ПОВЗУЧА ОПОЗИЦІЯ

Категоричні заяви Президента про те, що в Україні, крім комуністів, немає опозиції, нагадують дитячий анекдот про Василя Івановича й Петьку, котрі перед наступом білих напилися так, що, переставши бачити один одного, вирішили, ніби «замаскувалися відмінно». У нинішній ситуації ми говоримо, безумовно, не про дію алкоголю, а про те, що Президент не хоче бачити очевидного. Опозиція є, до неї входять не лише й не так ліві, як праві та правоцентристські політичні партії та течії. Інша річ, наскільки реальна опозиція змогла залучити у свої лави персоналії, котрі визначають напрям і ступінь розвитку країни, а також контролюють фінансові й інші матеріальні потоки. Будемо реалістами — цього не сталося. Та й навряд чи в нинішніх умовах статися може, з тієї простої причини, що Президент, як і раніше, має право призначати та знімати силовиків, котрі, у свою чергу, мають безліч інформації про минуле й сьогодення фігур, спроможних вплинути на розстановку сил у країні. Видима лояльність цих фігур і створює в Президента відчуття малозначущості протестуючих чоловічків.

«Дзеркало тижня» вже чимало писало про те, що закон про амністію (а не тільки легалізацію) тіньового капіталу в сукупності з новим податковим кодексом міг би стати стрижнем не лише економічної, а й політичної реформи в країні. Але візок, на якому лежить закон, і нині там з до ідіотизму збоченої причини: олігархи, заможні депутати й бізнесмени від влади вкрай зацікавлені, за логікою речей, у такому законі, з одного боку, — продовжують боятися Президента, котрому цей закон абсолютно не потрібен, а з іншого — не хочуть давати шанс конкурентам, будучи переконаними, що добрі стосунки з Президентом дозволять їм особисто не потрапити під каток, який прокотився по Юлії Тимошенко.

Проте це не означає, що крім різношерстої, не вельми талановитої в діях, але все-таки реальної опозиції, не існує опозиції іншої — повзучої. Саме ця опозиція, а вона вже починає реально діяти, не збирається наслідувати приклад Миколи Томенка та залишати державну службу, заявляючи на всю країну про наявність принципів. Навпаки, до цього руху можна віднести людей, котрі прагнуть сьогодні або через рік узяти максимум влади, як мінімум ослаблюючи цим Президента. Нинішня криза, перебіг і результати якої непередбачувані, змушує серйозних гравців не тільки боротися за виживання. Вона провокує їх скористатися нинішнім шансом для збільшення обсягів свого впливу як сьогодні, так і в майбутньому.

Цілком можливо, що латентна активність української центристської еліти була б меншою, якби на ярмарку амбіцій не з’явилася біло-блакитна крамничка в трояндочках, і Віктор Медведчук, підтримуваний партією СДПУ(о), не заявив так голосно про свої амбіції. Оскільки український світ економічних і політичних важкоатлетів більше скидається на село, де все про всіх знають, багато політиків і бізнесменів не на жарт злякалися. Таким чином, на сьогоднішній день на політичній арені утворилося три центри.

Перший — дедалі слабший Президент. І все-таки в неможливість відновлення Леоніда Даниловича у своїй могутності та впливі еліта повірить остаточно тільки тоді, коли висохнуть чорнила на президентському автографі під заявою про відставку. Сьогодні в центристському секторі української еліти в такий фінал подій вірять одиниці з тих сотень, які на це сподіваються. Центр номер два — лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук. Конкурентам від партій влади, котрі спостерігають збоку, здається, що Віктор Володимирович завойовує дедалі більшу довіру Президента країни. Більше того, навколо Леоніда Даниловича стає дедалі більше людей прямо чи опосередковано пов’язаних із СДПУ(о): крім Віктора Медведчука та Григорія Суркіса, котрі регулярно зустрічалися з Президентом, гарант змушений спиратися на Євгена Марчука, враховувати бажання й можливості партнера есдеків за блоком Олександра Волкова. Надзвичайно хистке становище глави адміністрації Президента Володимира Литвина приписують старанням представників СДПУ(о) і, нарешті, небезпідставні розмови про реальність заміни прес-секретаря Президента Олександра Мартиненка людиною, яка брала участь у написанні звернення Президента до парламенту і яка редагує газету, 70% якої не так давно перейшло під контроль лідерів СДПУ(о).

І нарешті третій центр — це прем’єр-міністр України. Нинішньому становищу Віктора Ющенка не позаздриш з урахуванням перспектив квітневого голосування парламенту: 10 квітня глава Кабміну має реальний шанс втратити свою посаду. Але з іншого боку, він має такий самий шанс, залишившись прем’єром, одержати широку підтримку як на Заході, так і в населення країни, про що вперто свідчать усі проведені соціологічні опитування.

Сам факт існування цих трьох центрів замість одного, який реально існував ще 28 листопада, до дня виступу Олександра Мороза в парламенті з плівками Миколи Мельниченка, говорить про розшарування непублічних дій української еліти. Ситуація змінюється щодня, але в зв’язку з усім вищесказаним, сьогодні можна простим олівцем і гумкою в руках малювати пунктиром вектори рухів на політичній карті України. Відсутність масових публічних заяв на захист Президента свідчить, що еліта, наскільки дозволяє вуздечка, намагається відповзти від лідера нації. Низька чіткість цих рухів відтінюється явним шараханням еліти, яке стає очевидним, коли мова заходить про владні перспективи СДПУ(о). За цією партією в суспільній свідомості давно закріпився імідж такої, яка не співпрацює, а поглинає. Саме тому останніми тижнями можна помітити серйозну активізацію в приймальні прем’єр-міністра. Ті, хто вважає, що Президент перебуває в зоні ризику, й особливо ті, хто боїться перспектив переходу влади до Віктора Медведчука, потягнулися до Ющенка. Таким чином амбіції Віктора Володимировича стали каталізатором політичних процесів і водночас поставили самого лідера СДПУ(о) в ситуацію, коли він, якщо не переможе, може програти все. Така ситуація склалася, по-перше, тому, що Віктор Медведчук і Віктор Ющенко — сто проти одного — не зможуть домовитися, і таке саме співвідношення шансів щодо Президента, який не втратив політичний нюх і шкірою відчуває підступність свого найближчого оточення. Свої — не опозиція, їх Президент бачить...

А стосовно Віктора Ющенка, то йому останнім часом стільки людей говорили про його шанс, що цих голосів вистачило б для навернення Папи Римського в іудаїзм. І все-таки, формування сприятливої ситуації ще не означає, що прем’єр зуміє нею скористатися. Тільки ледачий губернатор досі не заявив йому про свою підтримку й не повідомив, гнаний незатишним страхом перспектив Медведчука, про бажання ввійти й підтримати блок, який Ющенко теоретично може очолити на наступних парламентських виборах. І звідки у відносинах із прем’єром узялася зговірливість голови фонду Держмайна, підкреслена лояльність глави податкової адміністрації, улеслива підтримка аграріїв і практична симпатія донеччан?

Лінії руху, що проступили, стерти чи навести тушшю можна буде після 10 квітня, оскільки за час, що залишився до знакової дати, має відбутися не тільки підписання урядово-парламентської угоди, а й документа про перерозподіл сфер впливу в країні. Угода чи договір, над якою нині трудяться робочі групи, стане документом, який визначатиме й регламентуватиме життя Української держави на період до березня 2002 року. Всі сторони, зокрема Президент, усвідомлюють це. Внаслідок активних торгів у країні може відбутися перерозподіл адмінресурсу, передача з одних рук в інші фінансових потоків. Сьогодні ще невідомо, хто завдяки всьому цьому може знайти, але вже відомо, хто може втратити: Віктор Ющенко — у разі відставки, і Віктор Медведчук, якщо всі, крім його та волковської фракції, знайдуть спільну мову з Кабміном.

Обстановка навколо документа загострюється, і сьогодні невідомо, що буде в сухому залишку. Ясно лише одне — кожен з учасників переговорів хоче одержати максимум. І цікаво, що практично кожна з пропрезидентських (і через незрозумілу випадковість антиурядових) фракцій вимагає від Кабміну поступок, які насправді є ослабленням традиційних повноважень і можливостей Президента. Робіть висновок самі: кадрова політика завжди була прерогативою глави держави. За неї не на життя, а на смерть боролися бійці Леоніда Даниловича конституційної ночі. І відстояли. При всіх прем’єрах, крім Ющенка, кадрові подання глави Кабміну були не більше ніж формальністю. Людина, попередньо не узгоджена з Президентом, не могла обійняти серйозної посади в державі. Віце-прем’єри, міністри (особливо силовики), глави податкової та фонду Держмайна, губернатори, одне слово, всі, хто серйозно впливає на економічний і політичний клімат у країні, були зобов’язані своїми посадами особисто Президентові. Частково відстояти свої законні права на формування Кабміну на початку свого прем’єрства вдалося Віктору Ющенку, і скажемо прямо, не всі його кадрові рішення виявилися вдалими, але це було його прем’єрське конституційне право. У депутатів впливати на кадрову політику прем’єра та Президента немає ніяких ні законних, ні конституційних прав, але вони хочуть. Приміром, СДПУ(о), не вимагаючи для себе посад в уряді, хоче дрібничку: узгодження з парламентською більшістю кандидатур губернаторів та міністрів і, на доважок, звільнення чернівецького й закарпатського губернаторів, із якими керівництво партії вже давно перебуває у стані «холодної війни». Таким чином, Президент, який досі, щоправда, не без допомоги Валерія Пустовойтенка, зберігав на своїх посадах губернаторів вищевказаних областей, муситиме зняти їх з роботи. Ймовірно, що цілу низку претензій напередодні виборів борці за майбутні парламентські місця пред’являть й іншим губернаторам. Битва за губернаторів і перемога в ній — це перемога в боротьбі за адмінресурс, можливості міністрів на тлі губернаторських у цьому плані просто тмяніють.

Тепер до міністрів. Повний перелік кадрових претензій пред’явив Кабміну лідер фракції «Відродження регіонів» Олександр Волков. Приміром, Олександр Михайлович замахнувся на посаду першого віце-прем’єра. Ні-ні, не сам, звісно. На його думку, на цій посаді незле виглядав би сумський губернатор Володимир Щербань. Почасти з Волковим можна погодитися. Володимир Петрович разом зі своїми, рекрутованими з Донецька, заступниками з 18 грудня приблизно до 10 березня перебував у відпустці за межами країни і, певне, добре відпочив, тож міг би активно потрудитися на благо Вітчизни. Щоправда, зараз його на роботі знову немає, і лихі язики плещуть, буцімто Володимир Петрович після «конкретної» розмови з двома відвідувачами у своєму кабінеті навряд чи міг би прибути до Києва на співбесіду щодо переходу на високу посаду...

Та річ навіть не в цьому. Після розмов, зафіксованих майором Мельниченком, Щербань на посаді першого віце-прем’єра може приснитися лише у страшному сні. Втім, приватизацію злощасного об’єднання «Сумихімпром» досі ще не завершено, і, можливо, вона комусь приходить у світлому сні?

Та Бог із ними, із Сумами, із хімом і з промом. Олександр Михайлович готовий делегувати своїх людей на найбагатше міністерство — МінНС, «Відродження регіонів» готове взяти на себе відповідальність у Міністерстві екології та земельних ресурсів (зазначимо, що саме це міністерство стало предметом пожадання абсолютно всіх олігархів і великих бізнесменів, котрі вичерпали заробітки в енергетичному секторі). Неважко буде вмовити представників фракції взяти на себе відповідальність за «Укрнафту» (у НАК «Нафтогазі» їхній представник — Ігор Бакай — уже накермував). І, нарешті, виключно з гуманних міркувань фракція «Відродження регіонів» претендує на Міністерство охорони здоров’я. Правда, всіх цих серйозних намірів Олександр Михайлович так досі й не зміг особисто обговорити з Віктором Андрійовичем. За першу половину дня він так стомлювався, що ввечері його помічники, посилаючись на змореність шефа, переносили зустріч. Але я особисто вірю в те, що вона відбудеться, оскільки Олександр Волков виявився представником мало не єдиної фракції, яка досі не обговорила своїх проблем з Віктором Ющенком...

Не так усе просто і з «Трудовою Україною». В її лавах, що, безперечно, складаються з яскравих мажоритарників, знайдеться чимало цікавих претендентів на міністерські й губернаторські посади. Не можна виключати, що при голосуванні за уряд фракція розколеться. Принаймні підтримати Ющенка може та частина, яка симпатизує Андрію Деркачу. Не домігшись істотної підтримки у США, Сергій Тигипко однаково навряд чи зрадить свої принципи. Особливо якщо збережеться безкомпромісний підхід прем’єра до амбіцій фракції. Не можна виключати, що 10 квітня прихильно до прем’єра поставиться й Віктор Пінчук, але, швидше за все, лише в тому разі, якщо буде виконано його умову про передачу його структурам монопольного права на ввезення й вивезення ядерного палива...

До речі, урядовими коридорами кілька останніх днів гуляє досить здорова думка: пошуки компромісу повинні не лише стабілізувати політико-економічну ситуацію в кризовий час, не лише задовольнити мінімум наявних амбіцій, а й наблизити владу до головної мети — здобути чіткі повноваження й цивілізований вигляд. Тож думку про заміну силовиків політичними цивільними міністрами можна вважати дуже розумною, тим паче що таким чином можна вирішити питання про відставку, приміром, одіозного міністра внутрішніх справ. Чом би й справді не поставити на кін компромісів посади глави МВС і міністра оборони? Видається, що до чудових кандидатур безпартійного Володимира Горбуліна й «трудовика» Ігоря Шарова могли б приєднатися й інші безпогонні претенденти.

Та повернімося до пропрезидентської частини більшості, а точніше до фракції НДП. Іван Степанович «за», переважна більшість «не проти» підтримати уряд, але в партії, як і раніше, високий авторитет Валерія Павловича Пустовойтенка. Його ставлення до прем’єра відоме, про його прем’єрські амбіції можна здогадуватися (я серйозно). Водночас Валерій Павлович президентослухняна людина, тож зробить так, як йому підкаже Леонід Данилович, якого принаймні наступного понеділка він провідає в Криму. Але, з другого боку, якщо Пустовойтенку доведеться вибирати між Медведчуком та Ющенком, то в прем’єра є дуже великі шанси завоювати серце глави «НДП». Цілком можливо, що на його ставлення може вплинути й Микола Азаров, разом із яким Валерій Павлович відвідав Донецький регіон і провів низку вельми цікавих, можливо, перспективних зустрічей.

Одне слово, два наступних тижні підуть на активні торги й реалізацію їх результатів. До 21 березня має бути готовий документ, який підпишуть глави виконавчої та законодавчої влади. Якщо мудрими будуть усі, то кожен одержить мінімум. Якщо мудрості не вистачить, то горе переможцю. Хто б ним не став.