Протигаз — один на всіх...

Другого липня в «ДТ» вийшла стаття «Україна: гамлетівський вибір». Півроку тому газета розбирала три варіанти побудови відносин із Росією, в основі яких лежав газовий чинник. Уже тоді владі годилося замислитися над тим, які відносини будувати з Москвою - корпоративні на базі «РосУкрЕнерго», що дуже влаштовували Кучму, Путіна і вузьке коло втаємничених наближених; відносини перехідного періоду, які передбачають неминучість підвищення цін на газ, але дають можливість упродовж півтора-двох років підготуватися до цього кроку (в цій ситуації йшлося про створення нового посередника, здатного задовольнити інтереси Кремля і Банкової, але при цьому менше грабувати український бюджет). Третій варіант полягав ось у чому: стиль корпоративних відносин змінюється на міждержавний, схеми розрахунків стають абсолютно прозорими, ціни на газ підвищуються різко, що є на певному етапі відчутно болісним для країни та її промисловості, але після виходу з кризи дає можливість Україні стати по-справжньому незалежною державою, яка зіскочила з наркотичної голки дешевого газу.

У будь-якому разі, перспектива підвищення цін Росією сумнівів не викликала. Отже, в української влади був час для того, щоб замортизувати наслідки цього процесу. Чи зробила в цьому напрямі влада щось реальне? Запитання риторичне. При цьому слід зауважити, що ідея переходу на грошову схему розрахунків за російський газ належить самому українському президентові, про що він заявляв неодноразово як членам своєї команди, так і представникам ЄС, зокрема Хав’єру Солані. Отже, глава держави свідомо уповноважив Івченка, главу НАК «Нафтогаз України», порушити це питання на переговорах із москвичами. Можливо, Віктор Андрійович вважав, що грошова схема буде реалізована в рамках, зафіксованих у фінансових показниках, при яких Росія розраховується за транзит газу газом же з розрахунку 50 дол. за тисячу кубометрів. Москву ж ці рамки не влаштовували. Тим самим наш «стратегічний партнер» отримав формальну зачіпку, яка дозволяє йому сьогодні порушувати питання не тільки про перехід на прозорі грошові розрахунки, а й про перехід на ціни європейського ринку, спочатку позначені цифрою 120 дол. за тисячу кубометрів, потім - 160, а тепер уже - 230 дол.

Наївно вважати, що підвищення ціни, на якому наполягає Росія, викликане виключно прагненням одержати недоотриманий російським бюджетом прибуток. «Я вважаю, що інколи ми не досить чітко формулюємо свою політику щодо різних країн СНД і діємо надто несміливо, з погляду економічного впливу на ставлення цих країн до Росії», - це слова віце-прем’єра, міністра оборони Росії Сергія Іванова. На закритому засіданні Державної думи глава МЗС РФ Сергій Лавров також пообіцяв, за даними «ДТ», вжити «весь різноманітний арсенал засобів економічного тиску» до не досить лояльних сусідів. У цій ситуації дипломатичним ресурсом мають стати газ і нафта, яким Кремль небезпідставно надає такого самого значення, як і ядерній зброї.

На самому початку року «ДТ» писало, що, оговтавшись після конфузу й поразки на українських виборах, Росія, безперечно, спробує взяти реванш. Технології цього процесу могли бути різні й креативні. Однак застосовувати їх, узагалі-то, не довелося. Українська влада, розколота, скомпрометована численними невиконаними деклараціями й перманентними внутрішніми конфліктами, сама зробила чорнову роботу з власної дискредитації в очах свого ж населення. Росії необхідно було тільки визначити, як кинути кулю, щоб невміло розставлені, але не пов’язані між собою кеглі завалилися. І Москва поставила на газ. Для країни, в якій бюджетоутворюючими є енергоємні галузі; для країни, в якій енергоспоживання на одиницю продукції вчетверо вище, ніж у цивілізованому світі; для країни, в якій населення отримує газ по 37 дол. за тисячу кубометрів, тоді як у Росії, найбільшій газовидобувній країні, газ населенню продають по 44 дол., - удар у формі різкого підвищення цін може стати нокаутом.

Можливість такого розвитку подій була очевидна. Понад те, багато представників української політичної й економічної еліти, попри непрості наслідки можливого російського кроку, схилялися до думки, що в результаті це буде лише плюсом для України, оскільки дозволить не тільки здобути політичну незалежність, а й змінити багато що в країні: від системи споживання енергетичних ресурсів у промисловій та побутовій сфері - до перебудови економіки з перспективним ухилом у бік розвитку внутрішнього ринку. Ідея твереза й раціональна, але за трьох умов.

По-перше, влада з перших днів свого існування починає готуватися до цієї події: ефективно веде переговори з російською стороною про поступальне підвищення ціни на газ; створює систему кредитування і зовнішніх запозичень для переоснащення українських підприємств відповідно до сучасних технологій, які знижують енергоспоживання; комплексно працює над стратегією альтернативних джерел енергозабезпечення; доглядає, ніжить і плекає Туркменбаші тощо.

По-друге, влада усвідомлює необхідність забезпечення професійного рівня під час переговорів із Росією і Туркменистаном. Київ виступає з єдиною позицією всіх гілок у газовому питанні.

І, нарешті, по-третє, пережити складний період переходу на адекватні європейські ціни державі допомагає населення, яке в єдиному пориві, як у Латвії чи Польщі, виражає готовність перезимувати в холодних квартирах, але зберегти національну гідність і незалежність.

Я готова довго сперечатися з тими, хто скаже, що хоча б одна з цих умов є наявна...

А тим часом Москва планомірно й передбачливо готувалася до ендшпілю. Продумувалося все: від віялових заяв чиновників різного калібру, які представляють різні гілки влади, до масованої пропагандистської кампанії. Не байдикував і Володимир Володимирович. На тлі дедалі слабшої української влади він провів цілий ряд зустрічей із лідерами українських політичних сил. З одного боку, така тактика Кремля мала убезпечити його від помилки минулих виборів - ставки на одного кандидата. Технології відлучених від українського напряму Павловського і Суркова були визнані помилковими, тому технологія нових кураторів (ФСБ плюс Модест Колеров) полягає в діалозі з усіма політичними силами, які можуть стати альтернативою нинішній владі. Путін зустрівся за звітний період і з Януковичем, і з Тимошенко, і з Морозом, і з Литвином. З усіма тими, хто тепер тихо «мовчить у ганчірочку» з приводу російського свавілля щодо підвищення ціни на газ утричі-вп’ятеро.

Володимир Володимирович поклав «прокладочки» між лідерами українського політикуму, що проявилося в час «Ч». І що ми маємо в результаті? Млявеньку розчепірену п’ятірню українських лідерів vs кулака російської політичної еліти.

Цілком має рацію Роман Безсмертний, заявляючи, що вимоги Тимошенко і БЮТ відправити у відставку уряд Єханурова, якщо до 1 січня не буде підписаний протокол про постачання газу в Україну на вигідних умовах, - це ніж у спину країни. Дивна заява, патріотична, яка чітко демонструє, що є для Тимошенко пріоритетним: латентний перебіг розбирання Генеральної прокуратури РФ з боргами ЄЕСУ - чи національна безпека власної країни.

Яка відставка?! Якого уряду?! Безвідповідальний політикум і так зайнятий забезпеченням власних місць у прохідних частинах байдуже яких списків і лобіюванням власних чи корпоративних інтересів при складанні бюджету. В цій ситуації відправити у відставку уряд - означає занурити країну в тотальний хаос. Можливо, Юлія Володимирівна вважає, що якби вона опинилася на місці Єханурова, то переговори з Росією їй удалося б провести ефективніше й результативніше? Цілком можливо. Проте перекладати всю відповідальність за те, що відбувається, виключно на українську сторону, не даючи оцінки при цьому фактові очевидного політичного й економічного тиску на Україну, просто аморально.

Однак мовчання Тимошенко з приводу дій Москви не вичерпує переліку запитань до політичних лідерів України. Мені щось не траплялася на очі заява Народного союзу «Наша Україна», яка б розставила крапки над «і». Що сталося? Національні демократичні сили не хочуть, за закликом лідера, «політизувати переговорний процес»? Хороша ширма для групи «любих друзів», яка дозволяє виколупувати дивіденди від бізнесу на російському напрямі. Виявляється, ситуація з газом - це ще один привід «замочити» Тимошенко. А щодо дій Росії - ні пари з вуст. Круто.

І вже зовсім незрозуміле мовчання принципового Романа Петровича стосовно заяви лідера партії, яка входить у блок Віктора Ющенка, - Анатолія Кінаха. Секретар РНБОУ, відповідальна особа(!), заявляє, що необхідно шукати компроміс у газовому питанні на грунті створення газотранспортного консорціуму з Росією. Це не «ніж у спину країни»? Може, краще було б організувати реальне компетентне обговорення з підготовленими пропозиціями на спеціальному засіданні РНБОУ, присвяченому цьому питанню? Адже номінальне «газове» засідання РНБОУ пройшло під знаком монологу президента, який укотре висловлював невдоволення анемічністю підготовленого апаратом Радбезу рішення РНБОУ?

Де заяви соціалістів? А Володимир Михайлович теж обмежиться невиразним бурмотанням із приводу непрофесіоналізму української переговорної сторони - чи, може, щось конструктивне запропонує, та й оцінку діям стратегічного партнера дасть?

Вражають недалекоглядністю й «Регіони». Припустімо, Україна не зможе відстояти свої позиції й Росія все-таки нав’яже підвищення газової ціни в рази. Для команди Ющенка цей програш може стати фатальним, що здатні зафіксувати результати майбутніх виборів. За сукупністю зроблених помилок, помаранчева команда їх програє, а Ахметов із Януковичем їх виграють. І, припустімо, створять більшість у парламенті під себе. Однак економічні наслідки підвищення цін на газ наздоженуть саме майбутній уряд і зметуть його, за прогнозами фахівців, за півроку, максимум - за рік. Крім того, партія «Регіонів» представляє інтереси електорату, сконцентрованого в промислових областях України, які, відповідно, найбільше постраждають від підвищення ціни на російський газ. Ну і? Яке завдання виразників інтересів великого промислового капіталу? Зрозуміло, допомагати владі відстоювати умови, при яких рентабельність роботи підприємств хімічної та металургійної промисловості збережеться. Це завдання виконується? Зрозуміло, ні. Тому що влада, у сенсі - можлива влада, дорожча за країну й дорожча за добробут спонсорів партії. Не кажучи вже про добробут багатотисячних колективів, приречених пережити, м’яко кажучи, лихоліття.

Складається враження, що в українських політиків немає не тільки ідеології, яку вони представляють, а й країни, яку вони повинні захищати.

Утім, навіть не цей факт повинен найбільше насторожити українське суспільство. Консолідувати політикум, за ідеєю, має президент України. Тому що реальна зовнішня загроза (а саме такою можна вважати можливе кардинальне підвищення ціни на російський газ) могла б примусити президента скоординувати зусилля, спрямовані на вихід із кризи. Однак Віктор Андрійович у теперішній момент дуже нагадує Йосипа Віссаріоновича напередодні початку Великої Вітчизняної. Той, пригадується, теж не вірив, що Німеччина розпочне війну, оскільки між Москвою і Берліном був підписаний договір про ненапад.

Впродовж останнього тижня мені доводилося розмовляти з чотирма людьми, які обговорювали з президентом газову тему. Всі четверо, м’яко кажучи, здивовані. Всім Ющенко повідав про те, що він через день по 20 хвилин розмовляє з Володимиром Путіним, що в нього чудові стосунки з російським президентом, що вони разом поїдуть кататися на лижах у Карпати і що жодної загрози для української економіки немає, оскільки підвищення цін на газ може бути компенсоване адекватним підвищенням цін на транзит російського газу українською трубою в Європу. На думку президента, підвищивши плату за транзит, ми зможемо одержувати за нього ті ж таки 17 млрд. кубометрів. Можливо, якщо Росія підвищить ціну вдвічі, як і Україна. А якщо газ подорожчає втричі, вчетверо, уп’ятеро? А якщо Туркменистан, який останній рік невідв’язно йде у російському фарватері, підвищить ціну на свій газ? А якщо Росія підвищить ціну на плечі транзиту через свою територію? Що думає з цього приводу український президент, мені невідомо. Відомо тільки, що він закликає Володимира Путіна «бути гуманним, тому що в нас попереду вибори»... «Приходите, тетя Кошка, нашу детку покачать».

Співрозмовники Ющенка дивуються: «Як він рахує, ми не розуміємо. Навіщо створювати нову посередницьку схему замість «РосУкрЕнерго» при переході на грошову оплату? Чому президент вважає, що нова компанія допоможе вирішити питання дефіциту з газом і що росіяни підуть із ним на той інтимний контакт, який був у них із Кучмою? Благосний настрій президента на тлі чітких заяв «Газпрому», Путіна і Фрадкова свідчить або про його повне нерозуміння того, що відбувається, або про володіння якимись ексклюзивними, невідомими знаннями, які дають можливість Віктору Андрійовичу казати те, що він каже».

Допустімо, Ющенко справді має якісь знання. Однак президенту не варто забувати, що, підвищуючи ціни, Кремль намагається: по-перше - остаточно дискредитувати нинішню владу в очах населення, яке зіштовхнеться з наслідками цього підвищення у вигляді зростання цін; по-друге, змінити зовнішньополітичний курс України; по-третє, здійснити економічну експансію на українську територію, за копійки скупивши збанкрутілі хімічні та металургійні підприємства, продати які можна буде тільки росіянам, здатним відновити рентабельне виробництво, постачаючи на підприємства тільки їм доступний копійчаний газ; по-четверте, увійти повноправною хазяйською часткою в газотранспортну систему України; і, нарешті, по-п’яте, сприяючи розвитку політичної й економічної кризи в Україні, продемонструвати всім країнам на пострадянському просторі, чим закінчується несанкціоноване Росією та місцевою васальною владою втручання народу у вибори.

Постать українського президента, незалежно від прізвища, але такого, що прийшов до влади не внаслідок передачі її наступнику від попередника, як це було в Росії, та не внаслідок нескінченного подовження термінів перебування на посаді, як це відбувається в Азії й Білорусі, - є загрозою передусім для пострадянської метрополії, де громадянам під час виборів приділяється бутафорська функція. Перемігшого на виборах несанкціонованого кандидата необхідно дискредитувати результатами його діяльності. Український президент сам пройшов серйозний шлях у цьому напрямі. Але допомогти скоротити цей шлях Росія, схоже, налаштована всерйоз. А ви кажете - Буковель?..

Схоже, свої навички, набуті при штудіюванні рекомендацій Карнегі в КДБ СРСР, Володимир Володимирович не забув. Це засвідчують як стан, у якому перебуває наш президент, так і політики першого ряду, із котрими президент Росії зустрічався протягом нинішнього року.

Отже, що ми маємо сьогодні? Із російського боку - чіткий намір використовувати газовий ресурс із метою економічного й політичного тиску на Україну; злагоджені дії всіх тамтешніх гілок влади й сучків опозиції; активну пропагандистську кампанію в ЗМІ й підтримуюче Кремль населення, у якому, за даними соціологів, на 20 відсотків зросли антиукраїнські настрої. Крім того, Росія активно намагається перетягти на свій бік ЄС як основного споживача свого газу та Сполучені Штати. Дистанціювання основних західних гравців від українсько-російської ситуації можна розглядати як успіх російської дипломатії. А прихід екс-канцлера ФРН на роботу в «Газпром», а екс-міністра енергетики США - у «Роснефть» - певною мірою пояснюють цей успіх.

З українського боку ми маємо гостру інтелектуальну й менеджерську недостатність у владі; президента, котрий вважає, що країні нічого не загрожує; зіпсовані відносини з Туркменбаші й неспроможну переговорну команду НАК, яка для цього чимало зробила; егоїстичну, сконцентровану виключно на виборах, політичну еліту; опозицію, представлену передусім Партією регіонів, переконану в тому, що підвищення цін на газ може бути вдало використане для ослаблення опонентів; парламент, який налаштований завалити бюджет і активно обговорює у кулуарах розгляд питання про відставку уряду Єханурова (мета відставки - розбалансування «Нашої України» й урізання її результату на 5-7 відсотків, які блоку Ющенка дають прем’єрський статус першого номера списку. Тимчасово виконуючий обов’язки - це не прем’єр. Отже, «Наша Україна» втрачає електорат, який, на думку і колишніх союзників, і, зрозуміло, опозиції, розподілиться між іншими політичними силами).

У країні відсутній навіть натяк на злагоджену інформаційну політику. Навіть у державних ЗМІ. Ясна річ, не без винятків. Викликає повагу, приміром, позиція каналу «1+1», бо це позиція людей, котрі розуміють, що таке національна безпека й загроза їй у даному конкретному випадку. Але координацією в цій ситуації й не пахне. А окремі винятки підтверджують правило. Більшість власників ЗМІ беруть участь у виборах, ставлячи особисті інтереси набагато вище від суспільних і державних.

Сьогодні немає підстав говорити, що Україна готова до всіх варіантів розвитку подій. Зведена таблиця з 15 варіантів порівняння підвищення цін на газ і на транзит, розроблена під керівництвом міністра ПЕК Івана Плачкова, засвідчує: хтось у цій країні намагається працювати над аналізом ситуації. Але наявність цієї таблиці аж ніяк не доводить, що в Україні існує чітко розроблений план підготовки до всіх 15 варіантів і амортизації найгірших із них для економіки країни.

Що Україна може протиставити російській позиції в даній ситуації? У першу чергу, юридичні аргументи. Саме тому в цьому номері «ДТ» ми публікуємо статтю найкомпетентніших у газовій сфері юристів. Сподіваємося, ідеями, наведеними в статті, хтось таки скористається.

По-друге, детальне штудіювання договору про базування Чорноморського флоту РФ в Україні може відкрити перед Києвом можливість обгрунтованої (принаймні не менш обгрунтованої, ніж претензії російської сторони на перегляд договору про поставки газу) постановки питання про дуже істотне підвищення орендної плати за базування ЧФ у Криму. Правда, для цього необхідно провести чітку інвентаризацію зайнятих площ і об’єктів. Сім коробок, із зібраними сім років тому даними, до цього моменту в Фонді держмайна України так досі ніхто й не розпечатав. Із огляду на помітне зростання ринкової вартості орендної плати за землю в Криму в деяких місцях дислокації ЧФ Україна може збільшити ціни в десятки й навіть у сотні разів.

Не можна виключати, що Кремлю, з чиїх коридорів так і не вивітрився дух холодної війни, буде вельми неприємно почути про нові умови функціонування й оплати роботи комплексів протиповітряної оборони, що захищають усе «підчерев’я» Росії. Ці комплекси розташовані в Севастополі й Закарпатті. До цього моменту Росія за життєво необхідні, відповідно до її уявлення, об’єкти, платила копійки: 19 відсотків від необхідних витрат.

Цілком можливо, ці й деякі інші напрацювання допоможуть одержати українській стороні часткову фінансову й моральну сатисфакцію. У принципі, у нинішній владі є чимало людей, котрі мало не щодня спеціалізуються на жестикуляції, покликаній забезпечити профілактику «ячменя» у Володимира Путіна... Але якщо Росія намірилася остаточно й безповоротно продемонструвати, хто в пострадянському домі хазяїн, то уколами, нехай і дошкульними, тут не обійдешся.

Тому, по-третє, президент має створити антикризову групу й залучити до неї передусім юристів, економістів, фахівців із питань енергетики й газу. Словом, усіх, незалежно від поглядів, національностей і віросповідання, незатребуваних професіоналів.

Паралельно президент міг би скликати раду олігархів. Але не тих, котрі торгують футболістами чи зробили капітал на контрабанді горілки, сигарет або хабарах за кадрові призначення, а тих, кому належать основні виробничі потужності країни. Глава держави міг би чітко визначити рамки, за які українська влада не з почуття самозбереження, а з почуття відповідальності за збереження держави, переступати не може. Наприклад, неприйнятність варіанта газового консорціуму з передачею Росії у власність частини труби. Після цього вислухати всі пропозиції, починаючи від умов щодо неоподатковуваних ввезення в країну й встановлення енергозберігаючих систем і устаткування до зовнішніх кредитів і позик під гарантію держави. Окрема тема - підвищення газовидобування.

На крайній випадок юридична група повинна підготувати чіткий механізм відкупорювання золотовалютних резервів країни. Адже пишатися 15 млрд. запасу на тлі зруйнованої економіки буде важко. Зрештою, ці гроші тримають на «чорний день». І коли він настане, то має бути до капілярного рівня відпрацьовано механізм їхнього використання. Точно так само, як може бути підготовлений механізм «перепрофілювання» коштів, виручених від продажу «Криворіжсталі». Це й є здатність визначати пріоритети використання ресурсів. Вдасться домовитися з Росією про поетапне підвищення цін - немає проблем. Не вдасться - отже, до місця падіння української економіки слід наносити максимальну кількість сіна: від західних кредитів до золотих запасів і грошей «Криворіжсталі». Для того, аби вимушені бюджетні зміни могли пройти в парламенті, необхідно саме про це підписувати меморандуми, а не придумувати, як підписати з кожною з політичних сил документ на предмет чесних виборів і майбутньої коаліції.

Загроза ззовні повинна мобілізувати українську політичну й економічну еліту. Сьогодні не час тицяти одне одному, докоряючи владі тотальним непрофесіоналізмом, а опозиції - реваншизмом, який усе затьмарює. Якщо в Росії вийде те, що вона задумала, то ані Віктору Андрійовичу, ані Рінату Леонідовичу, ані Юлії Володимирівні управляти не буде чим. Газова атака - реальний прийом, а протигаз видається один на країну.