ПРАВДА ПРО ЧОРНОБИЛЬ ЛЕЖИТЬ... У МОСКВІ

Україна живе з чорнобильською бідою вже сімнадцять років і зрослася з нею, на жаль, навіки. Минулі роки не зменшили бажання мільйонів українських громадян знати всю правду про причини того колосального-трагічного, що сталося теплої квітневої ночі на Чорнобильській АЕС. Ідуть у вічність ліквідатори аварії століття, та чомусь не зменшується кількість тих, хто й далі прагне відчайдушно брехати про причини чорнобильського лиха. Винні, мовляв, академіки-ядерники, які винайшли поганий реактор, що вибухнув зненацька ні з того ні з цього.

Це не просто неправильно, це надзвичайно небезпечно. Якщо подібна брехня триватиме, ми всі на пострадянському просторі завжди житимемо між катастрофами - то Чорнобиль, то «Нахімов», то Бровари, то «Курськ», то чергова шахта-убивця, то Скнилів… До речі, в останньому випадку, може, комусь спаде на думку звинуватити в трагедії конструкторів КБ Сухого?

Хочу нагадати тим, хто дотепер шукає причини Чорнобиля, - вони давним-давно вірогідно встановлені зусиллями слідчих слідчої групи прокуратури СРСР і повністю підтверджені у відповідному вироку Верховного суду. Ці висновки засновані на незаперечних доказах.

Мені довелося бути учасником цього розслідування від перших годин після аварії до направлення кримінальної справи в суд. Це унікальна за своїм документальним змістом кримінальна справа, що складається з 57 томів слідчих документів і багатьох додатків, досі лежить мертвим вантажем в архіві Верховного суду Росії. Чимало з додатків дотепер сильно «фонують», проте містять убивчу за доказовою силою інформацію. Переконаний, що про більшість документальних даних багато хто в Україні навіть не чув. Справа була ж цілком таємною, а первинні документи ми вилучили на станції негайно, і до вечора 28 квітня 1986 року вони були вже в Москві. Те, що потім вивчали численні фахівці, було в основному якимись урізаними копіями чи узагалі фальсифікатом.

З усією відповідальністю заявляю, що слідство по «чорнобильській» справі проведено в максимальному ступені об’єктивно. Ніхто конструкторів реактора не вигороджував. І в обвинувальному висновку в справі, і потім у вироку суду підкреслювалося, що розвиток аварії стався на тлі істотних конструктивних недоліків реактора РБМК-1000, які, втім, за умови дотримання персоналом регламентних вимог не призвели б до порушення умов безпеки експлуатації. На момент чорнобильської аварії в СРСР працювало блоків із РБМК сумарною потужністю 14 млн. квт. А чорнобильський четвертий - це лише 1 млн. кВт. Усі інші блоки працювали в цілому без особливих ексцесів, і серед професіоналів вважалися найнадійнішими. Пошукайте, шановні читачі, хоч якусь критику РБМК до Чорнобиля - навряд чи знайдете. Це після трагедії виникло безліч «суперфахівців», які нібито давно знали про недоліки РБМК і ледь не передбачили аварію. Це все зухвала брехня - до аварії всі були просто в захваті від наших РБМК і боготворили атомну енергетику. Нам удалося з великими труднощами в ході слідства добути й додати до справи лише одну доповідну записку ученого Волкова, де дуже переконливо й докладно були описані небезпечні недоліки всіх радянських реакторів (насамперед, до речі, не РБМК, а ВВЕР-1000, які стоять нині на всіх, крім ЧАЕС, атомних станціях України). Наскільки пам’ятаю, цього Волкова тоді звільнили з роботи й визнали ідіотом...

Матеріали кримінальної справи беззаперечно свідчать про те, що керівництво станції заклало основи аварії ще під час приймання блока в експлуатацію. Так, не був перевірений і випробуваний проектний режим однієї з систем безпеки. Та директор станції В.Брюханов, попри категоричну заборону правилами безпеки експлуатувати ядерну установку без залучення всіх, саме всіх, систем безпеки, підписав акт приймання блока з оцінкою «добре». Сам Брюханов за освітою не фізик, а теплотехнік, його головний інженер М.Фомін узагалі незадовго до роботи на ЧАЕС був начальником району електромереж у м. Кобеляки Полтавської області. Яскравим свідченням його «компетентності» є хоча б його запевнення відразу ж після аварії, що в разі потреби блок може вийти на повну потужність відразу після ліквідації пожежі…

Дуже влучно щодо цього сказав академік О.Александров: «А там (на блоці. -Авт.) не було лише захисту від дурня, який задумав відключити захист задля свого експерименту».

Саме жахливий за дурістю його організації експеримент і «добив» реактор. Дозвіл на проведення тесту з перевірки саме тієї системи безпеки, яка не була випробувана при введенні блока в експлуатацію, дав головний інженер М.Фомін, хоча такі дії мають в обов’язковому порядку погоджуватися з головним конструктором і науковим керівником проекту.

Здійснення експерименту напряму впливало на стан безпеки реактора, це зобов’язані були знати та розуміти керівники станції. Та Брюханов узагалі нічого не знав (так він пояснював на слідстві) про програму випробувань, начальник зміни станції Б.Рогожкін (фактично «нічний директор») її в очі не бачив. Начальник реакторного цеху О.Коваленко про випробування знав, але йому не доповіли, що одночасно проводитимуться ще й вібровипробування ротора 8-го турбогенератора, який задовго до аварії мав неприпустиму вібрацію й працювати не повинний був. А поєднання двох таких випробувань вченим і в страшному сні не приснилося б...

Трохи поясню, у чому суть експерименту. Річ у тім, що енергоблок має численні системи, електроживлення яких не має перериватися жодної секунди. Це різноманітні системи контролю, головні циркуляційні насоси (ГЦН). Останні забезпечують циркуляцію через реактор тисяч кубометрів теплоносія (тобто води, яку реактор повинний перетворювати на пар для турбін). Забезпечити електроживлення цього життєво важливого устаткування навіть у випадку повного знеструмлення блока та станції в цілому (скажімо, у малоймовірному варіанті якоїсь глобальної аварії в електромережах) і мала та система безпеки, без належного проектного впровадження якої блок прийняли в роботу. Це система використання електроенергії, яку продовжують виробляти турбогенератори в режимі так званого вибігу, тобто після припинення подачі пари на лопатки їхніх турбін. Впроваджувати на практиці таку ідею мали ті, хто її і проектував, та зовсім не експлуатаційники, тим паче з такою кваліфікацією, як Брюханов і Фомін.

Слід сказати, що тієї фатальної ночі (до речі, не було жодної необхідності займатися такими дослідами за участю ядерного монстра саме вночі) здійснювалася вже третя спроба прославитися впровадженням режиму «вибігу», дві попередні провалилися, але без важких наслідків - спрацьовували наявні системи захисту. Програму останньої трагічної спроби розробив... бригадний інженер-електрик організації «Донтехенерго» із м. Горлівки Донецької області Г.Метленко. Фомін програму затвердив, ні з ким не погодивши й навіть не замислившись над тим, що випробування напряму зачіпають питання ядерної безпеки реактора. Більш того, за пропозицією «Кулібіна» з Горлівки змонтували та підключили саморобний позаштатний управляючий прилад (т.зв. блок вибігу), тобто самовільно внесли суттєві корективи в електричну схему енергоблока.

Оскільки впевненості в тому, як поводитиметься саморобний блок, не було вирішили відключити систему аварійного охолодження реактора (САОР) для виключення можливості її випадкового спрацьовування. (Потім, уже після вибуху, чимало фахівців зміни блока отримали смертельні радіаційні поразки при спробах вручну запустити цю саму САОР. Люди, стоячи по коліно в радіаційній контурній воді, крутили маховики ручних засувок САОР, намагаючись подати в реактор воду для охолодження.) А до вибуху реактор майже півдоби працював за умов штучно створеної аварійної ситуації без системи аварійного охолодження!

Та й це ще не все. Знаючи, що у випадку припинення подачі пари на турбогенератори (а саме це й передбачалося «метленківською» програмою для забезпечення «вибігу») обов’язково спрацює радикальний автоматичний захист (АЗ-5) і заглушить реактор, «винахідники» грубо вивели й цей захист із ладу, залишивши можливість заглушення реактора лише вручну.

Таким чином, слідством був установлений цілий ланцюг по суті злочинних дій керівництва станції та окремих посадових осіб персоналу ще до аварії. Це ядерні лобісти переважно замовчують або брешуть, що аж до самого вибуху персонал діяв «регламентно».

Під час підготовки до експерименту головні циркуляційні насоси були порівну підключені до різноманітних джерел живлення, причому постачання електроенергією однієї групи насосів поступово знижувалося в зв’язку з тим, що вони були підключені до турбогенератора, що зупинявся. Друга ж група насосів залишалася на постійному джерелі живлення. Це зіграло фатальну роль у розвитку подій.

Регламентом вказувалося, щоб під час роботи реактора в активній зоні перебувало не менше 15 поглинаючих стрижнів (т.зв. мінімальний запас реактивності). Це - мінімум, який дозволяє за будь-якої ситуації заглушити реактор, при його відсутності працювати категорично заборонено. Та як вірогідно встановлено слідством, за кілька хвилин до катастрофи запас становив не більше 6-8 стрижнів. Більш того, близько 00 год. 28 хв. 26 квітня 1986 року потужність реактора впала практично до нуля, він «провалився». За цієї ситуації збільшення потужності припустиме лише через три доби, після проходження реактором так названої «йодної ями». Заступник головного інженера станції А.Дятлов, який безпосередньо керував злочинним нічним дійством, дав команду на негайне збільшення потужності й на відключення АЗ-5 тепер уже по параметру перевищення тиску в реакторному просторі.

Після всіх цих злодіянь приступили до досліду. Припинили подачу пари на турбіни. І за цим параметром автоматичний захист мав заглушити реактор, але її вивели з ладу раніше.

Вмикання всіх головних циркуляційних насосів різко за цих неймовірних із погляду здорового глузду умов порушило термодинаміку в активній зоні. Насоси ввійшли в режим так названої «кавітації», їхні клапани стали закриватися, жахливої сили гідроудари стрясали будинок блока. У результаті колосального підвищення тиску в реакторному просторі почали руйнуватися технологічні канали й розпочався неконтрольований розгін реактора на миттєвих нейтронах. Лише за цих умов, а не раніше, начальник зміни блока А.Акимов закричав: «Глушимо апарат!!!», і старший інженер управління реактором Л.Топтунов став тиснути вручну кнопку АЗ-5. Стрижні захисту рушили донизу й «зависли» - адже канали були вже ушкоджені...

Далі - вибух, загибель людей і... світ отримав катастрофу століття. Просто дивує завзяте, тупе небажання представників ядерного лобі визнати очевидне: не припустився б персонал хоча б третини тих найгрубіших порушень правил безпеки, не вибухнув би «поганий» реактор РБМК ніколи!

Річ зовсім не в конкретній конструкції - команда, на кшталт брюхановської, підірвала б будь-який реактор, серед них і ВВЕР-1000. Лише в цьому випадку наслідки були б набагато масштабнішими.

Нашим лобістам від ядерної енергетики вигідно звалювати всю провину за Чорнобиль на покійних вже академіків-ядерників і... продовжувати справу квітневих експериментаторів. Чому давним-давно не працюють перший і другий блоки ЧАЕС, адже вони від аварії не постраждали? Жодних пояснень цьому не давали прибічники продовження експлуатації станції, проливаючи крокодилячі сльози через зупинку третього блока, що є сіамським близнюком четвертого й працювати не повинний від моменту аварії. А пояснення прості - перший і другий просто угробили в результаті грубих порушень технологічного регламенту й викликаних ними аварій уже після квітня 1986 року. Тому рішення покінчити з ЧАЕС правильне, але не через РБМК, а тому що немає дисциплінованого персоналу. Саме тому вкрай небезпечно добудовувати блоки на Рівненській та Хмельницькій АЕС.

Завзято підтримується міф, що майже ніхто тривалий час не знав про масштаби Чорнобиля. Це зовсім зухвала та безсовісна брехня. У матеріалах справи є незаперечні докази того, що всім, хто приймав рішення, все було зрозуміло від перших годин. Приміром, той самий Брюханов на слідстві показав, що все зрозумів тієї миті, коли близько двох годин ночі побачив зруйнований блок, а ще через півгодини доповів про це міністру енергетики та електрифікації СРСР Майорцю, а той відразу ж - М.Рижкову... У матеріалах справи лежить магнітофонний запис розмови Брюханова з директором «Київенерго» Л.Сосюкіним, якому директор станції сказав майже все, і той усе зрозумів. Це було приблизно в 2 год. 45 хв., а ще через 10 хв. Брюханов щось незрозуміле мукав на прямі запитання керівників пожежних. Приблизно об 11 год. 26 квітня мені особисто довелося допитувати в Прип’ятській МСЧ-126 старших чергових електромонтерів Шаповалова і Лопатюка, які однозначно сказали, що реактору «хана», оскільки скрізь на блоці вони бачили товстий шар графітового пилу від оболонки реактора. Коли зміна блока на чолі з А.Дятловим близько п’яти годин ранку вийшла з приміщення, Дятлов при всіх сказав: «Під ногами - Хіросіма!» (Уся земля довкола блока була усіяна шматочками графіту, які світилися.) Усе відразу зрозуміли й прибулі з Москви члени урядової комісії на чолі з В.Щербиною.

Чимало ще можна було б сказати, та висновок, думаю, і так зрозумілий - із брехнею ми Чорнобиль не здолаємо. А для того, щоб можливості для інсинуацій на цю тему істотно зменшилися, треба домогтися повернення всіх матеріалів кримінальної справи в Україну.