Рейтинг конкурентоспроможності: двигун прогресу чи ярмарок марнославства?

У світі є три основні центри з вивчення конкурентоспроможності країн. Перший із них — Інститут стратегії та конкурентоспроможності при Гарвардському університеті (США). Його й досі очолює той самий знаменитий професор Майкл Портер, який, власне, й започаткував розвиток такого напряму в економічній науці, як конкурентоспроможність, написавши на початку 1990-х років книгу «Конкурентні переваги націй». Але якщо в інституті у Портера вивчають конкурентоспроможність переважно в корпоративній площині, то два інші центри свої дослідження переводять у ширшу площину — складають рейтинги конкурентоспроможності країн і регіонів.

Обидва центри мають європейську прописку і, хоч як дивно, обидва розташовані у Швейцарії, на відстані якихось кількох сотень кілометрів. Один із них — високо у Швейцарських Альпах — Всесвітній економічний форум у Давосі. Інший — на березі Женевського озера, у Лозанні, а точніше, у Міжнародному інституті розвитку менеджменту.

Рейтинги народжуються у Швейцарії

Щороку кожен із центрів видає власні результати вивчення конкурентоспроможності країн світу і виводить свої рейтинги. Між ними (дослідженнями та рейтингами) є відмінності — як значні, так і не дуже. А все тому, що кожен із центрів користується власною методологією дослідження й дотримується своїх ексклюзивних критеріїв при складанні шкали конкурентоспроможності економік країн і регіонів.

Зовсім недавно, у жовтні, Давоський форум оголосив свої висновки й рейтинги, що грунтуються на показниках 2004—2005 років по 117 країнах світу. Перші п’ять місць давоські дослідники розподілили так: Фінляндія, США, Швеція, Данія, Тайвань. Нагадаю, що Україна в цій ієрархії посіла 84-те місце.

Рейтинг, який складають у Лозанні, у Міжнародному інституті розвитку менеджменту, публікується щороку в червні і включає всього 60 країн, майже половину від «давоської» цифри. 2005 року в його списку лідерство зберегли Сполучені Штати, котрі, до речі, утримують його останні кілька років. А далі, що цікаво, розташувалися значно менш «важкі» економіки, а саме: Гонконг, Сінгапур, Ісландія. Замикає першу п’ятірку Канада, а Фінляндії дісталося тільки шосте місце.

Ще далі в списку — Данія, Швейцарія, Австралія, Люксембург, Тайвань, Ірландія. І тільки з 21-го по 24-те розмістилися такі «важкоатлети», як Японія, Великобританія, Німеччина, Бельгія. Росія — на 54-му місці.

Єдність і боротьба методологій

Отже, про критерії оцінки конкурентоспроможності. Всесвітній економічний форум у Давосі (ВЕФ) використовує у своїх дослідженнях так званий Індекс конкурентоспроможності економічного зростання (ІКЕЗ), вимірюючи з його допомогою здатність економіки досягти й підтримувати стабільне економічне зростання у середньо- і довгостроковій перспективі. Індекс базується на трьох складових: макроекономічне середовище, якість суспільних інститутів, використання нових технологій. Про методологію дослідження ВЕФ «Дзеркало тижня» вже писало (№25 за 2 липня 2005 року; №39 за 8 жовтня 2005 року). Тому є сенс докладніше зупинитися на методології, критеріях і висновках Лозаннського центру з вивчення конкурентоспроможності.

І не тільки тому, що цей центр є складовою частиною Міжнародного інституту розвитку менеджменту — International Institute for Management Development (IMD), який стабільно входить у трійку лідируючих бізнес-шкіл світу. А наявність такого «фундаменту», із усіма його науковими ресурсами та можливостями, свідчить багато про що. Головним «продуктом» центру є чималих розмірів книга — 700-сторінковий Щорічник зі світової конкурентоспроможності — The World Competitiveness Yearbook (WCY), яку на сьогодні вважають найповнішим і найкомпетентнішим щорічним звітом про конкурентоспроможність країн і регіонів.

Методологія досліджень для щорічного звіту будується на аналізі та ранжируванні здатності держав: по-перше, створювати, а по-друге, підтримувати середовище, в якому підприємства можуть ефективно конкурувати. Оскільки створення національного багатства відбувається переважно на рівні компаній і підприємств (приватних і державних), то ця сфера досліджень називається «конкурентоспроможність підприємств». Але підприємства, як відомо, існують у національному бізнес-середовищі, котре або посилює, або гальмує їхню спроможність до конкуренції як на внутрішньому ринку, так і на зовнішньому. Ця сфера досліджень називається «конкурентоспроможність країн».

Отже, як ми вже сказали, щорічник оцінює конкурентну «успішність» 60 країн і регіонів. Щодо кожного національного бізнес-середовища вивчають чотири основні групи чинників конкурентоспроможності: 1) макроекономічна динаміка; 2) ефективність управління країною; 3) ефективність бізнес-сектора; 4) розвиненість інфраструктури. Пошук, вивчення, оцінювання та ранжирування відбуваються на основі порівняння 314 різних показників і оцінок.

Можна сказати, що саме в показниках і полягає головна відмінність у методологічних підходах Давоського ВЕФ і Лозаннського IMD при дослідженні світової карти конкурентоспроможності. Якщо ВЕФ будує свої висновки на показниках, де тільки одна третина — це тверда статистика, а дві третини — експертні оцінки, отримані шляхом опитувань, то рейтингування IMD здійснюється на основі зворотного співвідношення: дві третини твердої статистики й одна третина — експертних оцінок. Причому статистичні дані беруть із офіційних (міжнародних, національних і регіональних) джерел. Оцінні ж дані збирають шляхом проведення опитування 4 тис. менеджерів і бізнесменів із різних країн і компаній. Крім того, до розрахунку беруть дані за попередній п’ятирічний період, а їхня точність забезпечується співробітництвом між IMD і 57 партнерами — науковими і дослідними установами з усього світу.

Таким чином, більш «м’яка» методологія Давоського форуму дає змогу аналізувати більшу кількість країн, включаючи також і ті, щодо яких статистика або відсутня, або ненадійна. Натомість IMD, спираючись на вивірені статистичні дані й точні оцінки з достовірних джерел, виглядає більш обережним і консервативним. З одного боку, це робить рейтинги IMD менш вразливими для критиків, з іншого — вони об’єктивніші й деталізованіші.

Засновник-керівник-автор

Щорічний звіт публікують регулярно з 1989 року. А сам Центр із вивчення конкурентоспроможності виник у Лозаннському інституті розвитку менеджменту двома роками раніше. Його засновником і багаторічним керівником є Стефан Гареллі — професор IMD і Лозаннського університету, член спостережних рад низки банків і радник великих компаній, член кількох академій і наукових інститутів по всьому світі. Сьогодні його часто називають гуру — і у світі менеджменту, і в питаннях конкурентоспроможності. Але от що цікаво: Гареллі прийшов у IMD прямо із Давоса. І відразу ж після приходу, того ж 1987-го, створив Центр із вивчення конкурентоспроможності. Природно, не випадково. Тому що багато років до цього попрацював керуючим директором Всесвітнього економічного форуму й Давоського симпозіуму, де також займався конкурентоспроможністю країн.

Передусім Гареллі змінив методологію шляхом удосконалення системи критеріїв: збільшив їхню кількість і охоплення, але головне — посилив точність показників. Обгрунтував і деталізував чотири чинники конкурентоспроможності. Значно розширив коло експертів — кількісно і географічно. А крім того, створив широку мережу партнерських організацій по всьому світі: наукових центрів, дослідних інститутів, бізнес-шкіл.

Близько 30 років займається Стефан Гареллі вивченням конкурентних особливостей, можливостей і здатностей країн світу. І вважає, що «конкурентоспроможність — це одна із фундаментальних сил, які формують сьогодні економічну карту світу». Його думка з цього предмета є компетентною і незаперечною. Тому є цікавими його коментарі до щорічних звітів із питань конкурентоспроможності.

— Приміром, 2005 року, — вважає Гареллі, — світовий ландшафт конкурентоспроможності характеризувався більш високим рівнем ризиків і наявністю багатьох дисбалансів. Економічна й політична напруженість продовжувала посилюватися через нерівномірні темпи зростання між Азією, США, Латинською Америкою та Європою. Хронічний дефіцит у зовнішній торгівлі США ослабляв долар і поглиблював нестабільність міжнародних валют, розділених нині на три валютні зони: долар, євро та єна. Водночас збільшення в Азії попиту на сировину плюс зростання потреби США в капіталі призвели до підвищення цін на сировинні товари і цін на гроші (відсоткові ставки). А збільшення останніх, особливо в США, може, в свою чергу, поставити під загрозу світове економічне зростання й ускладнити доступ до позикового капіталу для багатьох перехідних економік та економік, які розвиваються. У результаті, інфляція, яка майже повністю зникла внаслідок інтенсивної глобальної конкуренції, починає знову спливати на поверхню, викликаючи занепокоєння у політичного істеблішменту...

Коментуючи лідерство США в рейтингу конкурентоспроможності країн (100 балів зі 100 можливих), Гареллі підкреслює, що однією з істотних переваг США є не тільки спроможність розвивати технології, але головне — швидко впроваджувати їх у виробництво товарів і послуг. І в цьому, на його думку, ключова конкурентна перевага американців, а також головна відмінність між США та Європою. Оскільки в Європі спостерігається тенденція до генерування численних інновацій, котрі, однак, «зберігають» у дослідних інститутах і лабораторіях.

Ще один чинник успіху США — у надзвичайній мобільності населення: американці здатні швидко переміщатися з одного регіону в інший, змінювати сфери діяльності. Гареллі вважає, що саме таке поєднання технологічності й мобільності є секретом американського успіху.

У «гонитві за рейтингом»

Цього року головною сенсацією лозаннського рейтингу економічної конкурентоспроможності стало те, що держави з низькими податками виявилися аутсайдерами. Звідси висновок: низькі податки не є для інвесторів і підприємців найпривабливішим чинником для ведення бізнесу в тій чи іншій країні. Як виявилося, значно важливішими, особливо в середньо- і довгостроковій перспективі, є не низькі податкові ставки, а простота і зрозумілість податкової системи й адміністрування податків. Безумовним прикладом є Фінляндія, Данія, Швеція, Норвегія, котрі демонстрували високі темпи розвитку економіки. І це при тому, що в названих країнах відзначається максимальне податкове навантаження — не менш як 42% ВВП. Водночас Японія, де питома вага податкових надходжень перебуває на рівні 27% ВВП, демонструє далеко не найкращі результати протягом от уже останніх десяти років.

«Справжні двигуни конкурентоспроможності країни — це наука, технології, підприємництво, фінанси, логістика й освіта. Податки ж зберігають своє значення як частина загальних витрат на ведення бізнесу», — така думка Гареллі.

Професор Гареллі та його Центр із вивчення конкурентоспроможності сьогодні є тим експертним джерелом, до якого дослухаються вчені й економісти, уряди та політики, бізнесмени і підприємці. Що ж, власне кажучи, вони можуть почути такого, чого самі не знають? І чому держави, регіони та підприємства так ревно ставляться до місця, яке вони посідають у рейтингу конкурентоспроможності?

Що це — задоволене марнославство переможця? Тоді чому за власним рейтингом напружено стежать навіть ті, хто перебуває в «хвості» списку? От, наприклад, у Росії жваво обговорювали, чому країна за останній рік опустилася з 50-го на 54-те місце, набравши всього 43,5 бала зі 100. Може, рейтинги є не тільки індикатором економічного становища країни в глобальному конкурентному середовищі, а й певним путівником, який із допомогою фактів, цифр і висновків підкаже уряду країни правильний напрям, стане чимось на кшталт «компаса для прогресу»?

Хай там як, а в «гонитві за рейтингом» хочуть взяти участь багато країн, але можуть далеко не всі. Нам залишається поки що тільки миритися з тим, що Україна (поки?) не входить до числа тих 60 найуспішніших країн світу, які відібрано для дослідження та ранжирування лозаннським центром. Із колишніх наших радянських сусідів у рейтингу присутні тільки Росія й Естонія. Остання, до речі, рік у рік піднімається дедалі вище й сьогодні посідає вже 26-й рядок.