогоднішній день усі підприємства, у яких понад 25% належать державі, фактично не мають можливості використовувати свої основні кошти як заставну масу для залучення грошей, тому що відсутній механізм реалізації. Єдиним предметом застави сьогодні розглядаються права за укладеними контрактами — фактично виторг за укладеними контрактами. У зв’язку з цим дуже важливо вже на першому етапі укладання договору залучати банк, із яким планується робота з фінансування, аби банк брав участь у розробці прийнятних умов оплати контракту замовником, щоб потім можна було під це фінансувати підприємство».

Крім того, банки не готові фінансувати під бюджетне замовлення, якщо уряд не дає державних гарантій. Ідею погашення державою відсоткових ставок за кредитами, узятими у відповідних банках, самі банкіри називають черговою авантюрою. Хоча б тому, що чиновникові хочуть дати права визначати, кому погасити відсоткову ставку, а кому ні.

Говорячи про можливості переоснащення армії, фахівці зазначають необхідність застосування офсетних схем під час експорту-імпорту озброєнь. Приміром, такі країни як Чехія, Польща, Угорщина і Болгарія під час держзакупівель техніки й озброєнь загалом одержали у свою економіку інвестиції порядку 11,3 млрд. дол.

Отже, який же результат? Насамперед, позабюджетне фінансування армії, коли й можливе, то здатне вирішувати тільки дрібні проблеми переозброєння. Серйозні програми в усьому світі залишаються прерогативою держави, і Україна не стане винятком. Це не сумне відкриття, це утвердження реальності. І ще. Не можна не погодитися з генеральним конструктором ДККБ «Промінь» О.Коростельовим, котрий вважає, що закупівлі готових зарубіжних зразків озброєнь у результаті обійдуться державі набагато дорожче від власних розробок. При купівлі, приміром, готових ракет класу «повітря — повітря» за ціною від 200 до 500 тис. дол. за виріб проект обійдеться в десятки мільйонів доларів, оскільки доведеться закупити також комплекси для їхнього обслуговування, забезпечити проведення регламентних робіт і переформатувати інфраструктуру.

Однак є й оптимістична новина. Українська влада ще має можливість реанімувати те залізо, що розвалюється й іржавіє, перебуваючи на озброєнні у ЗСУ. Причому за рахунок власного ОПК, оскільки інформація про його смерть вочевидь перебільшена.