ПОГОВОРИЛИ

У четвер у Києві лунав характерний скрегіт. Це спускалася на гальмах тузлинська проблема. Представники української й російської сторін хіба що не обіймалися перед телекамерами й усіляко демонстрували радість зустрічі.

Президент Кучма закликав не робити з проблеми трагедію та, нагадавши, що Росія, як і раніше, залишається стратегічним партнером України, підкреслив: «ми потрібні одне одному». Правда, попри зусилля російської сторони, міністра Іванова Президент не прийняв. І не тому, що поїхав на Хмельницьку АЕС. А тому, що не захотів прийняти.

Більше від усіх публічно радів прем’єр Янукович, уживши словосполучення «я радий» у вступному спічі на зустрічі з Ігорем Івановим приблизно сто п’ятдесят вісім разів. Віктор Федорович виявив разючу проникливість, заявивши: в Україні зрозуміли, що рішення про будівництво дамби прийняли на регіональному рівні, а сама дамба є природоохоронним об’єктом. Залишилося невідомим, чи поцікавився український прем’єр у російського міністра, чи в такому разі було когось певним чином покарано «на рівні регіонів» за спричинення безпрецедентної в історії напруги в україно-російських відносинах. Мабуть, ні, оскільки В.Янукович вважає: проблема, яка виникла навколо будівництва дамби, «роздута».

Поки що не зовсім зрозуміло, на яких споживачів був розрахований весь цей рожевий флер — українських, російських чи західних, зате цілком очевидно, що це дійсно флер. Оскільки, засвідчують учасники переговорів державних делегацій України та Росії, за закритими емзеесівськими дверима витали аж ніяк не пахощі флердоранжу, скоріш, сторони посипали одна одну гострим перцем. Український міністр закордонних справ Костянтин Грищенко зробив акцент на тому, що головним питанням переговорів була ситуація в Керченській протоці навколо острова Коса Тузла: «Напевно, ми не стали б виносити це питання як основне, якби воно не було гострим». І на прес-конференції міністр цілком прозоро натякнув, що українська сторона не настільки наївна, аби повірити, ніби тузлинська криза «лише непорозуміння», викликане надмірною активністю краснодарської влади: «Гострота питання виникла тоді, коли за рішенням, як нам через досить тривалий час пояснили, місцевої влади розпочалося будівництво об’єкта, який за задіяними матеріальними й фінансовими ресурсами не має аналогів у сучасній історії (принаймні, якщо говорити про прикордонну зону). Те, що ми не могли отримати певне логічне пояснення протягом досить тривалого періоду, і стало причиною того, що в Україні виникло багато й побоювань, і підозр, і реальної занепокоєності».

Стосовно підсумків переговорів сміливо можна говорити про те, що сторони нічого так і не вирішили. Утім, за свідченням І.Іванова, вони й не ставили перед собою таке завдання, а просто «заслухали виклад позицій» одна одної. І все-таки деякі висновки з дипломатичних ухилянь від прямих запитань на прес-конференції Ігоря Іванова, чітких відповідей, коментарів і багатої міміки Костянтина Грищенка, а також короткого спілкування з деякими учасниками переговорів зробити можна.

Отже. Дамба. За свідченням пана Іванова, її будівництво припинено до проведення двосторонньої екологічної експертизи. Після чого, запевнив міністр, «ми діятимемо, щоб не завдати екологічної шкоди жодній із сторін», але нічого не сказав про можливу втрату територіальну. Проте, судячи з виступу нинішнього тижня українського міністра екології, наші учені вже бачать у дамбі екологічну загрозу. Зі своєї сторони К.Грищенко повідомив: роботи зі зміцнення острова, які, «по суті, ще не розпочалися, але про які треба думати», спрямовані на те, аби зберегти реально існуючий природний об’єкт — острів Коса Тузла в його нинішній конфігурації. І робитиметься це для того, щоб мешканці Тузли однієї аж ніяк не чудової миті не опинилися в зоні лиха.

Прикордонники на Тузлі. І.Іванов вважає: їхнє перебування на острові «навряд чи відповідає сьогоднішній ситуації». «Нині, коли зустрілися наші прем’єри, поговорили наші президенти, ми провели переговори й визначили чіткий графік наступних зустрічей, я не знаю, чим можна пояснити подальше перебування там прикордонників». Костянтин Грищенко не чекав, поки його російський колега сяде в літак, аби пояснити ситуацію лише українським журналістам, а дав чітку відповідь негайно й усім: «Для нас ця територія, безперечно, українська, і прикордонники знаходяться там не стільки для того, щоб охороняти, скільки, щоб продемонструвати те, у що ми віримо». Але й це, на думку міністра, не основна причина. Головне, що «занадто багато гравців, занадто багато бажаючих погратися навколо цієї теми». «І ми хотіли б виключити можливість участі недержавних структур у розв’язанні цієї проблеми. Саме тому там знаходяться люди, покликані не допустити, аби хтось, крім державних делегацій, обговорював і вирішував на місці ці проблеми», — підкреслив міністр. Нагадаємо, до речі, «ДТ» ще в минулому номері попереджало про небезпеку, коли Тузлу займуть кубанські козаки у тому разі, якщо звідти буде виведено українських прикордонників.

Далі. Острів Коса Тузла. А що це росіян так хвилює, де й навіщо українська сторона розміщує на своїй території прикордонників? У пошуках відповіді на це запитання ми якраз і підібралися до того місця, де зарита собака. Переговори делегацій України та РФ у Києві ще раз однозначно підтвердили: російська сторона не визнає острів Коса Тузла українською територією. Навіть на прес-конференції на прямо поставлене запитання «Так ви вважаєте Тузлу українською чи російською землею?» міністр Іванов відповів: «Є різні документи, які можна по-різному трактувати, це питання переговорного процесу». «Ми вважаємо, що проблематика Тузли має розглядатися в комплексі загального врегулювання проблеми Азово-Керченської акваторії. Тому сьогодні вирішувати питання наперед навряд чи було б виправдано», — вважає І.Іванов.

Але деякі позитивні для України зрушення в російській позиції все-таки були. Приміром, росіяни досить швидко перестали вживати термін «Коса Тузла» й погодилися з українським «острів Тузла». Це й було офіційно зафіксовано в Спільній заяві за підсумками переговорів міністрів закордонних справ України та Російської Федерації. У тому ж таки документі, стислий текст якого сторони не могли узгодити досить довго, міністри заявили «про твердий намір розвивати відносини між Україною та РФ, державами — стратегічними партнерами, на основі Договору про дружбу, співробітництво й партнерство від 31 травня 1997 року, положення якого передбачають, зокрема, взаємну повагу, суверенну рівність, територіальну цілісність і непорушність існуючих між ними кордонів, відповідно до норм міжнародного права й на основі дотримання двосторонніх договірних зобов’язань». І вербально міністр Іванов неодноразово підтверджував у четвер територіальну цілісність України. Але! Головний нюанс полягає в тому, що острів Тузла, на думку росіян, — спірна територія. Тобто їхня логіка така: оскільки острів не є однозначно українським, виходить, ні про які територіальні претензії з боку Росії стосовно Україні не може йтися. Така от дипломатична казуїстика.

Якісь свої докази приналежності Тузли Росії російська делегація нібито на переговорах продемонструвала. Але з журналістами ними чомусь не поділилася. За інформацією наших джерел, росіяни демонстрували певні карти 1936 року, причому абсолютно незрозуміло навіщо, адже усім відомо, що острів Коса Тузла передано Криму лише 1941 року. Ще одним досить екзотичним «доказом» росіян було те, що нібито їхні космічні зйомки показують: коса й острів — це єдине ціле. На що Костянтин Грищенко дуже дотепно зауважив: ми також можемо провести космічні зйомки й довести, приміром, те, що колись усі материки Землі також були єдиним цілим, але нині вони розійшлися, так які тепер із цього слід зробити висновки? Міністр, як стверджують, навіть дозволив собі злегка скипіти: мовляв, це що ж вийде, якщо ми сьогодні почнемо копатися в історії й відкликати печаті й підписи з різноманітних документів?

Загалом же всі українські учасники переговорів, із котрими вдалося поспілкуватися, одностайні: всі докази з приводу спірної приналежності Тузли, наведені росіянами, не витримують ніякої критики.

Із своєї ж сторони українці навели цілком солідну юридичну базу, з деякими елементами якої напередодні переговорів ознайомлено й журналістів. Як розповів головний радник МЗС України Леонід Осавалюк, одним із перших документів із тузлинської проблематики є Указ Президії Верховної Ради РРФСР про переведення острова Коса Тузла від Краснодарського району до складу Кримської області. Указ датовано 1941 роком. Таким чином, відтоді сам острів і розташований на ньому населений пункт належать Керченському міськвиконкому. У 1954 р. Президією Верховної Ради СРСР ухвалено рішення про передачу Кримської області до складу УРСР, відповідно, разом із Кримом було передано й острів Коса Тузла. Дипломат також продемонстрував документ із вказівками геодезичним службам Радянського Союзу про нанесення лінії кордону між УРСР і РРФСР відповідно до Указу Президії ВР РРФСР від 1941 р. на так звану чергову топографічну карту. Було показано й саму чергову карту з лінією кордону між двома союзними республіками в складі СРСР, підтверджену відповідними печатками, написами й підписами в суворій відповідності з чинним на той час у Радянському Союзі законодавством і нормативними актами. (До речі, як розповідають очевидці, під час переговорів українська сторона також продемонструвала росіянам і карту, на якій старий кордон між УРСР і РРФСР, що залишає острів Тузлу на російському боці, чітко перекреслено, і замість неї проведена нова лінія кордону, відповідно до указів 1941 і 1954 р., яка однозначно показує, що нині острів знаходиться на українському боці.) До чергової карти, пояснив Л.Осавалюк, також вівся спеціальний формуляр, у якому чорним по білому було записано (подаємо мовою оригіналу): «Показана республиканская граница УССР по смежеству с РСФСР» за станом на 1959 р. Написи також завірено відповідними підписами та печатками.

Отож вельми дивно пролунало на прес-конференції твердження Ігоря Іванова про те, що «кордонів у СРСР не було, тому ставити чи не ставити під сумнів їхню легітимність складно». Тому «ДТ» узяло на себе сміливість нагадати панові міністру про те, що в 1993 р. Верховна Рада РФ ухвалила постанову, де було чітко записано: «До укладання договорів про проходження державного кордону з суміжними державами — колишніми союзними республіками надати кордону з цими державами статусу державного кордону Російської Федерації». Відповідно, ми поцікавилися, чи треба трактувати слова міністра про відсутність кордонів у СРСР як відмову від цього документа, а також деяких інших, зокрема й україно-російських. «Росія ні від чого не відмовляється», — відповів І.Іванов, але для чогось навів приклад Іспанії та Великобританії, котрі досі ламають списи над Гібралтаром. Хоча, здається, доречніше пролунав би, скажімо, приклад Курил. «Якщо є спірні території чи території, з приводу яких ще не вирішено питання з правової точки зору, це не означає, що хтось ставить під сумнів кордони й територіальну цілісність, тим паче з тих питань, де домовленостей ще не досягнуто». Отже, можна зробити висновок, що росіяни таки вважають Тузлу спірною, а україно-російський кордон в Керченській протоці неіснуючим?

У нетрях російської казуїстики українській делегації доведеться знову розбиратися наступного тижня. А щоб до середи українцям було над чим посушити голову, росіяни вручили їм свої «Принципи врегулювання азово-керченської проблематики». В яких, як могло переконатися «ДТ», російська сторона знову наполягає: «Азовське море й Керченська протока мають статус внутрішніх вод Росії й України». А це, як ми уже зазначали в минулому номері, обмежує суверенітет України в згаданій акваторії й, отже, суперечить українській Конституції. «Азово-Керченська акваторія, — пишуть росіяни, — зберігається в спільному користуванні для цілей судноплавства й рибальства з встановленням прибережних зон національної юрисдикції Росії й України узгодженої ширини (приміром, 10 миль)». Що таке «прибережні зони національної юрисдикції» — нам поки що з’ясувати не вдалося, оскільки, певне, це якесь нововведення в морському праві й у відповідних конвенціях не вживається. Якщо ж росіяни мають на увазі територіальне море, то чому тоді йдеться не про 12, а лише про 10 миль, і чому його тоді так прямо й не назвати б? Для чого ці неологізми? Чи не для того, аби україно-російські документи якнайменше відповідали міжнародному праву й аби згодом можна було оголосити їх нелегітимними?

Нічого не кажучи про розмежування Азову по водній поверхні, росіяни пропонують таке: «Дно та надра Азовського моря розмежовуються між Росією й Україною для цілей надрокористування по середині основного судноплавного фарватеру». Дуже дотепно, якщо врахувати, що українці, відповідно до міжнародного морського права, пропонують ділити Азов по так званій серединній лінії, а пропозиція росіян зсуває лінію гаданого кордону майже під самісінький український берег.

«Навігаційно-гідрографічне забезпечення судноплавства в Керченській протоці здійснюється Росією й Україною спільно на основі відповідної угоди» — бачиться російській стороні. І слідом за цим вони пропонують ось такий чудовий принцип: «Експлуатація судноплавних шляхів Керченської протоки й управління рухом судів у протоці здійснюються створюваною з цими цілями спільною російсько-українською компанією з передачею в її відання всіх плавучих і берегових систем і засобів забезпечення безпеки судноплавства, берегової інфраструктури для їхньої підготовки й обслуговування, а також техніки для підтримки каналу в робочому стані». Іншими словами, давайте зробимо український Керч-Єнікальський канал спільним із усіма відповідними наслідками. Що ж, на нашу думку, українська сторона цілком може піти на таку пропозицію, правда, після того, як сторони домовляться, приміром, про спільну експлуатацію тюменських нафтогазових родовищ.

У зв’язку з претензіями росіян на найапетитнішу частину Керченської протоки, а також їхніми публічними побоюваннями, що українці, мовляв, прагнуть їх «замкнути в Азовському морі», хочеться нагадати шановним сусідам, приміром, про їхню давню й неафішовану суперечку з поляками з приводу Калінінградської (або, як її називають поляки, Вішланої) затоки, вхід у яку знаходиться на російській території (в Калінінградській області). Ось уже років п’ятнадцять поляки намагаються вмовити росіян пропускати в затоку судна третіх країн, оскільки ті дозволяють вхід суднам лише під російським або польським прапором. І ось уже багато років польські порти Фромборг і Ельбльонг стоять мертві... Отож, повертаючись до українсько-російської проблематики, ще хто кого має побоюватися?

Російські й українські пропозиції з рішенням питань по Азово-Керченській акваторії знову обговорюватимуться найближчої середи, 5 листопада, уже на рівні заступників міністрів іноземних справ. Потім до роботи приступлять різноманітні робочі групи. Але, попри запевнення двох міністрів про те, що сторони домовилися «форсувати переговорний процес», є підстави побоюватися: сторонам навряд чи вдасться швидко вийти з азово-керченського глухого кута, в якому вони знаходяться вже багато років. Залишаючи зал переговорів, українські дипломати ділилися відчуттям, що росіяни знову намагаються будь-якими способами затягти переговорний процес.

І якщо це відчуття не залишить українців після найближчих раундів переговорів, то, на нашу думку, не варто продовжувати крутити сумну шарманку. Якщо росіяни не хочуть проводити в Азові кордон і навіть до пуття не обгрунтовують чому, то з якого доброго дива має знову страждати від відсутності кордону Україна? Тим паче що в неї в руках є всі необхідні інструменти, і відповідно до постанови Кабміну від 16.11.02 №1755 вона цілком може встановити уздовж свого берега 12-мильні територіальні води, зовнішній кордон яких і стане нашим державним кордоном. Для цього Україні залишилося зробити один-єдиний крок — зареєструвати це рішення в ООН. Але справа знову за «малим» — політичною волею.