Політреформа. Ентомологічний аспект

Із боєм годинника на Будинку профспілок 1 січня 2006 року в Україні відбудеться одномоментне реформування. Політична реформа, про необхідність якої тривалий час говорили Олександр Мороз і Віктор Медведчук, звершиться.

У тому, що це станеться, сьогодні, можна вважати, жодних сумнівів уже немає. Вони були ще в той далекий час, коли президент являв собою впливову постать, котра, як здавалося багатьом, здатна вплинути на суддів Конституційного суду.

Ці судді вже входили у становище Батьківщини. В тому сенсі, що коли Батьківщина в особі президента просила визнати його президентський термін першим — його таким визнавали.

Однак це було за іншого президента і за іншого режиму. Тоді точка зору чи навіть зачатки побажання президента хутенько бралися до виконання.

Тепер часи інші. Хоча чимало суддів залишилися тими ж зовні, але внутрішньо вони вже інші. Особливо після того, як останні шанси впливу на них розвіялися з відставкою Петра Порошенка з посади секретаря РНБО і порушеними навздогін справами щодо тиску на судову систему. Вирішувати питання стало просто нікому, внаслідок чого, як уже зазначалося, імовірніше, що реформа відбудеться, аніж що не відбудеться.

Таким чином, почнеться процес чудесного перетворення радянської гусениці на європейського метелика. Ми, як неодноразово заявляв президент України Леонід Кучма, перейдемо до цивілізованого способу формування уряду. Леонід Данилович, як пригадується, особливо активно наголошував на тому, що тоді буде зрозуміло, хто бере на себе відповідальність. Йому в той момент, схоже, було жаль тих, хто потім відповість за все, у тому числі й за всією суворістю.

Отож ми прокидаємося в Європі і починаємо суто по-європейському будувати систему управління державою.

Заведено вважати, що президент у нових умовах стане «англійською королевою». Особливо часто цю тезу повторюватимуть російські колеги-журналісти, яким цей пасаж про королеву чомусь дуже подобається. Мабуть, на їхню думку, у світі існують дві системи — як за Путіна і як за королеви Єлизавети. Але, що особливо дивно, — у деталях вони глибоко помиляються, однак по суті мають цілковиту рацію, про що йтиметься нижче.

Отож. Набирає сили новий порядок формування уряду. Його формує партія-переможниця або коаліція, в якої в сумі виявляється 226 мандатів і більше (ст. 114, абзац 3). Імперативний мандат надає цій нормі стрункості та краси.

Точніше, йдеться не про весь уряд, а про прем’єр-міністра. Простіше кажучи, Прогресивна соціалістична партія (наприклад) набирає на виборах 40% голосів, які в результаті перерахунку з урахуванням бонусу (якщо бар’єр 3% — 1,25—1,3) перетворюються на 51% місць, тобто бажані 226.

І Наталя Михайлівна Вітренко (наприклад) урочисто заходить до Віктора Андрійовича Ющенка (коли він на місці) й пред’являє йому рішення партзборів, яким прем’єр-міністром призначено її. І Віктор Андрійович протягом 15 днів зобов’язаний внести кандидатуру Михайлівни на посаду прем’єра, і партосередок у Раді урочисто її затверджує.

Інший варіант. ПСПУ не добирає якихось відсотків до 226 місць, бере в коаліцію якогось карлика з 3,1% (не наводитимемо прикладу) і, поділившись із ним місцем завгоспа Кабміну, знову ж, іде на Банкову.

Третій варіант — ПСПУ не добирає якихось відсотків до 226 місць, але всі решта несподівано мобілізуються і, залишивши переможця при його бубнових інтересах, вже купно йдуть на Банкову і всі разом, володіючи цими 226 місцями, пред’являють президентові нотаріально засвідчений (жарт) договір про створення коаліції та призначення прем’єр-міністром, наприклад, Нестора Шуфрича. І Віктор Андрійович знову протягом 15 днів вносить кандидатуру, і Нестор Іванович займає кабінет на Грушевського.

Визначимося відразу — випадок із ПСПУ та Шуфричем умовний, узятий для чистоти експерименту. А він полягає в тому, що президент має одні погляди на внутрішню, зовнішню, оборонну, економічну та соціальну політику, а коаліція-переможниця — інші.

Ходімо далі. Коаліція, що перемогла у виборах чи в післявиборних посиденьках, дериба... ділить уряд, але не весь. Усі економічні важелі, безумовно, потрапляють до рук переможців, але автори уберегли від цих рук силові й міжнародні структури, тобто міністра оборони та внутрішніх справ. Ці призначаються за поданням президента (стаття 85, абзац 12).

Тобто коаліція, наприклад, висуває кандидатом у міністри оборони, скажімо, Дмитра Корчинського. Але президент не погоджується, висуває іншого, його валять — і ми не маємо міністра оборони. Хто тоді командує армією? Логіка підказує, що попередній виконувач обов’язків, який виконує їх до формування нового уряду, тобто доти, доки президент і переможці виборів не зійдуться на кандидатурі. Якщо довго не зійдуться — довго виконує.

Аналогічна процедура стосується міністра закордонних справ. Чомусь здається, що гіпотетична ліва коаліція, орієнтована, скажімо, на вступ у якесь Євразійське співтовариство, ніколи не дійде згоди з діючим президентом щодо цієї кандидатури. Отож не буде у нас міністра закордонних справ.

Аналогічна ситуація з головою Служби безпеки, який, хоч і не є членом уряду, проходить той-таки подвійний контроль (стаття 85, абзац 12-1).

Поле для першого конфлікту інтересів визначилося, а шляхів вирішення конфлікту в новій Конституції немає. Мабуть, розрахунок був такий, що «хлопці домовляться». До речі, абсолютно в дусі діючого президента.

Уникнув подвійного призначення міністр внутрішніх справ, який буде повним вихідцем із коаліції. Звідти ж вийде голова Фонду держмайна, який на дзвінки президента теж зможе не відповідати (ще один жарт).

Ідемо далі — в регіони. Глави обласних і районних адміністрацій, які до ухвалення нових змін до Конституції (3207-1) мають достатні повноваження. Їх призначає президент за поданням Кабінету міністрів.

Що чудово — це фактично норма чинної Конституції, проте якщо до останнього часу сформована практика полягала у призначенні глав адміністрацій президентом без різних умовностей типу візи прем’єра, то тепер, в умовах не залежного від президента Кабміну і можливої різної спрямованості їх, практика буде інакшою.

І це ще не все. Логіка формування коаліцій у нашій країні полягає, як заведено соромливо зазначати, у «широкому пакеті». Звичайною мовою — ділять усі посади, до жеків включно. Тому і глав областей, і глав районів дериба... розподіляють між переможцями. Але тут на арену виходить президент і заявляє, що не призначить, наприклад, викладача музучилища в Білоцерківську районну адміністрацію. І правильно, до речі, зробить. Однак тут з’ясовується, що цей викладач — частина широкого пакета, який через це руйнується, і потрібні нові переговори. Мабуть, тривалі.

Картину ситуації в областях і районах довершать результати виборів у місцеві ради за партійними списками. Отож, десь у Луганській області маємо, швидше за все, яскраву комуністичну райраду, главу райадміністрації (наприклад, від блоку Литвина), його заступників (наприклад, від «Нашої України» і, знову-таки наприклад, від Блоку Тимошенко). Команда, одне слово.

Згаданий і неминучий широкий пакет у наших умовах загрожує й іншими проблемами. Припустімо, маленький, але гордий член коаліції із «золотою акцією» отримує квоту на призначення, знову припустімо, керівника компанії «Хліб України». Але невдало. Не тягне представник маленького, але гордого члена на цій посаді, і, за всіма законами жанру, його треба звільнити. І прем’єр його звільняє.

Але маленький і гордий член коаліції, подумавши, гримає дверми і з коаліції виходить, що спричиняє повну відставку всіх, нову коаліцію тощо.

У цивілізованих країнах, звісно, вихід із коаліції — це політичне рішення, і приймають його відповідально. Адже від цього залежить (страшно сказати!) політичне майбутнє партії. Від цього залежить, що про партію подумають люди.

Вимовте ці слова вголос стосовно України й подумайте: вуха не ріже? Щоб в Україні, де партію зліпити — все одно що ТОВ створити, говорити про такі речі, як репутація...

Ходімо далі. Сяк-так усе сформовано, й уряд, наділений народною довірою та повноваженнями, починає працювати. І тут набирає сили така норма Конституції: «президент має право призупиняти дію актів Кабінету міністрів, що суперечать Конституції, з подальшим направленням їх у Конституційний суд» (стаття 106, абзац 15).

Можливості цієї норми приголомшують, особливо коли згадати широкі гарантії, надані громадянам чинною Конституцією. А також згадати, що «акти» — це не тільки постанови, а й розпорядження Кабінету міністрів.

І хто засумнівається в тому, що постанова Кабміну, скажімо, про умови розрахунків за газ із Росією ущемляє право громадянина на гідне життя? Або постанова про приватизацію якогось підприємства, та ще й із особливими умовами, ущемляє права його робітників на участь у конкурсі? Адже очевидно, що будь-яка дія (чи бездіяльність) органів влади безумовно ущемляє чиїсь права.

І президент не зобов’язаний щось доводити. Якщо Конституційний суд вирішить, що жодних прав не порушено, він, звісно, відновить дію постанови або розпорядження. Демократично. А тепер уявіть собі в умовах конфлікту президента й уряду 10—15 відправлених до суду постанов на день! Скільки місяців знадобиться, щоб ухвалити по них обгрунтовані рішення?

Те, що закони в Україні є предметом політичних компромісів, відомо всім. Предметом цього компромісу, досягнутого в нічних революційних буднях, стали і зміни до Конституції, породжені на колінах депутатів у такому поспіху, що багато людей досі до пуття не знають, що ж там у результаті проголосували.

Але ж країні за цим документом жити. Документом, котрий породив дивну державну систему, яка нагадує Францію й Польщу одночасно. Це чудово, що ми наближаємося у плані державного устрою до деяких європейських країн. Але очевидним для всієї Європи є факт, м’яко кажучи, недосконалості цих систем, що постійно породжують конфлікти, скажімо, між «лівим» президентом і «правим» урядом. І, крім того, навіть у цих країнах, у яких функції президентів та їхні права щодо формування урядів трохи ширші, ніж у решті Європи, вони практично не перетинаються з виконавчою владою.

Однак це можна вибачити стабільній країні, як Франція, чи порівняно стабільній, як Польща.

Дивний гібрид парламентської і президентської моделей, породжений у грудні 2004 року в Україні, нежиттєздатний. Запитання: а що життєздатне? Життєздатні системи, в яких є ОДИН центр прийняття рішень і кадрової політики, скажімо, в економічній сфері, і ОДИН — в оборонній чи сфері безпеки.

Життєздатною є парламентська республіка. Життєздатною є президентська республіка. Як у період стабільності, так і, особливо, у перехідний період, у якому вічно перебуває Україна.

І якщо комусь захотілося змінити систему влади в Україні так, щоб не залежати від однієї людини, треба було йти до кінця й запроваджувати суто парламентську модель.

Гусінь на метелика перетворюється через фазу кокона. З 1 січня в коконі опиниться вся країна.