ПРО ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

«Сприяти і стимулювати» — ця заповідь політичної діяльності видається мені справедливою і стосовно громадянського суспільства».

Герхард Шрьодер,
канцлер ФРН

1. Про те, що процес розвит-
ку громадянського суспільства необхідно всіляко підтримувати й стимулювати, не раз говорив і наш Президент. Характерно, що провідні політичні лідери Заходу не лише декларують свою відданість ідеалам громадянського суспільства, а й у своїй практичній діяльності дотримуються цих принципів. Про це з очевидністю свідчить програма перебування Герхарда Шрьодера у Києві в грудні минулого року, де знайшлося місце для зустрічі з групою представників «третього сектора». На жаль, у нас ця зустріч залишилася непоміченою.

А ми поки що обмежуємося лише загальними побажаннями. Не встиг Леонід Кучма видати укази, спрямовані на підтримку громадянських структур і громадських мас-медіа, як відразу з боку представників влади лунають попередження: не поспішайте, мовляв, із цією справою, будьте обережні, не таке воно й хороше — громадянське суспільство. Якщо такі попередження суспільство сприйматиме як справжню лінію керівництва країни, це може посилити недовіру громадян до влади. Що згубно як для самої влади, так і для суспільства. Для влади — бо вона потребує суспільної легітимації. Для суспільства — бо воно не зможе розв’язати більшості проблем, які стоять перед ним, не вступаючи в конструктивний діалог із державою.

2.Відносини влади й суспіль-
ства мають свою історію — у Європі і в нас різну. На Заході громадянське суспільство сформоване у процесі історичного розвитку європейської цивілізації як не залежна від держави форма самодіяльності громадян. Це — «суспільство громадян», тобто осіб, наділених широким колом прав, якими вони користуються добровільно, активно й відповідально як індивідуально, так і колективно. При цьому відносини між владою, громадянами та їх об’єднаннями грунтуються на усталеній системі цінностей.

Радянська держава, як феодал, виступала власником основних засобів виробництва і частково робочої сили громадян, законодавцем і суддею, контролером, патроном-розподільником основних благ і гарантом безпеки. Комуністична партія забезпечувала ідеологічне та політичне керівництво радянською державною машиною. Суттєво, що партійні органи давали вказівки, але не відповідали за результат (споконвічна мрія керівників!).

У процесі посткомуністичного розвитку «скеровуючий» елемент державної машини було знищено. Але демократична альтернатива, що передбачає певну громадянську зрілість населення й еліти, не могла сформуватися миттєво. Націонал-демократи, які претендували на цю роль наприкінці 1980-х років, виявилися неспроможними створити таку альтернативу. Бюрократія спонтанно зайняла вивільнену політичну нішу. Вона зі знаряддя політичної влади сама стала владою, стихійно приватизувала свої державні повноваження і скерувала розвиток держави на реалізацію своїх внутрішніх інтересів. Це знайшло втілення в гіпертрофованому розвитку «хабароємних» державних функцій і скороченні «нехабароємних». Практично зникла функція стратегічного планування, що привело нашу країну в стан перманентної кризи, з якої ми з такими зусиллями намагаємося викараскатися. Бюрократія не адаптується до ринкових і демократичних реформ, вона адаптує ці реформи під свої інтереси та професійні навички. Бюрократія, не маючи власної ідеології, запозичала її в націонал-демократів, не дуже переймаючись тим, наскільки ця ідеологія застосовна до сучасного українського суспільства (не кажучи вже про те, наскільки вона підходить йому).

Бюрократія готова доброзичливо поставитися до «маленького українця», але поки що абсолютно не готова не те що на рівних розмовляти з громадськими організаціями, а навіть вислуховувати їхні думки. Влада, за старою звичкою, не може собі уявити, щоб у не вповноваженої ніким організації могла бути «своя думка», на яку треба зважати.

Одним із ключових завдань політичного класу має стати сприяння тому, щоб громадяни позбулися віджилих стереотипів сильної держави, наділеної необмеженими правомочностями. Сильною є держава, спроможна послідовно й неухильно реалізувати точно визначене коло функцій, покладене на неї суспільством. Кожна владна функція повинна бути врівноважена, і передусім — відповідальністю за результат застосування влади.

3.Громадянські організації
можуть відігравати важливу роль там, де їх «підпирає знизу» суспільна активність, коли в суспільстві сформовано попит на їхню діяльність. Якщо такого попиту немає, громадські організації та демократичні інституції перебувають, так би мовити, у становищі передового загону, який захопив у ворога якусь висоту, закріпився на ній досить надійно… а підкріплення від головних сил усе немає і немає. За таких умов авангард перебуває у тяжкому становищі. І, певна річ, потребує підтримки політичного класу. І таку підтримку вони мають отримати передусім від партій.

Окреме питання — баланс (рівновага) у системі відносин між державою та суспільством, а також усередині громадянського суспільства. Два приклади. Перший — роль профспілок. Очевидно, що вони аж ніяк не мають на меті благо суспільства в цілому — вони покликані захищати інтереси своїх членів. І це нормально. Соціал-демократи зацікавлені у становленні незалежних профспілок і посиленні їхньої ролі в нашій країні. Та коли профспілки починають домінувати, країна може опинитися у стані стагнації, як і сталося в Англії перед приходом до влади М.Тетчер. І після її реформ («тетчеризм») лейбористам знадобилося кілька років, аби відновити оптимальний баланс у системі «влада—профспілки» і вивести країну з кризи.

Другий приклад стосується рівноваги всередині громадянського суспільства. Йдеться про небезпеку, що виникає тоді, коли вплив однієї організації, або їх певного кола, стає несумірним, не врівноважується іншими аналогічними структурами, які, умовно кажучи, «тягнуть в інші боки». У нас нині, приміром, аномальна ситуація, коли цілий ряд організацій політико-аналітичного спрямування існують на американські гранти. І, знову-таки, не в тому біда, що вони пропагують атлантизм і що жодна з цих організацій не критикуватиме політику США, — усе це було б цілком нормально, якби поруч із ними існувало стільки ж організацій на гранти, скажімо, Німеччини, Франції, Росії, можливо, Китаю (і хоча б уп’ятеро більше — на українські гранти). На жаль, поки що нічого схожого немає, і американський вплив у цьому секторі громадянського суспільства нічим не врівноважується.

4.У країнах Західної Євро-
пи на час виникнення соціал-демократії громадянське суспільство вже сформувалося, тож для соціал-демократії Заходу це питання не першорядне. (А в українських умовах проблема саме побудови громадянського суспільства — першочергова). Європейські соціал-демократи воліли говорити не про «громадянське суспільство», а про «солідарне суспільство». Проте останніми роками теоретики і практики соціал-демократичного руху дедалі частіше звертаються до теми розвитку громадянського суспільства в сучасних умовах глобалізації світу, не забуваючи, звісно, теми «солідаризму». Стаття Герхарда Шрьодера «Громадянське суспільство» в часописі Deutschland, звідки взято епіграф, — свідчення цього.

Сучасна європейська демократія, безумовно, підтримує ідею розвиненого громадянського суспільства як гаранта демократії. Видатний німецький соціолог, соціал-демократ Юрген Габермас цілком справедливо стверджує, що «спільнота, створюючи нові структури громадянського суспільства, тим самим протистоїть зазіханням держави, деспотизму, абсолютизму, авторитаризму на права людини й висуває на перший план гуманістичні мотиви та цінності, немеркантильну, високодуховну, моральну поведінку, самосвідомість, самовизначення, свободу й гідність окремої особистості». Причому всі суспільні структури, — вважає Габермас, — повинні бути автономними, об’єднуючи людей за інтересами, які в різних структур різні. І це правильно, адже народний суверенітет не може втілюватися в гомогенному народі чи нації.

5.Соціал-демократи усвідом-
люють об’єктивний характер зазначених проблем розвитку Української держави. Становлення громадянського суспільства і демократичної держави — це тривалий процес, масштаби й темпи якого неможливо декретувати. Але його можна прискорити, проводячи активну політику, розглядаючи формування громадянського суспільства як важливий самостійний напрям політики реформ.

Очевидно: процес формування громадянського суспільства — справа дуже складна. Він постійно зіштовхуватиметься з певними труднощами. По-перше, на суспільні структури чигає небезпека перетворитися в інститути обслуговування егоїстичних, деструктивних індивідуальних або групових інтересів. По-друге, їх завжди намагатиметься прибрати до рук влада бюрократичного апарату (як це відбувається, ми всі добре знаємо). І, нарешті, третя небезпека: структури громадянського суспільства можуть бути або занадто аморфними, не спроможними приймати конструктивні рішення (те, що зазвичай називають «базаром»), або надміру організованими, де окремі члени асоціацій не можуть виявити свою самостійність.

Одне слово, проблем багато, але розв’язувати їх можна буде лише тоді, коли ми станемо на шлях формування громадянського суспільства. І цей процес необхідно форсувати хоча б тому, що наша держава молода і далеко не всі жителі нашої країни зробили свідомий вибір на користь українського громадянства. Тобто підданих в Україні значно більше, ніж повноцінних громадян. Процес формування Української громадянської Нації слід починати вже зараз. І можливий такий процес тільки за одночасного розвитку автономних від держави структур громадянського суспільства.

Стосовно конкретних пропозицій, то соціал-демократи їх уже не раз подавали. Ми ініціювали ухвалення парламентом демократичного Закону про мови. Ми висунули ідею «нового патріотизму», що грунтується на рівноправ’ї всіх громадян, незалежно від їхнього етнічного походження, мови, статі, релігії та політичних переконань.

Одночасно ми активізували зусилля, спрямовані на відродження українських культурних традицій, і передусім демократичної складової національної ідейної спадщини. Ми постійно прагнемо привернути увагу до вирішальної ролі у формуванні української ідентичності й культури саме діячів гуманістичних переконань, драгоманівської та соціал-демократичної традиції, яка — і це не таємниця — нерідко замовчується.

Особливу роль у формуванні нової загальноукраїнської ідентичності має відіграти поширення в Україні «культури солідарності», створеної світовою соціал-демократією. Саме тому ми надаємо особливого значення відновленню святкування в Україні дня 1 Травня як загальнонаціонального свята — Дня солідарності.

Ми підтримуємо ідею формування Всеукраїнської суспільної ради, яка, відповідно до Указу Президента від 11 квітня минулого року, мала б право контролювати діяльність вищих державних органів. Ми за ідею створення громадського телебачення, досі, на жаль, не реалізовану. Ми за активізацію діяльності комісії сприяння розвитку громадянського суспільства при Президенті, яка могла б стати посередником між владою та громадськими асоціаціями. Більше того, ми готові реально допомогти в організації громадянських форумів (для початку в найбільших містах України), пов’язати їх між собою через Інтернет, готові допомогти висвітлити їхню роботу у ЗМІ, зокрема в електронних.

Громадянське суспільство не створюється протягом одного дня і навіть протягом одного року. Воно не створюється за вказівкою згори. Ми розуміємо, що навіть найактивніша підтримка цього процесу з нашого боку не гарантує успіху. Але ми твердо переконані, що сучасна демократія немислима без розвиненого громадянського суспільства, і як соціал-демократи готові всебічно підтримувати цю справу.