Роздуми на задану тему

Коли мене запитують, чи сумую я за Майданом, то завжди відповідаю рішучим «Ні!». У спогадах про ті події не знаходиться місця суму. Натомість мені відверто сумно за те, що сталося після помаранчевої революції. Два останні роки довели, що прірва між політичною елітою та суспільством виявилася ще глибшою, ніж здавалося раніше. Часом складається враження, що це — два світи, що існують у різних площинах, у різних вимірах, у різних системах координат.

Категорично не погоджуюся з тим, що ідеї Майдану дискредитовані. Насправді дискредитованою є лише значна частина політиків, які асоціювалися з Майданом. Тому, напевно, було б справедливо, аби вони, нарешті, припинили згадувати Майдан всує і паплюжити його ідеї та завоювання.

Попри все вважаю помаранчеву революцію видатною подією в історії як України, так і Європи, світу в цілому. До того ж ця подія несла не тільки суто політичне, а й філософське навантаження. Ми стали свідками ненасильницького, красивого, естетського, я б сказав, пісенного процесу зміни влади. Вирази на кшталт «вибачте», «будь ласка», «прошу» були найпоширенішими зразками майданної лексики. Майдан був вільний від суєти. Вона з’явилася на головній площі країни лише в останні дні революції, коли політики, відчувши смак близької перемоги, розштовхуючи одне одного, сотнями сунули на трибуну, ризикуючи її розвалити.

Майдан був унікальним актом самоорганізації. Він продемонстрував, що в країні є ціла генерація потенційних лідерів, молодих, сильних особистостей, яким, напевно, бракувало досвіду, але, безумовно, не бракувало енергійності та відповідальності. Ці люди мали б стати головним надбанням. Але не стали. Їм не дали змоги прислужитися ідеї побудови нової України. Переважна більшість з них не отримала місць у органах влади та передвиборних списках провідних політичних партій. А без цього залишаються маною надії на появу політичної еліти, яка б відповідала рівневі розвитку, очікуванням і потребам суспільства. Поява у політикумі нечисленних нових симпатичних облич не рятує ситуації. По-перше, це не є сталою системою, невідворотною тенденцією. А по-друге, дебютанти рано чи пізно починають грати за давно встановленими, далеко не прозорими правилами, або виштовхуються середовищем як чужорідне тіло.

Нових правил гри й нових гравців у політиці країна так і не дочекалася. Як не дочекалася вона й обіцяних перетворень. Віктор Ющенко не міг бути месією. Але він отримав шанс стати предтечею. Отримавши найвищу в державі посаду, Віктор Андрійович мав покласти всі свої зусилля і авторитет на проведення докорінних системних реформ в усіх сферах життя суспільства. Запас народної довіри дозволяв на початку 2005 року наважитися практично на будь-які зміни, навіть непопулярні, але конче необхідні з погляду подальшого поступу України.

Радше за все, президент поклав би на вівтар розбудови держави свій особистий рейтинг. Не виключено, що він позбавив би себе можливості бути переобраним на другий термін. Проте Україна дістала б необхідну енергію і перспективу.

Свого часу Вацлаву Гавелу і Леху Валенсі вистачило відваги й відповідальності поставити інтереси Чехії і Польщі, майбутнє своїх країн вище за особисті прагнення. Вони програли наступні вибори, але виграли держави. Нині ці люди — незаперечні моральні авторитети для своїх земляків, які пізніше гідно оцінили мудрість і мужність своїх колишніх керманичів.

А наш президент пожинає плоди свого фактичного самоусунення від влади в 2005 році. Замість якнайскорішого започаткування змін і реформ, Віктор Андрійович здебільшого мирив команду переможців та перерозподіляв повноваження. Складалося враження, що влада переконана: вона прийшла надовго, маючи в запасі мінімум років десять. А в запасі був лише рік — до парламентських виборів. Зараз можна констатувати: Ющенко своєї історичної місії не виконав.

Президент неодноразово повторював, що на Майдані обирали президента. На мій погляд, подібне твердження є світоглядною помилкою. Я не хочу принижувати роль Ющенка у подіях дворічної давності, але на Майдані люди, насамперед, відстоювали своє право на вибори. Вони вибороли це право, і це була велика перемога громадянського суспільства. Результатом цієї перемоги став виграш Ющенка у третьому турі виборів.

З огляду на це, своє президентство Віктор Андрійович мав би сприймати не як винагороду, а як кредит довіри, який потрібно повертати. Не словом, а ділом.

Про невідповідність декларацій і реальних справ сказано чимало, але мушу все ж таки нагадати одне гасло: «Фальсифікатори виборів будуть покарані!». Покарали? Але дотримання цієї обіцянки мало б стати справою честі для президента, який перемагає в третьому турі в результаті скасування другого туру, оскільки були встановлені факти фальсифікації. Це визнав Верховний суд. Але досі нікого не покарано за злочин, який обурив мільйони людей. Фальсифікація була, а фальсифікаторів не було?

Меморандум фактично став індульгенцією Партії регіонів. Універсал — індульгенцією особисто Януковичу. Перемовини між «Нашою Україною» та ПРУ стали промовистою ілюстрацією постмайданної еволюції Ющенка.

Особисто я не вірю в успіх таких переговорів. Упевнений, що «НУ» в повному складі ніколи не буде членом антикризової коаліції. Якщо відповідне рішення все-таки ухвалять, то «Нашу Україну», напевно, чекає розкол, вона зникне з політичної арени. Частина піде до Партії регіонів, а частина до — БЮТ, частина у вільне плавання.

Президент у цьому разі залишиться не тільки без власної політичної сили, а й без перспектив. Тому що єдиною опорою йому тоді слугуватиме Партія регіонів, але навряд чи така співпраця виявиться для Ющенка перспективною.

Хотів би застерегти деякі гарячі голови від захоплення новими політичними проектами. Можу помилятися, але поява нової сили на помаранчевому полі сьогодні є цікавою передусім Партії регіонів. Не виключаю, що ПР навіть матеріально стимулюватиме створення таких проектів. З тієї простої причини, що наступні вибори в державі, якщо вони відбудуться в конституційні терміни, це вибори президентські. Розмивання помаранчевого табору, поява цілої низки кандидатів і нових політичних сил об’єктивно гратиме на користь кандидата від Партії регіонів.

Не менш ризикованою є гра на скасування політичної реформи. Втрати для держави можуть виявитися більшими за здобутки. Не варто часто й різко змінювати правила гри, бо настає хаос.

Особисто я проти того, аби в однієї людини, хоч як би її звали — Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович чи Тимошенко, — була сконцентрована вся повнота влади в державі. У будь-якому разі колегіальний орган, яким є парламент, ніколи, ні за яких умов не буде стовідсотково складатися з однієї політичної сили, він матиме внутрішній захист у вигляді наявності тієї чи іншої позиції. Наявність таких балансів, стримуючих факторів завжди краща, ніж монополізація. Тому в цій частині я проти скасування політреформи. Але багато хто має слушні запитання щодо того, як саме були ухвалені зміни до Конституції. Та й зміст нової редакції Основного Закону важко назвати бездоганним. Тому особисто я є прихильником удосконалення політичної реформи, але вдосконалення поступового, вдумливого, обережного. До того ж не варто забувати, що сліпе повернення до старої моделі може обернутися ще більшим лихом, ніж сама політреформа.

Як на мене, стратегічним шляхом для України має стати поступове просування в бік парламентської республіки. Рано чи пізно вона обов’язково нею стане.

Але на сьогодні Україна має свою специфіку. Проблеми конфесійних та мовних відмінностей не розв’язані, фактом є неоднорідний соціально-економічний розвиток різних регіонів. За таких обставин інститут президентства є стримуючим та консолідуючим фактором. Те, що ми спостерігаємо певне протистояння різних гілок влади, можна вважати навіть позитивним чинником. Несхожість, неходіння одним строєм є ознакою демократії, без якої будь-яка влади не може бути ефективною.

Відомо, що представники «антикризової коаліції», зокрема Партія регіонів, виношують плани перенесення президентських виборів до парламенту. Сьогодні це було б стратегічною помилкою. З огляду на настрої в суспільстві, не думаю, що населення так просто дозволить політикам відібрати право всенародно обирати президента. Якби мене запитали, що може стати умовою для появи нового Майдану, то я зробив би таке припущення: підстави для загального збурення, для серйозного масштабного протесту виникнуть саме тоді, коли хтось зробить спробу змінити формат обрання президента. І якщо подібне відбудеться, я певен, як і два роки тому, народ захищатиме не конкретну обрану особу, а своє право обирати.

Сьогодні багато хто говорить про дострокові парламентські вибори та можливе об’єднання помаранчевих сил під час позачергової кампанії. Наскільки виправданими є такі сподівання? Напевно, дострокові парламентські вибори були б бажаними. Тому що відбулося фактичне викривлення позиції виборців, їхнього волевиявлення. Адже коаліція, яка сформувалася, не мала б більшості, якби не позиція соціалістів. А Соцпартію багато хто з виборців розглядав як невіддільний складник помаранчевого табору. Тому моральні підстави для того, щоб провести дострокові парламентські вибори, є.

Повторюся, дострокові вибори бажані, але реальних шансів провести їх не так і багато. Ющенко не скористався своїм правом розпуску Верховної Ради, хоча, на мій погляд, мав для цього всі підстави. Тепер це буде зробити складніше. Хоча не виключено, що відповідне рішення Конституційного суду змусить оголосити дострокову парламентську кампанію.

Але чи готові ми до неї? Згадаємо досвід минулого року: у помаранчевих був чудовий шанс на річницю Майдану об’єднатися у владі, проголосити спільну програму дій і стартувати з високого старту на парламентських перегонах. Але кожен прагнув досхочу накупатися в променях народної любові, показати свою винятковість і зверхність.

Не врахувавши нещодавніх уроків, ми сьогодні — вже перебуваючи в опозиції, — знову не можемо об’єднатися, знову розмірковуємо, хто первинна опозиція хто вторинна, замість того, щоб випрацювати спільну програму дій і спільно почати наступ на пережитки минулого.

З огляду на це, перебування в складі уряду представників «Нашої України», яка оголосила про свою опозиційність, — стратегічна помилка. Прагнення правлячої коаліції зрозумілі: вони всіма силами намагаються залишити в складі Кабінету бодай одного «нашоукраїнця», аби розділити з кимсь відповідальність за стан справ у державі. Мовляв, не ми самі заводили державу у безвихідь. А в чому логіка «Нашої України»? Невже комусь так не хочеться втрачати посаду, причому далеко не визначальну? Треба дати правлячій коаліції проявити себе без сторонньої допомоги. І тоді стане зрозуміло: хто і на що здатен. Хотілося б вірити, що «Наша Україна» зробила висновки щодо своїх помилок, оголосивши про опозиційність. Але сказавши «А» вони не говорять «Б». Маю надію — лише поки що.

На шляху до можливого об’єднання всіх політичних сил Майдану — низка суб’єктивних чинників, особиста неприязнь ключових осіб. Але надія на порозуміння залишається. Якщо об’єднуючим чинником не стане відповідальність перед виборцями, то, можливо, «ворогуючих друзів» примирить бодай елементарний інстинкт самозбереження?

Сподіваюся, що відповідальним особам усе-таки вистачить мудрості переступити через амбіції і піти як на формування об’єднаної опозиції, так і на формування об’єднаного списку на перспективу. Таке питання обговорюється постійно. Першим кроком до цього мало б стати негайне формування об’єднаної опозиції. Поєднання позицій двох потужних парламентських фракцій було б більш ефективним та принесло б більше користі державі.

Прагнення до об’єднання — не данина романтичному минулому, а об’єктивна вимога сьогодення. Об’єднана опозиція потрібна задля того, аби стримувати реваншистські настрої, спроби відновити «кучмізм». Тим більше що з’явилися вельми загрозливі тенденції. Повертаються старі методи перерозподілу власності, тиск на підприємців з боку податкової. Знову почалася стрілянина. Порахуйте, скільки за останні місяці вбито бізнесменів різного рівня...

Ми повинні це зупинити. Цим спокутуємо нашу провину перед сотнями тисяч рядових героїв Майдану, чиїх сподівань ми, усі разом, не виправдали.

Майдан продемонстрував нові філософські підходи до розв’язання державних проблем. Політикам залишалося тільки узаконити їх. Але зроблено цього не було. Тож, можливо, іще не пізно?