Рок-концерт

Ні, це не театр абсурду. Не праві лідери тих фракцій, які саме так у своїй заяві охарактеризували діяльність опозиції у передвиборний період. Вибори — це взагалі не театр, тим більше Йонеско. (Цікаво, до речі, чи знають про нього підписанти?)

Вибори — це концерт. Але не Співакова й Монтсеррат Кабальє. Вибори — це рок. Ближче до фіналу багато глядачів утрачають самовладання, здатність логічно мислити й віддаються емоціям. Музиканти можуть розтрощити гітари і стрибнути в юрбу. Це закони жанру, а не артистична майстерність.

Але поки ще не фінал і не всі оглухли. Поки ще чутно розмови глядачів один з одним. Про що вони говорять? І що вони побачать, коли оглухнуть остаточно?

Мотиви

З регіональними відмінностями, здається, вже все ясно. Принаймні політологи, телеканали та інші ЗМІ вже роз’яснили — захід проти сходу, північ проти півдня і всі вони, разом узяті, проти центру. Як уже неодноразово зазначалося, країна знову потрапила в ситуацію весни 1994 року, яка може призвести до її роздроблення, а може й не призвести. У будь-якому разі, 10 років тому не призвела.

Але це окрема тема для любителів пограти в солдатики на географічних картах, яких у надлишку в сусідній з нами державі. В дитинстві, певне, не награлися.

Ті, кому пощастило жити в Україні, бачать її зсередини й розуміють, що, незважаючи на різний менталітет, уклад життя і, прости Господи, релігію, соціальні та психологічні мотиви вибору, мають набагато вагомішу роль.

Соціальні — це коли кожну конкретну людину цікавить, що новий лідер принесе їй конкретно, її рідним і близьким. Або ж забере.

Психологічні — наскільки симпатичний той чи інший кандидат. Тобто наскільки він відповідає сформованому в людини образу глави держави, який репрезентує у зовнішньому світі ту саму конкретну людину. Інакше кажучи, не хочеться, щоб було соромно перед знайомими та незнайомими людьми поза межами Батьківщини.

Розчленування суспільства на соціальні групи — справа багато в чому умовна, вона грунтується на погляді автора і результатах численних соцдосліджень.

Незалежні

Незалежні — це ті, від кого ніщо не залежить і ті, які залежать від самих себе. Група, що стрімко збільшилась кількісно за 10-ліття здійснення або імітації економічних реформ. Це ті, кого держава де-факто попросила «вийти геть» із займаних ними робочих місць. Це ще працездатні співробітники підприємств, які було закрито, жертви скорочень штатів і багаторічних невиплат зарплат.

Ці люди дуже слабко відчувають себе частиною територіальної громади або народу. Оскільки громада й держава довго переконували їх, що їхній порятунок — їхня особиста справа і нічия більше.

Якщо ти лікар — ти любісінько підеш торгувати на базар, бо на таку кількість лікарів у нас немає платоспроможних хворих.

Якщо вчитель — у нас немає для тебе стільки дітей — не народжують. На базар.

Якщо ти юрист — незабаром підмітатимеш вулиці, якщо, звісно, зможеш витіснити звідтіля вже існуючого двірника. Нам не потрібно стільки юристів. На базар. Підмітати.

Величезна кількість викинутих з освіти, науки, медицини, заводів і фабрик людей не любить владу за визначенням. Вони не можуть любити владу, оскільки вона відібрала в них погано оплачувану, тяжку, але колись улюблену та престижну роботу, викинувши продавати колготки. Якийсь час вони сподівалися, що все минеться. Після попередніх виборів, почекавши півроку виконання обіцянок, вони плюнули на це та зрозуміли — радянської влади більше не буде. Оскільки все, що було після тієї влади, продається і купується, з владою вони не рахуються й обходяться без неї.

Значна частина цієї категорії народу працює на будовах народного господарства Португалії, у галузі побутового обслуговування Італії і забезпечує зростання видобутку нафти в Росії. Багато хто задовольняє потреби чоловічого населення цих і багатьох інших країн.

Для цієї категорії, що звикла всього домагатися власними зусиллями, держави не існує. Вони вижили в перші роки незалежності країни й у матеріальному плані стурбовані одним — щоб їм не заважали жити, не оподатковували їхні реальні заробітки, не перешкоджали виїжджати і приїжджати, не поставили ще одного митника та міліціонера.

Це ті, хто з радістю проголосував би за Кучму, бо Кучма точно не змінив би директора ринку — він же його й призначив. Ну не сам, а через губернатора свого.

Вони дуже стурбовані можливістю зміни правил гри, в тому числі особи рекетира, оскільки з нині існуючим вони зжилися і дуже бояться нового. Таких можна злякати приходом «донецьких», які «все заберуть, а відстібувати треба буде більше».

«Львівських» вони не бояться у зв’язку з їх відсутністю, але побоювання все одно є — у зв’язку з тою-таки можливою зміною правил гри та кадровими змінами в керівництві ринку.

Але меркантильна сторона не остаточно визначає їхній вибір. Оскільки, як уже було сказано, люди це самостійні, вони пережили багатьох і вже можуть собі дозволити крутити носом «подобається — не подобається». У цій частині вибори для них — це конкурс краси.

Обробка цієї категорії населення всіма кандидатами ведеться досить мляво — певне, штаби вважають її нечисленною. Але насправді підрахувати цих людей досить важко через постійну міграцію і відсутність координуючого центру. До того ж для них непросто провести щось бюджетомістке, на кшталт концерту або іншого масового збіговиська, що відразу знижує принадність категорії для політтехнологів.

Діями влади, спрямованими на завоювання «незалежних», можна вважати лише бездіяльність податкової, яку використовують нині всі, хто захоче, розуміючи, що у грудні все повернеться на круги своя. А ще багаторазове прокручування по ТБ картинки спотвореного хворобою Ющенка має створити негативний емоційний фон.

Очікуване використання бандитів як агітаторів навряд чи спричинить ефект — ці люди давно навчилися брехати податковій, дивлячись на неї кришталево чесними очима. Та й бандити гаруватимуть тільки свої, рідні, — інші сподіваються, що виживуть за будь-якої влади. Виживуть, але не всі.

Залежні

Люди, котрі в силу виховання, здоров’я, віку не можуть стояти на базарі, й тому заробляють або одержують дуже мало. Саме та аудиторія, з якою вирішила тісно працювати команда прем’єра. Саме на їхню людську подяку розраховані всі фокуси з пенсіями і зарплатами.

Спочатку їм не платили нічого, потім стали давати гроші, потім відразу 50 доларів із тим, що вони подякують за щасливе сьогодення та проголосують. Щоправда, якби удар був лише з розрахунком на подяку, справа б не вигоріла.

Держава неодноразово обманювала їх, і багато хто з них упевнений: якщо держава щось дала, точно забере через місяць. Саме вони чутливо реагують на ціни й саме на них звернув увагу Азаров, котрий переконує усіх, що м’яса багато, а, отже, ціни на нього будуть сталими.

Хоча навіть студент філфаку розуміє: якщо м’яса більше не стало, то за наявності зростаючої наявної маси, яка відразу перетікає на продовольчий ринок, ціни зростуть, оскільки не рости вони не можуть, якщо вони, звісно, ринкові. А якщо вони адміністративні — тоді вони можуть стояти хоч десятиліття, але через місяць не буде м’яса.

Багато хто з них із почуття вдячності таки зробить те, про що попросили. Але не всі. Оскільки, отримавши заслужене (так вони вважають), вони впевнені, що держава тепер винна їм менше, але вони нічого державі не винні. І роблять вибір, керуючись вищезгаданими естетичними уподобаннями.

Розуміючи це, влада наводить простий доказ: оберуть Януковича — будуть пенсії, не оберуть — не будуть. Це сильний хід. Можна піти далі та припустити, що після Януковича відберуть навіть те, що вже дали. Багато хто, до речі, повірить і цьому.

Опозиції, за великим рахунком, крити тут нічим. Тому йдуть у хід розмови про те, що дали мало, а могли дати вдвічі більше. Безумовно, ближче до листопада спробують спровокувати об’єктивно визріле зростання цін, щоб наслідки включеного верстата спрацювали не в грудні, а якраз до середини листопада. Якщо згадати про приблизний тимчасовий лаг у 1,5—2 місяці, це цілком можливо.

Влада змушена буде відповісти тимчасовими арештами спекулянтів і їх привселюдними моральними стратами — на кшталт «так, за гроші американців я на столичному Троєщинському ринку підривав економіку рідної країни, щоб привести до влади Бущенка» (у разі перемоги Керрі на виборах у США — Керріщенка, що навіть якось більш по-українському).

До речі, про США, оскільки саме в розрахунку на описувану аудиторію телеканали їхній образ не те що демонізують, а вже за ступенем симпатичності наближають до Фредді Крюгера (до речі, американець).

Очевидно, загроза перетворення України на 51-й штат США є продуктом російських політтехнологів, котрі можуть спокійно доповідати в Центр, що виконують не лише банальне комерційне замовлення, а й ведуть на чужій території війну з супостатом, тобто працюють на державу, Кремль і особисто...

Однак річ у тім, що весь жах окупації України лютим американським піхотинцем зрозумілий у нашій країні лише тим, хто дотепер не любить Рейгана та «зоряні війни», а жуйку вважає ідеологічною диверсією. Такі люди теж є, але вони й так радісно проголосують за прем’єра.

Просто технологи російських душ якось не в курсі, що 10 попередніх років в Україні формувався як мінімум нейтральний і шанобливий образ США, завдяки тому ж, до речі, «1+1», який нині цю Америку зрівнює з землею. А образ піхотинця в Іраку, знову ж таки завдяки цим каналам, меркне перед яскравою постаттю російського солдата в Чечні. І в Україні не стоїть питання — амністувати Буданова чи ні. Ні.

Дуже залежні

Це численні співробітники органів влади, державних і силових, і члени їхніх сімей. Їх дуже багато. Це ті, хто залежить від влади взагалі, безпосереднього начальника зокрема, а також Президента, котрий через ланцюжок може дотягтися до кожного з них і зачепити їхній матеріальний добробут.

До речі, в народі побутує міф про те, що всі без винятку співробітники органів влади тримаються за неї руками й ногами, оскільки мають від неї гарний матеріальний гешефт.

Відкидаємо багатьох (але таки не всіх!) співробітників ДАІ, податкової, місцевого самоврядування, судів. Тут сперечатися смішно.

Але не забувайте про те, що в цій системі працює величезна кількість людей, котрі не мають доступу до розподілу благ, а трудяться там або тому, що більше ніде, або тому, що працювали там завжди. За порівняно невелику зарплату й зовсім невеликі пільги на кшталт цін у їдальні адміністрації.

Однак, так чи інакше, всі вони зацікавлені у стабільності та щиро засмутилися, зрозумівши, що Кучма більше не балотується.

Оскільки ніхто, гадаю, не вважає вертикаль адміністрацій і органів місцевого самоврядування вертикаллю прем’єра. Людей, які особисто віддані нинішньому прем’єру і дуже сподіваються на подальший ріст у разі його перемоги — лічені одиниці, і майже всі ці одиниці працюють у Донецькій області.

Навіть ті, хто прийшов до влади на заклик СДПУ(о), — це люди голови адміністрації (допоки він глава), і аж ніяк не Януковича.

До Януковича ще рік тому прибігли інші — як правило, звільнені раніше губернатори та їхні заступники. Ще тоді вони дружно записалися до Партії регіонів і небезпідставно розраховують на те, що після перемоги того вискочку, котрий сидить на їхньому місці нині, буде звільнено, а його крісло займе гідна людина. І справедливість, нарешті, знову восторжествує. У багатьох із них нині діючі глави відібрали або роздерибанили бізнес, тому повернутися для них — справа не лише честі, а й коштів. Ну хоч на 15 хвилин, як сказав один дотепник.

Нині чинні начальники це знають не гірше за інших і перебувають у розгубі, оскільки явне саботування влади може привести їх на нари, а надмірний ентузіазм не врятує від кадрових перестановок.

Напевне, тому прем’єр не став активно використовувати в кампанії систему місцевих органів влади. Відомості про те, що вони не одержали команду працювати на нього, — це вже не просто чутки, а чутки, що мають під собою підгрунтя. Те, що пройшла команда щодо контрпраці проти конкурента — правда, але віддавав її навіть не кандидат, а інші люди, з іншої будівлі.

Звісно, чинний закон про вибори мінімізував вплив місцевих рад і адміністрацій на виборчкоми, але все-таки важелі залишилися, і вони всім відомі.

Цікава метаморфоза може статися з місцевою владою після першого туру. Оскільки, згідно з запропонованою автором гіпотезою, у разі мінімального (скажімо, до 6%) розриву між двома кандидатами в першому турі, причому неважливо, в яку сторону, вертикаль органів влади припиняє працювати взагалі.

Тобто, якщо навіть виникає бодай мінімальна загроза перемоги не того кандидата, про якого говорять у газетах, люди дивним чином масово починають хворіти (тим більше що на вулиці холодно й вогко), у них занедужують родичі в інших країнах і навіть (у найдалекоглядніших) народжуються діти.

Логіка проста та зрозуміла: якщо переможе основний кандидат, усіх можуть пробачити, якщо не основний — можна прийти в штаб наступного дня і сказати правду — так, мовляв, і так, наказували вас мочити, а я нічого не робив. 1994 року деякі такі товариші дуже навіть непогано потім улаштувалися.

Це найслабша ланка влади — як у адміністративному плані, так і в електоральному. Причому слабкість ця була неминучою — зміни передбачаються навіть у разі перемоги кандидата від влади, оскільки ніхто не сумнівається, що Віктор Федорович порівняно швидко пробачить усім його підтримку на виборах і зла на них не триматиме. Але про це нижче. Залишилася іще одна порівняно велика соціальна група, як-от

Студенти, вони ж — молодь

На вибори, як правило, не ходять. 1999 року, коли знадобилася їхня підтримка в боротьбі з «червоною загрозою», їх звозили на дільниці автобусами просто з гуртожитків. І при цьому, кажуть, багато хто зміг утекти й дунути повз дільницю відразу на пиво.

Перші два-три курси можуть бути використані й використовуються як масовка при проведенні акцій підтримки та концертів. Але дуже важливо нічого в них не запитувати і мікрофони близько до юрби не підносити. У кращому випадку можна почути не зовсім цензурні речі, у гіршому — радісний лемент «Ні!» у відповідь на питання провладного модератора, чи голосуватимуть вони за єдиного кандидата.

Вони сказали правду. Вони не голосуватимуть ні за, ні проти, вони, зважаючи на все, знову цього не робитимуть, цього разу за мовчазної згоди влади.

Таке в нас (утім, не лише в нас) студентство, заклопотане насамперед тим, де взяти грошей на навчання і знайти роботу опісля. Воно до того ж і недовірливе, тому не вірить обіцянкам створити тисячі робочих місць. Влада цих обіцянок, до речі, й не дає.

Опозиція ж, як уявляється, провалює роботу з молоддю, оскільки єдине, на що можна було натиснути — це на емоційну складову «любить — не любить». Тут перевага була б ясно на чийому боці.

Звісно, в наведених стислих характеристиках багато що усереднено. Приміром, рядові службовці соцзабезу у Львові й Донецьку, котрі трохи цікавляться політикою і раз на день перехоплюють якісь новини по телебаченню, напевно, проголосують по-різному.

Але все-таки наших людей набагато більше об’єднує, ніж роз’єднує. Об’єднують, зокрема, два таких суперечливих почуття, як недовіра до влади, що культивувалася цією владою довгі десятиліття, і звичка жити сьогоднішнім днем.

Далеко не кожен розбереться, що колосальне економічне зростання, зумовлене не лише саморегуляцією економіки, а й значним збільшенням надходжень за експорт металу (чому — окрема тема), завершиться у недалекому майбутньому.

Що процеси, які відбуваються нині в економіці, неминуче призведуть до інфляції навіть при запровадженні наступного року обмежень на всілякі соціальні фішки — чи то відкриті, чи то приховані (затримки виплат). Наведена в минулому номері «ДТ» статистика розриву зростання оптових і роздрібних цін демонструє це досить наочно.

Але все це буде завтра, й це проблеми, з якими зіткнеться вже майбутній президент і його команда. Уявімо спочатку, що президентом став опозиційний кандидат. А потім — неопозиційний.

Злагода і безладдя

Вже одне звання «опозиційного кандидата» сильно обмежує його електоральний ресурс. У кожному окремо взятому маленькому або великому українці завжди змагаються два типи бажання: «хочу, щоб було краще» і «хочу, щоб не було гірше».

Перше переважає, коли жити так, як живеться, більше немає ні моральних, ні фізичних сил. Друге — коли сили ще є і вітаються далеко не всі зміни.

Зрозуміло, що В.Ющенка виштовхнули у глуху опозицію, де його радісно зустріли ті, хто там уже знаходився і напружено шукав можливість виходу з підпілля. Для Юлі та інших лютих опонентів режиму (яких режим такими і зробив) лідер народної довіри був спущеною у підпілля мотузкою, по якій вони могли б, нарешті, вирватися на світ божий і розібратися з кривдниками не по-дитячому.

В опозицію його поставили ще 2002-го, коли за участю його ж найближчого оточення В.Медведчуку вдалося припинити співробітництво з блоком «За ЄдУ», яке намічалося. Для реалізації цієї шляхетної для СДПУ(о) мети було використано всі можливі ресурси, включаючи найголовніший. Гра не те що була варта свічок, вона була грою за виживання самої партії і політичного майбутнього її лідера, оскільки при створенні блоку партія швидко перетворилася б на маргінальну організацію без ознак впливу на процеси.

Процес створення правоцентристської коаліції, як відомо, був припинений насамперед головним ресурсом, але, повторимося, не без найближчих соратників самого В.Ющенка, котрі тонко спрацювали на його образі за застосування проти нього адмінресурсу. (Ха! Ви уявляєте? Вони тоді думали, що це був адмінресурс!)

Отже, грамотне виведення В.Ющенка у стійло «опозиційного кандидата», з одного боку, знищило інших опозиційних кандидатів, а з іншого — серйозно обмежило його електоральний ресурс.

Подальше було справою нехитрої техніки — представити широким масам народу його можливе пришестя як землетрус, «ядерну зиму» та масову різанину, які настали одночасно.

Усе-таки для того, щоб провести явно опозиційного кандидата, котрий, як багато хто вважає, переверне все з ніг на голову, у більш як половини виборців має елементарно вистачити того самого відчуття «так жити більше не можу». Автору, чомусь, здається, що їх менше.

Однак, якщо це все-таки станеться, нічого жахливого не буде. Прямі неприємності загрожують лише одній політичній силі та її бізнесу. Москва зазнає негативних відчуттів при контакті зі старим знайомим Борисом Тарасюком і жодних емоцій при спілкуванні з В.Ющенком, котрий чудово засвоїв уроки дипломатії Леоніда Даниловича — все обіцяти й нічого не робити. Вашингтона це, до речі, теж стосується.

Юля, звісно, жорсткий переговорник, але кому як не росіянам знати про можливості з нею домовитися до взаємного задоволення сторін.

Усередині ж країни настане абсолютна злагода й абсолютне безладдя. У тому сенсі, що жорстка рука центру більше не потягнеться в регіони, оскільки центр займеться осмисленням того, що відбувається, і розробкою стратегії. Олігархи (майже всі) продовжать звичну діяльність на благо себе й Батьківщини.

От тільки культурна й інформаційна громадськість може здригнутися, оскільки є ще порох у порохівницях романтиків національної революції...

Серце заспокоїться?

Не секрет, що досі питань щодо групи підтримки Президента не виникало. У Кучми 1994 року команда була, хоч і нечисленна. У Кучми 1999 року команд було більше, ніж йому було потрібно. Але спроба зліпити з них збірну якщо й була, то дуже недовго.

Досить швидко Леонід Данилович зрозумів, що роль головного тренера збірної, яка складається з заклятих друзів і вірних суперників, потребує занадто багато енергії. Я б сказав, щоденної роботи з ними усіма, кожним окремо та правоохоронними органами. Здається, це було, в принципі, неможливо, й те, що за ці роки трапився лише один відкритий привселюдний конфлікт із видаленням Ющенка з Кабміну — це плід титанічних зусиль Президента, котрий зрештою втомився боротися із соратниками й обставинами й пустив справу на самоплив. Ім’я самопливу, загалом, таємниці не становить.

Саме 2002 року закрився, не розпочавшись, проект «спадкоємець», маючи на увазі того, хто міг би намагатися продовжувати грати роль Кучми, будучи дещо рівновіддаленим (або рівнонаближеним).

Складалося враження, що Президент чекав, що якось ранком у дверях дачі в Кончі з’явиться прекрасний принц, разом із яким, посміхаючись, зайдуть Медведчук, Литвин, Ющенко, Суркіс, Тимошенко, Янукович та Пінчук з Ахметовим, котрі примкнули до них.

І сядуть вони за стіл, і скажуть: «Ось, Леоніде Даниловичу, принц. І ми готові з цим принцом жити-поживати й добра всім нам наживати. І буде в нас злагода та повне порозуміння. І якщо хтось, боронь Боже, схоче кинути ближнього свого шляхом, приміром, прихвачування Одеського припортового без дозволу, нехай його вразить гнів Генпрокуратури за його, принца, командою».

Минув рік. Принц не приходив. Президент захопився ідеєю демократизації царства, яка дозволяла організувати такий самий круглий стіл, але без принца, хрін із ним, із принцом.

Ідея демократизації, яка загалом улаштовувала при владі всіх, зірвалася з деяких технічних причин — деякі обранці розуміли, що їх збираються грубо та безцеремонно одурити, і знали, хто саме, але не розуміли, як. Про всяк випадок не проголосували.

І тоді все здійснилося за фактом. У потрібний момент потрібні люди, поки не розпочалося повторне голосування за цю реформу трикляту, завдали удару по ближнім своїм. І ближні попливли, і було проголошено єдиного кандидата.

Тому ті, хто говорить про наступництво влади, курсу, кадрової політики й інших ідеалів, обманюють себе, людей або всіх разом.

На вибори йде представник найпотужнішої у країні фінансово-політичної групи. Частина влади, а не вся влада. Так, до неї спробували примкнути в останні місяці, хто хотів і хто міг. Так, цю допомогу з легкою поблажливістю приймали. Навіть давали покерувати.

Але реальність полягає в тому, що владу в країні здобуде (в разі перемоги, звісно) ОДНА промислово-фінансова група. Двох золотих медалей не буде, як не буде й «золотого матчу». Буде перемога за очками та з солідним відривом.

Це щодо питання про конституційну реформу. Це ж треба ну взагалі все провалити, щоб за наявності таких повноважень і таких ресурсів допустити таке неподобство. Здається, що при всій недосвідченості донецьких політичних менеджерів вони цього не зроблять.

Розмови про те, що в Донецьку не вистачить кадрів, щоб закрити всі наявні дірки, справедливі лише частково. Всі — ні, основні — вистачить.

І коли прем’єр розповідає вінницьким студентам про те, як жилося і працювалося йому в області, він не фантазує і не ностальгує. Цей уклад із незначною корекцією на місцеві умови буде поширений на всю країну. Весь, включаючи вільні економічні зони, зони пріоритетного розвитку, плани науково-технічного прогресу і специфічні методи роботи з малим бізнесом (хто знає — зрозуміє).

Включаючи і співіснування з опозицією. У Донецьку, до речі, дуже значна частина опозиції владу критикувала. Але конструктивно, а не огульно та безпредметно. Для конструктивної критики, між іншим, владою були створені певні умови, в тому числі матеріальні.

І профспілки в Донецьку грають важливу роль у соціальному партнерстві. І їхній ролі цілком відповідає, приміром, будинок, у якому вони знаходяться.

А от болільників «Динамо» (Київ) у Донецьку немає. Взагалі.