Повторення пройденого

ЄЕП — чудовий приклад того, як погано не мати чіткого бачення, щонайменше, середньострокових перспектив зовнішньоекономічної стратегії. Сама ідея використовувати різні інструменти торгової політики — а ЄЕП потрібно розглядати саме як такий інструмент — не викликає заперечень. Та при цьому необхідно чітко визначити ці інтереси й мати відповідні раціональні аргументи. А от із цим наразі якось не виходить. Не хочеться повторювати тривіальні речі щодо ЄЕП, проте доведеться це зробити вкотре.

По-перше, сьогодні ключова проблема розширення присутності українських товарів на ринках колишніх радянських республік — це проблема конкурентоспроможності наших товарів, причому в багатьох випадках ми конкуруємо не стільки з виробниками з країн ЄЕП, скільки c виробниками з третіх країн. І в цьому плані ЄЕП може стати в кращому разі додатковим чинником зміцнення торгових позицій України на ринках ЄЕП, хоча це теж важливо.

По-друге, держави—засновники ЄЕП по-різному визначають своє ставлення до нього. Росія прагне, насамперед, створити митний союз, а зону вільної торгівлі розглядає лише як одну з його складових. Для мене це прагнення «стрибнути» у митний союз означає, що знову проект ЄЕП розглядається як виключно політичний вплив на Україну.

По-третє, вважаю, що пріоритетом на сьогоднішній день є вступ України до СОТ. Тому нині всі зусилля мають спрямовуватися саме на це, а не на створення якихось складних інтеграційних конструкцій, економічна доцільність яких дуже сумнівна. У даний час я не бачу якихось проблем у співробітництві наших країн, що їх не можна розв’язати або з використанням наявних механізмів, або через механізми СОТ.

По-четверте, на мою думку, вступ України в зону вільної торгівлі держав – членів ЄЕП не має перешкоджати її вступу в зону вільної торгівлі з ЄС, а що буде потім, нині обговорювати складно. Головне сьогодні, щоб угоди в межах ЄЕП не гальмували адаптацію національного законодавства до законодавства ЄС.

І наостанок давайте говорити прямо. ЄЕП — це російський проект. Тому наше ставлення до нього має будуватися, виходячи з нашої стратегії відносин із Росією. Сподіватимемося, що така стратегія є. Головне полягає в тому, щоб ЄЕП не став тим політичним важелем, з допомогою якого саме Росія буде одноосібно вибудовувати українсько-російські відносини без участі України в цьому процесі.

Михайло ГОНЧАР, Фонд «Стратегія-1»

Посткучмівський спалах ЄЕПофілії в Україні синхронізувався з паливною кризою, ознаки штучного провокування якої були в наявності. І це є базовий момент для розуміння того, чому українське керівництво змінило свої антиЄЕПівські настрої часів Майдану на проЄЕПівські. Спровокована паливна криза мала на меті не тільки збереження статус-кво російськими компаніями в Україні. Вона мала і політичне навантаження — активний зондаж дій помаранчевої влади в кризових умовах. Як відомо, енергетична залежність від Росії — ахіллесова п’ята української політики. Зондаж дав позитивний результат — помаранчевих можна ефективно розколювати. Звідси наступна тактика — з «непримиренними» — ніякого діалогу, «колабораціоністів» — приголубити і через них отримати необхідні політичні поступки. Російський нафтовий бізнес створив плацдарм для політичного наступу Кремля. Низка українських високопосадовців заявили в стилі Кучми про необхідність участі України в ЄЕП.

Оскільки нинішня влада в Україні має яскраво виражене бізнес-коріння і відокремлення влади від бізнесу не відбулося, то, з високим ступенем вірогідності, можна стверджувати, що комерційні «пряники» після «нафтового батога» будуть доволі ефективним методом отримання необхідних російській політиці поступок від України. І перш за все це стосується ЄЕПівської ідеї-фікс В.Путіна. З наближенням осінньо-зимового періоду, вочевидь, Москва може вдатися до «газового батога», якщо раптом в Україні знову щось не заладиться з ЄЕП.

Системний російський проект «енергоносії в обмін на політичний васалітет» із корупційним підгрунтям справно працював протягом десятирічки Кучми і був домінуючим в арсеналі російських засобів. Вірогідно, що зараз ми спостерігаємо його підпроект «нафта в обмін на ЄЕП». Певні «корупційні стежинки», як показав фінал паливної кризи, вже протоптані. Стратегічна мета — зберегти маріонетковість української влади, незалежно від її політичного кольору.

ЄЕПівський проект є нонсенсом для України з позиції її євроінтеграції. Така поведінка Києва може наштовхнути Брюссель на висновок, що багатовекторність в українській голові — це спадкова хвороба, а отже — чи варто мати справу з «хворою людиною Європи».

Разом із тим, ЄЕПофілам в Україні можна було б більш творчо підійти до ЄЕП, який можливий не тільки в форматі чотирьох. Альтернативне бачення — формат 4-1. Без Росії. Без Росії не означає проти Росії. Просто в решти трьох країн є певні зони збігання інтересів, відтак, можуть мати місце спільні проекти. Саме проектний підхід міг би стати альтернативою російським спробам створити жорсткий каркас ЄЕП, увігнати його в процес реінтеграції Росією «втрачених територій». Лише один приклад. Білорусь, як і Україна, бажає диверсифікувати джерела і шляхи отримання нафти. Енергійне крутіння Москвою газового крану взимку 2004 року протверезило білоруського президента. Мінськ вже понад рік цікавиться українським проектом Одеса — Броди і чекає, коли ж нарешті каспійська нафта з’явиться в Бродах. У квітні Білорусь вустами міністра закордонних справ вперше офіційно висловила зацікавленість і підтримку Одеса — Броди. Казахстан зацікавлений в неросійських шляхах транзиту своєї нафти і нових ринках її збуту. Отже інтереси трьох країн збігаються. Тому проект має передумови для реалізації, а відтак — країни мають взаємодіяти в досягненні поставленої мети. Такий підхід, звичайно ж, можливий за наявності відповідної політичної волі, яку в Україні намагалися підрізати паливною кризою.

Валерій ЧАЛИЙ, Центр Разумкова

Створення ЄЕП — яскравий приклад того, як не треба формувати інтеграційні структури. Будинок починають будувати з фундаменту, а не з даху. Замовники і будівельники уже на початковому етапі знають, скільки буде в цьому будинку поверхів. Україна пропонує побудувати фундамент (ЗВТ), подивитися, як піде — а потім вирішити: будувати палац чи спорудити гараж. Росія не менш конструктивна: давайте спорудимо дах, а потім щось під нього збудуємо.

Основна проблема: країни — учасники інтеграційного проекту перебувають на різних стадіях трансформаційного процесу. Вибір стратегії та моделі розвитку не завершений. До того ж в Україні немає і національного консенсусу щодо інтеграції в північно-східному напрямку. Так, дійсно, більшість громадян згодні на вступ у ЄЕП. Але ця ж більшість готова ввійти й у ЄС. Причому одночасно й одразу. З вигодою і явним небажанням віддавати навіть частину суверенних прав. Але так не буває. Якщо ж громадян поставити перед вибором «Як ви вважаєте, членство в якому об’єднанні було б більш вигідним для України — у ЄС чи в ЄЕП?», більша частина респондентів (42%) вибирають саме ЄС, і тільки кожен четвертий (23%) — ЄЕП (дані квітневого опитування Центру Разумкова).

Позиція України про інтеграцію в ЄЕП не далі ЗВТ відповідає нашим національним інтересам. Але така неглибока інтеграція навряд чи влаштує Росію. Слід віддати належне — про це росіяни заявляли відкрито із самісінького початку переговорного процесу і надалі послідовно відстоювали свою позицію. Чому ми впевнені, що нам удасться переконати партнерів вибрати запропоновану нами модель?

Проект ЄЕП передбачає форсоване створення митного союзу, механізмів функціонування єдиного ринку і вироблення єдиної економічної політики з широкого кола питань. По суті, йдеться про створення економічного союзу, що вже безуспішно намагалися зробити в рамках СНД. Чому ми повинні вважати, що нова спроба стане успішною?

Не повинно бути ілюзій. Так, залучення України до східно-європейського інтеграційного проекту вигідне багатьом сторонам. Росії — за визначенням, Білорусі та Казахстану — із почуття солідарності, ЄС — так буде зручніше, Україні — так простіше і звичніше. Але початок реального, а не паперового, процесу формування ЄЕП — це сигнал, який ставить під сумнів серйозність наших європейських і євроатлантичних устремлінь. Чи розуміємо ми, що всидіти на двох стільцях не вдасться? Настав час стати чесним перед собою, перед партнерами і зробити непростий вибір — прорахований і відповідальний.