SECOND HAND — ІЗ ДІДУСЕВОЇ СКРИНЬКИ

Порушення Генеральною прокуратурою кримінальних справ проти нинішнього віце-прем’єра Юлії Тимошенко незалежно від результату навряд чи щось додасть до іміджу наших верхів у населення України. Хоча народові взагалі й не до того — йому просто вижити б.

Зате обвинувачення викликали жвавий інтерес серед політичного бомонду. Тут думки коливаються від закликів канонізувати світлий образ «Юлії — борця з олігархами» до «давно б так».

Цікаво, але при цьому мало хто сумнівається в існуванні зв’язку між появою кримінальних справ і нинішньою діяльністю пані Тимошенко. Хоча в обвинуваченнях ідеться про справи давно минулих днів, періоду 1996—97 років, коли вона ще очолювала вікопомну корпорацію Єдині енергетичні системи України.

Стосовно власне обвинувачень, то їх висунуто за двома статтями Кримінального кодексу України — 70-ю (контрабанда) і 172-ю (підробка документів). Юлію Володимирівну обвинувачують у тому, що вона, діючи «у складі організованої групи шляхом використання фіктивних документів», контрабандним шляхом завезла 1996 року в Україну 3 млрд. кубометрів газу на суму 445 млн. грн., а також у тому, що вона ухилялася від сплати податків «в особливо великих розмірах». Тут, щоправда, обвинувачення скромніше — якихось 149 тисяч доларів...

Ясна річ, сама Тимошенко такі обвинувачення категорично відхиляє, заявляючи, що їх інспірували олігархічні клани, яким вона заважає своєю діяльністю.

Обвинувачення справді не вельми переконливі — особливо щодо контрабанди. Річ у тому, що не існує якогось спеціального окремого постачання газу для якоїсь конкретної фірми. Газ загалом-то перебуває в магістральних трубопроводах постійно (змінюється лише його тиск). Тож фактично постачання газу зводиться саме до суто фінансових розрахунків та їх документального оформлення. Тут справді цілком можливі збої, особливо при митному оформленні газу.

І трапляється це нерідко. Для цього не варто заглиблюватися в часи ЄЕСУ чи ще раніше, у часи бакаївської «Республіки». Десь зо два мільярди кубометрів туркменського газу 1999 року кілька місяців не оформлялися. Хоча сам газ уже давно благополучно спалили... Навіть по-східному стримані туркмени інколи не дуже добирали висловлювань.

А стосовно постачання газу через одного з фундаторів ЄЕСУ — британську фірму United Energy International LTD, то схемою роботи через власний офшор розважалися коли не всі, то дуже багато хто. Зрештою, формально ніяких поставок туркменського газу в природі не існувало. Газ ще на кордоні оформлявся на «Ітеру» і виникав на кордоні України саме як ітерівський... Свого часу через це були непорозуміння з тією ж таки митницею, яка вимагала пояснити, на якій підставі ми відправляємо за кордон (у Туркменію) товари з мотивуванням «оплата постачання газу», якщо Туркменістан нічого не постачав. Тепер проблеми з митним оформленням постійно виникають у росіян, особливо при наших несанкціонованих доборах газу.

Розрахунки за газ — тема загалом невичерпна і багата на різні схеми... Починаючи від поставок, які вже стали легендарними, корпорації «Республіка» Ігоря Бакая туркменам чотирьох мільйонів пар гумових калош і телевізорів нашого складання по тисячі баксів штука, чого там потім тільки не було.

Крім, певне, одного. Новітня історія української економіки не знає такого «чуда-юда», як великий газотрейдер, що працює рентабельно та своєчасно сплачує податки. Та й звідки їм, податкам, узятися. Адже їх сплачують з прибутку — а в них суцільні збитки. Відповідно до митних декларацій, газ на кордоні коштує в середньому 50—60 дол./1000 кубічних метрів, у середині 90-х — навіть 80 дол./1000 кубів. Тим часом підприємствам його, за гроші, а не за бартером, ще недавно продавали десь по 20—30 дол./1000 куб.

Наслідком такої «благодійності» було те, що, відповідно до бухгалтерських балансів, усі співробітники фірм газотрейдерів мали б померти з голоду. Проте масово працівники чомусь не марніли. Навпаки, відбувалося активне скуповування заводів, палаців і якщо не пароплавів, то принаймні яхт на далеких і теплих островах.

Втім, усе це так, лірика, газові справи простого українця цікавлять усе-таки опосередковано.

З суто обивательського погляду, мабуть, ближчий і зрозуміліший пункт про заниження рівня доходів. На декларований у ті часи рівень доходів Юлії Володимирівни (щось близько 12 тисяч гривень — приблизно 7 тис. дол.) важко списати всі її витрати. Попри, здавалося б, малі суми (кілька десятків тисяч доларів на тлі багатомільярдних оборотів ЄЕСУ), потенційно пункт найнебезпечніший. Довести контрабанду газу буде практично неможливо, а ось розкрадання в особливо великих масштабах можна оформити й за десять тисяч гривень.

Щоправда, виникає аж надто неприємний прецедент — занадто багато в нас бізнесменів, а часом навіть і простих чиновників, витрати яких не зовсім збігаються з доходами. І при цьому далеко не всі з них використовують навіть корпоративні картки. Сьогодні обвинувачують Тимошенко — хто на черзі?..

Цікаво було б подивитися, чи багато наших бізнесменів зможуть пройти крізь сито Генпрокуратури. Втім, не забігатимемо наперед — нехай вирішить суд, якщо до нього, звісно, справа дійде. Зрештою, самих підстав для обвинувачень ніхто не бачив...

Цікавіше інше — всі обвинувачення належать до періоду, який передував призначенню Юлії Володимирівни на посаду віце-прем’єра з питань ПЕК.

Утім, не виключено, що зміна позиції щодо давньої історії пояснюється часом. Хоча в Юлії Володимирівни ворогів і раніше не бракувало, за останній рік їх безсумнівно побільшало. Вона перебігла доріжку мало не всім існуючим у країні бізнес-групам. Для всіх них більшою чи меншою мірою енергосектор (електричний, газовий, вугільний) був дійною коровою.

І не так важливо, були вони причетні до приватизованих обленерго чи ні. Просто працював принцип — «платити за енергію, коли її можна взяти «майже задарма», нерозумно». В результаті — не платили не тільки обленерго, а й металурги, хіміки, аграрії та й загалом мало не всі, крім населення. А коли навіть платили, то переважно «різним барахлом, за дутими цінами».

Було ясно, що рано чи пізно це закінчиться або другим Чорнобилем, вибухом одного з неремонтованих кілька років як слід ядерних реакторів, або наведенням якогось порядку. Спрацював усе-таки другий варіант — стали наводити порядок.

Доля любить жартувати: Тимошенко, яка свого часу доклала чимало зусиль для впровадження в економіку бартерно-вексельних схем, через чотири роки довелося боротися з наслідками їх застосування. І треба віддати належне — вона наочно продемонструвала, що була в ЄЕСУ керівником, а не дівчинкою на побігеньках. В енергетиці такого жорсткого й сильного керівника не було вже багато років. Люди, котрі сміялися з неї в січні минулого року, у серпні підхоплювалися на порух її голови.

З другого боку, з цієї посади її знімали весь рік... Після того, як це не вдалося в квітні, багато хто чекав осені, а потім і зими, яка все розсудить. Практично ніхто не сумнівався, що підготовку до зими вона завалить. Ще влітку її обіцянки запастися вугіллям, газом і завантажити атомні станції паливом викликали відвертий скепсис.

А в листопаді вже ніхто не сміявся. Комісія Марчука відчайдушно намагалася переконати саму себе, що цього просто не може бути: до зими підготувалися незрівнянно краще, ніж торік...

Під кінець року роботи стало ясно, що коли її і знімуть, то не за розвал роботи. Збір платежів грошима за рік збільшився вп’ятеро, з 1,1 мільярда гривень до більш як 5,2 млрд. Енергетика навіть почала сплачувати, хай і не в повному обсязі, податки «живими» грошима. При цьому зріс і загальний збір платежів. Електроенергію та газ поступово почали звикати вважати не ресурсом, а товаром...

Мабуть, найдивовижніше, що при всьому тому на Тимошенко так і не накопали ніякого свіжого компромату. Один із найрейтинговіших каналів, акціонери якого, здається, поставили за мету довести українському народу, що саме з вини Тимошенко в Україні буває зима, місяцями пережовував одну й ту саму жуйку, розповідаючи про майбутній неминучий розвал енергосистеми. Нічого хоч трохи серйозного продемонстровано так і не було.

Пам’ятається, скільки перешіптувалися, яку частку відкатів одержує Тимошенко від контрактів з «Ітерою» — ну і що, хлопці. Минув майже рік, як там у вас із доказами? А компромат, що йшов на інших каналах (контроль над Південним ГЗК, туманна історія з експортом електроенергії в Молдову), на щось серйозне не тягнув.

Тож поступово наїзди почали з’їжджати в суто політичну площину, бити по зв’язці Ющенко—Тимошенко. У хід пішло найстрашніше в Україні звинувачення — створення власного політичного іміджу. Загалом-то теоретично це інша тема — політична, але в нашій енергетиці відмежувати одне від одного важко. Тим паче що стосовно Тимошенко обвинувачення небезпідставне: імідж вона собі справді створила. Коли Тимошенко знімуть (а це майже неминуче, питання саме «коли»), в історію української енергетики вона ввійде вже не як президент ЄЕСУ, а як людина, котра поклала «початок кінця» бардаку на енергоринку. А це далеко не найгірший образ.