Що раніше було на думці, те тепер у Путіна на язиці

Під час свого традиційного щорічного теле- і радіоспілкування з російськими громадянами сповнений найблагородніших намірів Володимир Путін вирішив подати руку допомоги сусідньому братньому народові. Тобто нам, українцям. Притому зробив це так, що деякі багатозначні (інколи туманні, але переважно чіткі) висловлювання російського президента викликали дрож. Наприклад, торкаючись теми кримських татар і Криму («особливої території», за визначенням російського президента), Володимир Путін сказав: «Нам, звичайно, не байдуже, що там відбувається. І ми думаємо, що наш внесок може бути зроблений лише з допомогою ніби особистого прикладу вирішення проблем такого роду». Цікаво, що, власне, хотів цим сказати пан Путін? Невже він пропонує взяти за приклад врегулювання міжнаціональних відносин вирішення чеченського питання? З огляду на кількість жертв, які заплатили чеченський і російський народи за політику «умиротворення», російський досвід усе-таки не найкращий взірець для наслідування у розв’язанні «національного питання». І до того ж, незважаючи на всю складність ситуації в Криму, на півострові немає міжетнічного конфлікту.

Але Володимир Путін на цьому не зупинився. Турбуючись про долю «братньої республіки України», а заодно ставлячи під сумнів дієздатність Української держави, російський президент вирішив попередити весь світ: Кремль не дозволить втручатися у внутрішні справи України третім країнам. Однак, напевно, це не стосується самої Росії, яка за останніх п’ятнадцять років неодноразово дозволяла собі те, в чому пан Путін підозрює інших. Останні президентські вибори, фінансова і політична підтримка радикальних проросійських організацій, інформаційний пресинг російських ЗМІ, які ведуть мовлення на території нашої країни, — ось далеко не повний перелік випадків, коли росіяни втручалися у внутрішньоукраїнські справи. Чи російський президент не розцінює ці кроки як втручання у внутрішні справи України, вважаючи, що вона входить у сферу впливу Росії і ці дії росіян самі собою зрозумілі?

Тема запобігання втручанню третіх країн у внутрішні справи нашої країни у виступі Путіна звучала кілька разів. Зокрема і в контексті пролонгації перебування Чорноморського флоту РФ на території України. На думку хазяїна Кремля, присутність ЧФ Росії «не була б зайвою» для стабілізації ситуації у Криму. Твердження сумнівне, беручи до уваги те, скільки разів протягом останніх років моряки-чорноморці давали привід для тривог. Тут і шпигунство, і участь у військових діях у Чечні, і несанкціоновані навчання, і підтримка проросійських організацій, і участь у масових заворушеннях у Феодосії і т.д. і т.ін. Чорноморський флот Росії уже самою своєю присутністю в Криму живить сепаратистські настрої.

Водночас зауважимо, що великим перебільшенням є твердження, буцімто Україна отримує чималі доходи від перебування ЧФ РФ на своїй території. Як свідчать підрахунки українських експертів, усе трохи не так, ніж випливає з подачі росіян: Чорноморський флот Росії сковує економічний розвиток Севастополя, не даючи йому можливості стати повноцінним морським портом і туристичним містом. Не слід забувати і про ділянки землі, які російський флот займає без дозволу на оренду. До того ж якщо ринкова вартість оренди бази у Криму — понад два мільярди доларів у рік, то росіяни щорічно сплачують в українську скарбницю менше ста мільйонів.

Оскільки росіяни розглядають свою військову присутність у пострадянських країнах як засіб збереження їх у зоні впливу Кремля, не дивно, що Москва виступає за подовження термінів перебування ЧФ РФ у Криму. Офіційна позиція Києва — про пролонгацію не може бути й мови. А неофіційна? Путін, заявивши, що «такі переговори ведуться», дав підстави підозрювати деяких представників української влади у таємній змові з Кремлем. Із ким саме з «українських братів» ведуться переговори, пан Путін прямо не вказав. Однак дав зрозуміти: «на урядовому рівні, на міністерському рівні». Ми не виключаємо, що екс-розвідник свідомо пускає дезу, намагаючись вбити ще один клин між прем’єром і президентом України. Але, з іншого боку, можливо, мають рацію ті, хто багатозначно повторює: диму без вогню не буває і Путін знає те, чого не знають інші...

Втім, ряд українських політиків постаралися розставити крапки над «і» у цьому питанні. Цього разу на диво оперативно відреагував президент, хоча, можливо, ми так і не почули б думки Віктора Ющенка, якби не цікавість колег-журналістів. Втім, український президент, по-перше, чітко дав зрозуміти, що Україна не дозволить втручання ззовні, оскільки власними силами «здатна забезпечити цілісність і національний суверенітет» держави. По-друге, заявив, що в основі газової угоди з Росією немає жодного політичного підґрунтя і її не було досягнуто в обмін на узгодження політичних питань, зокрема щодо перебування Чорноморського флоту Росії у Криму. Заодно глава держави нагадав положення Конституції, яке забороняє базування на території України будь-яких іноземних військових баз.

Оперативно відреагував на слова Володимира Путіна і міністр оборони: за словами Анатолія Гриценка, переговори про подовження термінів перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України ні по лінії Міноборони, ні по лінії МЗС на сьогодні не проводяться. «Жодних директив від президента ні міністр оборони, ні міністр закордонних справ у питанні як використання ЧФ для запобігання втручанню у внутрішні справи України, так і в питанні подовження термінів перебування Чорноморського флоту не отримували. Якщо хтось веде такі переговори, то вони закулісні, таємні, а отже — незаконні», — заявив глава оборонного відомства. «Я переконаний, що на території України не повинно бути і не буде постійного базування яких-небудь військ іноземних держав, чи то країн — членів НАТО, чи то країн — членів Ташкентського договору про колективну безпеку СНД, не буде на території України постійних баз американських, польських, німецьких, російських, білоруських або будь-яких інших», — підбив підсумок
А.Гриценко.

Що ж стосується готовності Росії на випадок звернення «українського народу й українського керівництва» захистити нашу країну від втручання ззовні, то міністр оборони резонно зауважив, що, з урахуванням дружніх відносин із державами — сусідами України, він не бачить причин, із яких українське керівництво могло б звернутися по збройну допомогу до іншої держави. Примітно, що решта членів уряду чомусь промовчали у відповідь на таку епатажну заяву Путіна. Однак було б дивно, якби сталося інакше. Оскільки з Кабміну останнім часом звучать зовсім інші коментарі. Ось перший віце-прем’єр Микола Азаров (завдяки, не в останню чергу, старанням якого Україна опинилася в ЄЕП) кинувся на захист російського прем’єра. Той під час візиту до Києва заявив про необхідність синхронізації вступу України і Росії до СОТ. У трактуванні українського чиновника, Михайло Фрадков на переговорах говорив про узгодження умов вступу до СОТ України і Росії, питання ж про синхронізацію дати вступу не порушувалося.

Самовідданого Миколу Яновича зовсім не збентежило, що пана Фрадкова, який виголошує ці слова, показали в новинах кілька телеканалів. І кожен охочий міг переконатися, що і як говорив глава російського уряду. Дослівно було сказано: «Якщо це СОТ — треба враховувати відносини СОТ із Росією і бажання вибудовувати стратегічну й економічну взаємодію у двосторонньому форматі. Необхідно більше консультуватися, більше обмінюватися і, я б прямо сказав, — синхронізувати переговорний процес наших країн стосовно СОТ». Можливо, пану Азарову, перш ніж коментувати слова російського прем’єра, годилося б зазирнути у «Словник синонімів російської мови» або в «Тлумачний словник іншомовних слів» і дізнатися, що слово «синхронний» (як і похідні від нього) означає «одночасний». Чи першому віце-прем’єрові, який закінчив середню школу з медаллю, треба пояснювати, що означає слово «синонім»?

До речі, за інформацією «ДТ», у надрах Кабміну підготовлено проект президентського указу про призначення Миколи Азарова уповноваженим України з питань європейської і євроатлантичної інтеграції. Щоправда, у початковому варіанті документа йшлося лише про уповноваженого з питань європейської інтеграції. І саме в такій ролі пан Азаров мав намір поїхати до Гельсінкі на саміт Україна — ЄС. Проте в секретаріаті президента розсудили інакше, вирішивши, що не слід відривати процес європейської інтеграції України від євроатлантичної. Навіть якщо за цей напрям відповідатиме такий відомий «євроінтегратор» і «євроатлантист», як Микола Азаров. Цікаво, це зробили для того, щоб остаточно поховати євроатлантичні перспективи України, — чи ініціатори цього рішення, які досі виступали за нейтральний статус нашої країни, керуються принципом «чим гірше, тим краще»?