Що буде 20-го: майдан чи Майдан?

24серпня під час святкування Дня Незалежності президент України В.Ющенко виступив з ініціативою відзначити річницю початку помаранчевої революції. Тоді це задумувалося як свято вільного народу, що здобув свободу, як певний звіт про успіхи нової влади.

На початку вересня в Україні досить несподівано сталися події, які сколихнули український політикум та українське суспільство і які, на жаль, спричинили розкол помаранчевої команди. Тоді президент і відставлена прем’єр-міністр зробили ряд кроків і прийняли ряд рішень, які стали незрозумілими для українців, особливо для тих, чия свідомість у 2004 році піднялася до рівня Майдану.

Деструктивний розвиток конфлікту, загострення війни компроматів переконали нас у тому, що лідерам помаранчевої революції треба поспілкуватися з народом. Але не через ТБ, не через прес-конференції, не через іноземні інформаційні агентства. А безпосередньо — на Майдані, очі в очі.

Тому в середині вересня ми, замість святкування, запропонували провести на Майдані відверту і чесну розмову політиків із народом, який відіграв вирішальну роль у приході їх до влади.

Сподіваємося, ми мали на це право, оскільки були «польовими командирами» Майдану. Більше того, ми були авторами ідеї масових акцій як необхідної складової виборчої кампанії В.Ющенка, відстоювали необхідність включення народу в політичний процес, у процес прийняття політичних рішень. Саме ми запропонували концепції всіх масових акцій під час виборчої кампанії, саме ми наполягали на ідеї самого Майдану. Нас тоді послухалися. Результат відомий усім.

Закликаючи людей вийти 20 листопада на Майдан, ми не мали на меті провести акцію «за когось» чи «проти когось». Ми вважали і вважаємо, що в суспільстві є проблема непорозуміння всередині помаранчевої команди, заплющувати очі на яку ми не маємо права. Неправильно обговорювати її лише на кухнях та в кабінетах.

Більше того, втеча від вирішення цієї проблеми посилює розчарування тих, хто підтримав помаранчеву революцію, понижує рейтинги як однієї, так і іншої сторони, створює умови для зростання популярності наших опонентів. Такий розвиток подій несе в собі пряму загрозу реваншу опозиції та згортання більшості (якщо не всіх) започаткованих на Майдані змін.

Вересневі соціологічні дослідження показали, що основні політичні сили (НСНУ, БЮТ, Партія регіонів) можуть отримати на майбутніх парламентських виборах близько 20% кожна. Але вже у жовтні проявилася тенденція до зниження рейтингів В.Ющенка та Ю.Тимошенко і підвищення рейтингу В.Януковича, який вийшов на перше місце. Парадокс полягає в тому, що Янукович та його партія не доклали до цього жодних зусиль.

Така ситуація, у поєднанні з непорозуміннями в помаранчевій команді, наявність «партії війни» як в оточенні В.Ющенка, так і в оточенні Ю.Тимошенко може породити спокусу зіграти вдвох проти третього. І в керівництві НСНУ, і в керівництві БЮТ може виникнути думка об’єднатися з В.Януковичем. Така тенденція більше проглядається в середовищі НСНУ, де досить серйозно розглядають можливість утворення за результатами парламентських виборів урядової коаліції НСНУ (В.Ющенко) — Партія регіонів (В.Янукович) — Народна партія України (В.Литвин). Підтвердження того — заяви політиків із табору НСНУ, які не виключають можливості блокування з будь-ким, навіть із комуністами. Цікаво, а як поставиться до перспективи блокування з комуністами електорат В.Ющенка в Центральній, і особливо в Західній Україні?

Реалізацію сценарію утворення урядової коаліції між Партією регіонів В.Януковича та одним із крил помаранчевого табору ми вважаємо прямою зрадою. Такий крок однозначно поховає демократичну перспективу України, зачинить перед нею двері в європейську спільноту і не буде сприйнятий більшістю громадян України. Майже 50-мільйонний український народ не може бути заручником незрозумілих амбіцій чи взаємних претензій, недомовок і підкилимової гри політиків, які рік тому обіцяли збудувати нову Україну і забезпечити краще життя її народу.

Ідеологи союзу із «синьо-білими» обгрунтовують його необхідність тезою «Схід і Захід — разом!», що звучала на Майдані. Але насправді мова йде лише про об’єднання бізнес-інтересів видних представників нової влади з бізнес-інтересами «донецької опозиції». Народ же при цьому і на Сході, і на Заході залишається «з носом», а Україна — неінтегрованою.

Переконані, найкращим виходом із даної ситуації, що відповідає національним інтересам України, було б відновлення єдності помаранчевої команди у формі виборчої коаліції з єдиним списком. Для реалізації такого варіанту необхідні:

1. Політична воля президента України В.Ющенка та Ю.Тимошенко.

2. Невключення до спільного виборчого списку одіозних прізвищ від обох сторін.

3. Перенесення на потім визначення персоналії майбутнього прем’єр-міністра або включення його в пакет ширших політичних домовленостей.

Ми свідомі, що такий варіант — утопічний. Але ми його пропонуємо, оскільки впевнені, що його реалізація дає гарантовану перемогу на парламентських виборах.

Якщо ж у силу тих чи інших обставин передвиборна коаліція НСНУ і БЮТ не буде утворена, їх лідери мали б публічно оголосити правила гри на майбутніх парламентських виборах. Наприклад:

1. БЮТ і НСНУ йдуть паралельними курсами, але публічно обіцяють за результатами парламентських виборів створити урядову коаліцію.

2. Президент України міг би обрати для себе місію гаранта перших в історії України чесних і прозорих виборів.

3. Кандидатуру майбутнього прем’єр-міністра називає та політична сила коаліції, яка набере більшу кількість голосів на парламентських виборах. Другий учасник коаліції має прийняти цю кандидатуру і підтримати її голосуванням.

4. Припинення війни компроматів як способу ведення виборчої кампанії, який знижує рейтинги як конкретних політиків, так і держави Україна.

5. Ключовим змаганням майбутньої виборчої кампанії має стати змагання ідей, а не боротьба особистостей на взаємне знищення.

Такі підходи дають можливість різним політичним силам, політикам, громадянам-прихильникам помаранчевої революції без внутрішнього конфлікту зайняти ту чи іншу позицію, визначитися з тими чи іншими політичними симпатіями. Це знімає проблему поділу на «своїх» і «чужих». Це не ставить більшість українського народу, яка підтримала помаранчеву революцію, на межу розколу, знімає напругу в суспільстві, зупиняє зневіру у помаранчевій команді.

Політики мусять усвідомлювати, що вони вже мають справу з народом, який піднявся до рівня Майдану. Тому перший або другий варіант має бути публічно проголошений саме на Майдані 20 листопада.

Вважаємо, що у вождів помаранчевої революції є унікальна можливість прозвітувати на Майдані за рік своєї діяльності у владі. Люди мають право почути безпосередньо: що відбулося і що їх чекає. Народ має право послухати і розсудити політиків, примирити їх або виставити їм оцінки. Такі оцінки можуть бути і неприємними, і болючими. Але така реальність. І виграють від цього всі, а насамперед — Україна.

Біда в тому, що деякі наші політики забули важливу обставину: український народ рік тому став основним гравцем на політичному полі. Тому нечесним є такий підхід: коли політикам потрібно, то вони кланяються народу і просять допомоги, а коли треба вийти й відверто поспілкуватися з народом на складні і неприємні теми — то вигадують будь-які приводи, тільки щоб цього не робити.

Глибоко помиляються ті, хто вважає, що Майдан виник лише для обрання президента. Цим принижується значення Майдану, бо виходить, буцімто він уже виконав свою місію і про нього можна забути.

Майдан не обирав президента, а створив умови для його перемоги. Не було б Майдану — не було б історичних рішень Верховного суду і Верховної Ради. Залишилося б тільки рішення ківаловської ЦВК.

А ще Майдан створив Ющенку і його команді умови для швидких і докорінних змін в усіх сферах суспільного життя, яких український народ чекає вже 15 років. Але прориву не сталося. Багато з обіцяного на Майдані реалізоване чи реалізується: свобода слова, гідність громадянина як самоцінність, забезпечення права на чесні вибори.

Але реалізацію більшості очікувань Майдану загальмовано:

· Верховенство закону — особливо принцип «Закон один для всіх» — не стало пануючим у суспільстві.

· Держава ще лишається над людьми, а не слугує їм.

· Прозорість дій влади залишається під великим питанням. Панують рецидиви «візантійщини» (підкилимового прийняття рішень).

· Лозунг «Бандитам — тюрми!» не виконаний. Не покарано фальсифікаторів (а краще — організаторів фальсифікацій) виборів.

· Попередній режим ніби ліквідовано, але механізми здійснення влади залишаються старими.

· Нові люди у владі в центрі й на місцях, вмонтовані в стару систему, швидко перейняли її звички.

· Нова влада не запропонувала чіткого механізму реприватизації або доплати за приватизовані за заниженою вартістю підприємства, що створило серйозний внутрішній конфлікт і викликало нерозуміння іноземних інвесторів.

· Замість створення у лютому стійкої парламентської більшості для ухвалення урядових ініціатив ми отримали підтримку цих ініціатив на рівні 100—120 голосів, як і до помаранчевої революції.

· Корупцію не подолано, бо в багатьох високопосадовців нової команди було усвідомлене бажання використати її як механізм збереження і посилення персональної влади.

Ми впевнені, що, з огляду на таку ситуацію, суспільство хоче й очікує серйозної розмови, а не банального святкування з пивом, кашею та феєрверками.

Ми запропонували концепцію проведення річниці Майдану — Майдан порозуміння, порозуміння всередині помаранчевої команди і, як наслідок, — порозуміння між нею та народом.

Ми думаємо, що сприйняття такого підходу забезпечить: акції — успіх, суспільству — надію, виборчій кампанії — цивілізовані правила, владі — інструмент для ефективної діяльності.

Інші почуті нами підходи, сценарії, ідеї, швидше за все, стануть продовженням нерозуміння й невизначеності, що ведуть до хаосу.