ПОЛІТИЧНА РЕІНКАРНАЦІЯ

«Сміливо. Немає слів. Сміливо» — ось єдина реакція, яка виникає з приводу численних критичних стріл, випущених останнім часом ЗМІ на адресу Олександра Волкова. До цього можна додати лише жаль у зв’язку з тим, що більшість видань не захищали так заповзято заповідану чистоту української влади п’ять років тому, коли Волков був хижаком, а не жертвою. Не менше снарядів уціляє і в тушки Ігоря Бакая та Володимира Сацюка, що тільки готуються до утилізації. Водночас факт залишається фактом — створений ними Демсоюз, який під час президентських виборів зарекомендував себе як функціональна, об’єднана фінансовою дисципліною система, переживає далеко не найкращі часи. Хоча батьки-засновники все ще сподіваються на друге дихання партії. За даними деяких джерел, кадровану систему представництв на місцях розгорнуто і приведено в бойову готовність ще на початку літа. Технологи з команд Юрія Левінця й Зиновія Кулика готові розпочати звичну роботу й розділити передвиборний бюджет. Усі демонструють впевненість у своїх силах, попри те, що вперше команді, створеній Олександром Волковим, доведеться працювати без державної підтримки, тотального губернаторського адмінресурсу і з обмеженими фінансами. Напевно, приблизно те саме відчував Адам, коли його було вигнано з раю. Водночас демсоюзівці здаватися не збираються.

Обрання Володимира Горбуліна лідером партії «Демократичний союз» для багатьох стало несподіванкою. Зізнаємося, що, незважаючи на аналогічний прогноз «ДТ», висловлений два місяці тому, такий крок екс-секретаря РНБОУ видався досить екстравагантним і нам. Замість гадати про причини й будувати версії, ми вирішили, що цікавіше буде надати слово самому панові Горбуліну.

— Володимире Павловичу, ми з вами знайомі багато років. І це дає мені право зазначити, що, незалежно від посади, ви дієте, керуючись логікою та здоровим розрахунком. Але коли я дивлюся на конструкцію, яку вибудовуєте ви і Демсоюз, хочеться сказати: «Не вірю».

— Логічно. З огляду на особисті стосунки з окремими членами партії, дивовижне минуле, яке більше роз’єднує, ніж об’єднує нас, напевно, неможливо повірити в раптовий спалах любові. Мабуть, у тому, що сталося, набагато більше прагматичного підходу до розв’язання проблеми незадоволеності нинішнім станом країни та життям у ній. На мою думку, ситуація на політичному полі робить альянс із Демсоюзом для мене найцікавішим. У цьому оркестрі я можу зіграти якщо й не першу скрипку, то вже помітну партію — точно. Це по-перше. А по-друге, я відчуваю азарт, спортивний інтерес, якщо хочете. Адже це одна з останніх спроб, які випали мені, аби перевірити, на що я здатен як політик і як людина. Це не може мене не приваблювати. І вже якщо бути зовсім відвертим, то останні два роки, навіть після створення держкомісії з ОПК, мені ніхто не тільки не створив умов для роботи, навпаки — робилося все, щоб їй заважати. При цьому безліч корисних для країни пропозицій не тільки залишилися нереалізованими, а й непочутими. Демсоюз для мене — це той стартовий майданчик, з якого я маю намір вимостити дорогу, ні, не до Храму — її я вже ніколи не вимощу, а до Справи, великої державної справи, про існування якої багато хто, дуже багато хто забув. А дехто й зовсім не підозрював.

— За чиї гроші моститимете дорогу?

— Грошей для того, щоб витягти цю партію, у мене й близько немає. А це означає, що я маю покладатися на голову, вміння працювати з людьми й на організаторські здібності. Я не лукавив, коли казав, що моє ім’я може трохи підвищити рейтинг партії. Останні два дні принесли до моєї приймальні факси й дзвінки від багатьох шанованих людей. У Демсоюз готові вступати і ректори, і директори. Кожного з них я попереджаю чесно: ані фінансами, ані пільгами допомогти не зможу. Але цими людьми рухає віра. Напевно — у моє минуле.

— Партія нині не в найкращій формі: колишні лідери в немилості, їхні джерела заробітку майже перекриті, але фінансовий порох усе-таки є. Чи не пропонували вам за підтримку у критичний момент гроші?

— Торгівлі ніякої не було. Ані в серпні, коли відбулася перша зустріч, ані тепер про це і близько не йшлося. Існує чітке розуміння: у партії виникли серйозні труднощі. Їх потрібно долати. Відтак я об’єднуюся з людьми, котрі відіграли не найбільш позитивну роль у моїй долі. Парадокс. Але його наявність означає, що в житті й політиці складаються ситуації, коли вектори з різними знаками починають запаралелюватися. Схожість інтересів є. Партія знаходить лідера, а я повертаю себе до активного політичного життя. Хоча я казав про те, що протягом п’яти років керування РНБОУ чистою політикою не займався.

— У сенсі займалися нечистою?

— Не виключаю, що за п’ять років було й таке. Але я не це хотів сказати. Та політика була непублічною, й інколи вона потребувала кроків, назвати які чистими, за всього бажання, не можна. Зараз я переходжу до публічних методів роботи. Це нове й цікаве.

— Володимире Павловичу, ви назвали одну причину вашого рішення — це незадоволеність ситуацією в країні. Вона, мабуть, дуже сильна, якщо для її усунення ви пішли на блок з колишніми недругами. Що ж вас конкретно так зачепило?

— Україна ніяк не зреалізує того величезного потенціалу, який має. Крім об’єктивних причин, у цього явища є ще й суб’єктивні. Передусім не може не тривожити (поки що не лякати) стан нашого суспільства. Багато речей, які впадають в око, які заважають нам будувати демократичне суспільство, ми просто не хочемо помічати. Про це воліють мовчати. У нас, приміром, є свобода слова, але майже немає свободи ЗМІ. Або такий приклад — у нас відбулася тотальна комерціалізація політики: небезпечнішої хвороби для країни, яка зростає, і не вигадати. Це не сибірка, звісно, проте від корупційної хвороби настає повільна, але неминуча смерть. І що ж, суспільство цього не бачить? А стосується це не лише парламенту, уряду та Президента. Недуга в конвертах із грошима прийшла й у місцеві ради, в обласні й районні адміністрації. Адже безліч відповідних матеріалів у ЗМІ мали б стати дзвоном для будь-якої людини, котра живе в країні і не збирається її залишати. Але народ спить, а Герцена немає. Не видно його щось.

— Ви претендуєте?

— Було б весело це стверджувати. Сьогодні я на це ще не претендую. Але зараз я себе вважаю діагностом. Я не хірург, однак скальпель для розтину нариву шукатиму обов’язково.

— Система, яка дозволяла витягати з країни соки, а з життя — мораль, зараз почала розвалюватися…

— Так, це об’єктивно.

— … але вибудовувалася вона при вас. Тоді, коли ви належали до могутньої купки. У 1996—1997 роках вона була ввімкнена на повну потужність. Ви намагалися цьому протистояти?

— Ні.

— Чому?

— Не знаю, у мене немає відповіді на це запитання.

— А зараз ви знаєте, як це зробити?

— Знаю. За певного збігу обставин парламент може стати плавильним цехом, здатним випустити у світ інструментарій, необхідний для змін, які назріли. Гіпотетично це можливо.

— Відповідно до деяких соцдосліджень, останнім часом народ остаточно зневірився в обох елітах. Найнегативніші емоції в населення викликають заможні люди, на другому місці — чиновники. І лише на третьому — кримінальні елементи. Більшість у парламенті — представники перших двох груп, із вкрапленнями третьої. І як, по-вашому, цей сплав плавитиме інструменти для хірургічного втручання?

— Я дуже сподіваюся на те, що парламент серйозно помолодшає. За останні роки я зустрічав чимало людей, котрі нехай і не зовсім відповідають образу європейських українців, але все-таки мають у собі здорову основу для того, щоб стати такими. У цих людей має спрацювати інстинкт самозбереження, а не почуття самодостатності. Я за віком не можу претендувати на те, щоб бути присутнім під час здавання держави «під ключ», а їм її будувати й жити в ній. Сподіватися лише на Господа чи на чиюсь зовнішню допомогу — безглуздо. І люди вже починають це розуміти.

— За останні сім-вісім років еліта та її керівництво сформували поняття, за якими живуть. І правила ці сприйняло не одне, а кілька поколінь. Проступок — компромат — володіння компроматом — страх — лояльність — проступок. Коло замкнулося. Очі — відвели. І?..

— Ось-ось. Зовнішньо — боротьба за чисті руки. Насправді принцип простий: якщо ти мене не знайдеш, я буду за шафою... Усім усе відомо.

Адже проблема не стільки в тому, що ми за десять років не змогли створити прозору й ефективну систему управління, скільки в тім, що ми не можемо вибратися з психологічних стереотипів минулого, не можемо змінити себе. Тому все повторюється: усі все розуміють, але змінювати не прагнуть. І не тому, що так добре, а тому, що вигідно. Але це неправильно, коли помилки цілого народу повторюються з циклічністю, подібною до регулярного повернення моди на двобортні піджаки.

Вибори 2002 року дуже сильно відрізняються від виборів 1998-го. Вони проходять за різних умов. Президент зразка березня 1998-го міг бути, що, власне, й відбувається, ще шість років таким. А Президент після 31 березня 2002 року залишиться главою держави до 2004 року. А парламент працюватиме до 2006… Я не хочу каркати, але я переконаний, що цей політичний чинник почне грати свою роль набагато швидше, ніж багато хто сьогодні про це думає.

— Ідею зміни ставлення нового парламенту до старого Президента поділяю, але все-таки уточню: ви вважаєте, що третього терміну не буде?

— Якщо вірити всім заявам Президента, то він на це не піде.

— І Конституції.

— Так, але заяви — це те, із чого я б хотів виходити, позаяк це слова людини, що є гарантом Конституції.

— У своїх думках ви вже розгледіли людину, котру бачите наступним президентом?

— Ні.

— Чи НЕ є однією з причин вашого входження до Демсоюзу бажання довести Президенту, що він вас не зміг знищити?

— Зовсім ні. Я хотів би відділити зерно від полови. Як чиновник високого рангу вважаю, що Президент вправі приймати будь-які кадрові рішення. Багато хто з них я вважав, а деякі й зараз вважаю помилковими. А наші з ним стосунки через їхню тривалість так само, як і зрозуміле мені мотивування вчинків, — наша й лише наша особиста справа. Для мене не має значення: чи вважає Президент, що він мене втратив, чи він так не вважає. Я нікому нічого не доводжу. Я йду до парламенту для себе.

— Чи буде в списку Демсоюзу квота Президента?

— У списку Демсоюзу такої квоти не буде. Гадаю, таку квоту нашій партії навряд чи запропонують.

— Ви розраховуєте на адмінресурс під час виборів?

— Як лідеру будь-якої партії мені б на нього розраховувати хотілося. Але чітко на запитання відповісти не можу, оскільки ще не ознайомився повністю з господарством, яке мені дісталося, так само, як і з напрацюваннями в цьому плані. Та й узагалі моя роль не в віднайденні адмінресурсу, а в доборі людей для списку. Ці люди мають бути однаково яскравими й переконливими для Заходу, Сходу та Центру.

— А ким ви себе бачите в парламенті: спікером, віце-спікером, главою комітету?..

— Для того, аби бути спікером, треба мати зовсім іншу нервову систему. Я можу довго залишатися незворушним зовнішньо, але це прямий шлях до інфаркту, інсульту, словом до того, про що не хочеться говорити. Я занадто ранимий та іронічний для мудро-терпеливої спікерської місії. Отож, ніяких спікерських і віце-спікерських претензій не маю. А якщо для серця — то це комітет з питань оборони й безпеки. Вважаю, що підготовлений для цього непогано.

— Чи не доведеться вам укотре в боротьбі за цей портфель зіштовхнутися з Євгеном Марчуком? Адже якщо він стане депутатом, ваші шляхи знову можуть перетнутися.

— Насправді ми з Марчуком ніколи в житті не конкурували. Ми бігли з ним у різні боки, а імпульс післядії наздоганяв. То мій — його, то його — мене. У Євгена Кириловича є багато сильних рис, які можуть бути корисні країні. Інша річ, як цим доля розпоряджається. Адже я часто гортаю сторінки пам’яті. І, роблячи це, помічаю: у ситуаціях, у яких ми з Євгеном Кириловичем зіштовхувалися, ми жодного разу не поводилися з ним однаково.

— Засвідчую. Але давайте змінимо тему. Ви коли в члени Демсоюзу записалися?

— За тиждень до обрання мене лідером. Таємницю з цього не роблю. І нічого страшного в цьому не бачу. Адже в мене були й інші пропозиції. Цю я прийняв з причин, які вже роз’яснив. Для того, аби зробити такий крок, знадобилася максимальна внутрішня концентрація, про мужність, необхідну для зміни політичного амплуа, я вже не кажу. Я бачу в собі потенціал бути корисним суспільству. Я знаю систему зсередини, гадаю, лише одна людина — Президент — знає її краще.

— За останні два-три дні ви жорстким пунктиром окреслили досить незалежну позицію. Чи не боїтеся ви, що вона може стати причиною додаткових проблем для партії та для її окремих членів, котрі й без того отримали травми під час падіння з олімпу?

— Сьогодні — це моя позиція, не затверджена з’їздом, а отже, вона не є політикою Демсоюзу. А стосовно минулого деяких членів моєї партії, то, по-перше, розв’язання проблем лежить у юридичній площині, а по-друге, я не хочу уподібнюватися до святенника й перетворюватися на нього. Давайте подивимося на інші списки. Гадаю, камінь кинути нема кому. Якщо ми полічимо тих, до кого не дійшли руки, то заплачемо всі разом. Але моє завдання не стогнати, а діяти.

— Давайте про дії. Чи можете ви назвати три позиції українського буття, які ви хотіли б змінити, прийшовши до парламенту?

— Можу. Я хотів би відсікти комерцію від політики. Це найперше і найголовніше. Держава в цілому повинна поєднувати обидва ці вектори. Але не чиновники. Коли люди приходять у парламент для того, аби захищати винятково свої, не співвідносні з державними, інтереси, — це стає трагедією. Я чув і про інші комерційні інтереси депутатів, але не маючи жодного доведеного факту, не дозволю собі казати про причини переходу парламентаріїв із фракції до фракції. Цивілізованішим має стати й лобізм. Необхідно покінчити з його моноегоїстичним началом.

Друге. Пріоритетною повинна бути тема більшості. Переконаний: усі демократичні процеси управління державою повинні будуватися на тому, що більшість є і вона формує уряд. Лише за такої схеми можна знайти відповідального за те, що відбувається.

— Тобто ви за зміну Конституції?

— Так. Має бути вироблений механізм для внесення прогресивних змін до Основного Закону. Що це буде — референдум чи рішення самих депутатів, ще слід визначити.

Третя мета — мій наївний розрахунок на те, що в парламенті сформується новий сектор, якому я зможу передати та яким буде затребуваний мій досвід. Я досить довго збоку спостерігав за тим, що відбувається, і зрозумів, що це може статися. Моя головна надія не в прагненні здолати чотиривідсотковий бар’єр. Моя надія на тих, із ким це вдасться зробити. Це повинні бути люди, здатні перебороти гравітацію користі.

— І ви можете вже назвати першу п’ятірку?

— Ні, її ще немає. Може, без мене якийсь список і верстався, але він буде істотно відкоригований. Безумовно, у мене є коло людей, про котрих йдеться, але нумерації — нема.

— Чи є у вас відчуття, що ваші товариші по партії — Волков, Бакай, Сацюк — намагаються використовувати вас для повернення у велику політику?

— Певне, це питання мучитиме всіх. Не заперечую і того, що в мене могли з’явитися подібні думки. Але в цій комбінації спрацював механізм взаємних інтересів. До політичного симбіозу треба ставитися як до реалії.

— Про коло людей розповісте?

— Не можу.

— А Гурвіц у нього входить?

— Я спілкувався з ним останніми днями, не приховуватиму. У коло він, безсумнівно, входить. Про список від свого імені говорити не можу — це загальнопартійне питання.

— Ви допускаєте блокування Демсоюзу з Омельченком?

— Я не виключаю, що ми могли б знайти спільну платформу. Серед можливих союзників я бачив і Ліберальну партію, але, очевидно, через її привабливість, зигзагоподібні рухи цієї партії не піддаються прогнозуванню. Мабуть, був би можливий альянс із соціал-демократами, але вони настільки самодостатні, що, по-моєму, нікого не потребують. Хоча, наскільки мені відомо, до певного часу контакти в СДПУ(о) й Демсоюзу були.

— А які ваші особисті стосунки з лідерами цієї партії?

— З різними лідерами СДПУ(о) у мене різні стосунки. Але загалом вони нормальні. У цій партії є не одна група лідерів і не завжди вони — єдине й неподільне ціле.

— Ви говорите про Олександра Зінченка й Ігоря Пружникова?

— З ними в мене давні й досить довірчі стосунки.

— А з Григорієм Суркісом і Віктором Медведчуком?

— Нормальні, ділові. А з Леонідом Макаровичем — іронічно-теплі. Стосовно блокування, то переговори вестимуться і з Демократичною партією Ганни Антоньєвої.

— Ви сказали, що не підете другим номером до Ющенка. По дотичній у мене містичне запитання. Ви уявляєте себе другим номером у вашому блоці після людини, що народилася в один рік, місяць і день із Леонідом Даниловичем, — Олександром Омельченком?

— За певного розкладу я можу бути в списку і восьмим, і десятим, якщо переді мною будуть люди, чесноти котрих високо оціню я і політрада. Мене це не лякає. У «Нашій Україні» ситуація інакша: там один перший, а решта — другі.

— Володимире Павловичу, яке ваше ставлення до останніх ініціатив Президента щодо боротьби з тіньовими капіталами?

— Захід необхідний і вимушений (через зовнішній тиск). Біда боротьби з тіньовим капіталом у відсутності умов його легалізації. Зроби ми це зі сплатою певного відсотка, ясна річ, у скарбницю, і залежність від МВФ і Світового банку практично зникла б. Це колосальне вливання в економіку. Я знаю, як це було в Польщі й Угорщині. Легалізація тіньових капіталів — це магістральний напрям розвитку економіки.

— Недавно ви сказали, що прийняли б як належну пропозицію стати міністром оборони...

— Армія — це мій біль. Раніш мені про труднощі в армії вголос почав говорити хіба що Анатолій Гриценко. Усе, що було сказано й написано центром Разумкова на цю тему, зокрема й у вашій газеті, на жаль, підтверджується.

Однозначний рецепт для лікування армії я сьогодні дати не зміг би. Але в багатьох речах, зокрема в неможливості ефективного реформування армії без цивільного міністра, — переконаний. Мова не про механічне розширення квоти цивільних у керівництві МО, а про залучення людей іншого класу: юристів, політиків, фінансових менеджерів.

Сьогодні мене найбільше тривожить висока ймовірність приходу в міністерське крісло людини в погонах. Якщо це станеться, то цей крок слід зафіксувати й визначити як перехідний до цивільного міністра оборони. Це не означає, що йому мають виділити три місяці чи півроку. Визначеним повинно бути завдання. Колишній міністр оборони прибирав із міністерства не тільки цивільних, а й розумних, і виявляв у цьому надзвичайну наполегливість. Але ж є посади, які зобов’язані обіймати цивільні. Я з симпатією ставлюся до Віктора Івановича Банних, але зовнішньополітичними зв’язками повинна займатися людина в костюмі. Ідеологічною, виховною роботою має займатися той, хто в змозі виростити не комісара, а офіцера.

— І все-таки повернімося до виборів. Чи допускаєте ви, що список Демсоюзу може потрапити в чорний список Президента?

— Я хотів би, щоб ми створили корисну та працездатну команду. Я хотів би роботи, результати якої не залежатимуть від того, у який список ми можемо потрапити — написаний червоною ручкою чи чорною. Ми будемо боротися за свої чотири відсотки. Я кажу про це чесно, без блефу й димової завіси брехливих соціологічних досліджень. Ймовірність досягнення результату висока.