П’ять уроків

Майже 50 років тому, коли я приїхав до Міннесоти студентом прямо з Африки, мені багато чого довелося вчитися — починаючи з усвідомлення того, що якщо ти за температури -25° за Цельсієм одягаєш навушники, аби не відморозити вуха, то в цьому немає ознаки розпещеності. Відтоді все своє життя я чогось учився. Зараз я хотів би поділитися п’ятьма уроками, які я усвідомив за десять років перебування на посаді генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, — уроками, які, на мою думку, слід засвоїти співтовариству націй, котре нині має справу з викликами XXI століття.

Перший урок полягає в тому, що всі ми відповідаємо за безпеку один одного. Перед обличчям таких загроз, як ядерне розповсюдження, зміна клімату, глобальні пандемії або терористи, котрі здійснюють свої вилазки з криївок, що їх вони знаходять на території держав, які так і не відбулися, жодна країна не може убезпечити себе, прагнучи переваги над всіма іншими. Ми можемо розраховувати на досягнення цілей забезпечення нашої безпеки в довгостроковому плані лише докладаючи зусиль, спрямованих на забезпечення безпеки один одного.

Ця відповідальність передбачає нашу спільну відповідальність за захист людей від геноциду, військових злочинів, етнічних чисток і злочинів проти людяності. На торішньому саміті Організації Об’єднаних Націй із цією тезою погодилися всі держави. Однак коли ми бачимо вбивства, зґвалтування і голод, жертвами яких стає населення Дарфура, ми розуміємо, що ці принципи залишаться порожнім звуком, якщо ті, хто має силу для ефективного втручання — шляхом чинення політичного, економічного або, як крайнього заходу, військового тиску, — не будуть готові взяти на себе ініціативу.

Це передбачає також відповідальність перед прийдешніми поколіннями — за збереження ресурсів, які належать їм так само, як і нам. Кожен день, коли ми нічого не робимо або робимо надто мало для запобігання зміні клімату, обертається для наших дітей більшими витратами.

По-друге, ми відповідаємо також за добробут один одного.

Без певного рівня солідарності жодне суспільство не може бути по-справжньому стабільним. Нереально думати, що якісь люди можуть і далі отримувати величезну вигоду з глобалізації, тоді як мільярди інших людей живуть у надзвичайних злиднях або на них прирікаються. Ми повинні надати кожній людині, яка живе на нашій планеті, принаймні шанс узяти своє від нашого процвітання.

По-третє, і безпека, і процвітання залежать від поважання прав людини і дотримання законності.

Протягом усієї історії життя людей ставало багатшим завдяки їхньому розмаїттю — різні громади вчилися одна в одної. Проте для того, щоб наші громади жили у злагоді, ми повинні особливо наголошувати на тому, що нас об’єднує: наша спільна людська природа і необхідність забезпечити те, щоб нашу людську гідність і наші права захищав закон.

Це має життєво важливе значення і для розвитку. Імовірність того, що і іноземці, і громадяни власної країни робитимуть інвестиції, зростає, якщо їхні основні права захищені і якщо вони знають, що можуть розраховувати на справедливе поводження за законом. Імовірність обрання курсу, котрий справді відповідає інтересам розвитку, зростає, якщо ті, хто найбільше потребують розвитку, можуть домогтися того, щоб їхній голос було почуто.

За правилами мають грати між собою і держави. Немає такого співтовариства, котре страждало б від надлишку законності: багато співтовариств страждають від її нестачі — і міжнародне співтовариство є одним із них. Ми повинні змінити цю ситуацію.

У цьому зв’язку мій четвертий урок полягає в тому, що уряди мають відповідати за свої дії як на міжнародному рівні, так і в себе вдома. Кожна держава певною мірою підзвітна іншим державам, на які її дії мають вирішальний вплив.

За нинішнього стану речей бідні й слабкі країни дуже просто притягти до відповідальності, оскільки вони залежні від іноземної допомоги. Проте великі й могутні держави, чиї дії мають на інших найбільший вплив, можуть бути приборкані лише їхнім власним народом.

Це накладає на народи і інститути потужних держав особливу відповідальність за врахування глобальних позицій та інтересів. Сьогодні їм доводиться враховувати і те, що ми називаємо «недержавними суб’єктами». Держави більше не в змозі — якщо вони взагалі колись могли — протистояти глобальним викликам поодинці. Дедалі більшою мірою вони потребують допомоги з боку безлічі різних асоціацій, у котрі люди об’єднуються добровільно заради отримання вигоди або для того, щоб подумати про світ і змінити його.

Яким чином держави можуть зробити так, щоб кожна з них була підзвітною? Лише з допомогою багатосторонніх інститутів. Тому останній засвоєний мною урок полягає в тому, що ці інститути мають бути побудовані у справедливий і демократичний спосіб і надавати бідним і слабким можливість чинити певний вплив на дії багатих і сильних.

Країни, які розвиваються, повинні відігравати активнішу роль у діяльності міжнародних фінансових інститутів, чиї рішення можуть ставати для їхніх народів питанням життя і смерті. До Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, чий склад відображає реалії 1945 року, а не сьогоднішнього світу, мають увійти нові постійні або довгострокові члени.

Не менш важливо й те, щоб усі члени Ради Безпеки визнавали ту відповідальність, яка з’являється в них разом із їхнім привілеєм. Рада — це не сцена, де грають заради національних інтересів. Вона є керівним комітетом нашої зароджуваної глобальної системи забезпечення безпеки.

Сьогодні як ніколи людство потребує функціонуючої глобальної системи. Досвід незмінно показує, що ця система діє погано, коли члени організації тримаються окремо, і набагато краще, коли є єдність, далекоглядність і зацікавленість країн.

Це накладає на лідерів — сьогоднішніх і завтрашніх — величезну відповідальність. Обов’язок народів світу зробити так, щоб вони з нею впоралися.